Сучасний поступ літератури, української в тому числі, перебуває в тісному зв’язку з іншими видами мистецтв, насамперед, з музикою та живописом. Бо всі мистецтва, не зважаючи на те, що є основою їхнього прояву — слово, звук чи колір, — підпорядковуються загальним законам художньої діяльності.
«Малярство, різьба і музика тісно пов’язані з моєю творчістю», — визнав, підсумовуючи свій літературний шлях, відомий український письменник, член модерністського угрупування «Молода муза» Михайло Яцків. Яскраві приклади взаємопроникнення мистецтв можемо спостерігати також у творах Т.Шевченка, І.Франка, М.Коцюбинського, Лесі Українки, П.Тичини, А.Ма-лишка, Б.І.Антонича, В. Сосюри, М.Рильського та в багатьох сучасних українських митців, які попри те, що в їхній творчості провідним є слово, органічно проявляють себе в музиці чи образотворчому мистецтві або й в усіх разом.
Концентрація звуків, кольорів в слові письменника значною мірою залежить від його спілкування з композиторами, музикантами, художниками. Коректність цих міркувань підтверджує творча праця відомої прикарпатської мисткині Аделі Григорук, у житті якої стали нерозривним цілим література, музика та живопис.
Отже, Аделя Григорук, письменниця, авторка книжок літературознавчого спрямування: «Микола Близнюк. Нарис творчості», «На відстані слова», «І слово це у мене від Всевишнього. Літературний портрет Я.Ткачівського», наукового дослідження «Етнологія Гуцульщини: фольклор і обрядовість», а також ряду книжок для дітей: «Казочки для Тарасика», «До нас іде Миколай», «Хто мій друг?», «Ростіть великі», «На рідній землі», «Найдорожчий скарб».
Крім того, у творчому доробку Аделі Григорівни 2017 року з’явився пісенник для дітей «Лийся, пісенько крилата», який засвідчив те, що письменниця долучила до своєї літературної праці музичну складову.
«Юрій Павлович: бути собою», «Юрій Павлович: сповідь душі» — такі назви мають мистецтвознавчі праці письменниці, присвячені життю і творчості заслуженого художника України Юрія Павловича з м. Рахова, що засвідчили про внесок Аделі Григорук в розвиток і пропаганду образотворчого мистецтва серед широкого кола читачів. І це не дивно, враховуючи, що авторка довгий час викладала в Косівському училищі, а потім інституті прикладного та декоративного мистецтва Львівської національної академії мистецтв, де дотепер працює її чоловік Антон Григорук, відомий український художник, ілюстратор її і не тільки її книжок.
А ще письменниця є авторкою-упорядницею навчально-методичних наукових видань: «Моя Гуцульщина», «Люблю тебе, Гуцульщино», «Ростимо юних патріотами України», «Духовні скарби Ігоря Пелипейка», «Народний вчитель України Петро Лосюк», що підтверджують її статус Заслуженого працівника освіти України.
Наразі Аделя Григорівна — редакторка косівського районного часопису «Освітянський вісник», є членкинею НСЖУ, НСПУ та НСКУ, має державні, літературні та освітянські нагороди.
В «Українській літературній газеті» у №№ 20, 23 за 2020 рік були опубліковані добірки образків з натури А.Григорук «Хорали зеленого літа», «Сюїта осіннього листу» з циклу мініатюр «Пори року», що вмістили ряд прозових творів, які майстерно поєднують живописні враження з музичними. Весь цикл надрукували журнали «Німчич» і «Золота пектораль» та «Гарний настрій».
Серія мініатюр «Пори року», по своїй суті, логічне монтування епізодів, як у мистецтві кіно, що в своїй сукупності відтворюють реальну картину циклічності змін у природі: «Метелиця черемхового цвіту» (весна), «Хорали зеленого літа» (літо), «Сюїта осіннього листу» (осінь), «Зими холодні вітражі» (зима).
