Астаф’єв Олександр. Трагічна помилка небес. Лірика. Ілюстрації Івана Марчука. – К.: СІК ГРУП Україна, 2016. – 624 с.

І. Життєписне

Перед тим, як сісти за написання цього тексту, взявся подумки підрахувати, скільки разів писав про творчість Олександра Астаф’єва чи згадував у своїх публікаціях. І виявився поганим статистом. Чому? Деякі друки не зберіг невмолимий час. Але знаю точно, що останнім часом відгукувався на його книги «На березі неба», «Орнаменти слів», появи добірок віршів у журналі «Літературний Тернопіль».
Дехто, зрозуміло, може сказати, що така увага літературного критика до доробку не є випадковою. Мовляв, письменники приятелюють ще з тієї пори, коли у 70-их роках минулого століття студіювали у Львові. Не заперечуватиму цього. Але не бачу нічого поганого у тому, що душею тягнувся до людини з неординарним творчим мисленням (Не деталізуватиму цієї думки. Той, хто знає його ужинок, неодмінно погодиться).
Такою ж неординарною була і його біографія. Народився 1952-го на мисі Лазарєв Хабаровського краю Російської Федерації («Спроваджений від хати і раїни в чужі краї, за помилки, на Сахаліні, між бережняків, я все-таки почався з України»). Прикметно, що ці рядки з’явилися ще до проголошення незалежності України. І, як на мене, вони – своєрідний епіграф думання тих письменників, які злою волею долі з’явилися на світ на чужині. Список таких, напевне, виявився б чималим.
Тому обмежуся згадкою лише про Василя Герасим’юка, Василя Куйбіду… Після смерті Сталіна разом з матір’ю переїхав у село Вовківці Борщівського району, куди в 1944-му з Польщі переселили всю родину. Школярував, працював у місцевому колгоспі. Служив у війську. Навчався у Львівському поліграфічному інституті імені Івана Федорова. Газетярував, був відповідальним секретарем Тернопільської міської організації товариства книголюбів, редактором і завідувачем редакції видавництва «Каменяр» у Львові. Після цього подався у науку (чи не про цю пору нагадують рядки із «Академічних віршів»: «І збирає в рішучі моменти нагороди і аплодисменти»?). Аспірантував в Інституті літератури НАН України, захистив кандидатську, а потім докторську дисертації. Багато років перебував на викладацькій роботі у Ніжині. («Там, де тіні дерев, нешумливі і плавні, хтось на дзеркало вод незабутньо простер, білий лебідь ліцею запливає у плавні, кам’яні його крила м’яко б’ють об Остер»). Нині професорує в Київському національному університетів. Читає лекції студентам і в Польщі.
Не забуває і про літературу, в якій дебютував збіркою віршів «Листвяний дзвін» ще у 1981-ому. Автор книг віршів, поем, перекладів, памфлетів, літературознавчих розвідок і монографій. Інтерпретує твори з провансальської, французької, давньонімецької і німецької, латини, польської, чеської, словацької, болгарської, російської, білоруської, вірменської, казахської і південноосетинської мов. Друкувався у багатьох всеукраїнських та зарубіжних виданнях. Член НСПУ з 1982 року. Належить до міжнародних Пен-клубу та Асоціації україністів. Є лауреатом кількох всеукраїнських і міжнародних премій. Номінувався на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка. Окремі його твори перекладені англійською, французькою, німецькою, польською, болгарською, грузинською і російською мовами («І писати до крові і поту мало тут голові і рукам, вони виконать мають роботу, яку міг би здійснить криголам»).

