Полянецький В. Торкнутись неба: повість // Березіль. 2021. №4. С.107-128.
У моменти прийняття доленосних рішень часто бракує кисню. Повітря застрягає в легенях, важко тримати рівновагу, опанувати свої страхи, відшукати упевненість. І коли Вадима, головного героя повісті В. Полянецького «Торкнутись неба», перед авіапольотом в одну з екзотичних країн питають, чи не страждає той аерофобією, чоловік повертається думками в минуле, аналізуючи власний життєвий досвід з позиції фобіочутливості. Тут вже не допоможе ані оптика філософії зрілості (коли помилки юності не здаються настільки величезними й фатальними), ані поради друга Льоньки (випити хмільного перед стартом і полетіти у власне минуле, як у химерну Гватемалу).
Вадим – типовий чолов’яга, що боїться замкнутості приміщень і замкнутості ситуацій, кроку вперед і кроку назад, боїться сісти в літак, та ще більше – вийти з літака й опинитися однісіньким-одним у тому ж таки замкненому на сім замків світі. «Замкнений простір викликав у Вадима дискомфорт: не терпів полону ні у застряглому ліфті, ні в метро, коли електричка часом ненадовго зупинялася між станціями. Тунель, зони обмеженого простору, що навіюють страх, – за наукою, то клаустрофобія. Чому саме до нього причепилася?».
А тому, що всі звички і страхи беруть свій початок з дитинства. Вадимові фобії народжені десь там, біля Лукиного болота, біля довжелезної труби сільського водосховища. Вадимова несміливість робить боязкі кроки на танцювальному паркеті поруч із Любою зі Зеленого хутора: «Вона була таки красуня – кучерява, з довгою косою, великі карі очі, а руки ніжні-ніжні, як у міських приїжджих. – Не наступай мені на ноги, слухай музику і роби, як я, – наказувала, мов учителька, хоча була на клас меншою од Вадика». Через свою сором’язливість й даремні вагання Вадим втратив кохану дівчину: спочатку на заняттях танців, де її партнером став самовпевнений Артем – «міський, завжди охайний – біла сорочка, стрілочки на штанях… Розмовляв, як і всі приїжджі, російською», пізніше – коли сам зруйнував очікування юнки, став для неї «ненадьожним», як узагальнила Любина бабця.
Нерішучість Вадима стає на заваді його мріям про кохану: «Ірина, Вероніка, Раїса… Які ж у них несмачні поцілунки, пусті балачки… Усім їм подобалося, як він танцював – Люба навчила. Люба, Люба, люба… Як йому хотілося щоб тільки з Любою танцювати, так близько-близько». Але танцювати щоденний подружній танець йому доводиться з іншою. Рита – «така з себе неземна, упакована, вся у прикрасах і шлейф парфумів за нею» намагається допомогти Вадимові проявити його заспану маскулінність, пробує розбудити в ньому мужність, вольовитість, спонукати до активних дій: «тиха, ніжна, тіло мовби вата, і характер такий самісінький. Як побралися, то мати її все напучувала: «Знай, що чоловікові мусиш у тарілку кращий шматок покласти …» А вона слухняною була». Вадим явно недооцінив старання Рити, адже увесь час захоплено згадував Любу, почуваючись впійманим птахом у клітці шлюбу. І цей трикутник міг би тривати вічність, клітка могла би так і не відімкнутися, якби одного дня не «зникла» Рита і не «з’явилася» Люба. Як все це сталося – читайте повість.
Також у повісті присутній колоритний образ випадкової зустрічної Вадима Люди, яку він уявляв Любою і називав подумки Любою. Але! Жінка з пишними стегнами Люда (часто все визначає одна! буква) – лише натяк, лише нитка Аріадни, яка приведе Вадима до (не)колишньої коханої. Люда-інсайт, Люда – допоміжний персонаж, але не менш важливий для смислотворчої канви цієї повісті.
«Сіра, згорблена від холоду постать сивого чоловіка у світлій вітрівці та сорочці із розстебнутим коміром» все ж знаходить своє щастя за адресою: Київ, Любина вулиця, будинок Люби, третій поверх. Здається, ці двоє все життя тільки й чекали цієї зустрічі: « – Вадиме, ти звідки? – Звідти, – непевно показав пальцем угору. – З неба? – З аеропорту».
«Торкнутись неба» – це романтична і зворушлива історія про почуття, які з часом глибшають, про страхи, які з роками не зникають, про людей, які вчаться самі перемагати свої фобії. Про безпричинні тривоги і причинні радощі, хворобливу дитячу закоханість і цілком зріле прагнення бути поруч з тим, кого здавна любиш. «Свій страх ти можеш перемогти тільки сам» – зауважує один із персонажів повісті. Однак Вадим переконаний: свій страх ти можеш перемогти тоді, коли любиш, коли любов твоя сильніша, ніж страх…
Роксолана Жаркова,
літературознавця, письменниця