Не знаю, хто чи що надихало авторку на створення цих камерних за формою творів… Можливо, музичні образи чотирьох скрипкових концертів італійця А.Вівальді чи фортепіанних п’єс П.Чайковського, об’єднаних композиторами в однойменні цикли? А, може, більш близькі нам кантати «Чотири пори року» — хорові картини природи, подані надзвичайно натхненно і поетично сучасною українською композиторкою Лесею Дичко?
А якщо це живописні гімни природі, що складають серію «Пори року» французьких майстрів пейзажу Ніколя Пуссена чи Франсуа Буше? Або однойменний цикл чеського живописця Альфонса Мухи? Чи більш вірогідніше — «Пейзажі України» Миколи Глущенка?
Аделя Григорук, як всебічно обдарована людина, вроджена інтелігентка, знається на багатьох творах, що є досягненнями світової образотворчої чи музичної думки, але найбільше авторку окрилюють живі краєвиди рідної Косівщини, які також спонукають до створення самобутніх олійних та акварельних пейзажів її чоловіка Антона Григорука. Майже кожен вихід цих митців поза межі свого будинку в мальовничому куточку Косова — це як похід на етюди: пам’ятаєте у П.Тичини: «А чи не вийти б на етюди? Сила / якась тягла мене із кам’яних / казенних стін на простір!». Тому думаю, що поява в творчому доробку п. Аделі прозового циклу «Пори року» є великою мірою результатом щоденного, невтомного споглядання краси навколишнього світу, що чарує і захоплює у будь-який час, будь-якої пори.
Як відомо, власною своєрідністю література найбільше споріднена з музичним мистецтвом. Адже визначальним у музиці є мелодія, головним фактором якої, в свою чергу, стає інтонація. Власний мелос має також літературний твір, ліричність якого передається через інтонаційно-змістові мовні відтінки, хоча інтонація в мові грає другорядну роль.
Виражальні можливості музики найбільше проявляються у поетичному творі, де, зазвичай, нема сюжету, а композиція становить собою послідовність емоційних переживань ліричного героя. Послухайте, як про це майстерно висловився відомий коломийський письменник, минулорічний лавреат Народної Шевченківської премії, в літературному доробку якого, до речі, також є прозові мініатюри, Василь Рябий: «Мене хвилює музика у слові, / Що душу на дрібні шматочки рве. / І слава Богу, в світі полиновім / Поезія безсмертна ще живе».
Видається, А.Григорук обрала для оспівування краси рідної природи форму малої прози саме тому, що такі мініатюри і сюжетно, і композиційно значно наближені до ліричних віршів і мають більші музично-звукові перспективи. Певна річ, твори Аделі Григорук не писалися, щоб їх насправді покласти на музику, але завдяки майстерності письменниці читач має можливість її відчути та уявити.
Заголовки розділів: «Хорали зеленого літа», «Сюїта осіннього листу», а також мініатюр «Гармонія», «Кольоровий вальс», «Лісові шуми», «Музика конвалій», медитативна, сповнена поетичного ліризму манера оповіді авторки, — все це «омузичнені» слово, звуки, внаслідок чого пейзажна проза А.Григорук стає поліфонічною.
Звукову основу словесної тканини мініатюр п. Аделі допомагають снувати різноманітні мовно-художні засоби, серед яких роль утоку грає багатовимірна метафоричність: «У симфонію ранку вплелися переливчасті дзвіночки гірських джерел…», «Світанок заграв у срібні сурми», «Дрібний дощ мелодійно шумить по ялинковому гіллі, інколи поодинокими нотками — соль, соль, ля!…», «Весна своїм тонким камертоном налаштовує на радісний, піднесений лад», «Справді, у весняного шуму — неповторна колоратура!», «Ледь чутне подзвонювання крихітних чашечок (конвалії) творило прекрасну мелодію вранішньої пори» тощо. Переглядаючи ці чудові метафоричні зразки, легко зауважити, що пейзажні образи малої прози письменниці антропоморфізовані, тобто створено ефект олюднення природних явищ.
