До 1939 року західноукраїнські землі перебували під владою панської Польщі. Народ жив начебто спокійно – обробляв свої поля, дбав про родини. Діти ходили до школи, старші люди – до церкви, неодмінно беручи із собою дітей. Так минав час. Люди не знали, що таке війна, голод. А коли у вересні замість визволення на нас звалилося більшовицьке рабство, почалися нові порядки: арешти інтелігенції, суддів, адвокатів, священиків.
Були в тій «когорті» й молоді патріоти Польщі – стрільці, які зустрічали радянські танки пострілами з карабінів через вікно з висоти костьолу отців-домініканів. Та коли з одного із зіркастих танків пролунав прицільний постріл по віконній рамі, долу посипалися дрібні скельця, штукатурка зі стіни. Стрілянина припинилась. Стрільці з місця події втекли, й гадки не маючи, що тим нерозважливим вчинком накликали чорну біду на всю польську молодь. Нова влада арештовувала всіх підряд – молодих хлопців та їх родичів, піддаючи нелюдським тортурам. Декотрих відпускали додому, а тих, кого брали на мушку, кидали в тюрму, вивозили у Сибір. Так тривало до липня 1941-го. З наступом німецької армії радянська влада вчиняла страшні звірства над місцевими жителями. Тепер відомі факти тортур у Чортківській тюрмі і насильницький етап її в’язнів до Умані. Коли вояки НКВД повністю залишили місто, зоставили тут своїх сексотів-агентів, завербованих краян – чортківців, які вірою і правдою продовжували служили Совєтському Союзу. То був липень 1941 року. До Чорткова увійшли німецькі війська. Знову почалися нові окупаційні порядки: здача контигента, вибори голів гмін та секретарів з числа «своїх» людей, молодь забирали до Німеччини на важкі роботи. Наш народ знову переживав негаразди і кривди, не менш жахливі, як за комуністів. Так тягнулося до березня 1944-го. За той час сексоти зібрали багатий «урожай» прерізної інформації про земляків, що служили німцям, – про голів гмін, поліцаїв тощо, а також воїнів-упівців, навіть тих, хто якоїсь пори більшовицької окупації «осквернив» пам’ятник Леніну, повісивши на простягнуту руку Ілліча кошик з рибою. І коли у березні 1944-го знову прийшли червоні гнобителі, вони вже мали зібране (конкретне) досьє на кожну особу, яка займала ту чи іншу позицію за довгий час німецької окупації. Тож з перших днів «другого визволення» знову почались і кривавий розбій, і поголовні арешти. Серед темної ночі по селах роз”їжджав «чорний ворон», собаки здіймали страшний гавкіт. Патріоти-українці залишали рідний дім, тікаючи хто куди, але хто був на приміті у «чорному списку», його все одно знаходили і заарештовували. Суд вчиняли короткий: «трійка» судила на довгі роки, етапувавши незлічену кількість дюдей в Сибір, Колиму, гуркотіли один за одним повні товарні вагони – навколо охорона, забиті вікна дошками, переплетені колючим дротом. Так тривало до 1950 року – тоді вже не було «куркулів», а були «бандери», яких шукали мало не в кожній хаті. Страх не полишав і нас, дітей, ні вдень, ні вночі.
