Іван Редчиць… На жаль, ім’я поета-житомирця лише кілька років тому стало набутком моїх літературознавчих зацікавлень. Поезія та переклади І. Редчиця часто-густо з’являються у таких поважних виданнях, як «Слово Просвіти», «Українська літературна газета», «Літературна Україна», в літературно-художніх часописах «Дзвін», «Золота пектораль», у журналі іноземної літератури «Всесвіт» та інших.
Книги автора придбати просто неможливо, адже колишня система розповсюдження книжок байдужа чиновницька рать уже давно занехаяла…
Пиши, видавай – і все своїм коштом… А ті видавництва, що ще якось животіють, як мовиться, свою тему мають, яка дає їм сяку-таку можливість у цьому наскрізь зматеріалізованому світі якось виживати. Про реалізацію письменниками своїх книг – краще мовчати… Пакуй, чоловіче, їх у наплічник – і манджай на всяких там людних місцях – поїздах, ярмарках, курортах та різноманітних книжкових форумах. Так, дожилися нарешті: «коритній» челяді національна культура, як мертвому припарка…
Забігаючи наперед, скажу: Іван Редчиць – потужний і світлий поет! Світ його творчих захоплень – поезії, як власні, так і перекладні, зокрема сонети, які за силою майстерності зображальних засобів та проблем близькі до сонетаріїв Максима Рильського, Дмитра Павличка, Ярослава Дорошенка, Євгена Титикайла, Ігоря Нижника… Більше того, поет досить успішно працює і в галузі художнього перекладу, його переклади та переспіви сонетів Шекспіра – високої проби! Відчувається школа Максима Рильського, Бориса Тена, Миколи Зерова, Григорія Кочура, Миколи Лукаша, Михайла Москаленка, Андрія Содомори…
А тепер зупинимося на окремих публікаціях самого поета. Але все по порядку… Для прикладу, першим візьмемо вінок сонетів «Посол слова» («Золота пектораль», № 3-4, 2009 р.), який, до речі, присвячений Василеві Симоненку.
Я – диригент зеленокосих весен,
Оркестрів сонця й хороводів зір.
Я – гір володар, що течуть із гір,
Коли звучать небес органні меси.
Це – своєрідний заспів творчих шукань поета, його творче покликання. Тут виразно проявляються соціальні та філософські мотиви. Цей вінок – це, по суті, зізнання поета про його місію не тільки в літературі, але й у самому житті: « Це я, посол божественного Слова, // Лише його нікому не віддам, // Бо у моїй душі біліє храм – //Стозоряний, високий, загадковий»…
В останньому сонеті цього вінка Іван Редчиць розкриває весь зміст ідейно-тематичних та естетичних зацікавлень. Це – горно його вагомої мистецької палітри, усього спектру творчої майстерності. Метафори, порівняння, точність рим, ритмічність мелодійність рядків – це тропа, де поет твердою ходою йде по висхідній творчої майстерності. Його поетика не лише приклад досконалості, а й яскравий зразок змішування різних поетичних стилів. Гротеск, бурлеск, соціум демократичності, а то й сатиричність – це ті орієнтири, котрі досить вагомо впливають на високу якість та досконалість його поезій.
Високої оцінки заслуговує й друга публікація – і теж вінок сонетів – «Жаска тривога» («Дзвін», №7, 2017). Геть всі сонети цього вінка надзвичайної сили таланту. Як і в попередній поезії, є тут невмирущий дух нашої нації, віковічне наше бажання бути самим собою, єднання, єднання поколінь… Філософія вічного руху утверджується крізь явища природи, прищеплюючи ідеї гуманізму та справедливості нашої доби. Програмно-показовий щодо цього є такий сонет:
Лише на волі хай щодня пасеться,
Бо він до неї звик іще лошам.
Хіба ж то воля батогами в’ється
Й кривавий на душі лишає шрам?
Твій мудрий кінь не заздрить табунам,
Хоч є у них конюшня, мов фортеця.
