(моб. тел. автора: 098 132 6958)
Авжеж, ми всі – у пошуках святочного й золотавого, а шлях кручений і багнистий, і поети тут – найперші подорожани, нерідко навіть експериментатори на собі. На тракті зріднитись би з ним, залишити впізнаваний слід, у болоті – покинути власний бруд, у лісі – не заблукати і, можливо, дати ймена своїм страхам. Важливо незумисно м᾿яти трави і просто впиватися недосяжністю білих звізд. Відтак товаришувати з незвершеним віршем, бо тільки такий завше готовий до осягнення вершини. Хоча вершинною може виявитися й ця львівська бруківка – свідок подвійного сходження: на цивілізаційний шпиль і з нього; але цивілізація манускриптів – це принаймні на віки, якщо не назавжди. Місто, власне, є то пустелею, то болотом, то хащами,де легко пропасти, а потім спастися; де скорпіони неодмінно мигдальні, і радше їм, аніж нам, жахатися; де, заплющивши очі, можна вигадувати кольори і ще вигадливіше називати їх. І Всевишнього брати собі помічником – переймати Його творче Боже вілля, визнавати його за своє. І, мабуть, то велика дилема – зберегти метафори як помаранчі (чи навпаки), або ж віддати їх на спожиття, розчинити у вірші, у мисленні й відчуванні. Та й не завважити б миті переходу в інші стани, серед яких початок і кінець чільні, – щоб тривати у прагненні доброго. Стояти між білою квіткою й білою зорею, дарма що вже вересень, адже заповідається ще біліша троянда зими. Вітром причаїтися серед найтонших віт галактичної вишні, коли твоє невтручання заповідає народження особистості; а найперша з них, звісно, осінь, бо на неї чекаєш, як на звершення-завершення усіх кінців, і яка триватиме до ранку, а там знову віддасться початкові. Ото природа скрапує кольорами в ополонку чекального вікна; і багряно-злотисті настрої жінки, котра загаялася межи дерев задля твого погляду, стають найбагатшими її строями; і шляхетністю відсвічує устелений кленовим золотом шлях. Та вже погойдуватися, самотою, покрил з маленькою пташкою на тоненькій галузці, а вона й не помічає тебе, зрештою, як дерéва – землі, Всесвіту. Затим повернутися до людського серцебиття, в якому стільки безслівної сонячності, властиво часу жовтого, багряного. Що ж, висихають гойдкі джерела осінніх рік, з них питимуть тільки дощі. Осінь – та єдина пані з багатьох старших і молодших, котра залишила тебе у своєму вже віддаленому погляді; не забути б і панію медової ночі – до світанку у вуалі. Древо життя таки безкрає; не заколисаний тишею здатен його підмінити, теж до перших променів сонця. І коли зорі перестиглими вишнями скапують на міський граніт, можна бути певним у його гранітовій податливості; можна відчути себе м᾿якотілим, зітхальним, глибинно безмовним; можна, що там казати, винайняти Всесвіт як простір власної зникомості; можна видобутися душевним звуком й із усохлого дерева. Он космос як модель піщинки на твоїй долоні; а той, хто малює рани світанків, лікує їх іншими, і це гра на виживання ран. А зорі, вони гаснуть лише в наших очах, і не доведено, що в очах телескопів; просто вони, як і люди, повертаються до своїх джерел. Легко зайти в чужий сон, але – як вийти? Морозом поймається дзеркало, і запах часу цейтнотний; ґанджі здатні вибрати очі; свято себе, свята, очікування, коли недоліки нейтралізуються.
