Датою 3 серпня 1941 року було позначено початок трагічних жнив Голокосту в місті Станиславові. Загалом три роки окупації забрали тут життя біля 60 тисяч євреїв – як корінних мешканців міста, так і депортованих до нього. За оцінкою професора Ярослава Грицака, «тут сталася одна з найбільших катастроф у людській історії, але мало хто з наших сучасників про неї пам’ятає чи знає». Справді, у цьому контексті більшості з нас щось таки відомо про Бабин Яр та Аушвіц. Але тимчасом дещо відмінні за масштабами, але дуже подібні, хоч і переважно забуті «бабині яри», можна віднайти чи не в кожному українському місті.
Одним з перших місць масових вбивств на окупованих нацистами територіях став у серпні 1941-го «Чорний ліс», що простягнувся на північно-західній околиці Станиславова. Ще не вляглася земля на братських могилах жертв тюрми НКВС у лісі на передмісті Пасічна, відомому нині як «Дем’янів лаз», як новий окупант відкрив лік тисячам власних жертв у лісі неподалік – між селами Павлівка, Загвіздя, Угринів та Рибне.
Той ліс і нині темніє на пагорбі за Івано-Франківськом. Якщо задатися ціллю, у ньому можна віднайти більш ніж скромну стелу з написами українською та івритом, що сповіщає про трагедію перших днів серпня 41-го, яка забрала життя в 2865 людей.
Не перший рік стежка до цього убогого місця пам’яті ховається у заростях ожини, чортополоху і борщівника.
Ви не знайдете згадки про ті трагічні події ані в туристичних путівниках, ані в текстах будь-кого із станиславівських літературних феноменів. Не схоже, щоб сюди вчащали учні міських шкіл та студенти університетів. Тут немає виразних слідів піклування міської влади.
Але ж саме тут, як стверджує авторитетна дослідниця Голокосту на Прикарпатті Любов Соловка, покояться рештки трьох тисяч розстріляних інтелігентів-євреїв, наших земляків. Це була найбільша на той момент нацистська «Intelligenzaktion», спрямована на фізичне винищення саме освіченої еліти, подібна до тих, які у липні 1941-го було скоєно у Львові та Кременці.
Не можна також не звернути увагу на характерну для наших країв вибірковість у ставленні до місць пам’яті жертв тоталітарних режимів. Місце страти трьохсот польських інтелігентів поряд, у тому ж «Чорному лісі», можна вважати зразком вшанування пам’яті. Щоправда, заслуга у цьому належить насамперед польським інституціям і нащадкам загиблих, а не владі та громаді сучасного Івано-Франківська.
Меморіал п’ятистам жертвам НКВС у Дем’яновому лазу також цілком респектабельний і доглянутий. Це – НАШ біль.
Але невже трагедія єврейства у Другій світовій війні для багатьох з нас все ще є НЕ НАШОЮ, чужою історією? Невже не всіх торкнулося усвідомлення того, що формування культури пам’яті про Голокост є для нас своєрідною перепусткою до європейської спільноти?…
Що ж трапилося в Станиславові тоді, у серпні 41-го?
Цитую фрагмент з монографії Любові Соловки «150 із 150 тисяч. Голокост євреїв Прикарпаття як складова етнодемографічної Катастрофи Східної Галичини» (1): «Одразу після прибуття, 27 липня 1941 р., гестапо зобов’язало новостворений юденрат провести реєстрацію всієї єврейської інтелігенції за спеціальностями, нібито для їх працевлаштування, й забезпечити їх явку до гестапо в понеділок 3 серпня 1941 р. для отримання вказівок щодо майбутньої роботи. Так розпочалась акція, яка отримала назву «blauer Montag» (нім. – синій понеділок). Член юденрату Фоєрман у щоденнику зазначає, що «всі, хто мав хоча б найменше відношення до даного фаху, прагнули потрапити до цього списку в надії, що таким шляхом отримають роботу», адвокати прийшли навіть із кодексами законів.
Ні одна з делегацій євреїв за спеціальностями, за винятком частини музикантів, які добровільно з’явилися в гестапо для «реєстрації», не повернулася. Делегації євреїв за спеціальностями були «представлені» шефу гестапо: в 12-тій год. – представники єврейської громади і рабини; о 14-тій – адвокати, в 16-тій – наукові працівники й вчителі, о 18-тій – лікарі й фармацевти, у 21-й – художники, актори, музиканти. Старших групи Ганс Крюґер – шеф гестапо, розстрілював особисто на місці. Побиття, знущання проходили під звуки патефону. Представників інтелігенції, особливо службовців, які не з’явились добровільно, гестапо зганяло зі всього міста у в’язницю, заповнюючи ними всі камери й її двір, який у наступних акціях став місцем, де людей тримали, інколи по декілька тижнів, за будь- якої погоди, поки не збиралася «відповідна» їх кількість.
