Трактор (новела)

Ми стояли в лісі неподалік Горіхового. Пригадую, хтось з місцевих переконував нас, що насправді то не Горіхове, а Орєхово.  Хлопці  отому омаскаленому типові відповіли належно. Мовляв, їдь у свою московію і там матимеш своє “орєхове”. А як на мене, то шляк його знає!  Оповідають, що українська мова у моїй Галичині не дуже правильна, бо начебто схильна дуже до польської. А тут у запорізьких степах, куди нас спрямували обороняти край від московської навали, мова до чого наближена? Тут, розуміється, не “чоботи”, а “сапоги”, не “пані”, а “дєвушка”, не “перукарня”, а “парикмахерська”. Та навіть горілка у них водкою зветься. Отакої!  Московщина, скажу вам, аж пищить. Але й у нас не все ажур. Ото – “кобіта”, “шпацер”, “трускавки”… Тьху ти… Он мій один колєга вирішив повидуркуватись.  Мав поїздку до Києва. А діялось то ще на світанку нашої державної незалежності. А у Києві тоді знано як балакали.  Товариш з потягу відразу у пивну. Та й промовляє до барменши: “Мені гальбу пива і дві канапки зі шпондериком”. Усе ясно і зрозуміло. Тільки то для нас, галичан.  А київська пані  з подивом бровою повела: “Я украинский понимаю. Но ето на каком?”

Посміхнулись? Достатньо. Мені оті мовні баталії аж ніяк не цікаві. Та й тямлю я в тому не дуже. Мені би десь солярки роздобути за дешевшою ціною. Знову ж таки – запчастини, мінеральні добрива, посівний матеріал. Ото моє! А про мову нехай мудрі голови думають. Бо моя голова далі тракториста не пішла. Зате я кохаюсь у сільському господарстві. Кажуть, що з мене добрий газда вийшов.  А що – так і є! Маю дім, маю господарку, поле  у двісті гектарів.  На обійсті – різна техніка. Дещо із живності прикупив. Живе господа, хрюкає, мукає, гелгоче, кукарікає… І усе праці моїх рук потребує. І вже для обслуги того “вертепу” мого мототракторця “Булат” замало. Треба щось потужніше. А те потужніше не нижче семи мільйонів гривень коштує. Я вже потроху почав підзбирувати. Легше стало, коли онука Веронічка скінчила університети, бо скажу вам – та наука витягує з людей останнє.  А студії Веронічки мусив я оплачувати. Та скінчилося. Богу дякувати! Гривня до гривні – росте купка грошенят. Треба, конче треба нового потужного трактора! А тут війна! Не  те, щоб вона звела нанівець мою мрію. Швидше точніше сказати – відтемінувала, бо мобілізували мене на війну. Я колись у совітській ще армії танкістом служив. Механіком-водієм на їхньому Т-64 намотував балото на гусениці аж у Пермі. Але ж то морози там стояли! Бувало рука до броні примерзала. Отаке було! Нині що? Зима як курорт! Кажуть, клімат змінився, потеплішало на планеті. А це навіть я запримітив. Бо почали ми під моїм Рогатином сонячник висаджувати. І, дивись, росте! І доспіває! Може скоро і кавуни будемо вирощувати. Ото до Львова повеземо на продаж! І буде свіжа копійчина. І вже до трактора ближче.

Ох, і засів мені у мізках той трактор! Але що тобі до нього?  Іди спершу – повоюй! Захищай Україну, бо москаль напирає.

Я й пішов!

“О, танкістів нам треба!” – чомусь дуже зрадів, вичитуючи мої папери, якийсь там майор у військкоматі.

І завезли нас у табір, що розташовувався посеред соснового бору. Казали, що то десь на Київщині. Тут і підготовка розпочалась. Тільки у мене до танка діло не дійшло. Зір у мене дуже слабкий. Я й сам про те відав, але мовчав, бо ніхто і не запитував, і не перевіряв… А тут відразу медогляд.

