Навіщо пишуть вірші, навіщо виставляють їх на загал? Зрозуміло, аби реалізувати себе як творчу особистіть. Тому в автора природно виникає бажання поділитися своїм опусом із читачем. Останній якимось чином зреагує. Це буде емоція або захвату, або нерозуміння й відторгнення.

Перед нами черговий опус одного з «геніальних» поетів (не будемо вказувати нік, під яким зареєстрований в соцмережах користувач, бо не настільки важливо, хто написав, – важливіше, що написав). Оскільки автор анонім, то й рецензії-відгуки різні, часто полярні – від екстатичних «геніально!» до нищівних «палата №6».
Зробивши спробу аналізу, додамо до цих відгуків і свої «п’ять копійок».

*
не біле й чорне
вічне Інь та Янь
розчепить Всесвіт
гостре лезо миті
каталептична хіть
сонцестоянь
від антисвіту схована в зеніті

Після прочитання ошелешений читач неодмінно впаде в ступор. Ще б пак! Скільки всього напхано в коротенькі сім рядків! І біле, і чорне, і Інь та Янь, і каталепсія разом з хіттю, і сонцестояння, і антисвіти, а на додаток – ще й зеніт! Та й усе це упаковано в гарну обгортку.
То що ж, спробуймо розгадати ребус? Та чи щось раціональне з цього вийде – питання…
Автор навмисно не розставляє розділових знаків, нібито тим самим залучаючи читача до співтворення схематично запропонованого світу. Тож подивімося, що з цього вийшло.
Почали. Перші чотири рядки ніби створюють якусь закінчену конструкцію. Але яку? Про що в них ідеться? Як не крути, без розділових знаків конструкція не складається.
Тож підемо іншим шляхом – розглянемо перші два рядки. Та ще й на свій розсуд розставимо розділові знаки і об’єднаємо в один логічний рядок:

не біле й чорне – вічне Інь та Янь.

Що це – констатація, що біле й чорне – не те ж саме, що Інь та Янь? Зрозуміло, що не те ж саме! Біле – це максимум білил і повна відсутність сажі, тобто стовідсоткова здатність відбивати світло. Чорне – навпаки. Інь уособлює земне, жіноче, Янь – повітряне, чоловіче. Це символи, які прийшли зі Сходу.
Інь і Ян (кит. 陰陽, yin-yang) — основні поняття давньокитайської натурфілософії, космічні полярні сили, що постійно переходять одна в одну (жіноче — чоловіче, темне — світле, пасивне — активне).
Ну то про що ця констатація? Питання без відповіді.
Перейдімо до наступних двох рядків. У них ідеться про те, що гостре лезо миті розчепить Всесвіт. Нібито красива, гарно збита поетична конструкція. Але до чого ж вона? Що символізує? Що мить здатна знищити Всесвіт? Спірне твердження. Так, створюються світи і розпадаються миттєво, революційним шляхом, але первинна не мить як проміжок часу, а ті протиріччя, які накопичилися в системі і, в кінцевому результаті, спричинили створення чи руйнацію. Час в протоматерії тече зовсім по-іншому, і мить там дорівнює нескінченності.
Тож бачимо: твердження, що мить розчепить Всесвіт, – не що інше, як абракадабра, придумана для «красного» слівця. Що хотів сказати цим автор? Що всесвіт нетривкий, і в будь-який момент може статися глобальна катастрофа? Можливо. Але сформульовано це недолуго.
Поексперементуймо ще, маючи на меті по-іншому прочитати перші 4 рядки:

не біле й чорне – вічне Інь та Янь –
розчепить Всесвіт гостре лезо миті.

Тобто можна побачити ідентифікацію білого та чорного з Інь та Янь. Тож не їх буде розчеплювати гостре лезо миті, а Всесвіт. Але ж біле й чорне, як і Інь та Янь – нероздільні, вони уособлюють будову всесвіту, який існує в єдності протиріч.
А можна й інакше прочитати:

не біле й чорне – вічне Інь та Янь
розчепить Всесвіт – гостре лезо миті.

