Ростислав Радишевський. «Українська школа» в польському романтизмі: феномен пограниччя. – Київ: Талком, 2018. – 704 с.
Без сумніву, виразною прикметою сьогоднішньої культури можна вважати органічність сприйняття духовної традиції «української школи» в польському романтизмі, органічність її присутності у сучасній науковій рецепції. Цій проблемі присвячена нова фундаментальна монографія Ростислава Радишевського, що вийшла під грифом Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Міжнародної школи україністики НАН України й Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України у серії «Київські полоністичні студії. Том ХХХІ». Дослідник слушно зауважує, що більшість представників цієї школи – Антоній Мальчевський, Юзеф-Богдан Залеський, Северин Гощинський, Міхал Чайковський, Зенон Фіш, Олександр Гроза, Тимко Падура, Генрик Ржевуцький, Міхал Грабовський, Юліуш Словацький народилися на українських землях, тут провели своє дитинство і юність, познайомилася з народнопоетичною творчістю, етнографією, історією цього краю, Тут у них зародилося почуття Батьківщини як елемент етнічної самосвідомості, розвинулася ментально-етнічна архетипність.
Дослідник аналізує рецепцію «української школи» в науковій літературі. Серед перших критичних відгуків про творчість «української школи», привертають увагу критичний огляд Мавриція Мохнацького «O literaturze polskiej w wieku dziewiętnastym» (1830), де він поряд із творчістю Адама Міцкевича, схарактеризував тогочасні твори Антонія Мальчевського, Юзефа-Богдана Залеського та Северина Гощинського, статті Северина Гощинського «Nowa epoka poezji polskiej», яка була надрукована в в 1835 році в емігрантському часописі «Pszonka», а також його пізніші статті «Rzyt oka na żywot A. Malczewskiego і «Poejzie Bohd. Zaleskiego». Згодом побачила світ книга Олександра Тишинського «Amerykanka w Polsce», вустами героїні цього твору автор висловлює твердження про існування литовської, української, пулавської та краківської шкіл. «Українській школі» присвячений окремий розділ у другому томі під однойменною назвою, схарактеризовано деякі формальні особливості цієї школи: картини історичного минулого, похмурість дикість, криваві образи, злодіяння, складний стиль, місцева говірка. До списку представників цієї школи не включено Міхала Грабовського і Тимка Падуру.
Цікаві спостереження про «українську школу» належать Міхалу Грабовському. У книзі «Literatura і krytyka», (1837, cz.1-2, 1838, cz.3, перевид. 1840), пишучи про роль української пісні в польській літературі (стаття «O elemencie poezji ukraińskiej w poezji polskiej») він характеризує народнопісенні мотиви цієї школи і вплив на неї збірок пісень Михайла Максимовича «Украинские народные песни» (1834), з’ясовує подробиці цього впливу, напр., «Rapcodie rycerskim» Юзефа-Богдана Залеського. У статті «O szkole ukraińskiej poezji» окреслює українську стихію цієї школи.
У полеміку з Міхалом Грабовським вступив Юзеф-Ігнацій Крашевський, який у «Tygodniku Petersburskim» опублікував статтю «Choroby moralne 19 w. Ukrainomanija» (1938, № 17, 19), в якій вказав на надмірну ідеалізацію України.
Адам Міцкевич у курсі лекцій «Literatura słowiańska», які він читав у Collège de France з 1840 по 1844 року також дає стислу характеристику «szkoły ukraińskiej», називаючи її зачинателем Антонія Мальчевського, а яскравими представниками Северина Ґощинського та Юзефа-Богдана Залеського. У той же час у листі з Парижа 1838 року він писав: «Czytałem różne wyjątki nowych poetów w Tygodniku Petersburskim: nie zachwyciły mnie Ukraińcy: jak wsiedli na Bohdana, tak też jadą pokrzykując – hop, hop, cup, cup, aż mnie na końcu rozgniewali. Cóż u diasbła, żeby im też nic nowego do głowy nie przydzło… Warto żeby ktoś napisał coś o hop, hop, żeby tych pisarzów z konia ukraińskiego zsadzić».
Портрет Антонія Мальчевського як одного із найяскравіших представників «української школи» спробував відтворити у своєму нарисі про нього Август Бєловський («Zywot A.Malczewskiego», 1838), показуючи, як «ніжне» поєднується із сильним, одне переходить в інше і з великого болю народжується велика воля до боротьби, хоча й приправлена песимізмом.
