2020: ноосфера Любомира Сеника (до 90-літнього ювілею на земних шляхах)

1. Любомир Сеник. Таїна: поезії. – Ужгород: Граджа, 2009. – 160 с.
2. Любомир Сеник. Райський світ: фантастичний роман. – Львів: Сполом, 2017. – 168 с.; іл.
3. Любомир Сеник. Озонна блискавиця: фантастичний роман. – Львів: Сполом, 2018. – 104 с.
4. Любомир Сеник. Новелістичні історії: новели. – Львів: Сполом, 2019. 80 с.

Дороги іншої не треба,
Поки зорить Чумацький Шлях,
Я йду від тебе і до тебе
По золотих твоїх стежках.

       Тарас Петриненко

Що ж то за предиво-дивовижне таке – наша рідна Українська Земля! Очевидно, якби знамениті камʼяні львівські леви зненацька ожили б, то ходили б тими золотими українськими стежками, про які співається у цій пісні-присвяті рідній Землі, що її народ величає неофіційним гімном держави українців. Їхні лапи запорошені на цих стежках озолотились би, а хвости, якими вони замітали б там свої сліди місцеві малярі просили б у них на позички замість пензликів, щоб розмальовувати золотом портрети тих людей, які першими проклали такі надсучасні зоресяйні комунікації-шляхи-дороги. Бо прокладені вони для того, щоб ними ж обовʼязково вертатися назад з країни України омріяної до реальної України-держави. Або навпаки: від омріяної в народній історії держави України до реальної країни – своєї України у своїх долонях, у своєму серці, яку так просто міряти своїми кроками – кроками ЛЮДИНИ-УКРАЇНЦЯ козацького роду.

Саме тому чотири книги ЛЮБОМИРА СЕНИКА для цієї рецензії вибрано не спроста. Вони формують магічний квадрат-характер Козака Мамая-Характерника, де мусить бути чотири прямі кути як координати магічного сузірʼя у чотирьох сторонах світу і дві пари сторін-паралелей – одвічні границі широти землі і висоти неба у кожному серці нащадків славного козацтва. Українська ментальність не тільки завжди проектує небесні виміри на земне життя, але й переносить Шевченкові стовпи, які єднають небо і землю з минулого часу дідів-прадідів у майбутній час внуків-правнуків через гармонію життя українців у теперішньому часі. Вона твориться винятково шляхом невтомної центрації коловороту крові чотирикамерного людського серця, яку філософи усього світу називають українським дивом – філософією кордоцентизму. Так утворюється українська реальність паралельних світів, де можна колом описати чотири кути, і вийти за межі звичайного зримого білого світу, а можна вписати коло, яке тільке доторкнеться по дотичній кожної сторони цього квадрата і занурить наш світ у всесвіт «людиновимірного масштабування» буття, як це українською мовою обміркував сучасний філософ, професор Львівського Франкового університету, його ректор Володимир Мельник, родом з Поділля. Він продовжив традицію прозоростінного будівництва української ноосфери академіка Вернадського за традиціями закладеними ще слобожанцем академіком Євгеном Лазаренком, ректором університету в 50-і і 60-і роки XX століття – тяжкі часи для українців Галичини і нашого сучасника фізика-ректора-міністра Івана Вакарчука.

Нам, українцям, випала велика честь ходити одними і тими ж золотими стежками під зорями Чумацького Шляху, перекочувати чергове цьогорічне червневе життєве літо свого Сонця небосхилом з небесного сузірʼях Близнюків у сузірʼя Рака в українському Зодіакальному колесі життя одночасно з людьми, які впевнено і цілеспрямовано переступають рубежі 90-річні. Ще більшу гордість відчуваємо, якщо ці дороги позначені світлом живого сяйва їхніх очей, безперервними потоками Слова Живого, які в унісон вливаються у всесвіт з-під нашого спільного університетського даху. Бо там всупереч усім історичним громовицям, блискавицям, сніговим і дощовим буревіям розвівається наш український жовто-блакитний прапор. А зразу ж біля нього – знаменита скульптурна композиція Галичини-землі в образі жінки з білого каменю, яка стоїть тут вже більше сотні років, єднаючи розпростертими руками найбільші ріки свого краю Віслу і Дністер. Скульптура Вісли-дівчини символізує поєднання земної тверді галицької землі з північними морями-океанами, а скульптура Дністра-юнака – з південними.

Але можливо тільки сьогодні ми здатні справді осягнути масштабність філософського задуму видатних майстрів, що створили цей камʼяний ансамбль під назвою «Опікунський дух Галичини», як дух не тільки символічного географічного, але й реального етнографічного і філософського вододілу на найвищій точці найповажнішого наукового закладу сучасної Галицької землі: Вісла тримає глек з круглими вінцями, а Дністер – з квадратними, але з них однаково тече однакова білокамʼяна вода. Такою є телепортація в реальності через українськоментальне Слово Живе як через слово високонаукове і в плинному університетському житті.

Тільки зараз, вникнувши у вчення видатних синів України, в ці непрості часи нам дано збагнути силу і міць живого вогню в кордоцентричних людських серцях, що єднає не тільки українців спільної Галичини, але й українців з різних берегів усіх річок, усіх морів і океанів, з різних наукових сфер усіх світів і вимірів. Сини і доньки цієї землі своїми допитливими дитячими очима пізнавали всесвіт за споконвічною україноментальною традицією найтихішої материнської молитви і ніколи не кричали на весь світ про комплекси меншовартості, бо розучували колискові для майбутніх онуків, коли вслухалися у слова колядок про народження і сни Боголюдини при замкнутих дверях і затулених вікнах у часи антирелігійного лихоліття. Вони мовчки молилися простими словами українських дитячих молитов про свої потаємні бажання, прагнучи уваги від старшого світу: чути, відчувати щомиті ніжну материнську мову і тверде батьківське слово. Молилися за здоровʼя найближчих рідних як зцілення з усім людством, вдивляючись в очі святої Марії та її дитини – Сина Божого. За традицією Греко-католицької церкви під чотирма симетричними крилами двох вишитих рушників дитячі очі щоразу мусили розглядати намальовані на образах загадкові палаючі серця в руках святих – одне оповите терновим вінком, а друге – білосніжними лілеями. У той час як на православних іконах, на передньому плані в Сина Божого завжди альфа і омега в розгорнутій Біблії – Книзі нашого спільного християнського Закону життя між людьми.

