До 82-річчя Івана МИКОЛАЙЧУКА
ВІНО ДЛЯ МОЛОДОЇ
Коли достеменно малий Іванко почав співати, ніхто не міг сказати. Говорили різне: то ще ходити не вмів, то почав щось вигравати на денцівці, зробленій з лозини, чи на стеблі з кульбабки піяв, як сусідський кугут. Москалі-аслабадителі прийшли не тільки з войною, а ще й з голодом, що спершу докотився до бессарабських повітів, а відтак постукав і в буковинські, гуцульські нужденні хатчини. Либонь, тому й не запам’ятали той спів дитинчати, було не до нього. Проте він спалахнув негадано і впевнено, не почути ж його ніхто не посмів.
Коли 1940 року на Буковину посунула большевицька комуна, сім’ю Николайчуків заставили записуватися у кольхоз. Під дулами гверів забрали всі три гектари землі, сад. З комори вигребли вовну, яйця, м’ясо – все до ниточки. Залишили тільки шість соток землі. Односельці тоді лягали під колеса тракторів. А тут ще й підіспів страшний голод 1946-1947 років. Його сім’я пережила, дякуючи Господови й корівчині-годувальниці. До того ж єдині, як вповідали, на всю Чорторию їхні жорна опломбували – без дозволу совіцької власті жорнувати не мали права, могли бути серйозно покаранами.
Катерина з Василем завжди поводилися гідно. Ота гордовитість і природня свобода, напевно, передалися й дітям. У 1947 році ще й тифус занесли аслабадителі, прихопили за компанію з голодомором, аби нарід вимирав паралельно, хто від браку їди, а хто від великої нечисті. Найбільше в’їлися у пам’ять оті часи геть малому ще братикові Коцеві, вічно задуманому, справедливому. Йому Біг послав велику пізьму до коней. Любив їх несамовито. Як тільки де зобачить конячину, а якщо з лошатком, то дитину не одірвеш від тварини. Буде ходити коло неї, гладити, в очи заглядати, яку травицю підсовуватиме під ніздрі. Сам цвістиме од задоволення.
Коли люди, одні за одними, почали вимирати на очах від тифусу, не було кому вивозити їх на віддалений від села цвинтар, секретар сільради Цюльо Риндичок скомандував Николайчукові, аби бахур Коцьо їздив селом фірою, активісти будуть скидати йому небіжчиків. «Най полєзним дєлом занімаєсі», – підсумував дрібний началничок. Отак тринадцятирічний бахурчик почав мовчазні трупи возити. У дитячих очах, і без того сумних та непроникних, поселилося ще щось, що так і не покинуло їх з нажитими літами. Трохи сутулий Коцьо сидить на передку з куценьким батіжком і промовляє до сліпої кобилки самими губами: «Но-о-о, но-о-о, Пазунько, но-о-о, не квапси, бо адиво, знову нам махают руками покойнички. Та їх аж троє. А вже штирьох веземо. Зародило ниньки, ох, зародило. До літа в селі – самі актівісти полишєютси»…
Він розвертає воза і править на горішній кут, а далі повз божевільню, що височіє на горбах, правує до цвинтаря, де чекає нова команда з лискучими рискалями і лопатами мовчать, як і небіжчики. Ніхто ні плаче, ні голосить, ні примовляє. Людська обава закінчилася. До чого подібними стали сивенькі очі кобилки Пазуньки і пригніченого Коця, скільки біди та горя втопилося в них. Чомусь ніщо не вихлюпує на білий світ із тих очей. Порожня сивина! Куди втекти від неї, куди спрєтатиси, ніхто й не порадить, і не підкаже. Туга огорнула все довкола. Спробуй, виберися з неї, коли затопила до очей.
…Голод не голод, тифус не тифус, а дівка – стала на порі. Фрозині якраз виповнилося шістнадцять, та й парубок – нівроку То чого чекати, коли й до них кістлява рано чи пізно добереться? Василь, газда поважний на всю округу, твердий, незворушений, як надумав, так і має вчинити. Вирішив зробити голодну свайбу – первістка у сім’ї віддається. Кажуть, як зачнеш, так і далі попровадиш. Дітлашні в залізничного обхідника набралося тоді вже шестеро.