У другій половині XIX – на початку XX ст. увага до діяльності «української школи» доби романтизму, особливо таких її представників, як Антоній Мальчевський, Северин Ґощинський, Юзеф-Богдан Залеський, Маврицій Гославський Юліуш Слова¬цький більшає. З’являються двотомні праці Антонія Малецького «Juliusz Słowacki: Jego życie i dzieła w stosunku do wsрólczesnej epoki» (1866-1867, tt.1-2) i Фердинанда Гоесіцка «Juliusz Słowacki» (1897, tt.1-2).
У стильовому аспекті українську школу розглядає Станіслав Здзярський у праці «Pierwiastek ludowy w poezji polskiej XIX w. Studja porównawczo-literackie» (1901) і Станіслав Тарновський у ІV томі своєї «Historii literatury polskiej (Краків, 1904), хоча обмежується творчістю лише трьох їїпредставників – Антонія Мальчевського, Северин Гощинського і Юзефа-Богдана Залеського.
У 1909 році, до 100-річного ювілею Юліуша Словацького з’явилося 10-томне видання творів Юліуша Словацького, яке підготували до друку Броніслав Губринович і Віктором Ган.
Вагомий вклад у дослідження польської україністики доби романтизму вніс Юзеф Третяк, автор фундаментальної праці: Bohdan Zaleski do upadku powstania listopadowego. Życie i poezja. Karta z dziejów romantyzmu polskiego (1911) і «Bohdan Zaleski na tulactwie» (1911), в яких не тільки всебічно досліджено життєвий шлях і творчість цього поета, але й показано в 30-60-х pоках XIX ст. його зв’язки з Тарасом Шевченком, взаємовплив польської і української культури, зокрема літератури.
При аналізі строкатого і суперечливого розмаїття української школи варто врахувати думки українських істориків, зокрема таких авторитетів, як Пантелеймон Куліш, стаття «Польская колонизация Юго-Западного края», в журналі «Вестник Европы», 1874, тт.2, 4); Михайло Драгоманов., стаття «Австро-руські спомини», ж. «Народ», 1892, № 11-12; Володимир Антонович у рецензії Антонія Ролле «Z przeszlości Polesia Kіjowskiego» у ж. «Киевская старина», 1882, №10», Михайло Грушевський на книгу Антонія Ролле «Opowiadania historyczne» («Киевская старина», 1891, №7). Зокрема, Михайло Драгоманов у 1875 році відвідав м. Кременець на Волині і там звернув увагу на постать Юліуша Словацького, високо оцінив українознавчу спрямованість його творчості, що зафіксував в «Австро-руських споминах», а в статті «Евреи и поляки в Юго-Западном крае» зауважив, що «польські поети і письменники черпали матеріали до своїх творів з життя українського народу, його минувшини, створили «українську школу» в польській літературі, до якої ввійшли вихованці Кременецького ліцею Антоній Мальчевський, Юліуш Словацький, Юзеф Коженьовський, Тимко Падура, котрий писав по-українськи”. Олена Пчілка в книзі «Ю. Словацький, його життя, творчість і зразки творів» (1910) розкрила нові грані творчості генія, характеризуючи на нього благодатний вплив народнопісенних, етнографічних та історичних традицій Кременеччини.
Жвавий інтерес до діалогічності української і польської літератури виявив Володимир Антонович, У статті «Польсько-руccкие отношения XVII в. в современной польськой призме» («Киевская старина», 1882, №4) він всебічно розглянув роман Генрика Сенкевича «Ogniem i mieczem»; у цьому ж таки журналі опублікував ряд рецензій на книги Антонія Роллє (1882, №4; №12; 1883, №4; 1894, №2 -некролог),
Невтомним дослідником польської літератури був Іван Франко. Він «здійснив помітний поступ від трактування літератури як компетентного відповідника, віддзеркалення, точного відтворення життєвих реалій на самому початку своєї літературної діяльності до естетичних принципів і психологічного методу літературної критики. Його публікації у польській пресі сприяли популяризації української культури і утвердженню української національної ідентичності. Вагомий внесок Франка до скарбниці світової наукової літературно-критичної думки тішить розмаїттям жанрових форм — статті, історико-літературні екскурси, трактати, листи, огляди, відгуки, рецензії, передмови, повідомлення, анонси, анотації — системно відображали як загальні, так і детально-конкретні проблеми тогочасного літературного дискурсу. Критичні погляди видатного українського мислителя на актуальні проблеми тогочасної дійсності не втрачають своєї актуальності і сьогодні.