Мало хто знає, що за звуком «ля» гобою (дерев’яний духовий музичний інструмент) налаштовується оркестр. Читаючи твори А.Григорук помітно, що на емоційному і лексичному рівнях роль гобою грає образ сонця. Навіть в невеликій кількості мініатюр, де про нього не згадується, вчувається його зрима чи незрима відсутність — природа фарбується в темні або нейтральні кольори, затихає, чи, навпаки, скаженіє від виру стихії в очікуванні, коли прозвучить та нота «ля» і заграють яскраві, наповнені світлими, теплими звуковими емоціями барви і ми разом з нею зустрінемо «осонцене побачення»: «Здавалося, що сонце обіймає кожного, хто прийшов на побачення з ним…», «Велике багряне сонце тремтіло ув осінньому досвітку. Воно вже сипнуло перші промені на гірські верхи», «Від сонячної посмішки стало тепліше, закапало з даху, а прометені доріжки заблищали дрібними краплями», «… руденькі сонячні зайчики. Вони весело сміялися до грудневого сонця, що неквапно піднімалося з-за низького обрію, і крихітними лапками посилали йому вітальні поцілунки» і т. д.
З наведених рядків стає очевидним, що улюбленим різновидом метафори у авторки цих творів є персоніфікація, що жанрово наближує їх до казок. Фольклорний, казковий ефект значної кількості мініатюр посилюють наявні в текстах вступні, медіальні або фінальні лексичні формули: «Далеко за лісами…», «Але одного дня…», «Якось під вечір…», «Ця розмова, а воно, мабуть, так і було…», «А піднімешся на котрийсь верх — диво давнеє…», «І далі вони пішли разом, пліч-о-пліч, роздаровуючи людям щедрі гостинці: серпень – високе сонце та синє небо, а вересень – медвяні гречки і рясну садовину» тощо. Відразу пригадуються рядки із акварелі Г.Хоткевича: «Ідеш — і мов казку таємну хто мовить тобі. Шепоче устами смерек, вітає гостинно та любо, розкриває обійма і навчає, в чарівливих образах навчає вічним гомоном потоків з гір». Подібної ненав’язливої дидактичної настанови для своїх читачів не уникла й А.Григорук: «Він (ліс) живе своїм життям — напружено, повнокровно, вдень і вночі —треба лише навчитися бачити й чути те, що приховано від звичайного погляду і слуху».
Помітну метафоричну роль в мініатюрах авторки грають також і порівняння, переважно розгорнуті: «У глибокі зморшки дубової кори набилося снігу й виглядало, ніби його стовбур перехоплений срібними стрічками для високих нагород», «Мільйони крихітних бризок туманом піднімаються над вузькими садовими доріжками…», «…краплі дощу… мовби натягують прозорі струни між небом і землею», «.. бліде світло самотніх зірок, що … срібними монетками падає на листя…», «… тендітні конвалії, які білою плахтою густо вкрили землю!», «… подекуди з них срібними канделябрами звисали прозорі бурульки…» і т. і.
Вчувається у мініпрозі письменниці якісний філологічний вишкіл, вміння надавати викладеному матеріалові потрібної лексичної довершеності. Ця авторська майстерність проявляється і в такому стилістичному прийомі, як сталий чи контекстуальний перифраз, який допомагає уникати повторень і носить метафоричний характер: «темно-червона смуга», «вогняний батіг» (блискавка), «цієї оскаженілої лави» (селевий потік), «кілька золотих пилинок» (промені), «лісовий богатир» (дуб), «хвостата ласунка» (білка), «крижані дзеркальця» (тонка крига), «непокірна красуня» (річка), «лісовий приятель» (заєць), тощо.
Для мене Аделя Григорівна не просто письменниця, зараз цим нікого не здивуєш, вона також яскрава, з широким колом художнього бачення світу особистість. Тому не дивно, що в її творах будь-якого штибу присутня виражена інтертекстуальність, яка проявляється в алюзіях, ремінісценціях, мандрівних мотивах та інших асоціаціях, які відсилають уяву читача до надбань світового мистецтва, але, найперше, українського. Так в мініатюрі «Хвойний ліс» можна вчути відголоски давніх вірувань про квітку папороті, а також відомої пісні В.Івасюка «Червона рута». А в невеличкому творі «Мамина криничка» одразу декілька лексичних знаків несуть у собі виражену українську духовність.