… Представники єврейської інтелігенції вірили в гуманізм німецької влади, яка за два дні розстріляла її цвіт – більше 1000 осіб – які, як резюмує Ю. Фоєрман, «самі пішли в пастку». Загалом за 6 днів – 3-8 серпня 1941 р. – німці розстріляли 2 865 осіб (142 лікаря, 68 інженерів, 425 вчителів, 9 художників, 7 письменників, 135 юристів, 180 представників єврейської релігійної громади й рабинів, 27 артистів і музикантів, 28 ветлікарів, 76 фармацевтів, 1750 службовців). Розстріляних у приміщенні гестапо, на подвір’ї в’язниці, померлих та ледве живих вивозили в ліс за селом Павлівка.
За свідченнями очевидців, саме тут у подальшому з вересня 1941 до лютого 1942 р. проходили масові розстріли представників інтелігенції міста – євреїв, українців, поляків, росіян.
Єврейська громадськість не вірила, що можна без причини знищити стільки спеціалістів і продовжувала надсилати їм до в’язниці передачі з одягом та продуктами харчування…
Ми можемо аргументовано констатувати, що масове знищення євреїв Станіслава й округу почалось із переходом краю власне в німецьку зону окупації. Хоча перший удар із плану «очищення від євреїв» Станіславщини випав, як і в інших місцях, окупованих нацистами, на долю інтелігенції, але власне перша акція в Станіславі відзначилась водночас не тільки чіткою спрямованістю проти інтелігенції, а й масовістю».
За підрахунками дослідниці, загальна кількість жертв Голокосту в Станиславові сягає 60 тисяч, серед них:
• більше 40 тисяч вбито на «новому» єврейському цвинтарі – «таборі смерті» (поблизу сучасного міського озера);
• біля 3 тисяч, переважно представників інтелігенції міста – у лісі біля с. Павлівка (тодішня назва села – Павельче);
• біля 4 тисяч – у гетто, в основному в центрі гетто на площі Вандлера (нині район вулиці Бельведерської);
• біля 3 тисяч – розстріляні у колишньому «млині Рудольфа», де нині знаходиться швейна фабрика, основна частина похована на цвинтарі, біля тисячі – на території фабрики біля стіни розстрілу);
• частина євреїв була розстріляна безпосередньо на території в’язниці гестапо по вул. Білінського (нині – вулиця Академіка Сахарова, будинок Управління СБУ);
• 12-12,5 тисяч євреїв були вивезені у «табори смерті»: Белжець (10 тис.), Майданек (1,5-2 тис.), Янівський табір у Львові (500 осіб).
Відразу після масакри єврейської інтелігенції Станиславова настала черга польських інтелігентів, у більшості – викладачів місцевих гімназій. 8 – 9 серпня за наказом шефа гестапо Ганса Крюґера було арештовано 300 осіб. Усіх їх було розстріляно в ніч 14 – 15 серпня у тому ж «Чорному лісі».
Пізніше нацистські репресії прокотилися і по українцях, хоча багато хто з них у 1941-у ще вірив у можливість дарування власної державності окупантами. Найбільш відомі у цьому сенсі публічна страта під стінами синагоги 27 активістів ОУН у листопаді 1943-го та вбивство у 1944-у Костя Воєвідки (головного лікаря Коша УСС, підполковника Армії УНР, директора окружної лікарні в Станиславові, відомого громадського діяча) – лише через те, що його дружиною була єврейка…
Серед інших вартих уваги досліджень «Станиславівської трагедії» 1941 – 44 років варто згадати: монографію Елізабет Фрейнліх «Знищення міста на ім’я Станиславів» (2), статтю Дітера Поля про згаданого вже головного злочинця у цій справі, Крюґера (3) та «Воєнні спомини» Кароліни Лянцкоронської (4).
Книжка Е. Фрейндліх вийшла у ФРН ще до падіння Берлінської стіни, 1986 року. Тож її можна вважати першою історичною публікацією про долю мешканців окупованого нацистами Станиславова. Видана українською у перекладі Галини Петросаняк 2016-го.
Процитуємо з неї кілька промовистих фрагментів: «Одразу після того, як службова інстанція Крюгера осіла у Станиславові, з’явилося оголошення, яке закликало в наступні дні з’явитися до неї всіх євреїв із академічною або фаховою освітою, вказувалися терміни для кожного фаху. Так 3 серпня 1941 р. о 16.00 повинні були прийти вчителі, адвокати, рабини, кантори, через дві години — лікарі, дантисти, аптекарі, бактеріологи; наступного дня до полудня — інженери, землеміри, певні категорії висококваліфікованих фахівців; пополудні — фотографи, оптики, керівники підприємств, директори, прокуристи фабрик і магазинів… Згаданий наказ стосувався приблизно 1000 осіб. На випадок, якщо вимогу не буде виконано, німці погрожували розстріляти З0 000 заручників…
Деякі уникли лихої долі завдяки щасливому випадку. Наприклад, 18-літня Жаннета Нестлер, яка от-от мала народжувати, розповідала згодом, що того дня в супроводі акушерки до неї з’явився лікар, який мав вести її пологи, доктор Ґінсберг, сказавши, що з нею залишиться акушерка, бо він мусить зголоситися у гестапо. Але її батько перегородив йому шлях, наполягаючи, щоб пологами керував лікар особисто. Оскільки пологи відбулися аж наступного дня, то д-р Ґінсберг не зміг вчасно з’явитися в гестапо й завдяки цьому врятувався. Жаннета Нестлер додала, що всі євреї «кинулися, мов дикі, в надії отримати посаду згідно із законом».