Важливе місце у доробку Івана Франка займає українська школа, він розширив зміст і обсяг цього поняття, включивши до її складу, поряд з поетами-романтиками та їх епігонами, також попередників, письменників XVI – XVIII ст. і письменників ХІХ ст., відзначивши у них прикмети правдивого змалювання життя в Україні, випадки вигаданої, ідеалізованої дійсності, підкріпивши свої твердження вперше опублікованими текстами. Найбільше уваги з представників української школи Іван Франко присвятив Юліушу Словацькому, Антонію Мальчевському, Северину Гощинському, Юзефу-Богдану Залеському, Міхалу Грабовському та ін.
У 1894 році Іван Франко написав рецензію на перші томи шеститомного видання творів Юліуша Словацького, яке здійснив львівський професор Генрик Бігеляйзен у 1893-1895 рр.: «Dzieła Juliusza Słowackiego». Wydał Biegeleisen, tt. I-VII, Lwów, Nakładem Księgarni Polskiej. У рецензії зазначалося: «…Поезія Словацького мала важливій суспільний вплив, бо закликала народ до боротьби. Тепер настав час зосередження. Твори національного поета, оцінені спокійно та об’єктивно такими вченими, як Малецький і Тарновський, заслуговували вже критичного видання, тим більше що попередні видання не відповідали ані иимогам науки, ані потребам широких кіл читачів».
У статті «Юліуш Словацький і його твори» (1895) Іван Франко наголошував: «…Дивно, що Словацький, хоч і перестав бути польським суспільно-політичним євангелієм, до рівня якого його творчість свого часу підносили поряд з творчістю Міцкевича і Красінського, однак не перестав бути незрівнянним майстром польського слова, майстром поетичної форми і улюбленим поетом молоді, володарем її мрій і почуттів. Цей вплив і до сьогодні є переважаючим, особливо серед жіночої молоді, яка згодом, у старшому віці також не знаходить жодного іншого впливу, що міг би своєю силою зрівнятися з впливом Словацького, – це, на мою думку, міг би підтвердити кожний уважний спостерігач сучасної психології поляків».
Ще одна статті Івана Франка – «Поет-герой (Пам’яті Северина Гощинського в річницю Бельведерської ночі)» Іван Франко писав: «…Поет-герой мав якось мало щастя в літературі, незважаючи на дуже високе становище, яке майже від першого дня він зайняв у польській літературі, незважаючи на той великий вплив, як його поезія та його особа мали на поезію та на весь розвиток сучасних і пізніших поколінь Польщі, а частково і України, твори Северина Гощинського не дочекалися ще й досі видання, гідного імені пророка», а в статті «Юзеф-Богдан Залеський» зазначає: «Українка, котру він оспівував, о котрій думав і снив, о котру просив бога по смерті в небі, – in corpor находилась у нього ві кабінеті…». Він також докладно схарактеризував драму Тимона Заборовського «Bohdan Chmielnicki», відзначив відсутність життєвої правди в поемі «Maria» Антонія Мальчевського, написав рецензію на книгу Станіслава Здзярського «Ze studjów nad «szkołą ukraińską», вказав на недоліки монографії Адама Креховського «Bohdan Zaleski o sobie і współczesnych», Тадея Грабовського «Michał Grabowski, jego pisma krytyczny i pojęcia polityczne», у статті «Сучасні польські поети» подав характеристику творів Леонарда Совінського, Станіслава Грудзінського, Володимира Висоцького, не пройшла повз його увагу і творчість Тимка Падури, Павлина Свєнціцького, Антона Шашкевича, опублікував окремі твори Каспера Ценглевича, Миколи Попеля, Антона Шашкевича.
Жодна серйозна розмова про «українську школу» неможлива без проникнення в ідейно-емоційне ядро її образної системи. Збагнути це ядро – означає осягнути той глибоко індивідуальний «пафос» творчості романтиків, який, який є ключем до особистості кожного письменника і його творів. Саме тут глибинну першооснову оригінальності творів її представників відшукували і відшукують Володимир Гнатюк, Григорій Вервес, Станіслава Левінська, Роман Кирчів, Іван Глинський, Євген Нахлік, Володимир Єршов, Марія Брацка, Людмила Ромащенко, Світлана Байдацька, Ірина Руденко, Наталія Цьолик, Оксана Веретюк, Олексій Сухомлинов, Марія Мацькович, Ростислав Пилипчук, Наталія Совтис, Лариса Вахніна, Стефанія Баженова та інші.
