Марія Маш. Сьогодні точно ні. Вірші. К.: Саміт-Книга, 2021. – 96 с.
Ми ж не сварились з тобою?
Сьогодні – точно ні.
«Привіт, ти спиш? Бо я не сплю»
1-ше ПРОЧИТАННЯ.
В анотації до книжки поетка стверджує: «Вірші – це мої “таблички” на пояснення емоцій і почуттів, які я не хочу забути, які я хочу зберегти». Людська пам’ять короткочасна, тож іноді на табличці потрібно записати слово, думку, емоції, почуття, щоб зберегти їх для себе, а можливо, вони будуть корисними й для інших – адже записане залишається.
Прочитавши останнє речення цієї збірки віршів, подумки повертаюся до початку – хочеться перечитати її ще і ще… Щось таки є притягальне в цих текстах: щирість, ніжність, скромність… Тож хай читач зуміє знайти для свого серця те, що живить дух нашого єства, який потребує щоденної поживи, бо «Наш ідеальний варіант – жити в серці, думках і голові…». Дослухаймося до свого внутрішнього духовного світу добра і любові:
Ви теж чуєте внутрішні голоси?
І відлітаєте думками в іншого виміру світ?
А повертає в реальність вас молоко,
Що збігло за той час на плиті?
Ліна Костенко у вірші «Страшні слова, коли вони мовчать» стверджує, що «…всі слова були уже чиїмись». Саме так – наші слова, думки, але, звісно, щоразу по-іншому, особистісним розумінням речей і здебільшого про сьогодення сказані власним «Я». Наша пам’ять – основа нашого розуму… Слово записується в мозку, але здатне запам’ятатися й серцем. Оберігаймо дзвоник нашого серця, щоб будити словом інші серця, серце спільноти. Не біймося того, що можемо повторити не свою думку. Ще Горацій (65–8 до н. е. – провідний лірик Риму) радив, щоб те, що є спільним для всіх, ми силою свого таланту формували своє, рідне бачення, «приватизуючи ці думки» на український «ґрунт».
У кожної мислячої людини своя стежка до пізнання СЛОВА. Всі пишуть про одні й ті ж ціннісні речі людського життя: любов, ненависть, самотність, щастя, гармонію стосунків у родині, природу, зоряний Всесвіт із самотніми зірками (світами), яких ми не в змозі пізнати й дослідити, бо ж зіркову вись можемо відвідати лише подумки. За Куртом Геделем (теорема відома з 1934 року) людсто нездатне дослідити систему речей, в якій живемо, бо ми не в змозі вийти за межі системи, тобто Всесвіту. За його кінцем – початок. Хоча більшість авторів зорить у небеса, щоб душею і серцем пізнати непізнане – відмінність лише в тому, як вони це роблять, як розуміють, до якої межі поет осягає життя і з яким запасом знань зорить у ці небеса. Кожна людина – згусток енергії емоцій, переживань і знань: вона бачить те, що іншим не дано, описує все по-своєму, бо ж тільки їй притаманно вловити, відчути слово своїм, а не чужим серцем:
Усі слухають одне і те саме,
Але кожна проектує картину по-своєму.
Наше бачення закладене в генах,
Підлаштоване життєвим досвідом.