Тож хто краще за дітей тих минулих унікальних часів українського ноосферогенезу може сьогодні розтлумачити нам тонкощі способу телепортації людства на поріг його власного століття? І хто краще за них роз’яснить нам, українцям, про міри сили нашого рідного слова, яке завжди реально на сторожі, неначе три чарівні сторожові пси з очима, як чайні блюдця, як млинові колеса і як велика вежа у типовій європейській казочці про звичайного солдата і чарівне кресало. Тож будемо говорити з ними про міри космічних, мобільних компʼютерних технологій як з науковцями, що за давнім козацьким звичаєм володіють кожною мовою свого краю, а отже і сучасною живою науковою мовою. Оскільки цілком зрозуміло навіть найменшим дітям, що тільки в чарівних казках про чарівні речі звичайні живі круглі очі можуть вилізти зі своїх орбіт до розмірів тільки намальованих блюдець, колес і веж, рівнозначно як і казкові скарби у казці про чарівне кресало теж, очевидно, можуть бути вигадкою, малюнком фантазії на паперових сторінках книжки.

Але як круглі очі стають реально не просто більшими від здивування, а квадратними у вимірі слова від рускоязичного недоумєнія, якщо українською це тільки злегка перекладається як нерозуміння через незнання? Отож ідеться не про банальні розрахунки збільшення площі здивованих очей через розрахунок збільшення одиниць інформаційного дива, а про таємницю наукової пісні-формули вогненною мовою сучасної фізики через сталу Планка (див. герб фізичного факультету Франкового універстету).

Тому дізнатися все про великі квадратні очі живих людей, звідки вони беруться, що вони означають, та як їх порахувати, можемо тільки у справжніх дорослих, які наливають свою життєву чашу завжди сповна, щоб через вінця лилося, і випивають її теж до дна за кращу долю свого народу. Та й дізнатися можемо лише тільки у тих з них, які у своєму реальному неказковому чорно-білому дитинстві навчилися рахувати дрібні хрестики на чотирьох крилах вишиваних рушників у рідній світлиці, розшифрували дивовижний всесвіт космацької великодньої писанки як таємницю глибини Карпатських гір. А в своєму чарівному різнобарвному дитинстві, за аналогією вишиття найдрібнішим хрестиком на дві нитки квадратів густого домотканого полотна, намагалися збагнути геть усі космогонічні коди зірок, квіток, ромбиків, зубчиків ліній і безкінечників дбайливо зашифрованих тендітними дівочими руками вишивальниць, старших сестер-матерів-тіток-хресних, сусідок-землячок…

Мовимо тут не про таємниці гусятинської чи борщівської техніки вишивання хитромудрого чорного фону на білому полотні за древньою християнською традицією Тернопільської землі, нашої вишиваної слави України, а перш за все про одвічну технологію слави, як матеріалізацію мережива людських думок ‒ техніку гаптування світлом сердець історії слави народу на рідномовному полотні людського побутування. Це завжди живий вогонь найшляхетніших сердець, що своєю потугою заповнює геть усі білі виміри світу, а отже визнаний найфіліграннішим засобом комунікації різномірного білого поміж собою та з білим універсальним.

Особливими є випадки, коли затаєні думки найстаршого покоління науковців лягають на білий папір під сповненими козацької звитяги руками, що завзято в такт розмальовують наш український всесвіт, вистукуючи по клавіатурі компʼютерів рідномовним вишиттям наукового слова – чорними буквами на білому екрані, створюючи історії як рухомі мультиплікаційні образи зрозумілі навіть для дітей. Тоді навіть у 90 років кожна така вічно молода мелодія-танок їхнього серця, як осучаснена пісня давніх завітних потаємних думок-заповідей, підтримує своєю одвічно актуальною мелодією слова нашої української молитви про долю рідної землі ‒ ще не зриму, але вже омріяну молодшими поколіннями українців. За цими заповідями, за формулою Тараса Шевченка, завжди виникає словʼянська міра долі поета у славі ‒ найцінніший скарб і сучасної Галицької землі, українська слава у вимірах слова, що застигає для нащадків монументальністю славістики у стінах рідних універистетів, наче галактичними вимірами ‒ усіма мовами наук рідної альма матері.

У Львівському національному університеті своєрідна галицька філософія сполучених посудин південних і північних морів та філософія кордоцентризму з фонтанами Григорія Сковороди переплелись в одній ідеї ноосфери Володимира Вернадського під всеукраїнським жовто-блакитним стягом. Переплелись, як наш одвічний посріблений вимір Чумацького шляху на небі, спроектований невтомним українським поглядом з позиції золотомірного слова на всі чотири сторони білого світу і галактичного всесвіту, що словом також і творить на своїй Україні справжні живі золоті стежки. Львівський університет це галицький український вимір всієї рідномовної людської цивілізації, що проектує в сузірʼях людського мозку сучасну ноосферу порозуміння усього живого на землі як найгуманніший засіб комунікації в наш час. Бо це і є наш український Чумацький Шлях, який інші циклопи-енциклопедії своїм озброєним оком бачитимуть по-своєму. Білоруська вікіпедія:«Галактыка Мле́чны Шлях (Птушыная дарога), называецца таксама проста Галактыка (з вялікай літары) – гіганцкая зорная сістэма». Польська вікіпедія: «Droga Mleczna – galaktyka spiralna z poprzeczką w której znajduje się m.in. Układ Słoneczny. Droga Mleczna nazywana jest też po prostu Galaktyką.». Російська вікіпедія: «Мле́чный Путь (также наша Галактика или просто Галактика с прописной буквы) – галактика, в которой находятся Земля , Солнечная система и все отдельные звёзды, видимые невооружённым глазом».

Це дуже дивний, бо неприродній космічний вимір за уявленнями українців. За його логікою в сузірʼї двійні-близнюків ніколи не можна розгледити трійню, пʼятірню… Тож як тоді в цьому сузірʼї, а не тільки під цим знаком зодіака в нашій спільній Галактиці народжуються люди ‒ письменники-фантасти, інженери зорельотів, зрештою самі астронавти-мандрівники, капітани-льотчики, що ми їх як планітників-супутників Землі-планети можемо зауважувати на небі неозброєним оком темної травневої зоряної ночі, занурюючись вухами в земні звуки-хвилі одвічної соловейкової пісні про пошук суперсиметричної пари? Такий часопростір більше схожий на надкушений бублик, ніж на замкнуту і безкінечну для пізнання систему всесвіту, де не тільки крутяться безлюдні планети, але й живуть люди у тяглості своїх віків. У Великої Ведмедиці чи в Малої жодним чином не виросте пʼята нога, третє вухо, чи другий, нефіксований до Полярної Зорі хвіст, і не загубиться, як частина-крихітка посеред нашої Галактики. А от пʼяте колесо до воза, якщо це на Чумацькому Шляху ‒ до Воза Великого і Малого… як запАска до машини? Чи найШляхетніша зАпаска, бо червона поверх плахти праздинкової для Шевченкової Катерини-планети Землі незвіданої, України живописної?..