27-семирічна Рудольфі на Померанч, фармацевт за освітою, повністю усвідомлюючи ризик, залишилася вдома, бо невдовзі мала народжувати. Тоді вона теж врятувалася. Згодом, коли утворили ґетто, вона працювала за його межами в аптеці, яка належала християнинові, полякові; під час облав вона ховала¬ся в аптеці й пережила…. Її чоловік Єжи Померанч, а також інші родичі, серед яких адвокат д-р Казімір Райтер, а також дитячий лікар Йоахім Оберґарт тоді зголосилися й додому більше ніколи не повернулися. Усі пошуки виявилися безрезультатними.
28-річний австрієць за походженням Якоб Горн виявив, мабуть, занадто багато ентузіазму. Він ніколи не навчався у вищій школі, але на той момент працював будівельним техніком і вирішив зголоситися. Він стояв у черзі, а коли опинився вже у внутрішньому дворі в’язниці, знайомий неєврей, який там працював, порадив йому якомога швидше відійти вбік, що він і зробив. Він безперешкодно повернувся додому».
Ярослав Грицак у передмові до цього видання коментує: «Якщо хтось із читачів подумає, що Авторка перебільшує розмір цієї трагедії, то так не є. Найновіші до¬слідження дозволють припустити, що справжня кількість жертв у Станиславові є набагато більшою. Ці ж дослідження містять свідчення такої виняткової жорстокості, яка перевер¬шує навіть те, що описала Елізабет Фрейндліх… Значною мірою цій винятковості місто «завдячує» Гансу Крюґеру, який проявив надзвичайну, навіть як у ті часи, поспішність і жорстокість у винищенні євреїв та інших мешканців міста. Оприлюднення історії цієї людини є ще одною причиною, чому книжка Елізабет Фрейндліх заслуговує на увагу. Крюґер відзначився не лише у Станиславові, але й перед тим у Львові, де організував акцію розстрілу 25 місцевих польських професорів. Рівно ж, на його руках кров місцевих циган, поляків й українців. У значній мірі його жорстокість випливає з його вірності нацистській ідеології, яка прямо закликала німців безоглядно знищувати усіх євреїв та циган, а також, у міру потреби, утнерменшів».
У повоєнні роки Крюґер таки постав перед судом, як воєнний злочинець, хоча далеко не відразу, аж через 25 років після організованої ним масакри у Львові та Станиславові. Вирішальну роль у отриманні ним заслуженого вироку довічного ув’язнення відіграла поява в судовому засіданні графині Кароліни Лянцкоронської та її свідчення. Від початку 1941-го Лянцкоронська була одним з лідерів «Головної Опікунської Ради» – організації, завданням якої було надання гуманітарної допомоги в’язням нацистських тюрем. Завдяки легалізації роботи Ради, Кароліна мала можливість відвідувати велику кількість тюрем Генерального губернаторства, підтримувати контакти з в’язнями та польськи підпіллям, що дозволило їй зібрати повноцінне дос’є за свавільними злочинами Крюґера.
Про ці події вона згодом розповіла у власних «Воєнних споминах».
Життя цієї видатної жінки можна вважати якнайкращим втіленням фамільного кредо, накресленого на гербі Лянцкоронських – “Flammans pro Recto”, що можна перекласти з латини, як «Горіння за Право».
Право, справедливість, правда в наслідку все ж торжествують над грубою силою і свавіллям. Так, не завжди відразу, часто – через роки. Але неодмінно торжествують – адже без них існування людської цивілізації було б просто неможливим.
Віримо, що правосуддя неодмінно дістанеться і сучасних організаторів та виконавців воєнних злочинів на тимчасово окупованих територіях України. А пам’ять та засвоєння нами уроків історії прискорить і зробить врешті-решт неминучим оте торжество справедливості.
* * *
Посилання на джерела:
[1] Соловка Л. Оришко С. «150 із 150 тисяч. Голокост євреїв Прикарпаття як складова етнодемографічної Катастрофи Східної Галичини» – Івано-Франківськ: «Фоліант», 2019 – 576 с.
[2] Елізабет Фрейнліх, «Знищення міста на ім’я Станиславів» – Брустури: «Дискурсус, 2016, 304 с., переклад Галини Петросаняк
[3] Dieter Pohl, «Hans Krueger and the Murdererofthe Jewsinthe Stanisławów Region (Galicia)», Fad Vashem Studies, Vol. 26, 1998, pp. 239-265; стаття доступна за адресою http://www.yadvashem.org/odot_pdf/Microsoft%20Word%20-%202292.pdf)
[4] Karolina Lanckorońska , «Wspomnienia wojenne”, 2001 – Społeczny Instytut Wydawniczy ZNAK
Олександр Степаненко,