«Заграй ми цигане старий» – проникливі рядки авторства Сидора Воробкевича мені завжди асоціювалися з Прокопом, це була його улюблена пісня в чималому репертуарі, а ще й дружнє звертання до нього нашого спільного друга – незабутнього Левка Воєдила. (Старий – це звертання з часів їхньої студентської юності у КДХІ). У Прокоповій інтерпретації вона мала тужливу, щемку інтонацію, а хриплуватий голос виконавця надавав їй глибокого драматизму. Щоліта, десять років поспіль на подвір’ї батьківської оселі, у дерев’яній бесідці під склепінням поташнянського зоряного неба, у супроводі сюркотання цвіркунів, на гостину до мами і сина з його родиною, збиралися побратими мистця: художники, поети, барди, музики, односельці. Так щороку розпочинався і завершувався пленер «Поташня – чарунка Поділля» (2004–2013 рр.).
Невимушене, зичливе спілкування створювало незабутнє враження – ти у колі споріднених творчих душ, і цей світ сповнений ладу і гармонії. Прокіп Колісник (16.07.1957, с. Поташня Бершадського р-ну Вінницької обл. – 26.05.2021, м. Пряшів, Словаччина) – український мистець, живописець, графік, есеїст, поет, педагог і куратор, а ще: Заслужений художник України, член Національної спілки художників України, Асоціації українських письменників, неформального мистецького гурту «Чарунка», Словацької образотворчої унії, спілки українських письменників Словаччини, старший викладач живопису на кафедрі мистецтва Пряшівського університету в Словаччині. Художник був двічі номінований на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка, автор трьох книжок есеїв: «Чисниця» (2001), «Від першої особи самоти» (2002), «Чарунка містерій» (2017).
Яскрава і самобутня постать наділена магнетизмом і нуртуючим запалом творення, не вдовольняючись доконаним, прагнув нових формосяянь її виразу, словом – харизма. Його триб життя був вимушено поділений між двома країнами – Україною та Словаччиною, і доля вділила йому пів віку як в одній, так і в іншій, що доволі символічно! Перша – це Україна і сокровенний образ його матері, селянської мадонни – Марії Матвіївни Колісник. У дорозі до них він завжди летів, простував до рідного порогу в святочній любові до матері й малої Батьківщини. А любов земну – віддану дружину і Музу – зустрів під час військової служби в Чехословаччині, в Празі на Карловім мосту – улюбленому місці місцевих художників та туристів. Саме тут він зустрів кількох дівчат-колєжанок, одна з них запала йому в душу, він не розгубився і зголосився зробити неї рисунковий портрет. Згодом кароока чорнява красуня Власта стане його дружиною, з якою вони виховають двох дітей – Віктора та Івету. Це – вісь життя мистця, а метафізичною точкою в ньому була його рідна Поташня: – «…я чисниця на її рушнику, зернинка на її полі, росинка на травиці її». Це мальовниче село поміж ярами, що потопало в горіхових, сливових та яблуневих садках, оперезано на три чверті лісом, який відтинає її від Бершаді, неначе забуте цивілізацією поселення, бо автобус приїжджав до нього лише двічі на тиждень. На деяких вулицях рясні сади сприймалися чи не продовженням лісу, а в їхньому затінку в кожному дворі стояли печі кабиці, на яких в’ялили чорнослив. Тут, у рідній хаті, над колискою співала зморена мати, на рідному порозі мистець відкривав світи, «перша парта, ручка, поцілунок під цвітучою яблунею, перші радощі й печалі… зустрічі і розлуки…». Обдарована душа юнака, натхненна животоками рідного краю, мала безліч оприявлень у малюванні, співах та бажанні грати на музичному інструменті (грав на сопілці, робив власноруч бандуру). Після закінчення восьмого класу він вступає в Одесі до Державного художнього училища ім. Грекова, яке успішно закінчує в 1976 році. (Навчався разом з Віталієм Алікберовим, який згодом після навчання у КДХІ стане одним з провідних викладачів цього славетного закладу). Навчання в Одесі заклало підвалини Колісникового колоризму, що зрештою з часом