Сьогодні навіть учень школи може шукати зірку, що позначає око златинізованого-зрусифікованого СУзірʼя Ведмедиці-Урси-Урсули. А чому б йому не шукати українську Зірку-Цвяшка від колеса до нашого Воза небесного, чи загубленого на іншій планеті СУперсильного жетона з фантастичного роману Любомира Сеника? Шукати як сотні років в університетських стінах пошукувачі шукають невідому людству комашку в СУцвітті чи втрачену на гібридних війнах букву в СУфіксі… Адже за тою світовою логікою ми незабаром будемо шукати ввічливого слова для обраниці на все життя саме там, серед небесних зірок як серед втрачених речей. І навіть забувши своє імʼя, шукатимемо його записів в сузірʼях, суцвіттях, суфіксах -енко, -ук, -івна, -иха, -иця, -ова як кор-серце+ова-закінчення=корова, священна, з індоєвропейської мовної сімʼї, мати годувальниця, альма матер, університетське навчання яке ВІН-ВОНА=ВОНО і ВОНА+Він=воно закінЧИЛО, чи закінЧИЛОСЯ?.. склероз, камʼяне серце? Ні, філософський камінь! Таким є абсурд сучасного всевидящого ока з його суперможливостями стереоскопічного творення стереотипів (стерео ‒ гр. твердий, тип ‒ гр. відбиток).

Саме тому Любомир Сеник, не ставить питання «звідки я (ти, він, вона, і навіть воно)  узявся на нашій Землі?», а пропонує повністю роззброїти людське тіло і перш за все всевидяще людське око від центрування телескопами і мікроскопами, повернутися в антропоцентризм з крилатими здатностями людської мови. Що робить правдиві людські думки прозорими для прочитання такими ж правдивими інопланетянами з інопланетного, більш гуманного, а отже і більш цивілізованого виміру. Заставляє згадати основи людського співжиття НА планеті Земля в нашій Галактиці, де не тільки літають ракети, але також  їздять міжпланетні трамваї, спілкуються і закохуються люди, які вміють читати думки прибульців…

Народжений під червневим Сонцем, що перейшло з сузірʼя Близнюків в сузірʼя Рака на Галичині, письменник у своєму омріяному світі  суперсиметричної домінанти добропрекрасного переносить також і дітей-близнюків на рідну Землю народженням в життєвій реальності дзеркальної симетрії батьків. Поселяє своєрідним реверсним способом фантастичного омріяного нового часовиміру іншої вдосконаленої планети-материзни, де перейняли найкращі традиції і закони втрачені людьми-землянами. Переносить також і культуру материнської мови, і галицької аlma mater ‒ матері годувальниці. Галичина і Галактика ‒ таки спільні в написанні частини кореня, що позначає стан хвилі, точку відліку-імʼя інерціальної системи.

Галина (грец. Γαλήνη ‒ спокій, тиша, штиль на морі) ‒ жіноче ім’я грецького походження. Поширене в Східній Європі, зокрема в Україні. Українці могли надавати цьому імені своє значення, слов’янське.  Словами «гал», «гало», «галява», «галька» називали кругле незайняте місце в лісі, посеред озера, каменя, особиста галочка-відмітка власного вибору точки відліку на папері для планування часопростору життя посеред опозиційних…. «Галка» — це назва птаха чорного кольору, кольору чорної діри в космосі, а також весняної обрядової хороводної гри, яка замикає хід для повернення людей в чорну діру безповоротних зимових холодів.

Українці здавна мали різні назви нашої галактики: Становище, Стан, Чумацький Шлях. Також вживаються назви Молочний Шлях і Галактика (з великої літери, щоб уникнути плутанини з іншими галактиками). «Молочний Шлях» є калькою з лат. Via lactea: ця назва пов’язана з давньогрецьким міфом, у якому богиня Гера розлила молоко, коли годувала грудьми маленького Геракла. Звідси ж і найменування «Галактика»: від грец. γαλακτικός («молочний»). Натомість українці не зациклюються на круговимірах, на зразок всевидящего рускомірного «кругоміра-всесвіту», де галактика с др.-греч. ϰύϰλος γαλαξίας «молочный круг». Тому що коло ‒ не окружность в гуманітарному вимірі, бо окружность груді чи талії перекладається (робота руками), як обсяг грудної клітки і обсяг талії, а переводиться (робота ногами), як коло талії і коло грудей. Коло ‒ це коло, возле ‒ це в-«О»-зле, як зло зцілене! А це вже парадигма руского язика і паралелей рускорєчних, які ніколи до небесних висот піднятися не можуть ідучи по закону, по московскому времені, по інерциі, що значить і по человечеству, а не за законом, за часом, за чоловіками за інерцією, як за чолом віку людей-астронавтів. Бо іти ЗА водою та іти ПО воду це зовсім різні україноментальні виміри слів з при-йменниками, чистоти імені яких пильнують навіть найдревніші бабуні в глухих українських селах. Прийменник російською називається предлогом, а місцевий відмінок ‒ предложним. Тому й слова завжди тяжітимуть своїм змістом до місця, до ложа, до землі-космосу і навіть в космосі небесному. Це не сила людських слів, це сила людської віри в слово правди. Тому навіть найвишуканіше найнауковіше російське слово не володіє логічною мовною здатністю переступити рамки ложності у вимірах імен (імя существітєльне, імя прілагатєльне, мєстоімєніє), щоб жити в гармонії не тільки зі світом зірок і планет, але перш за все у світі людей і  зі собою, як з Людиною живою, а не зі своїм добрим або злим іменем, як существо в язичнорєчній категрії імєні существітєльного чи навіть імені прілагатєльного.

Любомир Сеник відвойовує україноментальність не тільки у кожному своєму творі, але й у кожному слові, у кожному звуці, і це ми будемо ретельно досліджувати у цій статті. Бо такою є місія українського козацтва, про яку співаємо в наших гімнах ‒ офіційних, неофіційних, сучасних, давніх…

Як повідомляє українська вікіпедія, згідно з легендою чумаки їздили до Криму по сіль, орієнтуючись вночі на світлу смугу на небі. Так Господь переніс соляну дорогу Чумацьким Шляхом на небесні виміри. З того часу чумаки українською мовою позначили шлях по сіль і додому. Аналогічно до назви, у якій фігурує розсипане сіно: турецької назви «Шлях сіна» (тур. Samanyolu), арабської «Шлях торговця сіном» (араб. درب التبانة , Darb Al-Tabbāna), вірменської «Шлях крадія сіна» (вірм. Յարդ զողի Ճանապարհ hard goghi chanaparh) та македонської «Кумова солома» (мак. Кумова Слама). Правда очі коле (навіть в українській вікіпедії). Отож коли шукають голку в копиці сіна, то дійсно шукають правду через зримість болю від колючих тернів життя серед зірок… А в українців правда як істина – вертатись додому по зорях по Чумацькаму Шляху, а визначати часи, пори року за поворотом Воза на осінь чи на літо.