По-перше, це сама криниця, яка символізує і рідну домівку, й осередок всякого добра, і постійне живлення народними традиціями. Звідси такі сталі фразеологізми, як: «невичерпна криниця», «з народної криниці», які наповнюють українську обрядовість і є безмірним джерелом для нашого мистецтва.
По-друге, образ чорнобривців, що відсилає нас до знакової пісні на слова М.Сингаївського та музику В.Верменича, з появою якої ці прості, жовто-багряні квіти пов’язують не тільки із традиційним символом синівської, чоловічої сили, але й доповнюють його образом святої материнської любові.
Нарешті, мотив веселки, яка у міфології є посередником між небом і землею, тож не дивно, що А.Григорук у веселковому сяєві побачила свою матір, яка спочатку спустилась на землю, щоб привітатись із дочкою, а потім «глянула ясно-ясно, кивнула головою й безшелесно почала підніматися барвистою стежкою — до неба…»
Не можна не згадати також рядки із пейзажної мініатюри «На височині»: «І над усим цим світом чується клекіт орлів, що ширяють на міцних крилах у безмежному просторі, недремно пильнуючи свої володіння, даровані їм ще з первовіку». Але ж ця безкрая широчінь з правіків дана у дар і гуцулам, вільним і сильним, як той птах, от тільки жаль, що справжніх гуцулів, як і орлів, з кожним роком стає все менше й менше… От така неприхована аналогія виникає у проникливого читача, для якого, як і для автора цього твору, болять наша українська ідентичність, збереженість духовної й екологічної чистоти.
«Кожен пейзаж є пейзажем душі», — висловився наприкінці ХІХ ст. швейцарський письменник А.Ф.Ам΄єль. Читаючи малу прозу п. Аделі, легко помітити, що природа — це жива стихія, одухотворена і співзвучна людині. Кожний день і кожна пора року відзначаються своєю неповторністю і в той же час суголосністю з різноманітними проявами людської діяльності. Все, все, все — гори, небо, хмаринки, ріки і струмки, різноманітні лісові мешканці – рівноправні герої величної книги життя. До речі, це ще один образ-символ, що є проявом інтертекстуальності. Він з’являється в назві мініатюри «Сторінка лісової книги», що лише підтверджує наведені вище думки.
Глибоке занурення читача у світ звуків, музичних емоцій, а також широка гама образно-виражальних художніх засобів в образках А.Григорук, де голос автора зливається з голосом ліричного героя, жанрово наближує їх до поезій в прозі, бракує лише віршової ритмічності й більшої стрункості композиції. Не можу не втриматися, щоб одразу не процитувати мініатюру «Сонце і юна хмарка», яка звучить настільки казково й так лірично, що вже перші акорди цієї «опоетизованої» прози заворожують й зачаровують:
«Велике багряне сонце тремтіло ув осінньому досвітку. Воно вже сипнуло перші промені на гірські верхи. Невеличкий сонячний жмуток упав на землю, і легкий пил від нього зачервонівся на притемнених вікнах, заблищав на холодній краплистій росі, невагомо захитався на злегка підсвіченому гіллі дерев. Кілька золотих пилинок пирснули аж на юну хмарку, що несподівано вигулькнула з-за горизонту і, радісно піднявши тонкі брови, рожево заусміхалася до ще не знайомого їй небесного світила».
Відчуття спорідненості не тільки з музикою а й з живописом захоплює, коли читаєш цей та інші пейзажні твори Аделі Григорук! Перед нашим внутрішнім зором постає невимовно красива картина осіннього світанку, в якому так образно оспівано буденний, здавалось би, акт природи. Ці неповторні почуттєві нюанси показують нам, що письменниця не лише одухотворює природу, вона її обожнює! Недарма ж один із розділів пейзажного циклу має назву «Хорали зеленого літа». Адже, що таке хорал? Це не просто хоровий спів, це релігійне багатоголосся!