-Загроза катаракти! – виніс  вердикт окуліст.

І до  офіцера:

-Який з нього водій танка? Ще не туди заїде! Не можна!

-І що з ним робити? – недоумує офіцер.

-У хозчасть!

Себто – у господарську частину!  Що я по-руськи не розумію? Ще й як понімаю! Але я як той пес – усе тямлю, та мовчу.

Словом, водія танка з мене не вийшло. Не є змога чоловікові двічі ступити у води однієї і тієї ж ріки… Приписали мене ближче до кухні. Робота різна випадала. То картоплю чистив, то дрова рубав, то посуд мив. А подекуди довіряли мені старого пікапа. На ньому я їздив тихцем на базу за продуктами. А мені що? Хоч і сліпенький, та дорогу ще розпізнаю. І базу я знаю. Вона за посьолком Щастя у лісосмузі замаскована. Там ще свинокомплекс біліє своїми стінами,  і водонапірна башта у наявності. Правда, після якогось там нальоту московського башту підбили. І стоїть вона похиленою як ота Пізанська в Італії. Про Пізанську звідки знаю? Там у Пізі з нашого села Леська Мисів працює, за старою сеньйорою доглядає. Писала якось Леська, що ота їзхня башта – страх Божий. Стоїть нахиленою! А якщо впаде комусь на  голову? Отож…

Служба моя не є ризиковою. Життю, можна сказати, ніщо не загрожує. Я не на “нульовці”. У нас тут тільки чутно звуки канонади та ще над головами пролітають дрони. Гарматні постріли  нагадують  гупання бубна на пишному нашому весіллю, а дрон джизчить точнісінько як джміль. Моя неприсутність на передку напряму позначається на розмірі платні. Отримую на руки заледве сорок тисяч. Ага, хіба я якась невдячна скотина? Та такі гроші!  І платять мені за що? Що картоплю на кухні чищу! Е, дякую красно нашому президентові і отому, що в його офісі – за турботу! Сорок тисяч… Але… На тракторець, як не верти, замало. А тут ще у моєї Галі апетит прокинувся. Баби – вони такі! Як зачують грошики – то пиши пропало. Що значить – жінка! Усі вони грошики полюбляють. А мені ж на трактор треба! А Галині он вже і нову пральну машину подавай, і газову плиту, і обстановку в хаті поміняти. І так ті  тисячки з мого заробітку відлітають наче птиці восени у вирій.

А  трактор? Потужний такий, щоб можна було  на нього різні агрегати чіпляти. Ото, бувало, розмріюсь, заплющу очі … і трактор переді мною являється. Стоїть собі і мене піджидає. Натурально так усе бачу. Він наче промовляє до мене людським голосом: іди сюди, чого став? Заводи мене та їдь! А поперед тієї доріженьки до  омріяної машини така собі стрічечка промайне. А на ній циферки – одиниця з багатьма нулями. Що воно таке? А хіба не зрозуміло? Оплата за трактор! То скільки буде? Придивляюсь, рахувати я ще спроможний. То скільки буде? Десять мільйонів! От, курва! І де то стільки взяти? Навіть якщо купівельні апетити Галки звести до мінімуму, бо он вона вже виявляє бажання поміняти в нашому домі котел для опалення. Новий запримітила, універсальний каже – на різні види палива. На тверде, і на рідке.. Можна газом, а можна дровами чи вугіллям, і навіть мазутом. Отаке диво-техніки! Але що той котел? Якихось п”ятсот тисяч. А тут – десять мільйонів!  Але трактор! До котла мені байдуже! Мені тракторець!