2. Громадянське

Та повернімось до найновішої «Трагічної помилки небес», яку авторові цих рядків люб’язно подарував поет. Якщо в цілому балакати про неї, то вірші тематично можна розбити на кілька блоків: громадянський, філософський, пейзажний та інтимний. Правда, в багатьох випадках таке розмежування неможливо зробити через органічне переплетення мотивів. Приміром, у розділі любовної лірики «Душа не їла неба» поряд з віршами про кохання, пронесене через роки, знаходимо відсвіти воєнних подій на східних рубежах нашої держави. Таке, приміром, є у творах «Подарована відсутність», «На плече поклади мені голову». Не назвав би це зумисною помилкою і однозначно відніс би тексти до громадянської поезії. Заважає глибока ліричність. «Тепер я листок, чию орбіту і сутність визначить вітер мертвих донецьких степів». «Моє почуття до тебе хай вишиє блискавка на небі, де «Градами» стерто грань»… (либонь не помилюся, коли стверджу, що тематична сув’язь – одна з найприкметніших ознак лірики Олександра Астаф’єва, яка найбільше привертає увагу поціновувачів красного письменства).
І все ж при всій умовності поділу на тематичність давайте почнемо з невеликої спроби аналізу зразків громадянської поезії. Напевне, до неї пасувало б означення злободенної, але прагну його уникнути. Не хочу називати цим словом проукраїнські римовані «паротяги», які вже «загрузили» видання й інтернет-ресурси і знівелювали значення поетичної справжності в очах громади. (На мою думку вже назріла потреба на повен голос говорити про проблему, чітко розставляючи акценти. Бо виходить якась несусвітність. Літературознавці і критики у тоталітарні часи нещадно висміювали незугарність прокомуністичного віршотворення, а нині чомусь мовчать, хоч «паротяжництво навпаки» аж буйнує).
Громадянська лірика Олександра Астаф’єва (принаймні, так здається) – своєрідний удар по цій течії літературної антисправжності. Ні, ми не бачимо його у несхитних лавах борців з огидним явищем. Але… супроти нинішніх поетичних «паротягів» він виставляє справжність своїх рим, пропущену через особистість світосприймання.
Приміром, візьмемо його твори про війну, яка точиться на сході України. Різні мотиви можна тут зустріти. Героїзм і запроданство. Трагічність почуттів і магія відповідальності за долю рідної землі. «Гола і боса стоїть армія у степу». «Дай, генерале, рогатку, щоб вийти назустріч танку». «Їх розпорядження штабні скосили і брак людської уваги». Тематика абсурду через екзистенційність. Глибока психологічність через моделювання тієї чи іншої ситуації в уяваі. А ще – намагання опоетизувати неперервність діянь поколінь. «Турбулентна зона на кістках козацьких могил». І над всім цим – автопсихологічність. «Відчиніть мені двері, я кров звитяг пломінких. Усі думки мої записані навік у книзі неживих».
Згадаємо ще про один нюанс, хоч він не залишився поза увагою. Бо автор рецензії вже говорив про зв’язок з героїкою предків. Це – дещо узагальнене враження. А точніше, то після перечитування віршів Олександра Астаф’єва цього тематичного спрямування починаєш думати про міфологему степу і літературу степу (До речі, таку назву має одна із статей киянина з тернопільським корінням). Тільки у нашого киянина вона є якоюсь особливою. Маю на увазі і припадання до літератури степу крізь поетику абсурду. Дехто, звісно, може сказати, що ніякого відкриття тут немає. мовляв, Микола Хвильовий, Микола Куліш, Володимир Винниченко, Євген Маланюк теж сповідували поетику абсурду крізь призму степу. Не буду сперечатися. Як кажуть, аргументи незаперечні. Але в Олександра Астаф’єва є неповторність, підкріплена апокаліптичною образністю, музичністю ритміки. «Я хочу залізти в гітару і в ній до ранку заснути»; «В обійми пекла степ поспіша»…
Зрештою, злободенними можна назвати не тільки ці вірші. У «Трагічній помилці небес» маємо також твори й на інші актуальні теми. Приміром, у розділі «Таємний трепет» виділяється Майдан». «Осінь в сорочці з льону», «У розлуці цілують камінь німі трояндові уста»… (це лишень декілька вдатностей, бо, слава Богу, у цьому циклі їх вистачає). Існують також поезії про польську сторінку в біографії нашого краянина. «Читає дощ перевернуті літери назв нічних ресторанів, і вони видаються розмитими у синьо-густому тумані». До громадянської лірики теж можна віднести присвяти професорові Євстахію Ракочи, Ростиславові Радишевському, Богдану Хаварівському, Івану Марчуку… А хіба до цієї когорти не варто віднести твір «Корона для Валерія Лобановського»? Мене особисто причаровують відгомони у строфах, взяті з Гомера, Давнього Риму, Абу-Нуваса, Словацького… Не кажу вже про прозорі асоціації з Біблії. Здається, що на серці аж тепліє, коли надибуєш такі цікавинки, як «тиша, підперезана стражданням», «сон зими затягнув село», «стріляли гармати ядрами стятих голів»…