Хоча хата й порожня, посіпаки, що змогли, повиносили з усіх закутків, навіть зі стриху повимітали крішки зеренця, фасульок, бобу і гороху… Заледве спекли сім величезних чорних хлібин, пригадує собі рухлива Фрозина, пам’ять має добру, поклали їх на печі, сховали від гострих зголоднілих очей. Хіба годен хліб від голодного спрєтати? Накрили якоюсь дерьгою, але спечена скорина пахне, від малого до старого її жадали, благали, хоч би кусничок на один зубок.
Люди потрохи сходилися, товклися хто де, очікуючи, коли молоду побачать. Хтось потрапляв і до хати, примовкав, відчувши запаморочливий запах недавно спеченого «караваю», насолоджувався, смакуючи потайки від усіх. Довго насолоджувалися б, якби Катріна не побачила, що гості потихенько відщипують від калачів по маленькому шматочкові й мовчки, не пережовуючи, пхають до рота, лише ніхто не побачив би. Коли ж розкрили дерьгу, від семи розових буханців заледве чотири зосталося. Господарі злякалися, весілля без калачів не впровадять, переховали врятовані хлібини за сволоком, куди ніхто не поміченим не міг підкрастися, й не дожувати «караваї».
Іванко, виряджений у що попало під руки, не тямлячи, що коїться довкола, йому ще й шести не виповнилося, ходив гордовито серед гостей. Сяк-так приштрамувала мамка, надягнули Митричкові завеликі гачі-штаненята, прикрила ветхою лудиною тільце. Ступав малий гонорно, з високо піднятою голівкою, ховав за пазухою самотужки зроблену вербову денцівку. Либонь, ще й гратиме. Вгадувати ніхто не брався. Що може вміти дитинча в такому віці?
Коли ж раптово перед свіжою порцією гостей, пролунав виразний голосочок: «Ще-е-е не вме-е-рла, У-у-у-країна, ні слава, ні во-о-оля, Ще-е-е нам, бра-а-а-ття мо-о-о-лодії усмі-і-хнеться-а до-о-оля. За-а-пану-уєм і-і-і ми, бра-а-а-ття, Ві-ід Ся-ану, до До-о-о-ну, В ріднім краю па-а-а-а-нувати не да-а-а-мо ніко-о-му…», ошелешені газди позажмурювалися, стали, мов укопані й не могли з місця зрушити. Закам’яніло гейби до землі приросли, стояли, ніби очікували, що станеться далі. Нуцко, навіть не зашарівшись, крадьки поглядав на споважнілого неня Василя, досягаючи денцівку з пазухи й починав виводити цього разу стрілецькі мелодії. Тоді найповажніші весільні, а вони на той час ще не перевелися в Чорториї, нишком залазили до власних папуш і кишень, дістаючи звідтіля то дрібну москальську монетку, а хто й паперого рубля не шкодував співакови.
Нищечком змахуючи зі щік непрохані сльози, міркували, нова ж власть не на жарт взялася за інакомислячих, відучуваючи, як від цієї співанки, так і від стрілецьких маршів, можна загрімити і на сибіри. Всі надіялися на Василя. Він пантрує порядок. Синови суворо наказував, якщо появиться хтось із чужаків, одразу ж переставай співати. Йванко, захоплений то співом, то грою, вів себе самостійно, ніби цим займається невідь скільки. Ніхто й не здогадувався, хто ж це дитинча повиучував такої. Скоріш за все, сам тягнувся як до співу, так і до гри. Слова самотужки вилітали із горла й не хотіли туди вертатися. Виводив старанно, вкладаючи дитячий запал та енергію в кожній нотці, в кожному звукови. Подекуди й забував позирати на неня, й не очікуючи від нього команд, хоча був для нього таким авторитетом, жодних пояснень дитина не потребувала. Просто коли починав співати, глипав на тата і якщо він був поруч, легенько кивав самим підборіддям, значить, можна починати. Тоді дитинча ніщо не могло спинити.