Не можу оминути думками початкового вірша книжки. Авторка стверджує, що Бог, створивши жінку, заповів чоловікові: «Люби її і будеш щасливий, / Мене любити більше не прошу». Але ж чоловік невдячний, він не усвідомив, який діамант життя Бог йому подарував. А що ж жінка? Яке запевнення одержала вона від Бога (так є по сей день)? – «Нічого не треба буде тобі, / Тільки любов чоловіка». А як воно насправді? Людство далеко відійшло від Бога. Але ж Ісус Христос дав найбільшу (велику) заповідь у Законі: «“Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою”. Це найбільша і найперша заповідь» (Євангеліє від Матвія 22:39-39). Думки цього вірша заохочують читача до роздумів і потребують нашої найпильнішої уваги, бо ж авторка мислить розумом серця і має право на особисту метафоричність потрактування основ життя… Але як любити Того, Кого неможливо побачити? Бога не бачимо, але бачимо Його твориво. Якщо навчимося бути вдячними за все, що Бог нам подарував («Подяку складайте за все, бо така Божа воля…» [Перше послання ап. Павла до солунян 5:18а]), тоді будемо любити Того, Кого не бачимо – це буде спонукою навчитися любити жінку, чоловіка, дітей, батьків, ближнього. В цьому вічна сила земного добра людства…
Емілі Дікінсон стверджувала, що кохання – це все! І це все, що ми знаємо про нього». Авторка зуміла словами і почуттями свого ніжного серця передати таїну вічної загадки КОХАННЯ, і це її розуміння, її дорога до пізнання сповна непізнаного:
Налюбилася, накохалася сама в собі,
Виговорилася, написалася в листах тобі,
Надивилася доволі на палітру почуттів,
Виплакала, вичекала сотні кольорових снів.
Витягнула з колодязя спогадів море води,
Вишукала в лісі емоцій папоротей чарівних,ж
Вислухала фестивалі космічних пісень,
Зіграла перед тобою багато ролей.
Перехворіла, переносила в серці своїм,
Вдихала і видихала образи і біль,
Тікала, ховалася і поверталася знов…
Я сподіваюся, що це і була любов!
Просто, ніжно і своєю дорогою осмислення словом і думкою вічних істин загадки любові. Такою є поезія класичної ясності. Але ж насторожує і така правда життя:
Зберігаємо терабайти інформації.
Чекаємо на оголошення рейсу до космосу,
А досі не вміємо говорити серцями.
Про любов мовлено багато, оригінально: «Як шукають вони любов, / З якою можна жити довіку? / … / Розкажи, як зберегти любов, / як плекати ту вічну ніжність?» Авторка сповна виконала записане в анотації. На її табличках емоцій і почуттів, шляхетно, вишукано, записано великими буквами ЛЮБОВ:
Дивлюся на твоє фото:
Все добре,
Ти є,
І я засинаю знову…
Пригадалося з давніше прочитаного: «Любила усіх, але не полюбила нікого» (Незнайома: Антологія української «жіночої» прози та есеїстики другої половини ХХ – поч. ХХІ ст. – Львів: ЛА «Піраміда», 2005. – 600 с.). Такій жінці можна хіба що поспівчувати. Очевидно, що в описаному випадку відбувся непередбачений збій, обумовлений особистісним життям людини.
Писати про книжку можна й потрібно багато, бо віршотвори торкаються багатьох актуальних проблем сьогодення. Хай читач самостійно знайде своє, бо ж духовні крила людині дані для особистісного й неповторного польоту. Хоч я радив би акцентувати увагу на тонкому розумінні почуття ВОЛІ, якою дорожить кожен українець. Пригадався фрагмент із книжки Андрія Чайковського (1857–1935) «За сестрою». Оповідання з козацької старовини: «Коли хочете, оставайтеся з нами (мовив Девлет-Герей. – Б. Д.). Приймiть нашу вiру, я вас за своїх дiтей прийму… – Спасибi тобi, могутнiй пане. Нiчого не бажаємо, лиш волi… Нам тут добре, та за Україною нам сумно»).
Цитую вірш без коментарів:
– Цього року ще випаде сніг?
– Не знаю… А чого ти питаєш?
– Думаю, як добуватиму їжу:
з-під снігу чи серед трави…
– Не думай про це. Птахам все під силу.
– А ти пробував перелетіти ту річку?
– Ні. Для чого? У мене все є.
– А може, на тому березі більше їжі?
– Просто не думай про це.
– Так холодно стало – мабуть, вечоріє…
– Ну, так, ось сонце зайшло.
– А нам сьогодні відкриють клітку?
– Не випускають, але не думай про це.