І трапилось диво! Інакше сказати не можу. У розташування нашої військової частини нагнали різної техніки. Кажуть, то від благодійного фонду Порошенка. Отого самого, що президентом був. Я ще за нього голосував, але обрали іншого. А мені що від того? Не зумів я купити  бажаного трактора, такого як мені треба,  ні за Ющенка, ні за Януковича, ні за Порошенка… Не маю такої змоги і за нового очільника. Кажуть, цей циркачем був. Ото би вчинив фокус як у цирку- і гуль! Стоїть на моєму подвір”ю новий тракторець. Потужний такий і габаритний. Мй старенький “Булат” навпроти нього – лоша новороджене…

Але я про диво. Прибула техніка для фронту. Ми кинулись її роздивляти. Нам відразу пояснили, що усе це новоприбуле не для ведення бою. То усе підручне. Он машини для розміновування. Он санітарні засоби. Транспортна різна машинерія… Але мені то усе не цікаво. Трактори! І вони тут. Рівно двадцять. Їхню кількість я двічі перераховував. Двадцять красенів! І кожен укомплектований ковшем та лопатою. Ну, зрозуміло – ківш для копання окопів, а лопата спереду для вирівнювання доріг, розгрібання снігових завіїв і ще багато що можна здійснити за допомогою отієї стальної перекладини.

Я стояв зачарований! Отак наче скам”янів і стою. Оце краса! Ото сила! А тут ще й таблички прикріплені. А там напис: “Steyr 6280  Absolut” Потужність – 191 кВт. Чисельні функції. Розрахований на багато технологій. Міцні осі. Додаткове обладнання – важкий бульдозер, самоскид, ескаватор.

Виконує операції з високою точністю, оснащений гідростатичною трансмісією, реверсним приводом серії “Infinity”.

Серце у грудях – гуп, гуп, гуп…

Оце тракторець!

Оце машина!

Махіна!

Спокій покинув мене! Чистячи картоплю, я став таким неуважним, що ніж кілька разів випадав з моїх рук. Трактор! Он вони рядочком у якихось сотні метрів від їдальні. І їх рівно двадцять! Миючи посуд, розбив зненацька кілька тарілок та склянок. Ложки та виделки вислизали з моїх  рук наче жива риба. Усе що не трималося у мене – падало з жалісливим дзенькотом на кам”яну долівку.

-Що з тобою?- це Михайлюк. Він на кухні у нас за старшого.

-Нічого! – мимрив я.

-Ти бува не захворів?

-Ні! Ні! – поспішав заперечувати.

І справді – хіба я хворий? Замріяний – так! А чим – самі знаєте. І зовуть мою мрію – трактор  Steyr6280Absolut! Ось вершина усіх моїх прагнень. Ось те, задля чого варто жити!

Гепнувшись на ліжко та заплющивши очі, я уявляв собі як на новому тракторі нарешті зможу викопати ставок. Там, у кінці мого городу, за старими вербами, осоками та очеретом є видолинок. Кажуть, то колишнє русло Гнилої Липи. Територія нікому і ніколи приватно не належала. Земля там завше зволожена. Там навіть трава не росте, а усе якийсь чортополох. Словом – непевне місце. А ось коли б  там пройтися  лопатою, згребти усе болото, насипати дамбу, вирівняти лінію берегів, пустити туди струмок, що за десять метрів жебонить собі дурно та намарно. А тепер від струмка користь  буде велика! Наповнить він чистою водою ложе ставка. Мого ставка! Мого! А в тому ставку розведу я рибу – коропів та товстолобика. І щоосені матиму гарний вилов. А рибу возитиму на продаж до самого Львова. Отакі мої плани! А щоб вони зреалізувались – треба саме такий трактор з лопатою та ковшом.

 Але що той ставок?! Викопав – і годі! Бери ширше. Оранка щоосені і навесні. А кожна зорана сотка землі коштує добряче.  На усе встановлюють тарифи. А далі – косовиця! Теж прибуток! А дрова привезти з лісу? А будівельні матеріали? Цегла он яка важка! А у тебе потужний трактор і причіп до нього. Усе в наявності! Готуйте грошики, панове!

Отакий мій розрахунок і такий в мені раціоналізм сидить. За це мене в нашому селі і недолюблюють. Я, бачите, не такий як усі. У сільмазі не випиваю, в карти не граю, пустих бесід на проводжу. Не люблю я усе це  і ніколи не любив. Мені роботу давайте до рук! Ну і звісно – заплатіть за працю належно.