Тобто Всесвіт – це гостре лезо миті, яке розчепить пари окремо на біле й чорне, на Інь та Янь. То що ж – Всесвіт виступає інструментом Часу? Це щось нове у філософії. А може, це Інь і Янь і є тим гострим лезом миті, яке розчепить Васесвіт?
Питання, питання… Та однозначної відповіді немає. Як не крути, а пазли в цілісну картину не складаються.
І відсутність розділових знаків навряд чи сприяє цілісному усвідомленню думки автора. Нехтування таким важливим елементом мови може призвести до непередбачуваних результатів. Згадаймо, яку функцію виконують знаки пунктуації.
Розділо́ві зна́ки, або зна́ки пунктуа́ції, – сукупність графічних знаків, що не належать до алфавіту даної мови, а служать засобом відображення тих ознак (сторін) писемної мови, які не можуть бути передані літерами та іншими писемними позначеннями – цифрами, знаками рівності, подібності тощо. Вікіпедія.
Тож відсутність знаків пунктуації скоріше призводить до усвідомлення заплутаності авторських думок, що в психіатрії має назву «маячення».
Мая́чення або маячі́ння (маячні́ іде́ї, маячня́; лат. Delirio) визначається переважно як розлад мислення, що характеризується виникненням невідповідних реальності хворобливих уявлень, міркувань і висновків, яких хворий переконано дотримується й котрі не піддаються корекції. Вікіпедія.
Йдемо далі. Наступні рядки – хвацько закручена конструкція. Таке не кожен придумає! У них йдеться про хіть, яка схована в зеніті. До того ж не просто хіть, а ще й каталептична, і не чиясь там – сонцестоянь! І схована вона від антисвіту не де-небудь, а саме в зеніті!
Що це, хвора уява автора, яка не має жодного сенсу, чи щось таке з підсвідомості, закодоване в символи?
Щоб розібратися з цим, з’ясуймо поняття «каталепсія», «хіть», «сонцестояння», «антисвіт», «зеніт».
Каталепсія – це стан нерухомості при психічному захворюванні від сильного душевного потрясіння.
Хіть – грубо-хтивий статевий потяг.
Сонцестояння – найвища чи найнижча точка на небесній сфері (уявній сфері з центром в оці спостерігача), коли центр Сонця перетинає площину небесного меридіана, що буває 22 червня та 21 грудня о 12 годині.
Антисвіт – всесвіт, який складається з антиматерії (за гіпотезою про симетричність Всесвіту). Вид антиматерії – антиречовина, у якій атоми, на відміну від речовини, складаються не з протонів, нейтронів та електронів, а з антипротонів (з від’ємним зарядом), антинейтронів (без заряду) та позитронів (з додатнім зарядом). При стиканні матерії та антиматерії відбувається анігіляція – зникає і матерія, і антиматерія, при цьому виділяється енергія.
Зеніт – це найвища точка на небесній сфері.
Тепер спробуймо все це поєднати. Хіть, тобто потяг з гостро сексуальним відтінком, яку мають сонцестояння (невідомо в якій кількості), як результат потрясінь, призвела до каталепсії (сонцестояння чи психічно хвору людину?). І ця чудернацька хіть цих сонцестоянь схована від антисвітів не де-небудь, а в конкретній точці – саме в зеніті (неначе там можна щось сховати!), бо сонцестояння, як людину, охопив жах від можливої анігіляції при стиканні з антисвітами.
Чудеса та й годі! Розбиратися в мотивах, у ході та вивертах думки, польоті фантазії, мабуть, мають психіатри, не інакше. Для опису такого стану хворого в них є набір діагнозів, хоча можна обійтися одним, всеосяжним.
Автор змішав у купу те, що притаманно людині, спроектувавши людські відчуття на світ неживої матерії. Можливо, персоніфікувавши астрономічні поняття, він про це й не думав, а просто користувався символами, які спливли з підсвідомості. А може, просто механічно використав яскраві й не зовсім зрозумілі слова, щоб шокувати читача, мовляв, подивись, як я вмію закрутити! І не сподівався на те, що знайдеться хтось настільки прискіпливий, що скрупульозно буде розбиратися в цьому хитросплетінні. І якщо цей «хтось», засумнівавшись у геніальності автора, посміє розкрити рота, то на нього слід навішати ярлики на кшталт «дурень», «невіглас» тощо.
За аналогією мимоволі спливає картина: засніженим полем, виписуючи химерні візерунки, задерши хвоста, гасає рудий пес породи сетер. Якщо хтось з прибульців з космосу, подивившись на картину, яка утворилася, зробить спробу знайти сенс у побаченому, то він, напевно, зламає голову і визнає землян або неперевершеними геніями, які так уміло зашифрували інформацію, або повними ідіотами.
Підіб’ємо підсумок. Чи пов’язані між собою частини цього невеличкого за обсягом вірша, чи є логіка в тому? Відповідь: скоріше – туманні натяки не хистку будову світу. Чи вдалося авторові за допомогою художніх засобів чітко визначити тему, виділити основну думку і дати певну відповідь? Так, спроби були, але що з цього вийшло – бачимо.
Тепер задамо природне питання: для кого пишуть такі вірші? Та найперше – хто пише? Геній чи психічно хвора людина, яка читача вважає собі подібним? Чи це стьоб? Мовляв, «хто писав – не знаю, а дурень я – читаю» (за А.П. Чеховим).
Щоб якось розрядити гранично напружену атмосферу від прочитаного, вдамося до найкращих ліків – до гумору.
«Що це було? Мабуть, НЛО?..» – співається у відомій пісні.
Таки ж, мабуть, НЛО!
На цій веселій ноті варто закінчувати наше дослідження, поки самі з глузду не з’їхали і на кшталт сонцестоянь не відчули отієї всеохопливої хіті, не впали в каталепсію і не почали ховатися в зеніті від антисвітів, аби не анігілювати. Не доведи Боже, щоб таке привиділося уві сні!