трансформувалось у його стилістику, де колір стає визначальним не лише з точки зору тепло-холодності, а й спектральної насиченості, побудованої на доповнених кольорах. Після служби у лавах радянської армії він вступає до Київського державного художнього інституту (тепер НАОМА), де навчається у провідних професорів, як Василь Забашта, Лев Вітковський, Олександр Лопухов. Тут він заприятелював зі своїм однокурсником Левком Воєдилом, з яким стануть друзями по життю. Їхній товариш Віктор Іванів згадує диспут між Прокопом і викладачами, які переконували його в сріблястому колориті живопису, натомість він приніс спеціальну дзиґу, пофарбовану в основні у спектральні кольори, яку придбав у Чехословаччині, і наочно показав, як у русі оптично змінюються кольори, довівши свої аргументи і право писати академічні завдання з оголеною моделлю на спектральних контрастах. Ще на третьому курсі його пошуки мали підтримку в особі свого вчителя В. Забашти. На старших курсах Колісниковий колоризм набуває експресивної екзистенції, коли його неприборкана живописна стихія переходила межі академічної складової. Ще в інституті увиразнювалась тематика робіт мистця, яка була пов’язана з історією України, її осмисленням і особистими переживаннями. Знайомство і дружба з В. Забаштою, В. Кравченком, відвідини приватного музею українських старожитностей і спілкування з Іваном Макаровичем Гончаром були його духовним опертям у написанні дипломної роботи «Дума про волю», яка була присвячена придушенню гайдамацького повстання у 1768 р. Картина засвідчила творчу зрілість майстра, його національну самосвідомість і вектор пошуків на найближчі кілька років. Цей твір тоді мене приголомшив, коли його занесли до актової зали під час захисту майстерень станкового живопису у червні 1987 року. На вулиці була горбачовська перебудова, але та історія була більше у Москві, тільки де-інде пробивалися пагони українського відродження в Києві, почали повертатись із заслань українські політв’язні, поступово виходило на авансцену неофіційне мистецтво. (Тоді влітку вперше у Київі на другому поверсі Музею декоративно-прикладного мистецтва України, що в Лаврі, були представлені твори Феодосія Гуменюка). Але рудименти радянських тем у навчальному процесі були ще не поодинокими до кінця 1980-х. Цей твір справедливо здобув Золоту медаль Академії мистецтв СРСР у 1988 році на Всесоюзному огляді кращих дипломних робіт мистецьких навчальних закладів у Мінську. Та, на жаль, місця його авторові в Києві не знайшлося, з червоним дипломом, дружиною та двома маленькими дітьми, за розподілом, він потрапляє до Чернівців, у місцевий Художній комбінат, де одразу вливається у мистецький процес. (Хочу нагадати деталь: перед тим, як податися до нового місця, не маючи власного кутка, Прокіп залишив частину своїх студентських картин на збереження у робітні бабці Олі, яка упродовж 40 років несла щоденну вахту в ґрунтовочній майстерні КДХІ, де змивала і повторно ґрунтувала полотна для студентських академічних завдань з живопису. Після «капелюшного знайомства» на захисті з Прокопом та Левком Воєдилом, мені кортіло ще більше познайомитися з роботами талановитого випускника. Доброзичлива господиня дозволила мені акуратно оглянути його роботи, сповнені, як на мене, на той час неймовірною експресією, що не мали нічого спільного з академізмом. Так починалося моє відкриття творчості Колісника).
На Буковині він здобув багатьох друзів і шанувальників, серед них Ю. Якимчук, М. Лазарук, І. Салевич, І. Юр’єв. Тут, у галереї «Вернісаж», відбувається його персональна виставка, де були представлені такі твори: «Млин» (1987), «Круки» (1988). Він входить у мистецький процес сформованим майстром, закоріненим у національну стихію, з філософічністю і релігійним світовідчуттям. У Чернівцях у 1988 році трапилась екологічна біда, що шлейфом тягнулася від Чорнобильської аварії – чернівецькі діти почали масово хворіти на алопецію.