Куркулем мене обзивають. А який з мене куркуль? Куркуль, як я розумію – то той, хто експлуатує інших. Я ж експлуатую  себе самого. Щойно почне світати, береться на новий день, а я вже у русі! І так щодня до темряви.

Люблю роботу! Дайте мені її щонайбільше! Та мені є чим вам догодити. Он якого трактора маю! На весь Рогатинський район нічого подібного не є! Впорядкую вам усі городи, поскошую усю траву на сіно. Будете мати ви і я при вас. Усім буде добре…

Не спалося. Хіба заснеш, коли тут таке? Встав, вийшов на плац. Там у самому кінці біля бетонної огорожі вилаштувались вони… Аж двадцятеро! Здуріти можна! Ех, як би то зробити, аби мені один з них? Чи армія від того збідніє?

Стоп! А в чому річ? А чому б ні? То ж гуманітарка! Отже не реєстрована техніка. Три дні тому нас збирали і командир говорив про безкорисність допомоги, дякував присутньому панкові за дарунок.

Ага – дарунок! Значить – не державне і певно не реєстроване? А коли так, то що двадцять тракторів, що дев”ятнадцять… Яка різниця? Спишуть на “бойові дії”. І не таке списували. А ти, Зеновію, метикуй! То я сам до себе. Бачиш – дармовизна на тебе зиркає.

Наближаюсь до крайнього трактора. Ех, як у світлі ліхтаря грає його покриття! Ех… Був би він моїм! Отак роздумую зі смутком і мимохідь хапаюсь за ручку дверцят. Клац… Дивись – дверцята піддались! А тут ще дві сходинки з нержавійки, аби зручно було до кабіни дістатись. Ступаю ними вгору і опиняюсь у кабіні. Краса яка! Крісло водійське грає на пружинах наче надувний матрац. Так… Що ще? Ага – панель управління з різними датчиками. А це що? Мені не мариться? Ключ запалення! Його певно забули вийняти? Ключ… Поверни його праворуч та злегка дай на газ.  Двигун тут же відгукнувся не гучним гулом. Стрілки на приладах заграли, показуючи наповненість  паливного баку і ще якісь незнані мені параметри. Від несподіванки я роблю спробу виструнчитись і боляче вдаряюсь головою об дахівку.  Що далі? Чи мені вперше керувати трактором? Он піддати газу і включити передачу.  І вперед!

Але не зараз. Треба усе підготувати як слід. Попрошусь у відпустку. За п”ять тисяч гривень Михайлюк усе організує. Людей на кухні і без мене вистачає. Не велика втрата, якщо зникну на десять днів.

Михайлюк притьмом ховає конверта, принесеного мною.

-Що у тебе? – для годиться цікавиться Михайлюк.

-Весілля! Племінник одружується!

– А! То причина вагома! З тебе могорич.

-Буде!

Отож, на десять днів мене відпускають. Обдумую план. Коли? У ночі – в жодному разі! Відпадають ранок та надвечір”я.  Треба “впасти на хвіст” іншого транспорту, коли техніка снує туди-сюди. І розрахунок мій був правильним. Я вмостився у кабіні і вдаю наче щось там вивчаю, а сам пильно спостерігаю за подіями на плацу. І бачу, як на виїзд збирається колона з кількох тягачів, самоходок, пікапів. Тут же прилаштовуюсь у хвості. Дивина, ніхто на мене не звернув уваги. На посту – знайомі хлопці, вони мені ще привітно помахали. Я їм також у відповідь.

Я підготувався. Найперше – не відправив Галині місячну платню. Усі сорок тисяч – у моїй кишені. Дорога далека і вимагає витрат. Галина телефонувала:

-Де гроші:

-Привезу особисто. Чекай!

-Маєш відпустку?

-Щось таке.