Ностальгією гоїмо зрізи окрайців парадизу. Тому не вадьмо горіхові котитися, листкові спливати за водою, галузці згадувати гніздо дерева, бо все це – розмова з нами. Хіба не кульбабине століття посеред дня останньої квітки? Хіба настирливість дієслів не сповільнює світанково-клепсидряне перетікання кришталю у кришталевість? Проте видива вчорашніх снів – на бентежні переміни; тоді левкас здобувається на сяйво барви, і ґрунтовність – левицею; тоді килими передчуттів не зберігають кроків аж до порогу справжності. І конче завваж театральність появи людства ще до появи кону. Ми з чумацького роду, бо як же без солі й колеса? А пролітному листкові, снігові, птасі, теплим вічним очам нема транзитності. Є безліч доступних дивовиж: сконцентрована в ліхтарі посеред снігопаду самотність як самість; їжак, на щастя, триває, але проминання неминуче, і спасаєшся чеканням; вість теплої барви; над вигаданим містом літають справдешні янголи, позаяк незникоме є тільки в незмінно присутньому Оці… Певно, сніг і дощ милосердні й до Калігули. І шматки фотокарток на снігу – родаки клаптям снігу на старому знимку. І іскриста дорога холодного вогню – для здібних ходити босоніж. Хоча виплакані очі шукають не горизонтів, а сліз. Та коли зародить снігом, цвіт вишні неодмінно наздожене свою ягоду. Але що здатне заснити простір і розкрилити небо? Десь клавесинова музика виявилася милосерднішою за сніг. Десь континент безнадійних зустрічей омитий морями розлук без прощань і прощень, а сяйво слів і очей завжди для когось. Тут найменше втрачає той, хто водночас каже і слухає своє слово. Так, серце з долоні, або ж долоня від серця. І невже сумний мандрівець з очима Бога, сніг, приходить до всіх, та розмовляє тільки з тобою?
Коли живеш, повнотою буття важко не ділитися. Тиша кричить, вірити нестерпно хочеться, своє ім᾿я прагнеш передати наступникові, проминання гостиш якнайдовше, юність відпускаєш не у відпустку. Бо покора слів – води покора, і вітру, і вогню, і жінки. Вітай фотонність сяйва в чеканні понадчаснім під зорями мовчазних кольорів! Нехай заблуканому поміж крапель відкриється музичний хист дощу! Ще й Дощова королева. А все ж, змаліє все, що стане повнозростим. О дарування слів!..
Таку чуттєво-мисленну й метафоричну лавину (зі спорадичним опертям на прочитане) зрушила в мені збірка віршів Віктора Палинського, яка має ще потрапити до рук видавця. Не вбачаю в цьому сплеску жодної загрози своїй попередній усталеній поетичності, позаяк, читаючи, завше віддаюся пошуку оновної образності, свіжості всього, що формує стійку основу єства – від гостроти рецепторних реакцій-відрухів до конфігурацій думки з виходом в особисту і вселюдську духовність. Вдивляюся до різі в очах у лики рідного слова, котре єдине й може формувати і фіксувати поетичну субстанцію духа. Не сумніваюся, що й інші читачі, кожен по-своєму, гортаючи збірку поезій, домагаються не поверхових вражень, спроєктованих на авторську особистість, а – відчутного збагачення. Своєї очисної лавини! Озону! Припускаю навіть, що витворений кимось поетично-духовний часопростір стає, мо᾿ й назавше, твоїм, і тут якнайменше маю на увазі певне творче взорування чи переймання. Бо шляхи поетичного впливу незбагненні…
Енергію Вікторової книги відчуваєш здаля і зблизька – це справді шукана поезостихія, причому по-гурманськи естетизована, насичена характерністю автора, в якій вибагливо домінують риси великонатуральних, як і споріднених з ними через цивілізаційну фізику й метафізику, сутностей: Ангела, Дощу, Снігу, Ріки, Риби, Листя, Човна, Міста, Ночі, Сну, Слова, Мовчання… Це світ осінніх утрат і знахідок, золота жовтого й червоного, рідше зеленого. Світ, що не конкурує з жодним іншим, але завжди і багатьом привабливий своєю естетикою. Де можна долучитися до напрочуд предметного думання про час і простір, до захопливої гри у їх переставляння. Де Жінка, мабуть, більш обов᾿язкова, ніж у родині, а самотність теж могла б здобутися на велику початкову літеру, якби не розчинялась у довкіллі. Де слова подзенькують яко ключі у в᾿язці, оскільки ключові, та вже за мить вражають відвертим мантруванням. Де досі дитинне єство дорослого ладне прихищатись у жительцях казкових істот. Де помаранчі сині, але то їхній тільки один із багатьох кольорів, крім власне помаранчевого… Зрапта перестаєш читати, щоб, мабуть, уявити себе на місці автора. І відчуваєш: йому комфортніше, тобі ж ніби чогось бракує. Певно, хочеш довідатися, хто… убив потвору, тінь якої промайнула у віршах раз чи двічі. Комфортність метафорична – не житейська, проте й вона найчастіше візуалізується. І якби поезія збувалась, як віщий сон, то саме потвори-потворності ти не вітав би навіч. Але вона таки по творчості, бо сама творчість у книзі убиває її, натуральну, і засобом, і результатом щедро мистецьким.
