Чомусь пригадався один із концертів на сцені будинку культури в Шумську. Виступали місцеві аматори. Тоді вперше прозвучала пісня «Люлька Тараса Бульби».
Нині, напевне, неможливо описати оте зачудування, яке вона викликала. Та було так, було! І не могло по-іншому статися. Адже твір своїм неповторним голосом виконував автор мелодії Василь Ільків. Мені навіть здалося, що та пісня стала для нього своєрідним відголоссям душі, яка про все пам’ятала.
Мабуть, немає нічого надзвичайного у тому, що поціновувачі прекрасного стали свідками своєрідного уроку нагадувань! Адже в біографії Василя Миколайовича є чимало моментів, які не залишають байдужими.
В Шумську живе з 1965-го, приїхавши у маленьке містечко над Вілією вслід за дружиною, яку направили сюди на роботу після закінчення Теребовлянського культосвітнього училища. А народився він 1938 року у Велесневі на Монастирищині. Коли хлопчику було 5 років, не стало батька. Його жорстоко замучили ковпаківці, коли влітку 1943-го рейдували до Карпат. Смертю радянці покарали за те, що виходець з галицького села любив рідну землю і посильно допомагав українським партизанам.
Та й пізніше більшовицька влада за смерть глави родини «подякувала» ще й усій сім’ї. Одинадцятилітнього Василя і його маму енкавеесівці етапували до Хабаровського краю Російської Федерації. «Ревних хранителів комуністичної моралі» зовсім не цікавило те, що в новому поселенні не було школи, а на рідній землі хлопчина щоднини бігав до неї, бо дуже тягнувся до знань.
Знайомство з «принадами» чужини тривало для нього до того, коли після смерті «батька народів» юнак отримав змогу повернутися на Тернопілля. Як згадував пізніше пан Василь, у рідному селі на тих, які першими повернулися із заслання, дивились як на дивовижу. Пізніше з чужаниці повернулася його мати. Правда, не сама, а з донькою Марією та її батьком. (У далекому Хабаровському краї вона вдруге вийшла заміж і Василеву сестру можна назвати плодом кохання політзасланців).
Не варто, напевне, приховувати, що період адаптації в рідному селі для юнака не був простим. Недавнім політзасланцям місцеві попихачі комунізму не хотіли довірити роботи. Та син галичанина, загиблого від рук ковпаківців, не впадав у відчай. Йому все ж вдалося влаштуватися різноробочим у місцевий колгосп. З цієї «почесної» посади у 1959-му пішов на військову службу.
Коли повернувся з неї, то став заочно навчатися в Теребовлянському культосвітньому училищі. Він вирішив стати музикантом. Відчув у цьому потребу. Ще в дитинстві мав насолоду від того, що вдалося побути в гурті музик чи доторкнутися до скрипки. А в роки школярування грав на губній гармошці та на мандоліні. В армійські літа уродженець галицького села барабанив в оркестрі танкової частини на Далекому Сході. Якщо оцінити все це з точки зору сьогодення, то, безсумнівно, можна казати, що культосвітнє училище стало логічним продовженням шукань власного голосу у цьому непростому світі, в якому випало жити.
Та варто сказати, що не лише це вплинуло на характер майбутнього працівника культосвітньої ниви. Адже ще в роки служби у війську освоїв гру на кларнеті, дистанційно (як було б модно говорити нині) навчався в народному університі культури у Москві.
Студіювання у ньому не давало бажаного диплому, але стимулювало творчі шукання. Вони не забарилися. І в результаті недовгої роботи завклубом в рідному селі (на цій посаді опинився після демобілізації) став методистом районного будинку культури у Монастириській і невдовзі організував аматорський колектив музикантів, на базі якого згодом виникла музична школа. Хто знає, а можливо, вже тоді залишив би велеснівчанин помітний слід на ниві музичної педагогіки в галицькому райцентрі? Але для нього настала пора переїзду у Шумськ.
Восени 1965-го Василь Миколайович Ільків став викладачем музичної школи у старовинному містечку над тихоплинною Вілією. Між іншим, він і нині продовжує працювати у ній: хоч уже давно перебуває на заслуженому відпочинку.
Пан Василь не заперечує, що у поважному віці частенько допікають різні хвороби, але не хоче розлучатитися з колективом, бо відчуття потрібності людям омолоджує душу.
Ще один цікавий факт. У 2008 році Василь Ільків став заслуженим працівником культури України. Цим почесним званням відзначено його працю зі створення аматорських колективів на Шумщині. Дехто, звісно, говорить, що, очевидно, було враховано і його зусилля в аматорстві у тоталітарні часи. Та чи варто злословити з цього приводу, коли велике значення має не те, які пісні були в пошані у той час, а професійніст їх виконання. Що там не кажіть, а вмів він цього добитись. Про це переконливо говорить той факт, що на різних сценах України тепло сприймали творчі колективи, створені ним. А капела районного будинку культури під орудою Василя Ільківа наприкінці 2008-го побувала у Польщі та Франції, де слухачі з повагою відгукувалися про аматорів з української глибинки… Отже в питанні професіоналізму усе ясно, і, мабуть, не варто про це дискутувати. Та ще є один момент, про який варто згадати, услід за батьком «заслуженим» став його син Андрій – знаний у світі трубач. Тут, напевне, не можна промовчати і про те, що на Тернопіллі подібне є єдиним фактом пошанівку держави за успішну роботу батька та сина в одній галузі.
…Говоримо про репресовану пісню. А вона все лине й лине з глибіней душі, беручи кожного у свій полон. Та не лише «Люлька Тараса Бульби» має таку властивість. Бо у доробку самодіяльного композитора є чимало пісень. Вони – відгук душі на поетичні тексти, які сподобалися. Скажімо, цю розповідь починала згадка про прем’єру однієї пісні. Але таку реакцію мало б виконання й інших творів. Бо вміє Василь Миколайович знайти стежиночку до людських сердець неперебутністю мелодії.
А, можливо, в цьому полягає магія пісні, яку хотіли репресувати?
Ігор Фарина.