Ця ж біда спіткала й родину Прокопа, не маючи міцного тилу, шукаючи порятунку, родина перебирається до батьків дружини в Словаччину до Пряшева. Звідтоді починається нова сторінка Прокопового життя. На чужині він працює не як живописець, а книжковий графік, ілюструє поетичні збірки Євгена Маланюка «Земна мадонна» (1991) та Олега Ольжича «Цитаделя духу» (1993), створює цикл живописних робіт: «Куб», триптих, «Великдень, «Степ» триптих –(1990), «Собор», «Повернення», «Без назви» (Свято), триптих – (1991). На цей час формуються три основоположні теми, які увиразнюють Колісникову палітру – родина, Україна, духовність. Його полотна насичені смисловими алюзіями та багатошаровими живописними пластами, які сягають філософських глибин людського буття і Божественної еманації.
Він цитує класичний живопис, але не в дусі постмодерної іронії, уводить її в контекст морально-етичного імперативу. Це авторські верифікації на твори Джотто «Соло для кобзи» (1994), Брейгеля «Сліпі» (1990), Рембрандта «Повернення» (1991), Куїнджі «Легенда місячної ночі» (1993). Його персональна малярська виставка «Чисниця» в Києві в НХМУ (1995) та Львові в НХМ ім. А. Шептицького (1996) стали яскравою подією в мистецькому житті, роботи мистця резонували до нашої суспільності своєю зрілістю і драматизмом. Вражала особлива проникливість автора в духовні образи християнства, пронизані роздумами на релігійні теми через призму української дійсності – «Легенда» (1992), «Різдво», «Благовість», «Оплакування», «Вознесіння», «Чаша» – всі (1994). Виставку він відкривав разом з мамою Марією, дружиною Властою та своїми дітьми Віктором та Іветою. Вони були нероздільними з його картинами, як джерело натхнення та його синівської сповіді перед родом і народом.
Портрети-парсуни найріднішого кола стали візитівкою майстра, неначе родинна сага, і мали логічне продовження у подальші десятиріччя. Без перебільшень, ця виставка сприймалася на рівні його видатних сучасників, таких як А. Антонюк, Ф. Гуменюк, О. Заливаха, Є. Лещенко, Р. Романишин, Д. Стецько, І. Марчук. До речі, на користь останнього художник знімає свою кандидатуру перед голосуванням Шевченківського комітету до наступного туру в 1995 році.
Окремим напрямком є автопортрети Майстра, від автопортретів студентської пори – романтично-зажуреного молодого вусаня в береті до донкіхотівського мистця-лицаря, що звитяжно служить своїй Музі. Наступний, «Автопортрет» з циклу Верства, розміщений на палітурці книжки «Чарунка містерій» (2017), це не самозамилування, це звіт, діалог мудреця з собою і світом, безкомпромісна зануреність у внутрішній стан незламного духу. Символізму і драматизму набуває один з останніх графічних автопортретів у медичній масці (2020). Цей портрет – образ зворохобленого, зболеного тривогами світу, який опинився у пастці людських фобій та коронавірусної пандемії. Автор зображує себе у вигляді деміурга, в руці якого яйце і метелик – що є квінтесенцією крихкості життя і його призначення, це метафора космогонічного яйця-райця, в якому зосереджений всесвіт, загрожений геометричними фігурами, що атакують зіткану тканину живого буття. Цей портрет став власним пророцтвом Майстра.