Чотири книжки цьогорічного ювіляра НООСФЕРИ 2020, львівʼянина Любомира Сеника, виплеканого і подарованого нам благодатною Тернопільською землею в нашій українськомовній Галактиці, на зоряному Чумацькому Шляху – своєрідна телепортація людини до себе самої, як до Людини з великої літери. Таким чудотворним і закономірним способам української пам’яті ‒ продовження життя хліба насущного дрібкою солі, як знанням шляхів до отчого дому ‒ цілочисельна сакральна математика Піфагора поновлює своє історичне місце у творенні української цивілізації. Українська літературна мова та українська класична література є невід’ємними частинами цієї цивілізації. Любомир Сеник твердо тримається такої лінії протягом всього свого життя і послідовно відстоює принцип цілочисельності як автор художніх творів: у поезії, у фантастиці, в есеїстиці, а не тільки в наукових вузькоспеціалізованих філологічних дослідженнях.

Тож читаймо про фантастичний і земний наш Берег, до якого рветься кожна насильно депортована заблукана у власних вимірах людська душа, якщо навіть у раю – невільна; про незвичайну трамвайну зупинку біля звичайної Політехніки, з якої розпочинається фанатастичана подорож в інший вимір, і про космодром, з якого видно наш Магадан.  Про червоне і чорне в українській історії, та перш за все – про пильні українські очі, що своїм зір-зором розрізняють людей-прибульців та інопланетян, життя-буття героїв з добрих і гарних казок та героїчне інобуття депортованих насильно з живих історій героїчних людей… Про домінанту добропрекрасного і «Правило просте, як батіг: “Мовчи, язичку, будеш їсти паляничку”… неписане правило», що діяло і діє безвідмовно в предивній-дивовижній країні домінусів-господарів підметів-слів підметених та присудків-слів присудних, як закон, який гарантує «відносну безпеку в країні тисячі несподіванок і непередбачуваних історій» [2, с. 5], «що памʼятатимеш назавжди, ЯК КАЗАЛИ МОЇ МАМА, ДО НОВИХ ВІНИКІВ» [2, с. 9] для прибульців, у яких на язиках самі лише подлєжащіє, що множаться на всі свої сказуємиє в імперативах одночасно, а не на «Божії глаголи» Бога єдиного, єдинородного.

Щоб зрозуміти телепортацію у фантастиці Любомира Сеника, потрібно зрозуміти  ЛЮДЕЙ – депортованих, переселених з інших неспівмірних вимірів на нові місця часопростору, які часто не вкладаються в голові через їхнє просте розуміння патріотизму, бо це справжній біль закоханого серця, ностальгія за буттям минулого, що чужинець розуміє як божевілля відчайдухів.

Така особлива телепортаційна  фотографічна методика, що вже стала буденною в царині докторів медицини, у руках професора, доктора філологічних наук (наук логіки любові) створює тримірний монументальний образ рідної землі: покинутої, обжитої і омріяної – як образ жіночого начала, що безумовно застигає вічним образом в людських очах не тільки кожної людини, але й в очах її нащадків, особливо в дітей, що пережили реальну депортацію в інший вимір реальності, де людина почувається інопланетянином. Чому камʼяніє безумовно? Та тому, що це справжній філософський камінь філософа Григорія Сковороди, в якому український час закарбовується мовою як соловʼїною піснею, яку треба не тільки почути, але й пережити. Наша зозуля, це не кукушка, яка кукає в годиннику на стіні. Вона кує у вогні життя, як коваль, заковуючи, наче срібні та золоті кільця повних років людської долі в парадигму побаченого і почутого, у гармонію золотого і срібного перетину за законом мовчання ‒ золото, а слово – срібло з древньогрецьких часів людей-філософів:   «Кує зозуля. Б’є молоточком у кришталевий великий дзвін – ку-ку! ку-ку! – і сіє тишу по травах» (Михайло Коцюбинський, «Intermezzo»). Український світ з тих часів удосконалився до абсолюту. Він прозорий і чистий, як сльоза, побудований з кришталю живих людських зіниць, які навіть називаються чоловічками. Українська мова соловʼїна не тому, що наповнена російськомірними трелями соловʼїв, яких заслухаються рускі красавіци, а тому, що найменша пташка на цій землі не просто виспівує, а для українського вуха тьохкає, як і людське серце в грудях свою неповторну голосну пісню, цілими ночами зазиваючи пару для творення буття раю. Зазиваючи ту, що мусить відгукнутися не голосом, а чуттям серця в ритмі життя усього соловʼїного роду. Чари ночі ‒ це ті ж чари ока, живі келихи, переповнені образами рідних пісень…

«Сміються, плачуть солов’ї / І б’ють піснями в груди: / “Цілуй, цілуй, цілуй її, –  /Знов молодість не буде!”/…/ Як іскра ще в тобі горить / І згаснути не вспіла, – / Гори! Життя – єдина мить,  / Для смерті ж – вічність ціла». А це вже «ЧАРИ НОЧІ» Олександра Олеся, така свіжа українська класика 1904 року, яка стала піснею в наші шістдесяті.

«Чари ночі» починаються з вечора. Кожного разу ЦЕ НЕЗВИЧАЙНЕ, НЕзаБУТНЄ ВИДоВИЩЕ, ЩО поВОЛІ заХОДИТЬ В ДУШУ І ТЕПЛИТЬСЯ ТАМ ТА розНОСИТЬ НА ВСЮ ЛЮДСЬКУ поСТАТЬ оЧАРуВАНня ДОВГОтриВАЛЕ, ЯК ТОЙ БЕЗконЕЧНО СТРІМкий І РУХливИЙ ЧАС… (тут і далі позначення різним шрифтом. – У. С.).

Зараз один за одним рухливі тіні  загортають у свої обійми придорожні кущі, що вже від самої своєї густини ще більше чорніють. Але світло вечірнього сонця  вже з-за обрію довгими червоними миготливими смугами кладеться на сіру дорогу між стовбурами дерев… від яких тінь з поступовим смерканням опановує велетенські простори між небом  і землею. І ЗОВСІМ НЕПРАВДА, коли б ХТОСЬ КАЗАВ, що ВСЕ ЗУПИНИЛОСЯ. НІ, РУХ, ДИНАМІКА ТРИВАЮТЬ БЕЗПЕРЕРВНО, ТІНІ БУКВАЛЬНО ВИБІГАЮТЬ НА ДОРОГУ, ЗАЛИШАЮЧИСЬ НА НІЙ, ВІДТАК КЛАДУТЬся НА приДОРОЖній ПРОСТІР. ЩЕ ЗА ДУЖЕ КОРОТКИЙ ЧАС ЦЯ РУХлива ПАНОрама ПЕРЕтворитьСЯ В ІНШУ КАРТИНУ.