Олександр Архангельський. м. Кропивницький

One Response

  1. Богдан Дячишин

    Дещо з розмислів…
    Побутують думки, що в XXI столітті ми не знаємо, що таке поезія. Зацитую думки Володимира Базилевського про тенденцію сьогочасних публікацій, які претендують на те, щоб їхні автори йменували себе поетами: «Сьогодні, коли вільно говорити усе, що захочеться, зауважуємо дивну тенденцію: поети граються в загадковість в ім’я загадковості. Намагаються зашифрувати текст і тоді, коли зашифровувати нема що. Коли за шифром – приблизність чи порожнеча. Класична ясність нині не в моді» («Літературна Україна», № 41 (5774), 8 листопада 2018 року). Далі пан Володимир стверджує, що ці так звані поети «не знають, що сказати» бо нездатні думати (брак досвіду, знання, не читають книжок і т. д.): «Незрозумілість претензійна і недалекоглядна. Бо приречена на нечитабельність, отже, на непотрібність… Ліна Костенко – найлогічніша з наших поетів. Поезія думання іншою бути не може» (там само): «З думками й у розмаїтті ніщо не зрівняється, про що – у Шевченка: “Одна думка усміхнеться, / А друга заплаче”. Думки – наче миттєві штрихи до внутрішнього портрета людини, стану її душі» (Андрій Содомора, «Бесіди п(р)одумки»).

    Поезія – це не гра слів і римування, а глибинне осмислення думки й почуття, єдність слова і думки, це виховання читача. Думки ж бо живі й розумні істоти: «Поезія оперує словом, яке здатне викликати і звукові, і зорові уявлення і, що найголовніше, як висловився Іван Франко в книзі “Із секретів поетичної творчості”, здатна переходити в галузь розумової, інтелектуальної праці» (Микола Ільницький, «Поліфонія поетичного слова». – У кн. «У фокусі віддзеркалень»). Герман Гессе називав поезію грою в бісер, хоча детального опису цієї гри в романі нема, відомо лише, що для її опанування потрібні ґрунтовні знання музики, математики та історії культури. Гра є синтезом мистецтв і наук, в якій людські цінності переплітаються, утворюючи складні асоціативні візерунки. Таку інформацію можна прочитати в роздумах про роман «Гра в бісер».