За своє життя я не написав жодного вірша. Рядки, винесені в заголовок, народилися спонтанно. Вони сповна відображають життєвий і творчий шлях поета Василя Кузана, який вже вписав своє ім’я в українську культуру. Його пісня «Золото Карпат» стала шлягером, її виконує як Народний артист України Іван Попович, так і автор музики, теж Народний артист України Степан Гіга. За своє життя В. Кузан видав уже двадцять одну книгу, за які його відзначено багатьма всеукраїнськими і всенародними преміями. Серед них – імені Федора Потушняка, Юрія Яновського, Ярослава Дорошенка та Пантелеймона Куліша.
Хто хоч раз побував у його рідному селі Довге, що на Закарпатті, на все життя вкарбувалося в його пам’яті романтична краса чарівних гір, які з ранньої весни до пізньої осені купаються в зеленому золоті, а взимку дихають холодними білими снігами. А що вже говорити про швидкоплинну Боржаву, хвилі якої виблискують на променях сонця. А в центрі села знаходиться старовинний замок, який нагадує історичне минуле населеного пункту.
Серед цієї краси і народився 25 лютого 1963 року Василь Кузан. Природа справила велике враження на юнака. Це видно з його поетичних рядків, в яких так мило і щиро описує красу рідного краю. У кожному слові відчувається мелодія і ритм його невгамовного серця. Його вірші відзиваються до нас піснями, які він рядок за рядком нанизує впродовж десятків літ.
Василь Кузан давно усвідомив, що його призначення на землі: бути поетом. Метою його життя є пошук досконалості. А в провінції добитися цього нелегко. Хоча своє рідне село він давно вже перетворив на літературну столицю Закарпаття. Тут свого часу побували Андрій Курков, Андрій Кокотюха, Сергій Жадан, Іван Андрусяк, Дмитро Стус, Євген Баран…
– На мій погляд, – розмірковує Василь Кузан, – кожен митець прагне вирватися з провінції, має потребу в середовищі. А в селі літературного середовища дійсно нема. Тут я не мав можливості поспілкуватися з колегами, обговорити нову книгу чи публікацію, відвідати виставку чи презентацію нового видання. Але в сучасних умовах сто кілометрів, – звісно, не відстань. Я відвідував майже всі цікаві акції в Ужгороді, часто не просто приходив, але й виступав на багатьох з них. Деякі в Ужгороді організовував я сам з допомогою друзів.
Так приїзд на Закарпаття Андрія Куркова, Андрія Кокоюхи, Марії Матіос та їх зустрічі з читачами в університеті, в магазині «Кобзар» та в обласній бібліотеці відбулися за його, Василя Кузана, безпосередньої участі. А презентація книги Олександра Гавроша про Івана Кротона за участі найсильнішої людини планети Василя Вірастюка проходила не де-небудь, а в рідному селі Кротона Білках.
В. Кузан чимало зробив для рідного краю. Працюючи начальником відділу культури та туризму РДА, відкрив меморіальний музей відомого українського письменника Юрія Мейгеша у його рідному селі Великий Раковець, добився створення відповідних умов для відкриття інтернет-центру в Іршавському районному будинку культури та двох дитячих шкіл мистецтв у Білках та Приборжавському, брав активну участь у створенні в Іршавській ЗОШ №1 І-ІІІ ступенів кімнати-музею лауреату Всеукраїнської премії ім. Лесі Українки Степану Жупанину.
На питання, яким був шлях до успіху, Василь Кузан неквапом відповів:
– Одразу скажу – нелегким. Першу книгу «Загублене мовчання» видавав майже вісім років. Подав рукопис поезій у видавництво «Карпати». Головний редактор сказав: «У вас непогано виходить. Вірші досконалі, готові до друку. Але в нас черга, і серед претендентів – члени Спілки письменників України. А їх – у першу чергу». «А мені скільки треба буде чекати?» – поцікавився я. «Небагато. Десять-дванадцять років», – почув у відповідь. Мені тоді було 26. Порахував. Через десять років мені буде… Це був удар по моєму власному «я». Але іншого виходу не було. І я став чекати, періодично нагадуючи про себе. Через п’ять років я забрав рукопис і відправив на конкурс «Гранослов». І доля усміхнулася мені – я став одним із переможців. Книга мала вийти того ж року, але… Через три роки приїхав український письменник Дмитро Нитченко з Австралії і за кошти тамтешньої діаспори видав десять книг молодих вітчизняних авторів. До цього переліку потрапив і мій рукопис. Саме з виходом «Загубленого мовчання» я став відомим. Книга розповсюджувалася всюди, де живе українська громада. Мої вірші передруковували альманахи України, Чехії Словаччини, Канади…
Із тих пір спливло чимало часу. Два роки тому у київському видавництві «Український пріоритет» Василь Кузан видав роман «Ескпрес-наречений». У поезії він уже проявив себе. Його пісні виконують народні артисти України Іван Попович, Степан Гіга, Петро Матій, Валентина Степова, Микола Свидюк, інші відомі співаки та гурти. А пісня «Золото Карпат» свого часу стала шлягером року, піснею року і зібрала всі можливі нагороди. Не менша слава випала і на «Мамин вальс» – він двічі перемагав у всеукраїнському радіофестивалі «Пісня року» – спочатку у виконанні автора музики Тетяни Кузан, потім – Народної артистки України Валентини Степової. Того ж року Василь став членом Національної спілки письменників України і лауреатом обласної премії Федора Потушняка. Це вже неабиякий успіх.
