Трагедію чортківського гетто можна вважати однією з найбільших гуманітарних катастроф, що будь-коли сталися у нашому краї. Належить також визнати, що пам’ять про цю сторінку історії міста досі належним чином не увічнено.
На початку Другої світової війни у 19-тисячній міській громаді, котра на той час включала й населення Старого Чорткова та Вигнанки, біля третини складали євреї. У вересні 1939-го єврейська спільнота Чорткова поповнилася чималою групою біженців з окупованих німцями теренів Польщі, котрі рятувалися від нацистського переслідування. Частину з них згодом було депортовано органами НКВС до Сибіру, як порушників державного кордону, «перебіжчиків» та «шпигунів». Частина таки залишилася. У липні 1941 року у подністровських районах Поділля опинилося також кількадесят тисяч євреїв, депортованих з Угорщини та анексованої нею Підкарпатської Русі. Відтак більш-менш точну кількість євреїв, котрі перебували у Чорткові на початку нацистської окупації, встановити складно.
У перші дні нацистської окупації чортківським євреям вдалося уникнути великих погромів за участі місцевого населення, на кшталт тих, що прокотилися Львовом, Луцьком або Тернополем.
Але нова окупаційна влада, котра в стосунку до національних груп діяла за сумнозвісним принципом “Divide et іmрега”, з перших днів свого панування навмисно намагалася покласти на місцевих євреїв «провину» за злочини НКВС. Так, приміром, їх примусили виносити з чортківської тюрми та ховати невпізнані тіла жертв енкаведистів. Спекулятивно-пропагандистський образ «жида-більшовика» активно нав’язувався місцевому населенню геббельсівською пропагандою і не можна сказати, що він не спрацьовував…
Прикро, що цей агресивний міф у певних квазікультурних середовищах демонструє живучість й донині. На жаль, досі не зроблено висновків стосовно причин протистояння трьох галицьких етносів – українців, поляків та євреїв – котрі впродовж століть жили пліч-о-пліч, але на зламі 30-40-х почали поборювати одне одного, замість того, аби об’єднатися проти східного та західного окупанта. Це протистояння не могло не закінчитися військовою поразкою та колосальними жертвами кожної з національних груп. Криза діалогу та порозуміння, своєрідна «комунікаційна поразка» у тій війні за великим рахунком не подолана й по нинішній день…
Перші арешти євреїв почалися у Чорткові вже на початку липня 1941 року. Ледве лиш каземати чортківської катівні звільнили від жертв НКВС, як гестапівські кати почали заповнювати її новими жертвами.
Перша масова страта нацистами в’язнів тюрми датується 14 липня 41-го – тобто менш ніж через два тижні після встановлення окупантами «нового порядку». Того дня було розстріляно близько 360 чортківських євреїв. Зрозуміло, що про жодні судові процедури доведення якогось «злочину» не йшлося – ці акції спрямовувалися на свідоме винищення найбільш освіченої частини єврейської громади та на залякування усіх інших.
Наступний масовий розстріл відбувся 25 серпня в Угринському лісі. Його жертвами стали близько 150 осіб: серед них були євреї, а також поляки та українці… У серпні ж було розстріляно біля 300 мешканців містечка Ягільниці. 15 жовтня була страчена група чортківських інтелектуалів, переважно учителів та юристів.
Єврейське гетто було створено у Чорткові у квітні 1942 року. Початково до нього було зігнано біля 8 тисяч осіб – мешканців Чорткова, ближніх сіл та містечок. Загалом же, за оцінками радянських надзвичайних комісій, за весь час існування чортківського гетто через нього пройшло біля 13 тисяч мешканців.
В’язні гетто змушені були постійно залишатися на невеликій території (від площі Ринок до річки і вулиці Шкільної), що була обнесена колючим дротом, охоронялася поліцією та озброєною палицями «службою порядку» Єврейської ради («Юденрату»), іншим мешканцям міста, «арійцям», було заборонено спілкуватися з в’язнями, продавати їм їжу та будь-які речі. Заточені у гетто євреї, а серед них звісно було особливо багато дітей, жінок та літніх людей, отримували мізерну кількість харчів, що дозволяла їм ледве животіти. Працездатних в’язнів періодично відбирали для роботи у трудових таборах, влаштованих на колишніх фільварках у Ягільниці та Нагірянці (кінзавод), поблизу аеродрому (місцевість Травна), у Милівцях, Улашківцях, Марилівці, Росохачі, Сосулівці.
Перша велика «акція» у чортківському гетто відбулася 26 серпня 1942 року. Провадила її спеціальна група гестапо, що прибула з Тернополя, допомагала українська поліція та єврейська «служба порядку». Результатом акції стало вивезено у табір смерті Белжець 2100 осіб. Звісно, ніхто із них звідти не повернувся. Під час насильства у гетто загинуло 360 осіб. Поховали їх у спільній могилі на «новому» єврейському цвинтарі, що у передмісті Калічівка.
