Він закінчив Волинську духовну семінарію у Кременці, Варшавський університет і Варшавський інститут театрального мистецтва. Здоров’я, силу, душевну красу, темперамент, талант, розумові здібності, освіту склав на вівтар України. Його творчість – свідчення боротьби за новий світ, де Україна буде незалежною державою, а народ житиме в мирі і щасті. Був переконаний, що недосконалий світ має перетворитися в образ краси і розчинитися в творичому екстазі. За це віддав своє життя і згорів у горнилі боротьби.
Авенір Коломиєць (1905-1946) – відомий український поет, прозаїк, публіцист, театральний режисер, журналіст, укладач підручників із мови та літератури, редактор і видавець, художник та виготовлювач бандур. Він народився 19 лютого 1905 року у м. Бережниці Луцького повіту на Волині, в родині адвоката Каленика Коломийця та Антоніни з Кульчицьких. Закінчив Клеванське духовне училище, потім Волинську духовну семінарію (1920–1926) у Кременці. Навчався на теологічному і філологічному факультетах Варшавського університету. Недовго співробітничав із прокомуністичною пресою («Нові шляхи»), переїхав до Варшави, вступив на режисерське відділення Варшавського інституту театрального мистецтва (провчився 3 роки).
Друкуватися почав із 1928 р. у «Літературно-науковому віснику» Дмитра Донцова. Був одним з творців (разом з Євгеном Маланюком і Юрієм Липою) у 1929 році, у Варшаві, літературної групи «Танк». Вчителював у селах Малі Сади й Ситне Дубенського повіту. Із 1939-го працював педагогом та режисером Будинку піонерів у Дубні. Тут заснував і очолював українське видавництво «Лад» та відкрив Волинський музичний інститут імені Леонтовича, які діяли під час німецької окупації. Разом із Уласом Самчуком причетний до створення газети «Волинь».
У роки Другої світової війни вчителював, з початку німецької окупації України працював у відділі освіти та виховання в Дубні, працював у газеті «Волинь». Нацисти заарештували його як заручника, у 1944 році вивезли до Німеччини, перебував у таборах для переміщених осіб у Західній Німеччині й Австрії. Редагував журнал «Керма» (Зальцбург), вийшов один номер. Помер 22 липня 1946 р. у Зальцбурзі (Австрія).
Писав українською і польською мовами. Автор поеми «Дев’ятий вал» (1930), збірки поезій «Провісні кадри» (1932), збірки нарисів «Шевченкова ера» (1942); повісті «Тіні над прикренями» (1932); драматичних творів «Іменем», «Єретик», «Розкопи», «Мікроби», «Суд над Дон Жуаном», «Погоринська рапсодія», комедії «Манко покрите», казок «Громадка гномика Дадка», «Казка темного бору» (1933-1938) та ін. Підготував і видав підручники «Звучня» та «Основи граматики і правопису» (1942). Частина творів не опублікована. Написав підручник есперанто для українців.
У 1933 році Авенір Коломієць написав польською мовою п’єсу «Іменем» і отримав першу нагороду на конкурсі драматургів у Варшаві. Згодом пройнявся комуністичними ідеями, однак незабаром зрозумів суть тоталітарного режиму. Так з’явилися його твори «Повернувши від виборчої урни», «Мої помилки», «Черга і мегафон» із циклу «З років покути і прозріння» та інші.
Належав до тих подвижників, які всі резерви особистості – здоров’я, силу, душевну красу, темперамент, талант, розумові здібності, освіту поклали на вівтар України. Для нього як людини великого розуму і великого серця, для його благополуччя і духовного існування головним було те, що відбувається у ньому самому, у його патріотичній душі, тут містилося безпосереднє джерело внутрішнього задоволення, результат його почуттів, бажань і мислення.
Справжня новизна його художніх творів є не перерозподілом уже відомого матеріалу, а приходить ніби з іншого світу, з іншого плану, з плану свободи. Тому таємниця його творчості – не таємниця буття, а таємниця свободи, яку годі вивести з буття, хоч прикмети останнього у ній і помітні. Напр., вірш “Дисонанси”:
В скаженому вирі щоденних турбот
Відсутні гармонія, ритм і каданси.
Сполохане тіло,
Знесилений дух…
Дріжать іронічно,
Зціпивишися вкруг,
Терпкі, як полин дисонанси.
Десь примари щастя… З житейських болот
До них встають гимни туманом.
Пянії сонети,
Скуйовджений стиль…
Ростроєна ліра,
А в бестакті хвиль
Реве диносанс океаном.
Секунди і ноти утіх і скорбот
Руйнують мажорнії станси.
Старіє бажання.
Розорана путь…
Життя і ідеали.
Так рясно цвітуть
Колючі, як терн, дисонанси.
Безперечно Авенір Коломиєць, як і інші творці, залежав від середовища, від своєї історичної епохи і від діючих у ній історичних сил. Але головна проблема в тому, що він принципово нового, небувалого вносив в історичне життя, а не що отримував від нього. І тут кожен його вірш звучить свіжо, оригінально, енергійно, торкаючись вічних тем, констант буття, життя і смерті, хаосу і космосу, як у вірші “Memento»:
Memento: Жити в спрагненні вічнім пізнання краси.
Жити так, щоб творить архитвори,
Нести свій смолоскип у майбутні часи,
В космос дух свій послати нехворий.
Memento: Хто прийшов з хистом плакать — спізнився на вік,
З криці мускулів, розуму треба,
Треба духа, що гнуться й терпіти не звик;
Треба ґеніїв — братанців неба.
Memento: Нам не відома доля гниючих в труні,
Наше те, що сьогодні збудуєм.