Були й такі, що сприймали почуте не вельми схвально, невідомо ж, куди спрямують свою «політику» москалі. Чи ж на добро, таке мале виспівує, а, не дай Боже, хто чужий приб’ється, замельдує, що тоді буде?
Хтось устиг розгледіти совітів і як вони до українців ставляться. Воріг прийшов затятіший і запекліший, ніж попередні. Ці на панщину за хліб та за одіж не братимуть, арештовуватимуть і повозять, де ведмеді добраніч кажуть. Так промовляли дорослі. Про що думали діти, навіть не здогадаєшся. Діти є діти!
Дитині здавалося, хоча глибоко в душі щось розуміла, співала впевнено і твердо. Такого з путі праведного просто так не зіб’єш.
На Фрозининому весіллі газда-Василь ні на мить не відходив од сина. Певно, сам насолоджувався, як ото виводить по штрамацьки, лагідно, ніжно, хоче дитятко обійняти, приголубити, то не по-дитячому суворо, особливо деякі приголосні, які ще не давалися виразно вимовляти дитині, хотілося навіть хапнутися до зброї, яка надійно, а де й не дуже, заприхована в кого у стрісі, а в кого у лісі, але траплялася й така, якої не приховати, висіла в самісінькому серці, як Іванова співанка. Люд здивовано і водночас насторожено вслухався у знайомі слова. Не кожному вірилося, нібито все відбувається насправді, не сон це, а втаємничене газдою звершення, вкладене в голову сина. Василь був такий заклопотаний, що не мав коли думати, треба провадити весілє, заки гості не починали розходитися. Він розумів, на всіх пригощання не вистарчить, кого за стіл посадовить, а хто й так постоїть. Але не гоже, аби хто з весілля йшов додому голодний, бо кому така забава здалася. Гонор є гонор, Николайчукам і в будень це роз’їдає свідомість, а в свято – й поготів.
У Василеву зментрожену голову лізли всілякі небилиці, замість того, аби думати, як скоріш упровадити весілє й не дратувати людей, що нема ні шо їсти, ні шо пити. Ну, де я візьму? Й так напозичався, аби голим задом не світити. Завтра ж треба віддавати. Збився з рахунку, скільки в самого дітей наплодилося. Катріна знову вагітною ходить. А вони родяться й родяться, ніхто не порадить, аби не родилися! «Йой, Васи-и-и, – сказала би всупокорена Катріна без гніву в голосі, – не гріши-и-и-и! Боженько все чує і знає. Лучче з ним у мирі жити і гріхів не накликати…». І має рацію жінка, худюща, кістлява, ніби її хто маглівницею прасував. Хіба легко стількох дітлахів у собі виносити?! Це ж не в поділку, а в самій утробі.
…Тато знову уважно дивиться на Йванка… Спів не такий бадьорий і піднесений. Співає ж від полудня, а вже й сутінки потягнулися з черемоських зарінків, повидовжувалися тіні, позападали у землю й не рухаються. Певно, натомився співачок. Навіть про денцівку забув, не виймає з-за пазухи. Просто стоїть, а може, й не просто, певно, зголоднів, від рання в роті різочки не мав. А він же на службі, співає, гостей розважає, виводить на весь подвірок. Треба малого відвести і нагодувати чим Бог послав, аби з ніг не звалився. Тихенько підійшов до сина, смикнув за плече, Йванко недовірливо подивився на неня.
–- Йди вже, Йва- а- а, наспівавси, доста з тебе, – промовив стиха, аби ніхто не почув, – най мама даст шос попоїсти. Певно ж, ниньки і крішки не мав у роті?