Окремий аспект питання – предтечі «української школи», до яких Ростислав Радишевський зараховує Станіслава Трембецького і його поему «Софіївка». Цілком ясно, що національний колорит «української школи» – одна з найскладніших, найважче охоплюваних своєрідностей у цій сфері взагалі, тим-то численні судження про неї здебільшого не вільні від певних «допусків», від елементів переказу окремих прикмет ментально-архетипного змісту етнічної свідомості. Вчений акцентує свою увагу на таких проблемах, як «Марія» Антонія Мальчевського – шляхетська «українська повість», Тимон Заборовський – пророк Медоборів, візія гайдамацької України у «Zamku Kaniowskim» Северина Гощинського, польсько-українському ліричному репертуарі Томаша Падури, аркадійсько-козацькій русалчаній Україні Юзефа-Богдана Залеського, дискурсі козацтва у повістях Міхала Чайковського».
Національна своєрідність – це реальне явище, закорінене в духовній традиції, у неповторності українського і польського національного характеру, особливостях емоцій обох народів. Ось як характеризує, наприклад, учений, творчість Міхала Грабовського: «Тема Коліївщини набула популярності в польській літературі того періоду як іще один злочин супроти страждального польського народу. М.Грабовський прагнув захистити українське мирне населення, і не переносив відповідальність на український народ. Гайдамаччину він розглядав як явище тимчасового регресу, проявом тимчасового стихійного розбою. Натомість поляки виступали як терплячі наставники, що несли окультурення, він надавав їм місію культурного наставництва українського «хлопського» суспільства. Окрім усього наведеного, у повісті («Коліївщина і степи». – Авт.) досить серйозно і вдало змальовано постать Петра Конашевича-Сагайдачного як уособлення сили та культури, який зумів об’єднати українську аристократію та знайти порозуміння з польською знаттю»(с.315-316).
Разом з тим очевидна також історична рухливість національної своєрідності, зумовлена щоразу новими ідейно-художніми завданнями і процесом зближення української і польської культур. Посилення художніх шукань, загострений інтерес до діалогізму української та польської літератур, ферментація більш різноманітних, аніж раніше, поетичних струменів, новаторство в сфері змісту і форми помітні і в наступних розділах книги Ростислава Радишевського, де він пише про український фольклор і демонологію у поезії Олександра-Кароля Грози, українські контексти Юліуша Словацького, синтези поезії і ґавенди у Юліуша Струтинського, волинський регіоналізм Томаша-Августа Олізаровського, белетристику Юзефа-Ігнація Корашевського, протетичні візії у щоденнику Аполло Коженьовського, козацькі прототипи у творах Зенона Фіша, українську етнографію і міфологію Антонія Марцінковського, візію України Теодора Томаша Єжа і традиції «gente Ruthenus – natione Polonus» у Яна Захар’ясевича, поезію духу предків в україномовних творах Лева Венглінського, історичні та фольклорні мотиви у доробку Павлина Свєнцицького, романтичні традиції у творах Володимира Висоцького.
Проблема національної специфіки «української школи» у польському романтизмі дуже складна і вимагає особливо зваженого, всебічного підходу. Хто не відчує певних своєрідних ознак, зіставляючи, скажімо, твори письменників з українських, литовських, білоруських, польських земель. Разом з ти мають рацію, ті дослідники, напр., Григорій Вервес, які говорили перегук міжнаціональних стильових течій у польському романтизмі, бо вони заторкували, поезію, прозу, драматургію і т.д.
«Різноукладність» елементів і «сил», що витворюють національну специфіку «української школи» у польському романтизмі, зумовлена, на думку Ростислава Радишевського, тим, що в призмі цієї своєрідності просвічує вся багатогранність зв’язків митців із дійсністю, з ідейним і художнім життям епохи, з сучасністю і минулим. Якщо додати до цього ще вкрай необхідну вимогу розглядати ці питання в їхній співвіднесеності з художнім досвідом попередників і сучасників, то складність, – а разом з тим і цікавість дослідження вказаної проблеми постане, очевидно, у справжній повноті.
Олександр Астаф’єв (Київ – Борщів)