Україна Ярослави Павличко

Павличко Я. Хоругви днів непроминальних: поезії. – Львів, 2012. – 56 с.

В її творчості – Україна на перехрестях з минулого в майбутнє, непроминальна і сакральна. Кожне слово тут – частинка великого цілого. Окремо само по собі воно не багато про що говорить. Але разом, у сукупності, слова творять архітектоніку нашого буття:

Зберегти тебе

писану-переписану

палімпсест

дивовижно

витканий

закроєний у глаголиці

Прадавня неримована мова, світ земний і світ небесний, ословлене і невисловлене, що прочитується на рівні підтексту.

Вірші –

нічні метелики

крила

обпалюють

спалахом свічі

залітають

у резиденцію

Божого Промислу

Настояні

На розмаринових

Світах

«Крути, / залиті кров’ю», писар, який «виплітає вервечку / на пергаменті / сльози Ярославни», «кінцівка / у формі тризуба / закінчує / ще одне житіє», «голос дива / що кличе / поверх древа / кайнозойської ери», Франко, який за філіжанкою кави розмірковує, «Що таке поступ?», Людкевич, який «дописує останній рядок кантати Шевченка «І мертвим, і живим, і ненародженим…», смереки, котрі «мовчали дзвінко / десь на межі / зимовесен / ключиком відчиняли / таїни / пращурів наших» – така Україна Ярослави Павличко.

Тут «свіча Божого Промислу» перетікає у вишиваний мамин рушник,

відчуття рідної землі, тяжіння ріднокраю:

чули вони –

ті, що сплять,

тілом трави

накриті,

як загойдалась сурма

Зборівом-Берестечком

Крутами кривавими…

Надзвичайно багата метафорика: «Степ розшили навпіл. // Сорочку / білу / на виріст / пошили із нього», «Хрестиком білим по білому / бігає літо», «Літо скіфське / дзвонить / небесними кониками». І все це в одній поезії: «У степу», присвяченій Раїсі Лиші та Юрієві Вівташу. І між усім цим – скіфська мадонна, яка колише «дитятко Дніпра».

Алюзії, філософська вертикаль, мінливість сентименту: «ґвалтовно перо поскрипує – / біжить воскова печатка / Яна Казимира», «За димовою завісою / історії / не бачити / траекторій основ / розкритої / книги», «корінь / вистрілює / із ріллі / дерев’яною / гіпотезою / на обличчях / постмодерністів», «Ще вчора / вишня цвіла / ще вчора / мати ходила».

Нині у руслі воєнних подій в Україні кожен вірш зокрема і збірка в цілому звучать як ніколи актуально. Це справді «Хоругви днів непроминальних». Це поезія, яку не перекажеш. Таке треба читати і перечитувати, щоб увібрати в себе цілий космос українського світу, з правіків – до сьогодення.

Юлія БОНДЮЧНА