Це книга достеменно лірична, циклічної структури, що покликане відбивати плинність і тяглість пережитого, відповідно – й використання мовно- стилістичного запасу (відкрито і приховано свого). У сув᾿язі людинотекст- людинодоля, як на мене, трішечки переважає перший складник. Вірші найчастіше середньої довжини, неримовані або й римовані (стосується навіть строф одного вірша), а рими не раз антонімічні й афективні, що, безперечно, спрацьовує на поетичний ефект. Верліброва і прозовіршова стихія зумовлює картини багатоликої ностальгійності, бажаної людям глибшого відчуття без огляду на їх вік. Дизайну майбутньої книги не обійтися, отже, без ілюстрацій класично-добірних, з барвами ледь пригашеної яскравості й присадженої контрастності.
Богдан Смоляк
Січень 2024 р.
ЗІ ЗБІРКИ «КНИГА ОДКРОВЕНЬ»
–
*****
Він залетів у вікно.
І примостивсь навпроти. –
Зовсім недавно-давно,
У нічку вдогін суботи.
Я думав, що зась йому
До життєдумного мого?..
Втім, мабуть, саме тому
Зримо прийняв Самого.
Тиша така, що час… –
Здалось, Най-Най-Початок:
Цей тихий Ангел – якраз…
Так, наче був мені братом.
Тихо сидів, дививсь…
Легко гортав папери;
Ні крихти нічим не гордивсь.
…Й вийшов собі крізь двері.
Сяйно й вільно якось…
Навіть, здавалось, щемко.
Й простору стільки взялось,
Що називається – ємко.
Так мені добре було:
Свя́точно та золотаво.
Наче Святе Джерело
Скресло посеред нави.
–
*****
Зникнути у всесвіті
Так наче заховатися
У власному домі
І чути подзенькування
Кришталю
Далеких холодних зір.
…І вірити, що здолаєш
Шлях до себе.
…Так наче заховатися.
–
*****
Одчайдушна рана
Світанку…
І, разом з тим, якась
Гра,
Що складається з самих
Лише буднів неприкаяних
Серед минувшин
Розпорошених,
Гра, що спонукає лікувати
Ці світанкові рани.
Долаючи щоразу будні,
Рухаючись вперед,
Відсторонюючи порожнечу;
Не зазіхаючи ні на чиї
Обіцянки.
Уважно вдивляючись
У кожного зустрічного,
Аби таки знайти
Вдатного знахаря,
Який знається
На вигоюванні
Отих світанкових ран.
Галузка
Чорна, глянцована
Дощами галузка,
Не поглинута чорнотою
Небес.
Близька до істини
Спогадування
Про безпритульність
Видива
Давно поруйнованого
Гнізда.
Жебрак
Жебрак якийсь
При соборі.
Він постійно тут.
Такий покручений
Весь,
Як Квазімодо.
І капелюх його, здається,
Ще з тих часів,
І куца шовкова заяложена
Краватка,
І густо набитий мосяжником
Давній черес,
І жорсткий темний заріст
Аж під самі очі,
І одне око заліплене
Чорним пластирем.
Так усе по-театральному
Виглядало,
Допоки він не упав
У брудну калюжу
І не засіпався
В епілептичному
Припадку.