Паралельно комуністичній владі мозолили очі хрести. По селах на той час їх залишалося багато, ставили на честь скасування панщини, у місцях, де, за переконанням місцевих людей, водились злі духи, селяни традиційно, коли встановлювали хрести, то їх освячували. Кожен, йдучи повз них чи то вдень, чи вночі, осіняв себе хресним знаменням прямував далі без жодного стаху. Комуністична влада почала шукати охочих за гроші продати свою віру в Бога і трощити «неугодні» Христові розп’яття. Найприкріше те, що виявились ті перевертні хрещеними людьми, котрі зрікалися батьківської віри, не боячись великого гріха ні для себе, ні для своїх дітей. Ні один з росіян, котрі приїхали тоді, водночас з «визволителями» в Західну Україну, не хотів ні за які гроші йти на такий злочин проти Бога та власної совісті, мовлячи приблизно так: «Я ето не строіл і оно мне нє мєшаєт». А наші люди продавали свої душі дияволу, вчиняли злочини. І що? Бог покарав їх за те злодіяння: усі повмирали наглою смертю, діти їх понесли Божу покару, а тих, хто ще живий, не полишають різні важкі недуги…
Керівникам райкому партії мозолив очі в центрі міста хрест на костелі. Довго комуністи не могли знайти потрібного чоловіка, який би взявся за сволоцюжну роботу – нищення культової споруди, зокрема купольного хреста, адже його треба було зняти не на землі, що набагато простіше, а височенько над костелом. І ось один молодий комуніст дав згоду, бо партквиток був для нього значно дорожчий за віру в Бога, до якої він належав з діда-прадіда. Підібрав той охочий молодик до святотатства трьох чоловіків свого віку, обіцяючи глибоку таємницю справи, яку мали чинити.
Діялося те між 1960-1965 роками. На той час магазини у місті охороняли нічні сторожі. Коли команда добралася вже до самого верху хреста, вирізали у блясі чотиригранний отвір з полудневого заходу сусідньої швейної фабрики. Запаливши різок автогена, зварник почав витягати шланги, які виявились закороткими. Тоді-то й почули нічні сторожі шум у костелі і викликали міліцію. Правоохоронці не забарились – оперативно прибули на місце події і запитали у варварів, що вони там роблять. І почули у відповідь, що ті, мовляв, мають дозвіл вчинити таке діяння від райкому партії. Однак міліціянти не дуже-то повірили хулителям, мотивуваши все тим, що райком неодмінно узгодив би таку справу з міліцією. В результаті святотатців вигнали з костьолу. Так Господь не допустив до того, аби вчинилася наруга супроти Бога і святого храму.
Однак притаєна інформація затрималася серед жителями Чорткова ненадовго – містом почали ширитися чутки про те, що мало скоїтися однієї із ночей. Словом, шило вилізло з мішка. Люди були страшенно обурені такою підлістю їх земляків, розмови велися повсюди без кінця-краю. Представники старшого покоління, яким сьогодні більше за 50 років, добре пам’ятають на вершечку костела той чотиригранний виріз – він виразно проглядався з вулиці Міцкевича (тепер С.Бандери). Так тривало довго – аж до 2000 року. А в 2000-му шквальний вітер похилила хрест убік. Тоді до ремонту вдалося багато молодих дужих хлопців – вони і хрест новий встановили, і той отвір у блясі заправили, і поруйнований ще з 1939 року костельний мур відреставрували.
Так завершилась довга і сумна історія, що роками не сходила з уст людей. Я особисто знав усіх чотирьох учасників того варварського вчинку – віровідступників. Усі вони давно “возять смолу” у пеклі. Організатор дістав рак мозку і відійшов з цього світу перший. Другий якось на Йордан упав п’яний на сходах і помер. Третій упав теж п’яним біля колишньої «Зірки» в яму для вугілля і там вже закінчив “біг життя”. Четвертий теж помер від низки усіляких хвороб. А люди ще довго обговорювали той випадок, жахалися вчинку, на який наразилися наші краяни – боговідступники і манкрутці.
Колись Юда продав Ісуса Христа за 30 срібняків. На той час то були великі гроші. А в сьогоденні чимало наших земляків – і в місті, і на селі – продавали свої голоси під час виборів до місцевих органів самоврядування за (?) гривень. Тож хто ходив і агітував людей – не «москаль», як називають у нас приїжджих навіть із-за Збруча, а свої люди. Агітували голосувати за ту партію, яка дає більше грошей. Я особисто знаю у місті немало людей, які таки продали душу за ті нещасні “юдині срібняки”.
Боже, дай єдність і мудрість нашому народові! Доки численні партії і іх адепти розриватимуть на шматки знедолену Україну?!
Роман КРИЖАНІВСЬКИЙ