І з жолоба в гурті так смачно п’ється,
Та волю не поділиш пополам.
І волі не замінять повні ясла,
Життя без волі – чорна кабала, –
Батурин, Чигирин , і Переяслав…
Куди б лишень дорога не вела,
Подбай, щоб сила в скакуна не згасла, –
Ти сам води його до джерела.
Такі рядки є певним одкровенням, джерелом духовної наснаги українства, як на те, це – роздуми над місцем людини в житті, над сутністю мистця у наскрізь розбалансованому світі, це мужній голос у захисті соціальної та духовної справедливости.
Вінок сонетів «З Божих рук» («Слово Просвіти», ч. 1, 4-10 січня 2018) – це автограф поетичної творчості Івана Редчиця. Тут, як ніде раніше, поет гостинно вводить нас у свою творчу робітню, аби показати, як твориться оте духовне, вічне, прекраснее, яке єднає націю, а також все прогресивне людство. Своє місце у житті, творче призначення поет яскраво і точно передає у таких рядках:
Із Божиих рук я спрагло трунок п’ю,
Вночі і вдень смакую по краплині.
Вимолюю свободу Україні,
І шлях перетинаю палію…
«Палкий вогонь» і «Журавлиний ключ» («Дзвін», №5, 2018 р.) – нові вінки, які я теж прочитав з цікавістю і задоволенням… Правда, у телефонній розмові Іван Редчиць повідомив, що чимало його нових творів , зокрема вінків сонетів, усе чекають свого «воскресіння» в багатьох періодичних журналах та газетах… Дасть Бог, видавці-редактори незабаром ознайомлять із ними своїх вдячних читачів…
Сюжетику «Журавлиного ключа» можна охарактеризувати ось так: це, так би мовити, суспільно-політичний шлях до духовного зросту та особистої свободи…
Уклін тобі, соборна Україно,
Синівський і доземний мій уклін.
Лунає в серці урочистий дзвін
Для тебе – найрідніша і єдина.
У цьому вінку поет, як, може, і кожний письменник, любить, страждає, ненавидить усе те зло, яке, на жаль, відбувається у нашому суспільстві.
Автор повністю «зливається» зі своїми героями, щоб ще з більшою емоційною силою впливати на читача…
«Палкий вогонь» – це ознайомлення нас, читачів, із своєю творчою лабораторією, у якій вирують непереборна жага творення, любов до Господнього світу – словом, усе те, що надихає нас на чесне життя і щоденну працю…
Слово – і тільки воно – одухотворює людину, робить її духовно багатою та милосердною… Як у Біблії, спочатку було Слово, так слово для мистця має бути на першому місці у кожному побутуванні…
Так, слово, але рідне, бо, коли воно є, то існує народ, нація, держава…
Горить вогонь, либонь, дивує всіх,
У кожнім слові є його іскринка.
Бо мова – хліб, а слово – це шкуринка,
І кидати його під ноги – гріх…
Це і є творче кредо поета, Альфа і Омега його оригінальної творчости.
Іван Редчиць – надзвичайно тонкий лірик! Його поетичні рядки – це музика в серці і в душі… Либонь, його творча ніжність, мелодійність і духовність. беруть початки і від його професійної діяльності, адже в нього музична освіта, а ще він був педагогом,, художнім керівником та диригентом багатьох хорових колективів…
Певен, хто прочитає твори цього поета, матиме, по-перше, значне душевне та естетичне задоволення, по-друге, відчує християнську сповідальність своєї душі, по-третє, прилучиться до краси рідної мови, і, головне, відчує себе щирим українцем…
Творчість поета була, є справжнім симптомом національного відродження і виявом споконвічного прагнення до єдності всього українського народу.
І насамкінець скажу таке: твори Іваена Редчиця заслуговують найвищої похвали, а також високих ступенів дипломів літературних конкурсів та премій.
Андрій ГРУЩАК, письменник,
м. Борислав