–
*****
Сніг чимось нагадує
Милосердя:
Він тулить усе довкола
До своєї чистої
Неосяжної душі.
І лише зрідка мружиться
На сонце, що подеколи
Надто допікає
Своєю прискіпливою увагою.
…Йому не треба,
Щоб всі знали
Про його доброчинність,
Навіть метлива сойка,
Нехай не галасує ніде
Сьогодні
І завтра не влаштовує
Прес-конференцій
Для лісової братії:
Без потреби усе це для нього.
Сніг – на диво теплий
Нині
І таки нагадує
Милосердя.
–
*****
У цьому світі
Стільки снігу.
На львівський
Брук
Ступив каблук:
Калігула.
Він приблукав
Сьогодні на виставу
Й, напевне, має ґуст
Й на львівську каву.
І буде сніг
Із нічкою балакати.
Постане час
Калігулі заплакати.
Ніхто не знає
В що це згодом
Виллється?..
Напевне, як бува, –
Мудрак якийсь
Помилиться…
–
*****
Хвилювались дерева
І кричали;
Хмари за тінню
Попливли своєю.
І риби думали,
Що коїться щось
Не так;..
І захотіли шугнути
В свої глибини;
Та попливли
Навспак,
Гублячи сльози,
Більші за свої очі.
І діялося щось
Незворотнє,
В кожній сніжинці
Зненацького снігу.
–
*****
Зовсім не розмовляйте.
Не кажіть ні слова
Й надалі.
Віддайтесь насолоді
Споглядання спадаючих
Снігів,
Тихими губами торкаючись
Вишуканих ілюзій,
Його і своїх.
Це шлях, прокладений
До давніх зворотів
Білої магії,
Що заховалася за мільйонами
Білих глибоких снігів;
Снігів як світів;
Снігів із білого світла.
Зовсім не розмовляйте;
Вам лише слід послухати,
Споглядаючи свою душу.
–
*****
Думаєш вишня,
Думаєш ґанок,
Думаєш сонце
Над ни́зьким вікном?!.
З ночі шепоче
Схвильований ранок;
Певне, не знає
Ще крапок і ком…
Тануть в траві
Слідосині фонеми,
Листає листки
Протравневий вістун.
Господи, це все
Для мене?..
Для мене!
Скільки відлунь;
І лунань;
Срібних лун!
Неперевершене
Вранішнє сяйво:
Біла корона,
Вродливе лице.
І нічогісінького
Зайвого,
Тільки це,
Тільки ось це.
–
*****
Стане тихо-тихо,
Наче серед крику;
Бо в осерді звуку
Зникнуть голоси.
Полум’я затягне
Пісню стоязику.
Господи, озвися:
Тишею єси.
Зорі близькосяйні
І земля бездонна.
Як весна, як літо,
Осінь і зима!
Зовсім темні ночі,
Наче непритомні.
Думи незворушні.
І ради́ нема.
Одкровення тиші
І осердя звуку.
Полум’я живого
Стоязикий лад.
Не бери до серця
Гіркоту розпуки.
Знову в тиші квітне
Світлосяйний Сад.
–
*****
Знадвору світло
Цей ліхтар несе…
В якому світі
Все це;
У якому?!.
Така вузенька
Стежечка додому.
І повертаються
Ще більш сумні
Часи;
Що тільки ледь
Торкаються краси;
І не прощається ніколи
І нікому.
І буде день.
І без покори слів
Не зможемо себе
Застерігати…
І знаково, що треба
Всіх прощати
І догоджати,
…Але не усім.
–
*****
Мерехтять крила метелика
Крізь сонячно-ли́стяні
Барви.
Легко тобі;
Й нелегко…
І сподіватися марно…
У безконеччі простору,
У безгомінні літа
Одначе все буде гарно;
У різнотрав’ї та квітах.
І якась дивна жінка,
Що називається Марта,
Знову сказала Дощеві,
Що йому бути
Варто.
…Зовсім забута пісня
Визволить і відпустить.
А мерехтливий метелик
Палахкотіти мусить…
Віктор Палинський