3. Філософське

Як там не було б, а певні натяки на філософічність поетового мислення вже зроблено в попередніх абзацах. але частковість суджень не спроможна у всій повноті висвітлити тему й через це зупинимось на певній конкретиці.
І спершу поведемо мову про богошукання. Не думаю, що це – вікове віддзеркалення творчості поета. Пригадую, що ще під час львівського періоду юності він нерідко торкався тем християнства, що в пору примусового атеїзму здавалося дивовижністю. Ні, пан Олександр не був тоді яскравим виразником релігійних мотивів й не прагнув ним бути. Та з висоти прожитих років все ж думаю, що у «Листвяному дзвоні» приховано існували релігійні мотиви: «Задивлятись на когось? Навіщо, Содоми в цьому світі і так не бракує між нами», «Я дав їм плечі, ніби скелі, несхитні в спеку, горді в зливу, я дав їм силу Прометея – величну, вічну, бунтівливу».
А нині таємниць вже не існує і тему власних богошукань поет уже не приховує. вона постає з багатьох віршів. Назву лише деякі з них. «Божественний спів», «Богів глибокі голоси», «Міт про райський сад», «Сльози у божій книзі» (Розумію всю умовність мого віднесення творів до цієї теми, адже антиатеїстичні мотиви є й в інших творах. «Ллється таємне світло із вічних глибин. Може це ти лише, свічко, течеш, як жасмин», «Тут богом стає чекання, тривале, наче молитва».
Але медитативно-зображувальний ряд, його філософський вимір не виглядали б так вдало, якби поет не згадав й про інші аспекти бентежного мікросвіту особистості. І тут з усією серйозністю постає питання про рідне. Прикметно, що автор тут експресивний (часто-густо максимально можливий). Твори радують метафоричністю, несподіваністю, відчуттям гармонії з природою. «Небеса, ніби яблуні над травою, розкинули хмари і сплять. В душі вони не вселяють тривогу, а швидше гармонію і благодать».
Ніби й просто так. Але чомусь не покидає думка про поетику абсурду через екзистенційність. Дивовижно, правда? Та що вдієш, коли саме такою є уява поета у реаліях, серед яких минає буття. «Потрібен гнів для повноти любові і ненависть також потрібна тут. Це терези, що зважать в кожнім слові людської повноти безмірний пуд».

