Марія Чумарна – письменниця, науковець, дослідниця української символіки та звичаєвості.
Народилася 1952 року в селі Рекшині на Бережанщині. Навчалась у Бережанській школі-інтернаті, закінчила філологічний факультет Львівського національного університету ім. І. Франка. Вчителювала, працювала кореспондентом різних газет. У 1991 році заснувала приватну «Авторську школу Марії Чумарної», яка стала навчальним закладом всеукраїнського рівня. Розробила свою освітню технологію «Світ малого українця», яка зараз набуває розвитку в підручниках і посібниках для початкової школи. Авторка наукових досліджень «Педагогіка любові», «Мандрівка в українську казку», «З початку світу. Україна в символах».
Із 2006 року Марія Чумарна працювала ведучою власних авторських програм «Літературний Львів» і «Феномен України» на Львівській студії телебачення. Член Національної Спілки письменників України, автор понад 70 видань. Лауреат всеукраїнської премії «Благовіст» та премії імені В’ячеслава Чорновола. Живе й працює у Львові. Учасниця 24-го «Форуму видавців у Львові». Одна з цікавих та змістовних зустрічей із нею відбулася у львівському «Книжковому дворику». Недавно Марія Чумарна відзначила ювілейний день народження.
– Пані Маріє, щирі вітання з ювілеєм! Що відчуває талановита письменниця в свої іменини?
– Що втомлюватись не можна, бо дуже багато незавершеної роботи. Ювілеї – це віхи, які люди самі для себе придумали і якимсь чином психологічно прив’язуються до них. Я давно не витрачаю час на марне роздумування чи пошанування самої себе – тому мій ювілей пройшов тихо й непомітно, в роботі. Зробила собі подарунок – напередодні завершила ще одну книжку для дітей, яку давно мріяла написати.
– Що стало поштовхом у Вашому житті до посвяти літературі й педагогіці?
– Напевно, доля, як це завжди буває. Зараз особливо усвідомлюю цю чітку запрограмованість людини на певну діяльність, бо стала більше цінувати свій час і намагаюсь не відволікатись на другорядне. Звичайно, доля має свої «механізми включення». І дуже вдячна їй за те, що в моєму житті ще у школі були такі люди, які зуміли пробудити цей імпульс творчості. Це найперше моя вчителька української літератури Ярослава Іванівна Данилів, вчитель англійської мови Володимир Іванович Люшняк, котрі на уроках навчали нас любові до України, моя багаторічна наставниця Марія Михайлівна Говда.
До педагогіки підштовхнув молодший син, який змалечку так неординарно й швидко розвивався, що я мусила знайти вихід для творчих дітей, яким потрібна була свобода, любов і розуміння. Він став першим учнем моєї школи.
– Розкажіть, будь ласка, про свої «свіжі» видання, їх презентації. Якими книжками пишаєтесь найбільше?
– До свого ювілею я все-таки постаралась хоча б для себе укласти каталог видань. Виявилось, що цього року минає ще й 35 років моєї творчої діяльності – перша моя книжка вийшла в 1982 році. 2017-го року у львівському видавництві «Апріорі» вийшла 70-та книжка – роман «Стражі» (новели про безсмертя), який вважаю певною мірою своїм досягненням, завершеним зрілим твором. Це – роман-притча про всі найважливіші аспекти людського пізнання. У книзі вміщено також «Три новели про безсмертя». Ідея безсмертя нашого духу, непереможності любові – єдине, що варто утверджувати в цьому житті. Я ніколи не розпилююсь на побутові сюжети, адже життя настільки багатогранне, довкола – стільки незвичайних доль… Людям треба нагадувати про найважливішу ціль їхнього життя. Я не є письменником заради письменництва. Для мене книжка – засіб донести до людей важливі речі духовного плану.
Книжка, якою я, безумовно, пишаюсь, – «Код української вишивки». Зараз, шукаючи в інтернеті якісь аспекти, пов’язані з українською символікою, бачу, який великий резонанс вона викликала, як змінила ставлення до вишивки, до світогляду наших предків. Дякую Богу, що мені це відкрилось.
– Мабуть, Ви дуже любите дітей, що присвятили їм так багато поетичних і прозових творів.
– Так, діти для мене – чисті образи ангелів, які, виростаючи, на жаль, поступово виходять свідомістю з чистого раю довіри й любові. Мені дуже близькі слова Христа, якими Він звертався до своїх учнів, ставлячи перед ними дітей і наголошуючи на відповідальності за збереження їхньої духовної чистоти. Я постаралась зробити все, що було в моїх можливостях, аби змінити ставлення освітньої системи і батьків до виховання дітей. Зараз продовжую цю працю уже лише з видавництвами, видаючи нові розвивальні підручники, книги для дітей. Дуже плідно ми працюємо з тернопільським видавництвом «Навчальна книга «Богдан».
– Тема Шевченкіани також одна з улюблених…
– Для мене Шевченко – не ідол, а жива особистість, дуже близька по духу. Вже упродовж більш ніж 15 років я веду у львівському Палаці мистецтв шевченківські вечори, і на кожному з них розкриваю для себе й слухачів якусь нову грань Тарасового таланту. Для мене його любов і геній – невичерпні. Я видала книжку «Тихий ангел пролетів», в якій вміщено поему «Тризна» в моєму перекладі українською мовою, «За тебе молюсь» – штрихи до портрета пророка, а в минулому році вийшли «Повісті» і «Щоденник» поета в моєму перекладі українською мовою. Хочу вам сказати, що рідною мовою ці твори Шевченка просто як засіяли – їх можна і треба вивчати хоча б у вузах.
– Чимало Ваших творів об’єднані тематикою добра, любові, краси, їхнім значенням у людському житті. Кожен твір – своєрідна мандрівка Всесвітом у пошуках щастя, гармонії душі й тіла, єдності людини з Богом. Де черпаєте натхнення до таких цікавих видань про таємниці душі, Всесвіту, минулого нашого народу?
– Напевно, з генетичної пам’яті, У мене ні по лінії батька, родина якого вимерла в голод на Полтавщині, ні по лінії матері вже не залишилось нікого в живих. Мої родичі по батькові були знаменитими гончарями, баба, як розказували, була вишивальницею. По маминій лінії, напевно, розумілися на лікуванні травами. Весь цей спадок живе в мені. Я не знаю іншої цінності, окрім України. Не розумію людей, які заради матеріальних статків покидають свою землю. Я відчуваю себе частиною всієї єдиної України і маю велику відповідальність перед собою відкривати українцям очі на їхні скарби.
– Ви народилися на Бережанщині. Як часто тут буваєте? Що побажаєте землякам?
– У своєму селі буваю найчастіше два рази в рік – і то лише щоб провідати могили рідних. Своїх земляків люблю й шаную – вони є часткою мого життя. Село Рекшин – дуже талановите, співуче. Бажаю своїм землякам глибше пізнавати самих себе, свою культуру. Моє село – для мене Богом дане місце на землі…
– Щиро дякую за надзвичайно цікаву й змістовну розмову. Натхнення Вам і Божої допомоги в творенні нових захопливих видань.
Інтерв’ю вела Тетяна Бідзіля.