– Угу! – відповів ледь чутно. Завів його в комірчину, висипав з пілотки зарібок на лавицю. Дитина смутними оченятами подивилася на неня, як той складає до купи окремо копійки, окремо паперові рублі, певно, буде рахувати, що з грошима ще можна робити. Іван точно не знає. Та й не видів одночасно таку кількість грошей. Порахував і гордовито каже до сина:
–Йой, наспівав нівроку! Навіть більше вийшло, як Фрозинине віно. Не согірше виводив. Дивися, при чужаках ніколи не пробуй заводити про Україну. Нова власть не помилує ні мене, ні сім’ю, поженуть у сибіри. Ніхто й не згадає, що були такі Николайчуки. Пам’тай про це, Йва-а-а-а-сю, завжди!
Хотів, було, пригорнути, бо ж заслужив і на неньову ласку, але посоромився сам себе. Не прийнято вдаватися хлопові до бабських сентиментів, не по-чоловічому… Матері простіше. Зміряв малого з голови до ніг і далі побіг до весільних, заки вони не порозходилися додому.
Дитина з довірою поглянула у татові очи, повні смутку і гризоти, що то буде з усіма нами, як москаль з кожної душі повибирає співанки.
… Існують речі, про які людина вікує з ними. Так і живе, як з молитвами, де не ступить, про найсвятіше завше пам’ятає. Либонь, багато чого залежить, хто ті молитви засіяв у твоєму серці та як вони в ньому вкоренилися і заплодоносили. Хтось розп’яття Ісусове побачить на церкві чи деінде і, хрестячись, молитву читає, а хтось минає його. На Йвановому гостинцеви траплялося багато всього та всякого, не минав жодної нагоди нагадати про себе і просвітлені думки Всевишньому. Хоча церкву при совітах суворо заборонили, ходити до неї не дозволяли. Та чи можна заборонити віру в Бога? До храму не зайдеш, але молитву і погляд любови до Всевишнього не перепиниш.
Коли фортуна закинула молоденького актора Миколайчука у віддалене від усіх столиць гуцульське містечко Жаб’я і село Криворівню на зйомки кінострічки «Тіні забутих предків» у 1964-у році, трапилася пригода, про яку почув у Музеї одного фільму, де жили під час зйомок режисер, оператор, актори. Екскурсовод підкреслено промовила:
– Ось саме на тому місці, де ви зараз сидите, Іван Миколайчук, Сергій Параджанов і Юрій Іллєнко співали гімн «Ще не вмерла Україна». Не вірите? Бігме, виводили, аж гори на ноги ставали… Вона, підкована теперішньою термінологією Незалежної держави, хотіла наговорити того, в що зараз просто важко повірити. Мабуть, вчасно схаменулася, бо ж сама в ті віддалені часи не жила. Най Бог боронить заповзято фантазувати, видаючи бажане за дійсне.
Не повіривши, хоча ймовірність насправді існувала, перепитав принагідно якось Марічку Миколайчук, яка тоді також була на зйомках стрічки. Вона й розповіла мені правду. Сталося трохи інакше. Ось що розповіла Йванова дружина:
– Ми всі поверталися з дружньої вечірки, бо трохи засиділися. Зрештою, то була нормальна обстановка під час творення будь-якого фільму. Серед компанії, крім Івана та мене, були і Сергій Параджанов, і Юрій Іллєнко, і хтось із акторів, обслуги, конкретно не пам’ятаю. Мій Іван почав рівним, ледь басовитим тенором співати «Ще не вмерла Україна…», виводив мелодію ретельно, ніби все життя готувався до цього виконання, а Юрина камера була настроєна на зйомки, ноти застрягали у вечірньому небі й зависали, боячись вернутися на землю, ніби чоловік виконує гімн востаннє в житті, принаймні так мені видавалося. Коли його підтримали інші, співанка зазвучала виразніше, глибше, навіть Параджанівська вимова з акцентом не псувала чудового виконання, навпаки, додавала таємничости, якоїсь незбагненої глибинности та виразности, котрої не завше досягнеш, навіть коли дуже стараєшся. Раптово ні з того, ні з сього, мов із провалля, відчинилися непримітні скісні негембльовані смерекові двері і з них вигулькнули дві темні постаті, котрі спершу здивовано мовчали. Коли вищий на зріст впевненим голосом здивовано заговорив:
– Мой, бадіки, вам жьи-и-ти набридло, до сибірі-і-і-в забаглоси? Га-а-а-а-а-а? Спрітси!