-То файно! Чекаю! Всьо…

Оте “всьо” – на усі випадки життя. Воно різнопланове і може означати усе, що завгодно.

Маршрут визначено заздалегідь – Запоріжжя, далі – Дніпропетровська, Кіровоградська, Черкаська, Вінницька, Хмельницька, Тернопільська області. З Тернополя – на Бережани!  А там уже мій Рогатинський район і моє рідне село Діброва. Мда, не близька дорога! Але праця цього вартує. Я радів як дитина, не даючи собі звіту у содіяному. Але якщо це крадіжка, то у кого я поцупив? Не у держави! Сказано- гуманітарна допомога. А у випадку чогось, скажу, що мав намір зробити подарунок для громади свого села. І у газеті про те написати. У рогатинській районці і справді трудиться кореспондентом мій однокласник Любко Воробій. Що – не виручить? Та то яка сенсація для району! Воїн Зеновій Козій для громади села Діброва офірував нового трактора! Га?! Як воно вам?! Але, повторююсь – то на випадок, якщо щось піде не так.

Пробиратися на захід вирішую  не магістральними  шляхами, а другорядними дорогами, щоб не привертати зайвої уваги. Та й не місце трактора на гомінких шосе.

Єдина  “точка”, де довелось “засвітитись” на великій дорозі – міст через Дніпро. Його ніяк не оминути. А там блок-пост! Мама рідна! Що буде? Ну, що буде – те й буде! Не вплав же мені пускатись по Дніпру! Тисну на газ і не відводжу погляду від вартових. Посміхаюсь до них, вдаю спокійного, а серце з грудей ледь не вискоче.

Постові на мене зиркають байдуже. Я ж у військовому однострої. Свій на тракторі у якихось потребах.  Що тут такого незвичного?! Трактор – то ж не танк! Ну і нехай! Нехай собі думають, що забажають, а мені додому треба. Дуже треба…

Минуло два дні, аж поки я не перетнув межу між Черкаською та Вінницькою областями. Втома накочувалась хвилями, але я старався якнайменше зупинятися для відпочинку. Кілька тисяч гривень вже потратив на солярку, щось пішло на їдження.. Нічого, усе компенсується, нехай тільки доберусь до рідного села. Головне, у мене трактор – мрія усього мого життя! Та за такий трактор я і жінку власну готовий віддати. Ех, чула би це Галина! Але таки так! То така машина, що і в космос на ній можна злітати! Суцільна досконалість! На рівній і добрій дорозі витискаю до ста кілометрів на годину. Оце так! Буде окраса на весь Рогатинський район!

Другорядні дороги, шляхи місцевого значення мають ту перевагу, що ними майже не цікавиться дорожна поліція. А що їм тут робити? Вони там, де рух і гроші. А тут – “жигулі” з “москвичами”, за кермом- пенсіонер на пенсіонерові! Тут мій трактор наче монстр. Попереду – лопата, позаду – ківш ескаватора. У кабіні сидить вояка. Що за чудасія?! Але відповідь мені знана. Котиться дорогою  трофей з війни! Він мені дуже потрібний. Во сто крат потрібніший, аніж там на фронті…

-Козій! Козій! Та прокидайся ти, холєра!

Що таке? Де це я? Хтось термосить мене наполегливо.

Розплющую очі – Михайлюк! Злючий такий. Таким я його ще не бачив.

-Ти що, Зеновій, перепив учора?

Це Михайлюк.

-А де трактор?

-Який ще трактор?

-Мій трактор!

-Слухай, бігом на кухню. Сніданок для роти! Хутчіш вдягайся.

Зривась на рівні. Озираюсь. Де це я? У казармі! Трактор? І у вікно – зирк! Он стоять. Усі двадцять! А що я?  То був сон. Усього сон, вартістю у життя.

Біжу на кухню. По дорозі помічаю, що у крайнього трактора колеса геть заляпані землею. І була та земля дуже схожа до тієї, яка у моєму рідному селі Діброва.