Окремою, видатною сторінкою життя майстра став мистецький пленер «Поташня – чарунка Поділля» та заснування картинної галереї Прокопа Колісника в Поташні, куди він подарував частину свого творчого доробку, сприявши також створенню Музею історії та культури села. Проєкт був подвижницькою місією мистця, він розумів – теперішнє українське село, як колиска народної культури, що формувала моральний кодекс і естетичні засади сприйняття світу, занепадає і дотепер переживає наслідки заповзятого нищення. Щороку відвідуючи стареньку матусю в батьківській оселі в Поташні, рідню і друзів, сприймав село як ковток джерельної води, й водночас – як задвірок цивілізації, з якого в усі світи їде на заробітки сільський люд. Зрештою, і йому звідси стелилася дорога в світи, побачив чимало столиць світу – змужнілий, сповнений енергії, розкутий, збагачений знаннями, нових пластичних ідей, він торував свій шлях… і прийшов до усвідомлення потреби осередку культури в рідному селі, який вийде за межі традиційного етнографічного кабінету при школі, де показують предмети побуту селян. Він мріяв і створив прецедент – живий контакт односельців зі справжнім мистецтвом сучасних художників, а їхні діти могли би вчитися основам образотворчої культури. Він вів перемовини, ангажував, переконував, знаходив однодумців, меценатів, вкладав свої ресурси, його лідерським рисами можна було би позаздрити. Якось на одному з виступів учасник пленеру Василь Корчинський, родом із сусіднього села Вовчок, наголосив: «Якби таких діяльних та вдячних прокопів, та й по всіх селах України, ми б мали розквіт культури».
По завершенні першого пленеру 22 серпня 2004 року, за підтримки голови ВАТ «Явір-Агросервіс» Валерія Фалілеєва, Бершадської райдержадміністрації, Поташнянської сільської ради, місцевої загальноосвітньої школи було відкрито в реставрованому старому панському будинку Музей культури села та Галерею Прокопа Колісника. Варто наголосити, що в пізніші часи там була школа, де також вчився малий Прокіп. Згодом школа перейшла в просторе приміщення, зведене поруч наприкінці 1980-х років. Усе село прийшло на це свято, це була зустріч з поезією, українською піснею, народною творчістю, виставкою картин, які створювалися на мальовничих вуличках села. Атмосфера піднесення панувала в людських серцях. Усі знали, що все це чинилося завдяки Прокоші, так із любов’ю називали його односельці. До 300-ліття села була упорядкована довколишня територія, художник розробив герб і прапор рідного села. Упродовж 10 років сформовано основне творче ядро проєкту однодумців: Прокіп Колісник, Левко Воєдило, Олесь Соловей, Володимир Гарбуз, Василь Корчинський, Олександр Харват. На різних етапах до нього долучались Іван Салевич, Ігор Юр’єв, Микола Боднар, Сергій Вутянов. Упродовж цього часу поташнянський проєкт відвідували друзі і шанувальники художника, відомі діячі вітчизняної культури: поети – Ігор Римарук, Василь Герасим’юк, поет і видавець Мирослав Лазарук, Ніна Гнатюк, Василь Довжик, Галина Матвіїшин, Світлана Зіновська, бард і поет Олександр Смик, режисер Василь Вовкун, філолог і перекладач Юрій Якимчук, співаки Павло Дворський, Ірина Шинкарук, дует «Писанка» – Оксана Савчук та Іван Кавацюк, кобзарі Тарас Силенко, Василь Пиндик, науковець, упорядник енциклопедій Микола Лабінський, мистецтвознавець Станіслав Бушак, культуролог і реставратор Микола Бендюк, журналісти Федір Шевчук, Всеволод Ільїн, різьбяр Валерій Бондар. У рамцях цього проєкту він провів як куратор персональні виставки Левка Воєдила та Володимира Гарбуза у с. Поташні та краєзнавчому музеї Бершаді.
Відтоді учасниками проєкту під час пленерів засобами живопису та фотооб’єктиву створено візуальний образ села, зібрано матеріали для музею. Сільська ойкумена стала об’єктом дослідження і мистецьких медитацій художників, які раз на рік збирались і «шаманили» в одному місці упродовж десятиліття. Ними у духовній синергії з селянами створено незабутній образ української хати, поезії похиленого стовпчика, витканого рядна над лавою та соняхового поля за селом.