А щодо першого роману – то це вже Василь Кузан виступає перед нами в новій іпостасі – як прозаїк. Остаточній назві роману передували робочі – «Бомбезне весілля», «Весільний гамбіт», «Весілля по-закарпатськи». Усі вони тією чи іншою мірою передають його суть. Весілля у цій книжці справді багато – тут і народні традиції, і шокові ситуації, і колоритна говірка та народні пісні, і міліція, яка береже не нас, і гості, цікавість яких переважує здоровий глузд… Все це подано під соусом іронії, самоіронії та гумору, що надає особливого шарму авторському стилю та дозволяє насолоджуватися текстом навіть тоді, коли на очі накочуються сльози. Бо на весіллі буває всяке – як і в житті.
– Роман «Експрес-наречений» – книга для дорослих, – каже Василь Кузан. – Для тих, хто вміє думати та аналізувати.
Хоча передбачити розвиток подій, описаних автором у романі, навряд чи хтось зможе. А думати? Ми всі думаємо. На жаль, дуже часто як…
Василь Кузан також мріє написати четверту п’єсу (три увійшли до книги «Тінь Перемоги»). Творчий задум уже визрів давно. Треба лише зібрати усе до купи і взятися за перо. Віриться, що все задумане збудеться. Адже поет і прозаїк налаштований на великі справи. Він – птах високого польоту. А те, що наразі працює в Трускавці, надає більших можливостей спілкуватися з колегами-письменниками.
Поет прагне активізувати роботу Національної спілки письменників України. На його думку, все залежить не тільки від голів обласних організацій, як від кожного письменника зокрема. Кожен пише сам, одноосібно і незалежно від політичних і економічних обставин. А участь у літературному процесі, у презентаціях, у творчих вечорах, акціях – це вже справа кожного. Хоча… Хочемо ми того чи не хочемо, а наші книги самі по собі вже беруть участь у літературному процесі незалежно від нас.
– Якою, на ваш погляд, – питаю, – є закарпатська література на фоні України?
–Ми – на висоті! – не без гордості відповів Василь Васильович. – Про це свідчить кількість лауреатів Шевченківської премії: Іван Чендей, Петро Скунць, Петро Мідянка, Дмитро Кремінь, Мирослав Дочинець… Останніми роками представляли на цю премію Дмитра Кешелю і Василя Кухту. Закарпатські автори беруть активну участь у всеукраїнському рейтингу «Книжка року» – займають вищі сходинки. Як сказав Мирослав Дочинець: Україна читає. Причому вся і українською!» Я б до цього додав: «І, причому, закарпатських авторів».
Не можна було оминути у розмові з Василем Кузаном і таке питання: хто його вчителі в літературі?
– Учителів багато, відповів поет. – Не так у літературі, як у житті. Намагаюся вчитися постійно. Найбільше вплинули на мене як на письменника декілька літераторів. Серед них Степан Жупанин, який колись, у далекі дев’яності роки, коли я лише починав писати, сказав: «Пиши рідною мовою, бо ти ніколи не напишеш російською щиріше і краще, ніж Єсенін чи Пушкін. Передати почуте щиро, так, щоб тобі повірили, можна тільки тією мовою, якої тебе навчила мати».
Василь Кузан починав писати російською – чотири роки жив у Санкт-Петербурзі. Але на вибір мови вплинуло не так місце проживання, як система радянської освіти. Програма української та російської (зарубіжної) літератури була побудована так, що в учнів вироблявся стереотип, глибоке переконання в тому, що справжня поезія, справжня література існує тільки поза межами України. Ці переконання глибоко в’їдалися в нашу свідомість.
Поет зізнається, що багато навчився від Петра Скунця. Вони були разом на установчій конференції РУХу. Петро Миколайович був людиною мужньою, безкомпромісною як у житті, так і в творчості.
– Мудрості я вчився у Дмитра Кешелі та Юрія Керекеша, – продовжує далі Василь Кузан. – Іронії від Фелікса Кривіна, оптимізму та любові до людей від Юрія Чорі, цілеспрямованості від Андрія Куркова, щирості від Василя Густі, доброти від Степана Жупанина, відповідальності від Василя Кухти, філософії від Фазіля Іскандера. Подобаються мені Меша Селімович, Джек Лондон, Маркес, Жоржі Амаду, Сартр, Ошо, Єсенін, Блок, Войнович, Булгаков, Стус… І ще багато хто. Я прагну вчитися завжди і дуже радію, коли випадає нагода пізнати щось нове, побачитися з друзями, насолодитися життям…
Свого часу про Василя Кузана лауреат Шевченківської премії Дмитро Кремінь сказав: «Перед нами поет європейської культури. Залишається лише дякувати нашому богоносному народові і нашому босоногому карпатському Богу за таких синів і вірників».
Поет щасливий тим, що має багато друзів. Він щасливий, коли його розуміють, коли насолоду від спілкування отримує не лише він, але й співрозмовник. Та він нещасний, коли думає про економічні негаразди, коли бачить на вулицях жебраків, коли дивиться на забруднену Боржаву. Буваючи за кордоном, В. Кузан з сумом споглядає на наше життя, яке постійно реформується, але від Заходу відстаємо на десятки літ. Кілька років тому він з болем написав:
Коли освіта безпросвітня,
А медицина без вакцин,
Коли культура нижче мура,
А вся зарплата півштанів,
Хоча кривавий знак епохи
Не майорить уже над містом –
Не можу бути оптимістом.
На жаль, ці рядки актуальні і тепер.
… Кожна зустріч із Василем Кузаном цікава. Вона приносить душевне задоволення. Йому є про що розповісти.
Політ у незвідані поетичні світи триває. Плавно тримається на своїх крилах поет, який вже вписав ім’я в українську літературу. Попереду нові висоти.
Василь ШКІРЯ.