Хай слова авторки лише ніжно торкаються душі і серця, а книжка знайде дорогу до читача, який здатний пізнати всю особливість шарму написаного, щоб не тільки цікавитись думками, але й побачити цілісність людини у відчуванні визорілого світу поетичного слова ЛЮБОВІ, якої забагато не буває. Книжка Марії Маш починається й закінчується поетичною констатацією цього вічного й загадкового почуття: світ втомився від нестачі любові, якої так бракує в сучасному прагматичному світі…
Годинник на ратуші відбив
початок зими
Зберіть з дахів білий сніг
і зліпіть двох сніговиків
Двох холодних що з’єдналися у поцілунку
і чекають весни
Три місяці уповні рівно днів і ночей
будуть разом
На головній площі, нагадуватимуть нам
що світ врятує любов
Оберігатимуть наші життя
до часу поки не прийде весна.
2-ге ПРОЧИТАННЯ.
…Ось і перегорнув останні сторінки книжки, а подумки повертаюся до початку – хочеться перечитати її ще і ще, бо не в силі людини осмислити вічну загадку кохання.
Академічний словник української мови подає таке визначення слова кохання: «1. Почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі; /…/ 2. Рідко. Те саме, що любов». А професор еволюційної антропології Оксфорського університету в своїй книжці «Наука любові та зради» (К.: Темпора, 2014. – 346 с.) стверджує, що «Насправді нам невідомо ані що це таке, ані чому нам властиво закохуватися…». Відомий німецький професор-психіатр Лютц Манфред (Блеф! Фальсифікація світу. – К.: Вид-во Жупанського, 2016. – 160 с.) запитав свого колегу про те, «як йому вдається демонструвати своїй дружині справжні цінності і кохання. Той трішки поміркував, а тоді з усмішкою сказав: “Мовчки з любов’ю подивитися на неї і подарувати їй букет квітів”… Справжнього кохання зазнають не через штучно завчену усмішку чи хірургічно розгладжену шкіру, а через справжній погляд у справжнє обличчя».
Хтось скаже, що все вже давно скінчилось,
Та ми не набулися ще й не прожили,
Я вмію і в холод серце зігріти.
Чуєш цей запах – запах теплого літа?
Деякі психотерапевти стверджують, що в сім’ї мають домінувати: спільні погляди на життя, однакові гастрономічні уподобання, гармонія інтимних стосунків, бажання погладити один одного… А як воно насправді? Жінкам бракує любові. Не всі чоловіки володіють мистецтвом кохання. Так і хочеться повторити назву книжки в цьому випадку: «Сьогодні точно ні» – чоловіки не цінують діаманту, подарованого Богом і Ним же на генному рівні запрограмованого мистецтва отого першого й вічного кохання. Бог наділив кожну людину майже мистецьким талантом кохати, але з досвіду знаємо про мистецькі твори – чудові, добрі й посередні. Хай там як, а мистецтво є мистецтвом, і цього ніхто не може заперечити… Але холодне серце в чоловіка, якщо його не торкнулося кохання…
Їй хотілося ніжності і теплоти розмов,
Зігріватись обіймами і торканням долонь.
Він бачив лиш холод в замерзлій сльозі,
Лід на ріці і просто лід на її щоці.
Думне слово про кохання – це те, чого неможливо описати словом, бо ж неможливо зазирнути в чужу душу: «Вони знову прощаються і знову зустрічаються». Генезис (становлення) цього почуття авторка зуміла передати текстом. Знання обмежені, але уява поетки здатна охопити цілий світ і стимулювати прогрес у людських стосунках:
Любити і не втрачати надії.
……………………………..
Ми змінюємо світ на краще
Для нас самих – а як інакше?
«Кохати – це не значить дивитися одне на одного, кохати – це значить разом дивитися в одному напрямку» (Антуан де Сент-Екзюпері). І дуже важливо спілкуватися, тобто розмовляти про те, що разом побачили. Істина ця дуже проста: спілкування дає можливість пізнати одне одного. Пильнуймо оберіг свого рідного щастя, шануймо одне одного, бо все руйнується насамперед зсередини. Перевиховати можна (і це нам під силу!) самого себе, пізнати ж можна – того, кого полюбив: «Давай перейдемо на “ти”, / Скоротимо між нами відстань».