Письменниця ніби наголошує: вона творить не серед природи, а разом з нею. Адже всю цю музичну градацію звуків від легато до стакато, яку продукує навколишній світ, чують майже всі, та лише справжній митець може так талановито і натхненно, через неповторне бачення світу, передати у своїх творах, в тому числі поетичних:
У небесах — така чудна акустика,
Отава пахне літніми медами,
Павук снує тонку вуаль на кущику,
І Чорнова біжить між берегами.
А світла даль, в блакить ясну окрилена,
Поволі опускається за обрій.
Верба плакуча, над водою схилена,
Нашіптує казки – старі і добрі.
Отже, ми підійшли до того моменту, коли візуально відчутно, що художня проза багата не тільки на слухові образи, але й на зорові, адже вони подекуди настільки пластичні, що нагадують знайомі візерунки або їх упізнавані елементи, наприклад: «Метелики сушили узорчасті крильця, щоб барвистою зграйкою злетіти в повітря», «… всюди густо розрослася папороть із химерним візерунчастим листям», «… (крони) творили на м’якій траві тонку мереживну тінь», «Сніг під ногами весь помережений химерними письменами…» тощо. Якщо задуматись, то кожен з нас може пригадати і метеликів, і листя папороті на давніх бабусиних мереживах чи на різьблених виробах, а що вже казати про авторку цих рядків, яка довгий час працювала викладачем в училищі, а потім завкафедри, проректором в інституті прикладного та декоративного мистецтва!
Читаючи й аналізуючи пейзажні твори п. Аделі, доходиш висновку, що переважну більшість з них вільно можна назвати акварелями. Адже, згідно Української Літературної Енциклопедії, так називають короткі фрагментарні оповідання, в яких передано безпосереднє «живе враження дійсності» (І.Франко) в пластично-зорових образах». А відомий український літературознавець, фольклорист І.Денисюк назвав акварелями літературні твори, де «домінуючими рисами виступають: кольористичність, мальовничість, витонченість виконання та картинність бачення, яка викликає асоціації з ніжнопрозорою технікою малярської акварелі. Акварельність літературного твору не тільки у барвистості зображення, не лише в малярському способі бачення пейзажу та людей (силуетно барвистими плямами), а й у самій ідеї картинності, у способі композиції, розрахованій на цілісне сприймання людини і тла, пейзажу, настроєвої атмосфери».
Досліджуючи образи води та кольорів в циклі «Пори року», можемо переконатися, що в них присутні майже всі наведені вище ознаки їх акварельності, а особливо, пастельна гармонія кольорів, якими письменниця володіє, як справжній художник. У малярстві також є такий мистецький прийом, який називають лесируванням — це послідовне нанесення прозорих шарів фарби один на другий. Спочатку кладуться світлі, тоді теплі кольори, а потім холодні і темні. Так — от, Аделя Григорук у своїх мініатюрах також вдається до такого, я б сказала, лексичного лесирування як цілого твору, так і його частини: «Обіч стежки, на відстані якихось двох-трьох кроків, очам відкрилася справжня дивовижа: тендітні конвалії, які білою плахтою густо вкрили землю! Здавалося, що вони аж стають навшпиньки, щоб дотягнутися до золотавих ниток, які сонце теплою рукою натягнуло між небесною блакиттю і цим затишним лісовим куточком» («Музика конвалій»).
Як бачимо, колористика малої прози Аделі Григорук надзвичайно різноманітна і залежна від почуттєвого настрою кожного твору. А наскільки легко й тонко Аделя Григорук кладе насичені водою і барвами образні мазки, можна ще раз відчути із мініатюри «Карпати прокидаються»:
«У глибокому фіолетовому небі ще переморгувалися далекі зорі. Але поступово над темною смугою, що відділяла небесну чашу від пасма гір, зарум’янів вузенький пруг, який кожної миті ширшав і ширшав.
Досвітня мла поволі розсіювалася, відкриваючи безкраю далечінь карпатських хребтів.
Над величною Говерлою попливли перші рожеві хмари, у тихому повітрі почулися несміливі пташині голоси. У симфонію ранку вплелися переливчасті дзвіночки гірських джерел, які, перестрибуючи з каменя на камінь, поквапилися з верхів у долини.
