Кралюк П. Улас Самчук.– Харків: Фоліо. 2023 – 128 с.
Було б великою наївністю стверджувати, що суспільна кон’юнктура не випливає на існування особистості її негативний вплив відчувається повсякчасно. І особливо це помітно на прикладі життєписів людей, котрі мають певний мистецький талант.
Тому не бачимо нічого дивного в тому, що Петро Кралюк у книзі про письменника Уласа Самчука, видані у серії «Знамениті Українці» говорить про нього через призму вторувань на доробки Миколи Островського та Сергія Даушкова.
Чесно кажучи, сам не раз про таке думали, знаючи про певні нюанси в історії літератури рідного краю, але не наважувалися. А письменник зняв завісу неповного бачення проблеми. Правда, тут є неоднозначний момент. Бо дехто, недовго думаючи, почне звинувачувати автора написаного у підігруванні кон’юнктурі сучасності.
Але давайте не будемо хапатися за неї як потопельник за рятівну соломинку. Адже є раціональне зерно в існуванні тріади письменницьких імен, які по-своєму засвідчили про невмирущість літературних традицій південної Волині
Як в згадках про те, що Микола Островський, Улас Самчук та Сергій Даушков народилися майже в один час, бо різницю у кілька місяців не можна вважати суттєвою. Перший з них (це є важливішим) виявився чи не найбільш відомим завдяки радянській пропаганді. А двох інших вона замовчувала з ідеологічних міркувань.
Незважаючи на повороти долі, котрі мали суттєве значення, вихори непростого часу після Другої світової війни занесли Уласа Самчука аж за океан. Там і розвивалася його творчість, яка обірвалася 9 липня 1987 року після кончини літератора. Цікаво, що його доробок висували на здобуття Нобелівської премії, що не могло подобатися комуністичній владі. А Сергій Даушков, який побував і в совіцькій буцегарні, взагалі помер невідомим. Напевне, кануло б у Лету забуття це ім’я, якби не невтомні пошуки письменника і краєзнавця Гаврила Чернихівського.
Це – кон’юнктура часу, яку, на жаль, уже не змінити. Але разом з тим побутує і кон’юнктура сучасна, котру подолати є ще спромоги. Маємо на увазі негативізм у шкільних програмах. Недавно, приміром, «Українська літературна газета» повідомила, що з шкільної програми вилучили роман «Марія» Уласа Самчука – єдиний твір письменника, який удостоївся такої честі після проголошення незалежності України. (Думаємо, що творці такої «новації» в декомунізаційній «гарячці» кинули тінь не тільки на добре ім’я письменника, а й знеславили тих, кого милостиво залишили).
Одним із засобів впливу на нетямущих і на тих, хто хоче пізнати материк рідного слова, є книга Петра Кралюка, яка вийшла у Харкові. Хочемо того чи ні, а вона, незважаючи на деякі упущення, таки може помітно помогти у цьому.
Сприяє тому факт, що видання має пʼять частин. Адже, якщо розібратися, то на стільки етапів можна поділити життєвий шлях уродженця південної Волині: дитячі та юнацькі роки, короткочасні літа перебування в Німеччині, Чехословаччині, Карпатській Україні, повернення на рідну землю в роки Другої Світової війни, вимушене мешкання на «планеті Ді-Пі» (таборах для переміщених осіб та емігрантів), будні у Канаді.
Варто, мабуть, поговорити про них конкретніше. Починаємо тут з розмислів про розділ «Звідки тече та річка?». В його основу покладено романи «Волинь» та « Юність Василя Шеремети», якщо враховувати ту обставину, що обидва твори літературознавці відносять до автобіографічних, то є логіка у такому підході. Важливим, як нам здається є той момент, що Петро Кралюк щедро розсипав тут цитати з творів «Пʼять по дванадцятій», «Чого не гоїть огонь?», « Волинь», «Юність Василя Шеремети», « На білому коні»… Зовсім не має значення те, що окремі з них уже зʼявлялися в деяких творах про письменника, бо новий текст освіжив сприймання колись мовленого.