4. Пейзажне

У попередніх абзацах здебільшого йшлося про твори з розділів «Таємний трепет» і «Сходи для божевілля». Та є у книзі й розділи, в яких переважає пейзажна лірика. І це, напевне, є закономірним, бо живописання словом характерне ще для «Листвяного дзвону». Й досі не можу забути цікавинок на кшталт: «дзвінкої цегли хлібний магазин», «мороз ковалив чорний лід», «зерняток сірих горобці розсипалися долом». Чимало вдатностей пейзажного плану можна знайти також у книгах «Заручини», «На київському столі», «На березі неба». «…На землю перехлюпується сонце по крапельці червоно листка»; «…юність у мене забрали берези в перуках туманів»; «Листки, немов підстрелені птахи, в прощальнім «па» лягають на квартали».
Наведені цитати, безперечно, свідчать, що автор вміє вибудувати власну систему творчих координат для словесного відтворення пейзажності. І обрану ще в юності лінію поет продовжує в «Трагічній помилці небес»: «Скинув ранок свій білий одяг і склав акуратно на землю. І до серця він, звівши подих, прив’язав безодню озерну»; «Як радісно бути плодом на в’язів тремтливій гілці, ніби ловити ротом сонце невтомній білці». Вірність обраному шляху? Так. Вищий ступінь образного окреслення уздрітого? Так. Але через ощадливе словописання, що надзвичайно приваблює (коли балакати про це, то можна спостерегти один момент: якщо раніше поетові для вираження думки було потрібне багатостроф’я, то нині він обходиться двома-трьома катренами). Й на цьому тлі справжньою удачею виглядають образні висловлювання на зразок: «Чаплі свіжого снігу на душу беруть траву»; «Їде полем пшеничний кінь, золоті копита зерна»; «З ока порожнього озера струмує сльоза печалі».
І такі вдатності є непоодинокими у книзі «Трагічна помилка небес». А для того, аби не пролунали звинувачення в дозованості вигідності, наведу й інші цитати: «Гуси несуть на крилах сині озера», «Я прозрів очима поля із колоссям золотим»; «На скрипці рідної землі тремтять доріг вечірні струни» (І знову доводиться говорити, що мені не довелося спеціально вишукувати цитати, бо вони трапляються чи не на кожному кроці).
Але пейзажність причаровує не тільки цим. Поглиблення зображувального ряду в поетосвіті Олександра Астаф’єва характеризується не лише вищезгаданими моментам, а й органічністю висловлювань. Давайте проілюструємо це одним прикладом. В «Листвяному дзвоні» 29-річний поет писав про дорогу таке: «Гулка дорога з крутосхилу блищить, звивається з-під шин, несе вперед залізну силу, несе потік стрімких машин». «В’їжджає трамвай у колосся дощів, що світ перетяли, як ниті хрущів, що світ перетяли – гудуть і гудуть, і стелять свій смуток а колії путь». І все це є у книзі «На березі неба», яка побачила світ у 2013-му, тобто через 32 роки після першої. А в «Трагічній помилці небес» уже зриміє: «недомовлені сни беріз тихо ковзають над водою, ніби останки чужих доріг, павутиння дивного крою». З процитованого є очевидними простота з дозою оптимізму, певна ускладненість вираження думки, і знову зблиск простоти, але вже з присмаком незбагненної печальності. Усе ніби й логічно. Вікові сходи. Але я не назвав би оті складнощі ознакою якоїсь пори літ. Адже натяки на них існували вже у «Листвяному дзвоні»: «карби долонь», «календарі дерев», «коропи листків».
Дозволю собі ще одну цитату. У вірші «Цей сніг поспішає до тебе», скажімо, читаємо: «Цей сніг поспішає до тебе у чорнім взутті калюжі, може він любить тепле і шляхи до нього колючі». Мабуть, знову повертаємося до теми поєднання мотивів. адже на основі цієї строфи не будуть зайвими думки і про пейзажність, і про інтимність. «І любов без краплі розпусти відкриває кролиний день. Гортає кролик біблію капусти, гортає «Пісню пісень».

5. Інтимне

Про цей аспект любовної лірики нашого краянина уже мовлено. Погодьмося, що він є промовистим. Але водночас це не означає його право затінювати інші. Почнемо хоча б з такого. Любовна лірика не є чимось новим у доробку поета. Вона логічно виростає з попередніх книг. Згадаймо наступне. Понад три десятиліття тому збірку «Листвяний дзвін» прикрашав розділ «Тінь Евридики». «Твоїх очей глибокодонні води», «І в лоно рук твоїх на радість долі», «Твоїй душі одкриюсь, мов невісті». І спраглим зором шукаю відбитків сьогоднішніх почуттів. «Поцілуй мене сяйвом очей своїх, кохана, щоб не спав я серед ночей, не спав до рана», «Я для очей твоїх чистий, аж видно дно». Наших зрілих ночей грає міцне вино». Еволюція почуттів? Та хочемо чи не хочемо, а очевидно, варто про це мовити. Мені навіть подумалося про таке: цікаво було б побачити під однією обкладинкою і перечитати увесь масив його любовної лірики. Незважаючи на те, що поет не буде тут першовідкривачем, бо вже маємо бентежні книги Дмитра Павличка, Миколи Ткача, Степана Бабія, Ярослава Ткачівського, Івана Андрусяка…
Ще один момент. Віршар добре розуміє, що не слід ставити на одну площину автора і ліричного героя. Та при цій умові все ж варто залишити особистісний фактор. «Я цей шлях святий зашептав, як найбільшу в житті таємницю», «Ми зустрілись на святі лілій, під цокання білих келихів», «Я на чорному березі снів вже почав втрачати реальність». Ота особистісність з моєї точки зору є доречною і надає інтимній ліриці якогось флеру, незбагненності. Воно, безсумнівно, так. Але водночас такі вірші – пізнання душі поета. «На всіх полях і дорогах чекають тебе мої губи».