Бо й справді, небо вже інше, темніше, але ще блакитне з червоним кольором край обрію на заході, а в інших сторонах ніби ОГОРТАЄТЬСЯ В ТЕМНО-СИНЮ ВЕЛЕТЕНСЬКУ ПЛАХТУ, НА ЯКІЙ РОЗМАЛЬОВАНІ НА БІЛО З СІРИМ КУЧЕРЯВІ РУХЛИВІ ХМАРКИ…» [4, с. 60]. Так Любомир Сеник виводить вечірню формулу «чари ночі» в есеї «Чарівна ніч». Галактична Сімʼя вечеря коло хати… Україна 2020-ДОНЬКА ВЕЧЕРЮ ПОДАЄ, а Шевченкова Україна-мати хоче научати, так соловейко не дає, той самий соловейко, з тією ж самою соловʼїною піснею, тією ж самою мовою одвічного кохання, зрозумілою для всіх носіїв пісенної соловʼїної мови. Урочистий вечір. Святковий стіл. Мати-донька-соловейко. Так ноосфера 2020 Любомира Сеника подає застілля сучасної української землі, де чітко прописані академічні дрес-коди академіка гравюри Тараса Шевченка, перш за все знаменитого на всіх обширах тогочасної імперії своїм іменем як найвидатніший майстер світлотіні і, вже десь потім, як опальний поет, москаль на засланні з української землі… Тому потрібна саме академічна освіта, щоб розуміти магію чарівності як українськоментальну мірку в мистецтві, в побуті, в людській логіці. Ми мусимо

НАЙВИЩУ НЕБЕСНУ ГРАНИЦЮ ‒ заквітчану Її голівку, як голівку-вершину Його, Шевченкової, Катерини-Пречистої, (Шевченко в листі так і пише: «…бо це, бачте, моя Катерина…») Бо ЦЕ, бачте, Його-Її біла сорочка з чистим білим подолом-спідницею, сорочка вишита часом. Не тільки часом роботи Його серця, але, магнітними полями-чарами сорока місячних тижнів, одвічної роботи усіх жінок, що є матерями людей, а отже і його матері-галичанки. Зображення в очах не будується з частин, а з’являється цілим і вчасним. Друга картина академіка «Циганка-ворожка» створює остаточно цілісну систему Шевченкового дрес-коду. Тож мусимо скрізь і всюди прораховувати первинність цієї сорочки-подолу з матерії як первинність кожного жіночого начала, в тому числі і материнського-матеріального простору Подільської землі, тієї ж Подоляночки, що завжди зі споду, з низу, з вивороту зі сторони зимового холоду у весняному гаю-гаївці кожної українопісенної мірки, усього українського міркування. Бо зверха плахта, яка також у романтичному вечорі Любомира Сеника вторинна, дзеркальна, тому саме з неї розпочинаються геть усі чарівні ночі в Україні. На цій предивній-дивовижній землі вона темнішим блакитним небом огортає всі три сторони світу.

У Галичині й справді плахта має ритуальну космічну привʼязку саме до жінки і її вимірів. Сіно, дрова, траву великими партіями за один раз чоловіки возили возами, роверами, машинами. А жінки носили плахтами! Вони розгортали тонкотканне легке, але дуже міцне лляне квадратне полотнище посеред поля, посеред подвірʼя, посеред столу і дбайливо складали «на раз» цілу копичку сіна або трави, або одразу увесь товар для виторгу: яйця, кури, гуси, сир, молоко, сметану в глеках і слоїках, калину-малину-суницю в кошиках і кошичках, щоб «наразі» щось і придбати за виторговані гроші… Перевʼязували навхрест двома кінцями кутів у міцний вузол, завдавали собі на плечі (на спину) і двома другими кінцями кутів кріпили на шиї. Буквально до недавніх часів, до появи кравчучок на двох колесах Львів був подібний на рухливу різнобарвну живу зірку, коли галичанки зі сіл зʼїзджалися і розʼїзджалися з торгування. Коли на перший автобус «до Львова» у вранішньому тумані з усіх стежок з віддалених сіл та хуторів до гостинця-дороги стікалися водночассі потоки галичанок-селянок у різнобарвних турецьких хустках з тлумаками за спиною. А до обідньої пори вони верталися тими ж стежками вже з гостинцями-дарунками «зі Львова» в тих самих тлумаках, де сільські діти розпаковували й отримували таким простим чарівним способом усі сподівані і несподівані дрібнички, про які могли мріяли тільки в снах. Не тільки новенькі картузики і обуванки, цукерки в обгорточках, панські купні солодкі булки в будень, як на свято, але часом і тоненькі копійчані дитячі книжечки з барвистими малюнками, безцінні чисті зошити і прості олівці. Цей одвічний закон українства повернення жінки з дарунками для дітей не могли оминути проникливі очі україноментальних митців.

Тому найперше, найповажніше як у Шевченка ‒ запаска-фартушок поверх плахти Катерини червоної барви, якою здавна позначали символи найшляхетнішого царського походження. Вона підкреслює не тілки округлі форми ‒ миловидну для кожного чоловічого ока символіку кожного жіночого начала, але й особливу траєкторію рук, що нею зафіксовано монументальність української гостинності, щирості та щедрості зрозумілої тільки прибульцям з добрими намірами. Його Катерина іде на нас, а таки ‒ повз нас, позаду залишаючи верстовий стовп-символ імперії, віковічного дуба ‒ символ вічного часу, дідуся в позі ембріона за буденною роботою міркування ложечок і ложечками‒ найгуманніший символ точки відліку в світі вічно голодних людей. Катерина залишає позаду все, навіть вітряка, що перемелює час-муку-вітер одночасно на високій могилі, і в напрямку до якого чалий кінь несе розбалансованого москаля з пустою піхвою для шаблі та перекрученою на зад головою. Вона однозначно залишить позаду навіть того маленького песика, якого в найближчому майбутньому часі ми б побачили в куряві кінських копит найдальше за всіх в нашій царині…, бо то сторож, що поспішає робити свою роботу на службі, закладеній у собачих генах, як і кожне людське слово правди, найменший вигук, найменшої дитини закладені в мірках чуття жінки-матері та в мірці-чутті батьківського слова-дії, присудка як «божого глагола» за думами-мірами ноосферами нашого академіка Шевченка.