Дехто запитує про те, що таке єдине, вічне кохання і як його зберегти. Я не раз через сльозу спостерігав у зимовий день життя сімейних пар: йдуть вулицями древнього Львова і делікатно, дуже ніжно підтримують одне одного… Пригадалася думка Ліни Костенко, яку висловила героїня її роману «Записки українського самашедшого»: «На цій землі головне набутися разом…» Набутися разом. Дуже містка думка!
Дожити разом до глибокої старості,
Тримаючись за руки, гуляти у парку,
…………………………………..………
Пити зелений чай з лимоном і печивом,
Підносити тапочки один одному,
Лягати в ліжко пліч-о-пліч,
Згадувати щось пережите в минулому.
«Підносити тапочки один одному…» Що ще? Просто і геніально, бо це «Те, що в очах запалює вогнище»…
Перечитуючи рецензії на поетичні книжки, мимоволі зауважуєш, нібито їх пише один і той самий рецензент: є метафора чи нема, є порівняння, які подобаються, і чи вони вдалі… Автори рецензій не поспішають наводити фрагменти віршів – тож яке уявлення може вибудувати читач щодо сутності цього поетичного слова? У текстах тоді присутня поезія, якщо вони торкаються серця, коли в них спостерігаємо повагу до слова (творчість і мораль – посестри, близнята, які можуть жити лише і лише вкупі). Метафори можуть бути присутніми, але набір слів не вибудовує у читача картину уяви, що сильніша за знання, не витворює цілісної думки… Вірш – це новела в мініатюрі. Тільки живе, а не мертве слово формує мову, здатну об’єднати народ у міцно стиснутий п’ястук, бо майбутнє – за мислячими людьми. Я ж роздумую над текстом, щоб заохотити й читача до мисленого прочитання: «Отож, найдорожчий мій сину, нині я навчатиму тебе, як ті звичаї маєш уладнати у своїй душі. Ти ж читай мої настанови так, щоб їх прочитувати. Бо читати й не прочитувати – то не почитати» («Дистихи Катона»).
Тож хай ця книжка допоможе читачеві пізнати навколишній світ любові, впорядкувати свої емоції і почуття. Кохання (любові), як і знань забагато не буває, бо той же Катон (Марк Порцій Катон Старший [234–149 до н. е.]) у своїх настановах пише синові: «Жону люби (кохай – Б. Д.). Батьків люби. Дітей навчай. Книги читай. На майдан не запізнюйся. Борися лише за добре діло. Скромним дарунком ушанував тебе приятель вбогий – / Вдячно прийми і в малому зумій – велике уздріти».
Книжка була і продовжує бути найбільшим ворогом сердечної закам’янілості. Її вплив на людину досі не розгаданий, бо сама вона – найдивовижніший винахід людства: «Книжки мають свою долю і до виходу у світ, і – після виходу. І ця доля залежить, – так цей афоризм звучить повністю, – від того, хто візьме до рук цю книжку…» (Андрій Содомора, «…в малому зумій – велике уздріти». У кн. «Дистихи Катона»). Афоризм – це око світової літератури. Кулясте око – мозок, винесений на периферію. Пам’ятаймо про Того, Хто «просвітив очі нашого серця» (Послання ап. Павла до ефесян 1:18а), й те, що «Око – то світильник для тіла. Тож як око твоє буде здорове (не тільки фізичне, але й духовне – Б. Д.), то й усе тіло твоє буде світле» (Євангеліє від Матвія 6:22).
У кожної мислячої людини своя стежка до пізнання СЛОВА. Тож побажаймо авторці, щоб «світильник для тіла» допомагав її невтомно торувати свою, неповторну стежку до глибинної сутності поетичного слова, такого потрібного на цій долині сліз кохання: «Ви знаєте, як це – / Коли болить усе тіло, а насправді ж нічого…»
Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ, доктор філософії, доцент