З а життя, за красу най згорим у борні,
Для безсмертя най духа згартуєм!
Незважаючи на жорстокі обставини боротьби за українську державність, творчість Авеніра Коломийця аж ніяк не випливає з минулого, не здійснюється в космічному чи історичному часові, вона відбувається в екзистенційному часі, який не знає каузальної зв’язаності. Навіть тоді, коли він пише про буденні явища і речі (вірші “Паротяг”, “В трамваї”, “Книжки, чорнильниця, замок..”, “На другому поверсі”, “В каварню двох зайшло”), проблематика його творів уявляється такою, що йде з майбутнього. У цьому сенсі вона може бути названий профетичною.
Ще в часи співпраці з “Новими шляхами” його звинувачували, що його твори спотворюють минуле. Головне, що в його творах присутня вірність майбутньому. Не тільки минуле пов’язане з вічністю, з нею пов’язано і майбутнє. І минуле могло бути зрадою вічності, як майбутнє може бути вірною вічності. Ось вірш “Невмируще”:
Ярить в опасці з кармазину спадень
І хилить день в морозну грань свій спанок.
Мовчить оголених в’язів серпанок,
Гойдаючи ворон намерзлих за день.
На сконі день. Рожевий лине спомин
На біль іскряну стріх, у захисток кімнати.
«Іду, щоб вмерти й знов порфірно воскресати!»
За свідка став чубатий димом комин…
Звісно, що в цьому творі йдеться не про вмирання дня, а про хоробрість героїв і їхню здатність до величних учинків, ризиків, тобто автор поетизує героїку, що асоціюється з волею, безкомпромісністю, духом непохитності.
Майбутнє так само не повинно бути обожнюване, як і минуле, бо улюбленою має бути лише вічність, — каже вустами Заратустри Ніцше. Вічність же мислиться поетом як завершеність життєвого процесу. Вічність — новизна, творчий екстаз, розчинення буття у божественній волі.
Книжки, чорнильниця, замок,
Портфель, вчорашняя газета..
Чого-ж це гомін нагло змовк?
Ні — знов залізна канцонета!
Іде в непевний контраданс
Людина, кінь, трамвай, самохід.
По гріш, по хліб це міста похід…
Дереться в покій резонанс.
Книжки, чорнильниця, я сам.
Росте в уяві плян борні…
А під супровід хворих ґам.
Падуть пожертви сатані.
Я сам. В мені акорди сил —
І відступ ворога трівожний.
«Живи, нащадок переможний»!
І усміх предків із могил…
В уяві героя (і автора) росте «план борні», він ладен за неї віддати життя. Творча уява Авеніра Коломийця струмує із екзистенціальної вічності, до якої незастосовні наші категорії думки. Залучення до таємниці не лише межа пізнання, а й інше пізнання. Тут прихована боротьба свободи з фатумом. Тому в історії, в якій панує детермінізм, відкривається і просвічує інший план, у глибшому шарі просвічує свобода. А свобода – це є боротьба, а не насолода.
Арома перфуми і сморід кожуха,
Слова, півслова долітають до вуха.
На ногу наступить чемний офіцер,
А потім — бездушне pardon.
Того вимагає bon-ton.
Вистави, як мавки принадні минаю
З хитанням, штурханням і дзвоном трамваю…
…І знов катафалок! З черги хтось умер.
Задумані кроки вдови.
Вже треті минув корогви…
Є зупинків двадцять, — котрий з них метою?
Сьогодні цей перший. На першім постої
Покину арому і сморід юрби,
Здобуду сьогоднішню ціль,
Вчорашнєє вкрила вже цвіль.
Щоб сплін змагуна не підбив, як вассала,
Життя безліч мет нам — людям — накресало.
Лишаємо ззаду і мавки й гроби:
Мету за метою в полон,
Хоч часом і кажем pardon.
Герой прагне покинути “арому і сморід юріби” і здобути “сьогоднішню ціль”. Творчий акт поета переживає свою трагічну долю. У нього привнесено нове, небувале, що не наявне в даному світі, а проривається з іншого плану світу, не з вічно даних ідеальних форм.
Для Авеніра Коломийця можливість творчості свідчить про недостатність цього світу, про постійне подолання його хаосу, про використання для цього сили, що виходить з іншого світу. або більш глибшого пласту, ніж цей плаский світ. Він розуміє увесь хаос життя, де в прицілі гвинтівки яскравіше світмить сонце й енергійнічше летять птахи. Але це ж абсурд. Є ще Божий світ. Творчість людини свідчить про приналежність її до двох світів, про покликання людини до царственого становища в світі.
Поет творить свою особу і в творчості висловлює свою особистість. У самотворенні “я”, особистості дух здійснює творчий акт синтезу. Потрібне творче зусилля духу, щоб не допустити розкладання “я”, роздвоєння і розпадання на частини особистості. Творчість – це не тільки надання більш досконалої форми цьому світові, це також звільнення від тяжкості і рабства цього світу. Це означає, що найголовніше і найтаємніше, якраз творче і нове йде не від “світу”, а від духу. Поезія Авеніра Коломийця попереджає про перетворення світу. Вона пророкує кінець цього недосконалого світу, в якому Україна не має державеності, а на її теориторії гримить війна, вона – заявка на початок нового світу, де Україна постане незалежною державою, і її народ житиме в щасті і мирі. Світ повинен перетворитися в образ краси, розчинитися в творчому екстазі. Саме за ці ідеї віддав своє життя і згорів у горнилі боротьби Авенір Коломиєць.
Олександр Астаф’єв, м.Київ.