Карпати прокидалися.
Світанок заграв у срібні сурми».
А це вже поетичні акварельні рядки А.Григорук:
Застигла тиша вечорова
Торкає місячну струну,
Чумацький Шлях манить в дорогу,
П’янить, як запах полину.
Змовкають звуки, вся природа
Зорю стрічає молоду,
І струмениста прохолода
Ляга на зрошену траву.
Ця галерея персоніфікованих образів захоплює своїм ніжним ліризмом та ледь вловимим переливом кольорів, тим, як народжується або тане день, як все з любов’ю тягнеться до сонця або, навпаки, затихає на тлі чарівної місячної ночі. Подібні імпресіоністичні вкраплення на лексичному полотні були характерні для творчості таких відомих українських митців, як М.Коцюбинський, Г.Хоткевич, М.Черемшина, М.Яцків та інших. І от цей, властивий імпресіонізму інтерес до миттєвого руху, вражень, які швидко зникають, пластичної форми проявився і в літературному доробку косівської мисткині.
Багата мистецька уява та надзвичайно тонка спостережливість А.Григорук дає нам змогу образно відтворити картини природи і в моменти її експресії:
«Здалося, що то — не небо над нами, а море, яке з чиєїсь злої волі помінялося з небом місцями і тепер усіма своїми водами намагається повернутись на землю.
Світло і звуки, шум і гуркіт — усе сплелося в один тугий клубок. Гучний грім, який раз за разом, як мечами, розсікався блискавками!.. Обпалене шмаття хмар!.. Колючі руки кущів, простягнуті назустріч сірій стіні дощу!.. Каміння, підмите зливою, що зривалося зі схилу й летіло вниз!..
І блискавиці, блискавиці — сині, сріблясті, багряно-червоні, зовсім безбарвні, що терпко пахли сіркою, металом, роздробленим кременем і ще чимось, чому важко підібрати визначення…
Мабуть, ніколи не забудеться, не зітреться з екрану пам’яті ця гроза на Острому — жахлива, як перед кінцем світу, але велична і красива водночас».
Знаний український професор, критик А.Ткаченко зауважив, що у літературі, як і в живопису, пейзаж переймає на себе різноманітні функції — «романтичну, символістську, реалістичну, імпресіоністську, експресіоністську, модерністську…» і … сюрреалістичну, додала б я до цього переліку: « Верхівки лісових дерев щедро розбризкували краплини сонця. Поволі прокидалося птаство. Мовби з несподіванки скрикнула синиця, а іволга радісно засміялася до золотисто-рожевого неба. Густі сутінки стікали стовбурами вниз і шукали собі сховку під темними кущами». А чи не нагадує вам, шановні читачі, цей пластичний образ сутінків, які сповзають з дерев із мініатюри «Музика конвалій», відому картину «Постійність пам’яті» видатного художника-сюрреаліста С.Далі? Пам’ятаєте: на картині зображений типовий для С.Далі спокійний пейзаж з невеликою кількістю деталей, що став фоном для годинників, які повільно плавляться і розтікаються, немов од спеки, і обтікають об’єкти, на які вони накинуті… Браво, Сальвадоре Далі! Оплески — Аделі Григорук! Інтертекстуалізм на рівні живописання словом!
Тему взаємодії слова, музики й малярства в художній прозі п. Аделі продовжують сенсорно достеменні образи дотику чи запаху: «Суцільною стіною стоять крислаті темно-зелені ялини. Довге гілля турботливо кутає стовбури, блискучими смарагдами іскриться в потоках золотого проміння! Тиха гущавина дихає смолянистим ароматом прозорих бурштинових крапель смоли, які наповнюють довколишнє повітря незабутніми тонкими запахами, приємнішими від найвишуканіших парфумів». Або: «Її (черемхи) густий аромат наповнював голубі сутінки запахом молодості й щастя, і його неможливо було з чимось порівняти. І ось вона відцвітає… Зі здивуванням відчуваю, що черемха пахне медом». Боже, яке то щастя — не переставати дивуватися красі рідної природи!