Тому в описі художнім словом без труднощів впізнаємо таку ж саму логіку і на картині Любомира Сеника у схемі осягнення мірою слова одвічної висоти українського-козацького НЕБА, червоно-чорних ОБРИСІВ ОБРІЮ УКРАЇНСЬКОЇ ЗЕМЛІ-НЕБА, червоно-чорного СТЯГУ УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ, що «не по-зубам» жодним прибульцям та інопланетянам з їх «куцими вузлуватими німецьким» теоріями по-фіг-ІЗМІВ. Наш сучасний доктор філологічних наук з педантною послідовністю козацького роду для глухого німецько-москальського серця вчергове остаточно підтверджує-повторює німі для рускорєчного вуха, проте найдзвінкіші у резонансі всесвітнього небесного купола художні академічні виміри. І виміри україноментального Шевченкового малярства в тому числі: «Ні, рух, динаміка тривають безперервно…», «…справді, небо вже інше, темніше, але ще блактине», оскільки візуалізує його з такою ж шляхетнобарвною червоною загравою-запаскою край обрію на заході. Захід ‒ не Запад, хто вміє заходити, той не западає і не занепадає! У сучасного українського професора такі ж самі мірки-міркування, як і в українського академіка сотню років тому: «…розмальовані на біло з сірим кучеряві рухливі хмарки, які на ніщо не зважають і продовжують свою плавбу, ніби дивовижні легкі вітрильники з кучерявими біло-сірими полотнищами вітрильників, яких нізащо не можна зупинити, начебо їхня єдина ціль і єдине завдання ‒ безконечно пливти вперед і тільки вперед, напевно, до невідомих тут країв…

О, як би було б цікаво попливти з ними. Не треба ніяких біометричних пастпортів, ні грошей, ні митного контролю, а тільки рух уперед, вперед до невідомих країв… Можна, справді, позаздрити їм, вільним, як птахи, залежним тільки од вітрів. Але часами вони через незалежні від них обставини перетворюються, переповнившись, мабуть жалями й скорботами землі і неба опускають на землю сльози, чисті, як джерельні води… А згадується все це в неповторний вечір, можливо, тому, що саме ця пора налаштовує на роздуми про безконечне людське життя від часів Адама і Єви по нинішній вечір. Адже день уже відійшов на спочинок…»

Зникає вся високопарність слів, шляхетність червоної барви, як і цінник на тюбику цієї фарби, кольору живої людської крові, яку потрібно було везти з далеких країв, з-за далеких морів-океанів. Коли люди не робили генетичних аналізів, а жива кров на повітрі швидко чорніла, мусили б бути символи, які б нагадували про ціну крові в людських серцях. Щоб навіть у людських очах кров через сотню років не тільки залишалася червоною, але й не тьмяніла, академік Шевченко започатковує культуру збереження української памʼяті через систему цінності крові. Він прирівнює ціну королівської крові і ціну найдорожчої червоної фарби до системи своїх цінностей: ЙОГО найдорожчої загадкової босоногої УКРАЇНКИ у червонотканій запасці для брудної роботи, у білосніжній сорочині без жодного вишиваного хрестика на рукавах і на грудях, але з двома пучками квітів на закосиченій голівці. Дублюючи такі кричущі гібридизовані рідномовні символи краси-красності-калокагатії в академічному мистецтві на картинах-портретах Катерини-Пречистої, Циганки-Ворожки, наш Любомир Сеник вводить чарівність ночі як видовище вечора з червоним кольором обрію з вічнорухомою фіксацією до заходу як до активного цивілізаційного поступу Західної Європейської цивілізованості. Поруч із червоним виміром у спектрі навіть малі діти сьогодні шукають у тепловізорах координати вимірів інфрачервоних. Це вже навігація не тільки кольору, але й тепла і світла усіх живих створінь у часі традиційної української темної циганської ночі. Тому професор Сеник як доктор філологічних наук і наш сивочолий письменний сучасник з академічною освітою ставить перед собою найпершим завданням максимальне вдосконалення чутливості безмовної навігації голосу рідної землі, рідної матері як поклику крові саме людської, краси-красності-прекрасності як калокагатії добропрекрасного, що не тільки за програмою Слова Живого правдивого не буде тьмяніти, але й не буде згоряти як памʼять-спалах сучасної флешки, тож мусить навічно залишатися в живому ОЧИЩЕНОМУ українському жіночому образі неопалимої купини.

«У мене немає в мислі ні найменшої огуди за минуле і відхилення хмарок від їхньої первісної природи… Уже, нарешті, зник, погас червоний колір, небо з темного перетворилося в світле з розсипом мільярдів зірок, що блимають у високостях, ніби кличуть до себе. Справді могутня притягальна сила неба. У цей вечір щось відчуваєтся містиче, що його годі осмислити логікою і доречними словами… Невипадкові ті думки у мене, бо  незвичайний вечір перейшов у ніч, повну мерехтливих зірок, мандрівки хмарин, які ніби й не змінили своїх кольорів, тільки стали нече розмитими, БО НЕ ПРОСВІТЛЕНІ ПРОМІННЯМ, ЩО ДАВНЕНЬКО ВЖЕ РОЗПЛИЛОСЯ НА ЗАХІДНОМУ СХИЛІ ОБРІЮ…» [4, с. 66]

«Зозуля кувала – правдоньку казала, – буду сто літ жити!» – академік Т. Шевченко також про золоте мовчання і срібло свого українометального виміру слова, бо і ціль і цілувати – від слова цілий-ціла-ціле, зцілювати цивілізацію людства своїм життям… Хто ще в світі щось подібне придумав? Українська соловʼїномовна пара завжди заручена тими тихими травами рутою-мʼятою та хрещатим барвінком – завінчана в словʼянському вимірі, навіть на голівках наймолодших, як просвітлені рожевим промінням хмари, що вінчають небосхили земельні. Вони піснями-дощами веселковими дзвенять у кришталі кришталиків зіниць кожного зрячого ока. Зважте, не самоцвітами в короні зі золота, а веснами життя, що їх накувала зозулька і їм, і нашим дорогим цілителям словом, що не з віком гартується і молодшає.

Тому в Україні готуємося перш за все до єврослухання «Євробачення», що цьогоріч саме завдяки фольклористам нарешті навчилось відрізняти в нашому раї на землі нашого іхтамнєтного Ванюшу з його квадратними очима, від нашого Іванка заЧАРованого образом чорних брів на білому личку… винятково україноментального співвідношення чарів білого-чорного людського виміру в гарячих людських серцях, від агресивного «милая-харошая» в  злодійкуватих очах найближчих сусідів: «А до мене Ванюша / Із за гаю поспіша / А до мене Ванюша / Ти Катруся хороша! / Мила моя Катруся / Я з тобою люблюся / Я з тобою люблюся / Поки не зна матуся / Соловей, соловей не співай раненько / А мені на серденьку знов не веселенько / Соловей, соловей ой як мені бути / Вміла його полюбити ‒ не вміла забути / Я з тобою люблюся / Поки не зна матуся / А як узна матуся, то розійдемося».