6. Версифікаційне

Окремі тематичні відгалуження лірики Олександра Астаф’єва заслуговують на увагу. Та не завадили б й узагальнення. Хоч ніхто, безперечно, не зведе їх до одного знаменника. Адже є два моменти, котрі потребують осібної розмови.
Перший з них є таким. Нині нерідко зачисляємо поета до тієї чи іншої вікової обойми чи течії. А у випадку з Олександром Астаф’євим все дуже заплутано. За часом поетичного дебюту він належить до покоління «вісімдесятників». Але… Уже згадуваний Степан Бабій прийшов до читачів з першою книгою (якщо не помиляюся) дещо раніше, ніж візаві. Але його вважають поетом-шістдесятником – за числом його перших публікацій. Тому, очевидно, можна зараховувати киянина до «сімдесятників» – за періодом друків у тогочасних часописах, альманахах, колективних збірниках… Питання залишається відкритим.
Але хвилює не тільки це архіважливе питання. Хто він? Сповідальник? Метафорист? Та радше щось середнє між ними. Чомусь про таке гадається, коли аналізуєш перші книги «Листвяний дзвін» і «Заручини». «Червоних коней відігнали дощі за гори і долини», «Десь розкручує легенду голосна кринична корба», «Відлітають птахи літа у дзвінкі сади металу». Хіба немає тут дивовижного симбіозу сповідальності і метафорики?
Помандруємо у наші дні. Традиціоналіст? Постмодерніст? І знову (на мою думку) про чіткість означення й мріяти не варто. Радше тут – балансування між ними. Зійде тут з ненависті і любові, зі смерті і пориву до небесних бань троянда моєї юної крові, троянда моїх страждань», «Мене клен посадить на плечі і віднесе за обрій». Непросто все, ой не просто!
Тепер питання про те, як виглядає усе на загальноукраїнському тлі. Багато не просторікуватиму про це. Скажу лишень, що мені цікаво читати вірші Олександра Астаф’єва, як і поезії Богдана Чепурка, Василя Кухти, Павла Гірника… Чи не через те, що вони не губляться на фоні різності?
Окремої книги заслуговує мова книги. Має рацію академік Ростислав Радишевський, акцентуючи на її специфіці фразеології, лексико-граматичних компонентах, символіці контексту. І мимоволі віриш поетові: «…ноги мої зав’язли у грузькій матерії праху. Та мрії мої не зів’яли, я ж бо до неба прагну».
До речі, вже не раз упевнювався, що в кожній книзі можна знайти хиби. Та не слід (так гадаю) обурюватися через це. Адже тут пам’ятну роль відіграє особистісність сприймання. Мені, скажімо, не подобається те, що окремі тексти повторюються. Не сприймаю окремі слова, які вважаю русизмами, хоч, можливо, вони є у словниках. Не можу погодитися з тим, що така словесна еквілібристика побутує заради рими. Натура читача із Західної України.
Зрештою, не будемо навколо цього ламати критичні списи. І в першу чергу через те, що не ці «ляпи» визначають суть книги, яка в цілому є дуже цікавою. «Стає душа інакшою з роками, але в ній не змінилася любов».

7. Майбутнє

Думається про «Трагічну помилку небес» – книгу, яку переважно складають вірші з 2-3 строф, хоч є тут більші за обсягом римовані вірші («Балада про любов»), цикли віршів («Майдан»), верлібри («Нас війна розлучила»). Та, знаючи пана Олександра, чомусь гадаю, що в новій книзі він оприлюднив лише частку з писань останнього часу. Можливо, ще є у записниках сонети і катрени. А може, і поеми? Напевне, нове з’явилося і після виходу книги щось наримувалося. Та це – лишень припущення. Істину знає тільки він.
Либонь, лише віршар відповість. Але й він сам ще не знає, яким буде наступне видання. А ми, читачі, неодмінно чекатимемо на нього, бо нова у часовимірі книга привернула увагу до себе. І вже не сумніваємося, що нова зустріч не розчарує. «На кожну сторінку вилито світло моєї душі», – повторимо вслід за поетом.

Ігор Фарина,
член НСПУ,
м.Шумськ на Тернопільщині