Отже, так свіжо, за допомогою візуальних, звукових чи дотикових образів письменниця показала нам, як природний матеріал перетворюється на мистецький факт і стає духовним явищем! Позаяк в її творах – повноцінно живе, дихає на повні груди справжній, непридуманий світ, який Аделя Григорук так майстерно вихопила із простої буденності.
«Зрештою, усі мистецтва вчать одного — мистецтва жити на Землі», —якось сказав всесвітньовідомий німецький драматург і поет Бертольд Брехт. І справді, уміти співіснувати з навколишнім світом, не оминути увагою найменшої росинки, слухати пісні польових квітів, милуватися найтоншими кольоровими переливами гірських струмків – ось найбільша чеснота не тільки талановитого мистця, але й просто справжньої людини.
_________________________
* Василь Рябий «Росогрань»
Література
- Григорук А. [Поезії] : добірка // Обертин у серці бережу : збірник / Упор. : С.О. Яцик та ін., вст. ст. І.Пелехатий. – Івано-Франківськ : Нова зоря, 2016. – С. 152-157.
- Григорук Аделя. Хорали зеленого літа /Гарний настрій. — 2020. — 7 жовтня. — №3 (110). — С.68-69.
- Григорук Аделя. Хорали зеленого літа /Українська літературна газета. — 2020. — 9 жовтня. — №20. — С.12.
- Григорук Аделя. Хорали зеленого літа /А.Григорук // Німчич (Вижниця) — 2020. — №3 (33). — С.56-60.
- Григорук Аделя. Сюїта осіннього листу //Золота пектораль. — 2020. — 30 жовтня.
- Григорук Аделя. Сюїта осіннього листу /Українська літературна газета. — 2020. — 20 листопада. — №23 (289). — С.20.
- Григорук Аделя. Сюїта осіннього листу /Гарний настрій. — 2020. — 16 грудня. — №4 (111). — С.19.
- Григорук Аделя. Сюїта осіннього листу /А.Григорук // Німчич (Вижниця) — 2020. — №3 (33). — С.60-61.
- Григорук Аделя. Хорали зеленого літа /Джерельні дзвони – 24. — 2021. — С.233-240.
- Григорук Аделя. Зими холодні вітражі //Золота пектораль. — 2021. — 15 січня.
- Григорук Аделя. Зими холодні вітражі //Гуцульський край. — 2021. — №5 (1724). — 29 січня. — С. 5.
- Григорук Аделя. Метелиця черемхового цвіту //Золота пектораль. — 2021. — 7 квітня.
- Григорук Аделя. Метелиця черемхового цвіту //Гуцульський край. — 2021. — №15. — 9 квітня. — С. 12.
- Денисюк І. Розвиток української малої прози ХІХ – початку ХХ століття / Денисюк І. – Львів: Академічний Експрес, 1999. – С. 232.
- Ільницький М.М. Майстер психологічної новели / М.М.Ільницький // Яцків М.Ю. Новели. – Львів : Каменяр, 1985. – С. 11.
- Рябий В. Біла космея : поезії / В.Рябий. – К. : Євшан-зілля, 2014. – С. 87.
- Тичина Павло. Перше знайомство // Тичина Павло. Зібрання творів у дванадцяти томах. Т.II: Поезії 1938-1953. — К.: Наукова думка 1984. — 664с. — С.36.
- Ткаченко А. Мистецтво слова (Вступ до літературознавства). – К. , 1998. – С. 188.
- Українська Літературна Енциклопедія: в п΄яти томах /Редкол.: І.О.Дзеверін та ін. – К. : Голов. ред. УРЕ ім. М.П.Бажана, 1988. – Т. 1 : А-Г. – С.33.
- Хоткевич Г. З гір потоки! : акварель // Хоткевич Г. Твори в двох томах. Т. 2. – К. : Дніпро, 1966. – С. 299.
Віра Тороватова,
м. Коломия
Аделя Григорук читає свої твори у Косівській центральній районній бібліотеці