Проєкт «Поташня» неодноразово виносився на столичний загал, відбувалися виставки «Три літа» (Національний музей Тараса Шевченка, О. Соловей, В. Гарбуз, сільський голова М. Рудь, П. Колісник, його мама М. Колісник, Л. Воєдило, В. Корчинський [с. Поташня, 2006 рік]), «Поташня – чарунка Поділля» сім літ (2004–2005–2006–2007–2008–2009–2010 рр.»), Національний музей літератури України, каталог (2010), виставка у смт Березнегуватому Миколаївської області (2008).
На останній виставці учасників проєкту, яка була розгорнута в залах Національного музею Тараса Шевченка, підбито підсумок десятилітньої діяльності проєкту (09.08—20.08.2013). У своєму слові до буклету Прокіп промовляє до нас: – «Господи, чи кожне зерно падає на сприятливий ґрунт? Я сіяв. Кожний з нас, як оратай, обробляв ниву і засівав. Десять літ поспіль мистці, об’єднані ідеєю мистецтва, культури і цивілізації, члени неформального Мистецького гурту «Чарунка» приїжджали в село Поташню на Поділлі, сіяли культуру, разом з місцевими жителями робили Свято і для тіла, і для душі. Хай живе десятиліття, хай живе справжнє».
Приїжджаючи щораз до матері в Поташню на Різдво, Прокіп дорогою до Пряшева зупинявся на кілька днів у Києві, ночував і гостював у майстерні своїх друзів у Дарниці – Володимира Гарбуза та Василя Корчинського. Збирав біля себе наше товариство, частуючи всіх паленкою, обдаровував присутніх своїми авторськими поштівками, присвяченими Різдву, свіжими примірниками часопису «Дукля». Тут лунала поезія Ігоря Римарука та Василя Герасим’юка й увесь час точилась розмова про долю України, її культуру, історію. Він був свідком Помаранчевої революції та Революції Гідності, відвідував і ночував на Майданах. Після цих подій народилися нові серії робіт, що збагатили і поглибили морально-етичний вимір його шукань. Це, триптих «Напруга» (2013) розміром 135 х 420 см, з циклу «Майдан», який складається з таких робіт: «Людина і біль», «Людина і пута» й «Людина і вогонь». Цей проєкт був представлений 08 жовтня 2015 року в Шариській галереї Пряшева в Словаччині. В стилістиці картин триває діалог з авангардним мистецтвом, він верифікує «лучизм», його живопис – не лише пульсуюча магма, він уводить джутові мотузки, як нитки – основи свого полотна, яким снує човник-пензель. Але це не раціональні горизонталі та вертикалі, це – пружний танок ниток, сповнений спонтанних закрутів. Це поєднання створює ефект тримірності, який сприймаєш не лише очима, а й тактильно. Ці ниті – струни, на яких мистець грає своїми пензлями, де барвисті виміси фарб лежать не лише на поверхні полотна, вони як павутиння, що стигмою впивається в плоть, створюючи ефект тримірності. Життя Прокопа було як смолоскипове горіння, він – лицар пензля, який залишив непроминальний слід у трибі українсько-словацького буття, в служінні мистецтву і людям! Його мистецькі й літературні твори увійшли до скарбниці української культури своєю проникливою сповідальністю, філософічністю й експресивною вдачею. Його слова про власне дітище «Поташня – чарунка Поділля» можуть бути авторським віддзеркаленням: «…цей проєкт… був пасіонарною, культурною місією, пошуком “не Атлантиди”, але джерела, архетипу, був археологією Душі народу і пошуком Самості, був недільними дзвонами для душ спраглих культури – був Духовним проєктом».
Додамо від себе – і залишатиметься таким!
Олесь СОЛОВЕЙ