– Не гакай, не запрягав! – озвався першим гучним голосом Іван. Гімн звучав далі, хлопці добряче впряглися в його виконання, додавши: – Закінчимо, а далі підемо мовчки.
– Ага, мовчки підемо, а мо, й мовчки заспіваємо… Га? Хлопці. Ну нє, то й нє. – Підтримав його хтось із гурту.
– А-а-а-а! То ви, лайдаки, не знаєте, з ким дєло маєте, я вам зараз поможу!
Після цього всі побачили, що опинилися під міліційним чи енкаведиським відділком. Гімн доспівали, не мали права не доспівати. Хто доспіває, як не ти. Котрим у лісі, ніколи – воюють. А ті, що вдома, москаля… годують, аби не схуд, допоки кольхози пообустроює, червоні диявольські фани по сільрадах розвішає. Шляшок би їх ясненький трафив!
– Повернувши за ріг куцої вулички, водночас позамовкали, мов на замовлення, зате побачили принади карпатської ночи, старанно висвіченої на півнеба місяцем-кругляком і виразно почули виразне жеботіння змілілого Чорного Черемоша на бродах-перекатах. Ми з Іваном, – завершує свою розповідь Марічка, – крадьки відірвалися від компанії і подалися до своєї нічліжки, а решта, попрощавшись, подалася далі. Йшли неквапом і мовчки. Іван міг би ще щось затягнути. Синювата темрява проковтнула його разом зі мною. Зрозуміли водночас, навіть тут, як мовиться, у чорта на піднебінні, нас продовжують пазити, так далеко від столиці, ніби за кожним із нас приставлений міліціонер або ж кадебіст, стребок, аби вчасно інформувати і замельдувати, а то й відправити якнайдалі, що згодом станеться з багатьма. Попереду йшов 1965-й!
На рясно всіяному звіздами небі, як на велетенському друшлякови, безконечно блимали зірниці, ніби хто засіяв небо мерехтливими світляками і вони безкінечно вабили до себе. Деякі зірниці, переплутавшись зі світлячками, падали прямо на очах у молодої пари в розширені зіниці. Соромився місяць-повень, ховаючись нишком за Чорногору. Пара зупинялася перед казкою. Боялася зрушити з місця. Поцілунки завмирали високо в піднебессі. Їм там було добре, миттєвість щастя інколи неможливо упіймати. Це була саме вона. Обоє загадували бажання, коли вдавалося піймати очима завислу край неба зірницю. Марічка мріяла аби Йванко трохи більше проводив часу саме з нею, а не з телекамерою. Хотілося ніжности і почуттів, котрих завше бракує закоханим. А тут тільки зйомки, зйомки і зйомки… Хоч і Марічка поруч з чоловіком, але ж насправді таки не вона. Спостерігала за ними не як дружина, а як режисер, оператори, вся знімальна група, кличе тебе «Марі-і-ічко!», не можеш відгукнутися, говорить за неї котрась інша.
Йванові просто хотілося відіспатися, забутися, вернутися до Чорториї і залягти на родинному пагорбови в скошену братами копицю сіна, прокинутися, коли на все село почнеться служба Божа у Ватікані. Місцевий майстер Михайло придумав техніку, зумів провести до місцевих точок і через гучномовці на стовпах заборонене закордонне радіо «Свобода», передавати Богослужіння Папської столиці, яке велося українською мовою. Пришестя Христа до Чорториї означало справжню революцію, за яку могли на Соловки відправити не одного чорторийця. Водилася там не тільки нечиста, а й чиста сила. Тому й вирятовувала багатьох від неволі…
Мирослав ЛАЗАРУК, м. Чернівці