Гармонія життя не допускає агресії. За цим одвічним законом усього  живого, кожне, навіть рускорєчне уСЛОВіє задачі – як відлік від СЛОВа ‒мусить звучати як материнські знаки-береги-обереги-запитання на зцілення, вриваючись у пам’ять кожного прибульця відчуттям земного тяжіння, що живе в людині, не зникаючи навіть у вимірі Райському. Коли людина таки впаде і вдариться, чи навіть тільки простягнеться як у дитинстві в траві, то завжди мусить бачити маму-живу-рідну, яка зараз візьме його-малого на руки, поцілує, зі словами “Синочку, ти не вдарився?” [2, с. 60]. І це, як бачимо, не лише слова як вимір кожного безіменного сина-синочка Словом Божим, а й вимір частки його болю в материнському світовідчутті з часу гріхопадіння Єви і Адама, як частка болю материнського серця від частки надкушеного яблука-слова цілого правдивого, Богом приданого. Одвічна материнська обітниця на збереження цілості райського Саду Священного. Натомість уМОВа ‒ це завджди від живої материнської МОВи, як піднесення людини над гріхом, над конкретною землею, як одвічна оберегова програма польоту в одному тілі з життям з уст найріднішої жінки, так, ніби від самої матері-землі: «Олюську, уважай, бо впадеш!» [2, с. 60], а не з язиків чи говорів людських. На таке міркування руский язик не повертається для своїх синів на своїй землі, не те що для сусідських українських народжених під одними зорями. Та й слів у них таких немає, як звертаннь до найменшого небесного виміру в масштабах землі твердої, реальної: до соловейка-пташки-горобчика-сина твердим кличним звертанням на ім’я – Олеже-Олюську. Тільки звертання до необьятного для вимолювання подання з небес: отче, боже, старче, господі. Та й навіщо воно їм, якщо немає елементарної віри у мові-рєчі, а самі лиш захцянки, хотєлкі і могучкі? Та ж умови-условія усіх найпростіших задач на світі у всіх народів

цілого світу зі Слова Божого завжди починаються за замовчуванням (не по умолчанію!), а тим паче у вимірі християнському!

«Зозулька маслечко сколотить, у червоні черевички убереться і людям одмірятиме літа» (Леся Українка). А якщо сива пташка колотить маслечко і вбирається в черевички червоні, то які ж то величні та поважні мають бути кроки тих людей, яким вона літа рахуватиме, коли вони до землі-святої кожною своєю думкою припадають!

Господи, перед Тобою стою на колінах,

виведи нас із руїни,

наші серця в печалі, як у Твого Сина –

молимось за Україну.

Господи, світлому розуму силу

дай на всі покоління,

щоб звіялись чорні вітрила –

молимось за Україну.

                           «Молитва»

Така телепортація це вже в українських генах, як у пісні на рівні відчуттів і емоцій, а не в питаннях до умови задачі, яку потрібно вибирати як три шляхи на роздоріжжі по надпису на камені. Це тим паче не условіє заданія. Бо й условіє не умова, оскільки материнська мова і материнське слово ‒ це абсолютно різні виміри. Саме така формула ‒ основа цілого письменницького світовиміру Любомира Сеника. Материнська мова у нього завжди повʼязана зі звуками тепла рідної землі: «Олег бачив її очі, голубі, такі глибокі і теплі, як небо влітку. Вони дуже далеко, бо віддаль не міряна і не перейдена. Але він їх бачить і чує, як випромінюють на нього ніжне тепло… Щось його єднає з тим дивним, ще з його дитинства, часом і тим, що зараз і “в одній точці”…

Господи, це ж і є єдність світу!

Він начебто (насправді!) розʼєднаний на безліч світів, великих і малих, але всі вони єдині разом і на часи їхнього буття.

…І всі ‒ з ним, рідні і близькі.

Отож і він, як і вони, тут поза часом. А його памʼять ‒ також. Бо саме вона вела його в цей світ, що є “зараз і завжди”.

Ся оповідь не має кінця.

Народжене в його памʼяті триває в безконечному часі. Воно не зникає в просторах інобуття, так само, як він не залишається свого інобуття…

…І тут є істина, незмінно вічна.

Його туга ‒ така ж.

“Мамо, я тужу за твоєю добротою, за тим, чого ніхто і ніколи не замінить…”» [2, с. 61]. Такою є українська домінанта добропрекрасного у  спогляданні соловʼїною мовою, літа міряні червоними зозуленими черевичками, а не агресивним армійським сапогом вежлівих человечков – російськоязичне, кровомірне добро-добродетєльне.

«Вербувальник пильно на нього поглянув, а Олегові по спині пішов морозець. Він зрозумів: гра набуває небезпечних обертів.

‒ Так вот, мой дарагой: єслі ти нє согласєн служіть родінє, то тєбє неча здеся окалачіватьса… Гані к четртовой матєрі і, канєшна, с работи. Вот падумай».

Автор дає блискавичну відповідь своїй землячці і колезі, професорці Олесандрі Сербенській, яка минулого року вже відзначила своє 90-річчя книжкою «Антисуржик» (2019), що вийшла у Львові у видавництві «Апріорі». Відома мовознавець, переймаючись проблемами українського перекладу, відстоювала українську транслітерацію. При цьому вона не враховує, що шипіння роздратованого гада – мовного москальського морально-ідеологічного покруча, якому поставлене тільки одне завдання на досягнення цілі – завойовувати чужі життєві простори всіма способами і позбавляти своїх жертв життя ‒ не можна транслітерувати літерами жодних алфавітів чи абеток. Навіть імена простих людей, бо російськоязична граматика побудована не на іменниках, прикметниках, займенниках і дієсловах як словах дії – Божих глаголах, а на іменах существітєльних, іменах прілагатєльних, местоімєніях і глаголах в язиках усіх рускоречних существ як тварєй-творітєлєй. Форма різнописання «конєчно» як «канєшна» в жодному випадку не змінить ангармонічної деструктивної мети досягнення свого кінцевого результату. На відміну від одної-єдиної коми у вердикті «казніть нєльзя поміловать», на відміну від одної-єдиної крапки над Ї – у позначенні кардинальної відмінності звучання у слові «Украіна» з уст іхтамнєтов та «Україна» з уст сотень мільйонів патріотів абетки дійсного народу цієї землі у всі часи її історичного буття. Більше того, жоден найкваліфікованіший редактор не спроможний через своє генетичне чуття страху перед мовними покручами як перед гадюччям телепортувати їхні звукоподражанія в гармонію свого власного історичного болю, болю живої памʼяті у живому серці. Високоінтелектуальність української мови, що нею програмують усе на світі, не спроможна програмувати військові марші ненаситних вічно голодних порожнин земноводних і плазунів-пресмикающихся, навіть якщо в них закладені амбіції всесвітніх масштабів тут, вже і зараз. Саме з причини того, що жоден редактор не впорається з мовою зболеного людського серця, професор доктор філологічних наук сам редагує всі свої книги. Така авторська примха закладає ще одну безперечну цінність кожної книжки з цього унікального квартету.