Друга «акція» прокотилася гетто у жовтні 1942-го. Цього разу було вивезено до Белжеця чергових шістсот приречених на смерть. Крім того, впродовж 1942–43 років близько 3000 чортківських євреїв, переважно працездатних чоловіків, етапували до таборів праці у Тернополі, Камьонках, Глибочку, Борках, Ступках. Вороття звідти також практично не було. По мірі того, як табірні раби знесилювалися та втрачали людську подобу від важкої праці, голоду, хвороб, побоїв, принижень та нелюдських умов утримання, їх розстрілювали.
Приблизно у цей самий час погроми гетто та вивезення в’язнів до таборів відбулися у інших містах та містечках краю: Тернополі, Кременці, Бережанах, Вишнівці, Збаражі, Зборові, Теребовлі, Бучачі, Борщові, Товстому…
Наступні «акції» у Чорткові та селах краю носили характер регулярних обшуків та облав, так званих «лапанок». Невинних людей виловлювали для вбивства, неначе щурів: у підвалах, на горищах, стодолах, стайнях, у потаємних сховках, влаштованих у закутку подвір’я, посеред полів або у лісі. Від початку 43-го року залізничні ешелони з жертвами вже не йшли до Белжеця. Простіше, дешевше і без жодного ризику було вбивати на місці…
Навесні 1943-го гестапо рапортувало про повне «очищення» Чорткова від євреїв. Від численної єврейської спільноти міста у 44-у році живими залишилося лише близько 100 осіб, яких переховували місцеві мешканці, ризикуючи власним життям, життям своїх близьких та сусідів. Карою за спробу переховувати єврея, або приховування того, що його рятують близькі або сусіди, був розстріл. «Вирішення єврейського питання» нацистами стало агресивним чинником подальшого роз’єднання та деморалізації суспільства, протистояти якій були спроможні далеко не усі – відтак вистачало охочих переслідувати, доносити, вбивати та мародерствувати…
У матеріалах Тернопільського державного архіву, окремих наукових та мемуарних джерелах згадуються прізвища гестапівців, персонально відповідальних за страти у Чорткові: Кьольнер, Гільдман, Пекман, Розонофф, Мюллер, Германн, Лекс. Начальником чортківської тюрми у 1941-у був гестапівець на прізвище Мергофер. Наразі нам відомо про покарання лише одного з них, Курта Кьольнера. Лише у 1962 році суд міста Саарбрюкен засудив його до довічного ув’язнення за злочини, скоєні під час служби у СС. Свідчення про вбивства Кьольнером чортківських євреїв також фігурували у матеріалах цієї судової справи…
Якщо вірити інформації надзвичайної державної комісії, котра у 1944 році обстежувала місця масових поховань на території області, загальна кількість жертв Голокосту у Чортківському районі сягає 13 тисяч. Поіменні списки жертв нацистів у Чорткові, які намагалися складати співробітники виконкому у перші повоєнні роки, видаються дуже неповними, налічують вони лише близько 500 прізвищ. І це зрозуміло – місцеві архіви були загублені. Від скільки-небудь сталого, довоєнного населення міста залишилося біля четвертої частини мешканців. Навіть згадати імена тих, хто мешкав у місті до війни, часто не було кому…
Братські могили розстріляних євреїв є чи не кожному нашому селі. Точне розташування їх у більшості випадків невідоме. Найбільшим похованням у околицях Чорткова можна вважати Копичинський ліс. Тут у 12 братських могилах покоїться біля 6 тисяч тіл невинних людей – мешканців навколишніх сіл та містечок, інші масові поховання: на колишньому військовому аеродромі поблизу Старої Ягільниці, на нак старому («холерному») цвинтарі, на новому єврейському цвинтарі (передмістя Калічівка), у селах Ягільниця, Нагірянка та Марилівка, у Чорному та Угринському лісі (Басівка), у лісі Білавіна та Галілея. Меморіальні знаки наразі є лише на двох з них, у Копичинському та Чорному лісі…
Згадка про місцеві події Голокосту досі залишається для нас важкою темою, для когось навіть вельми дражливою. Про неї не прийнято було вести мову у радянські часи, не надто вітається вона й тепер. Значною мірою втрачена інформація про євреїв Чорткова, про їхній внесок у культурну спадщину краю. Здається, про мешканців античних Помпеї та Геркуланума ми знаємо більше, аніж про мешканців «штетла» у рідному містечку… Втрата тисяч людських життів, унікального культурного спадку – незворотна. Але хоч би пам’ять про них нам належить повертати – свідомо, відповідально, крок за кроком.
Припускаю, що саме через подолання тієї амнезії, через осмислення та засвоєння нелегкого вантажу пам’яті лежить шлях нашого розуміння сучасного Світу, і розуміння Світом – нас, українців. А відтак – наш шлях до європейського та світового товариства вільних націй.
Намагання ж приглушити у собі ту пам’ять – не що інше, як іржавий цвях страху і несвободи, забитий сімдесят років тому нелюдами різних ідеологій.
Згадаймо Сергія Довлатова: «Непоправною є лише смерть, жахливіші смерті – боягузтво, малодушність і – неминуче слідом за ними – рабство»…
Олександр Степаненко.