Це, до речі, спадає на думку й тоді, коли читаємо розділ «Літописець українського простору». Знову змушені сказати, що тут маємо чимало доречних цитат. Це, зокрема, стосується таких творів, як «Юність Василя Шеремети», «Мій Бреслау», « На білому коні», «Марія». Будемо відвертими і скажемо, що ці цитати допомагають ліпше збагнути душу письменника.
Ще кілька моментів, які тут є доцільними. Саме такими є розповіді про сюжети творів «Кулак», « Гори говорять», короткі характеристики дійових осіб. Зацікавлюють також думки про роман «Саботаж УВО», який тоді так і не був надрукований. Це – з одного боку. А з другого? Хіба не змусить до розміркувань наголос на коханні Уласа Самчука до Марії Зоц, яка стала його першою дружиною?
(Цікавий акцент. Петро Кралюк звертає увагу на те, що чимало дійових осіб має імʼя Марія. Таке зокрема, бачимо у творах « Марія», «Кулак», «Чого не гоїть огонь?». Автор висловлює припущення, що саме Марія Зоц стала прототипом героїні роману «На краю часу», який при житті автора так і не зʼявився друком. Цю прогалину нещодавно виправило Харківське видавництво «Фоліо», надрукувавши цей роман. Доречною є згадка й про те, що саме їй письменник-волиняк присвятив трилогію «Волинь». Чи не вперше з белетристики Петра Кралюка дізнаємося, що свої спомини про коханого в Карпатській Україні Марія Зоц підписала «Марія Самчукова»)
Коли два вищезгадані періоди з життя письменника, про які згадано у виданні, були більш-менш тривалими у часовому вимірі (1905 – 1927рр. , 1927 –1940рр.), то цього не скажеш про повернення Уласа Самчука в Україну у роки Другої світової війни, адже воно тривало з 5 липня 1941 до 18 липня 1944 року. Але це був період по вінця наповнений працею на благо рідного народу. Зрозуміло, що тут в першу чергу варто згадати про редакторство в газеті «Волинь», яку він заснував у Рівному. Згадує автор й про те, що воно завершилося арештом за статтю «Так було і так буде» 26 березня 1943 року. Йдеться тут також про цикли статей у «Світлі упадку і руїни» та «В світі приблизних розмислів».
Якщо говорити про творчу працю Уласа Самчука у цей період, то слід, очевидно, згадати, що в помешканні отця Епіфанія Роздольського в містечку Городку на Львівщині він завершив у 1944 році роман «Юність Василя Шеремети», який почав писати у Празі за три роки до того.
Це розповідь про роки гімназіальної юності в Кременці. Але ми, як й автор написаного, не думаємо, що маємо втечу від суворих реалій буднів. По-перше, лише письменник має право визначати те, що найбільше хвилює. По-друге, людина не може стати собою, коли вона в час лиха забуде про минуле.
У цій частині написаного Петро Кралюк порушує проблему надпартійності письменника, до якої є неоднозначне ставлення. Безперечно, що тут побутують різні аспекти. Не треба, либонь, виносити совкізм навиворіт. Завжди в подібному випадку існують особистісні симпатії та антипатії. Але над усіма повинен бути свідомий вибір індивідума, на важливості якого по-своєму наголошує автор цієї книги.
Важливі проблеми він також витягує на поверхню розмислів у розділах на «Іншій планеті» та «Втеча від себе?». Очевидно, тут чи не найбільше зацікавлять міркування про трилогію «Ост».
Ці та інші моменти роблять книгу Петра Кралюка потрібною для суспільства. Але, як нам здається, існує те, що трактується неоднозначно. Скажімо, перечитуючи видання, людина, яка поганенько розбирається в історії вітчизняної літератури, може подумати, що зі смертю Уласа Самчука 9 липня 1987 року зникла й пам’ять про нього, але ж це не відповідає дійсності. Бо маємо його музей в Тилявці на Кременеччині і у Рівному, засновано кілька премій та конкурсів в Україні, побачили світ деякі твори письменника. Про один і той самий твір йдеться як про повість та роман. Можливо, ці моменти слід враховувати при перевиданні книги, яка так потрібна усім?
Олег Василишин,
кандидат філологічних наук, доц. КОГПА ім. Т. Шевченка
Ігор Фарина,
член НСПУ
Тернопільська обл.
Leave a Reply