Не легкокрилі емоційні особисті переживання, а саме очі своїх таких рідних-близьких-знайомих-депортованих у моменти переживання їхньої дійсності через слово (сказане, співане, вигукнуте) і щонайважливіше – замовчане-несказане, але зриме-сфотографоване своїм оком, неодмінно пробʼє читача блискавичним спогадом через сьогоднішнє слово, дбайливо обдумане і видруковане Любомиром Сеником. Не прочитане в глибині сенсів, а лише тільки поверхнево прочитане – як споглядання зображення друкованого чорним шрифтом. Тут кожне слово зримістю кожного звуку засвічується, як блискавка і гримить, як грім спалаху глибинної пам’яті. Перетворюється в концепт особистої пережитої емоційно події, що пробиває озонною блискавицею генетичну пам’ять, як погляд української жінки у новелі «Побачення з матір’ю». Всього лише на шести сторінках друкованого тексту образи: матері, бабусі, доньки, сільської вчительки, дружини сільського вчителя, берегині роду, родини, людської цивілізації… Які ще жіночі виміри забуло людство, щоб нагадати про них тут, на папері? Щоб не оминути найважливішого і перерахувати усі чисті точки відліку жіночомірної очевидності, які не зливаюються в одну в багатогранному людському бутті! Щоб кожен із читачів міг індивідуально визначити свою потрібну точку дійсного просторочасу для встановлення балансу чистоти ще на цьому білому світі для такого ж чисто-білого освіченого-просвіченого людського життя, а не колгоспного виміру для скотини за планами визволителів-антихристів! Щоб буття людства не перетворювалося без Неї Пречистої в безумство або божевілля! – запитає професор філології, історик літератури, професор Франкового університету, але вже в другій новелі «Божевілля» обсягом всього лише 4,5 сторінки!

Можна пошук балансу скоротити до детективу «Одна краплина до кави», можна до однієї воші в новелі «Воші», одного члена в новелі «Член», якщо то про одну людину – до однієї новели «Людина з міткою», можна до однієї новели «Небезпечні зустрічі»! …

Тоді завжди закінчення буде завжди одне і теж: «Чарівна ніч» і «Повернення в дитинство» але також за однієї й тієї ж умови:

…якщо почати з «Побачення з матірʼю»! Починати чисто-начисто завжди і скрізь!

Якщо відрізнити Касю від Казі!

Бо галицька Кася – то українська Катерина: чиста-пречиста-очищена («катарсис» із грецької)  і з «Кобзаря»  така ж сама, з Шевченка, якого кожна українка в найглухішому селі з пам’яті цитує своїм дітям: «Кохайтеся чорноброві, та не з москалями, бо москалі чужі люди…»  Чужі!

РЕАЛЬНА, НЕ КАЗКОВА АТМОСФЕРА

А галицька Казя – то від Казимири, від якихось польських вельмож, що Шевченка не знають.

Це справді тяжко: Каролька – Кароліна, а от Цеська – Магадан, Йолька – Воркута…

А Марія Конопніцька – та, що казку про краснолюдків та сирітку Марисю написала, – це Львів.

Лелітко – король краснолюдків-гномиків, король Підземка.

Шкробек – селянин, якому допомагає король краснолюдків…

Теревенько-Венько — хроніст, що фальшує історію…

Злий лис  Шпондерок… а не Лис Микита і Вовк Неситий, як у Франка – теж зі Львова!

Конопніцька Марія і Лаура,  Гелена, Януш (то діти Марії), Тадеуш, Станіслав, Владіслав, Стефан…то Марії Конопніцької….родина, АТМОСФЕРА КАЗКИ…

Але сьогодні міри дум-думок-казок академіка Шевченка, філософа Франка,казкарки Конопніцької та її сирітки Марисі стали українською реальністю!

Тут тьмяніє Пушкінська фантазія історії Руслана і Людмили. Тут Людмила-Люся з доброї волі авторів, скупаних в україноментальному мереживі магнітного поля землі стала українською «Мрією», дивовижною живою дівчиною-птахою-велеткою в металі, що її капітани величають ніжно Марусьою-Марусенькою, бо й відгукується вона не те що на слово, а на кожен порух людської думки. Вона створена для гуманної цілі порятунку людства самою тільки своєю появою в небі – єдиною і неповторною на цілій нашій планеті.

Вона тільки приземлилася цієї весни у Варшаві і 17 мільйонів масок зупинили подих смертоносним вірусом у половини народу всієї Польщі відразу в один час! Вона не торгує смертю, а мріє життям, тож їй раді в кожній країні цілого світу. Своєю величчю і досконалістю дивує навіть тих, кого нічим здивувати в час сучасних інформаційних технологій. Тому читаймо книжки сучасної НООСФЕРИ романтичної фантастики українського професора філології Любомира Сеника з нашого славного Львова! Під стягом країни, що плекає у такий фантастичний спосіб мрію людства про життя вічне.

На дві книжки фантастичних романів – один Олег, одна Нілея, одна Леся і одна Надійка!

Далі по колу: Близнята Олег і Нілея – діти батьків Олега і Нілеї!

Не більше, не довше!

«Наша притча ще не закінчилася, присвячена лише початку дороги. Отже, лише початок, можна, без перебільшення, мовити про успіх, осягнений консолідацією однодумців. Люди, подібні один до одного своїми особливостями, споріднені цими ослобивостями, дружно гуртуються.

Наш факт згуртованости повинен привернути увагу світу. Дуже широке поняття світу» [3, с. 95].

Читаймо про телепортаційну методику кожного образу, який вже на 7-ій сторінці в професора на порозі його 90-річного ювілею в концепції  «для рідного сина – навічно» закарбовується в пам’яті самого сина твердими словами концепту «жіночого начала» як концепту руху, дії, дійсності…  діяльності пам’яті людської самою лише фіксацією в пам’яті слів матері: «я тут лишаюсь назавжди» [4, с. 7]. Як кожна чиста точка відліку, як рідна Земля, кохана дружина…

Саме тому цим образом у новелі «Побачення з матір’ю» відкривається остання книга з цього квартету вибраних чотирьох надрукованих книжок Любомира Сеника. А наша стаття присвячена фантастичній лінії розвитку теми материнської землі в уяві автора – творця таких неймовірних ідей цього телепортаційного мистецтва. І написана ця стаття за давньою методою приготування Великоднього хліба-Паски за слобожанськими, подільськими і поліськими рецептами в традиції східноукраїнської парадигми часу. Тут вчать не шкодувати мукИ-мУки і часУ-чАсу на велику-превелику родину, і довго-предовго місити тісто тільки в один бік. Замішуючи його, наче галактичні зорі доти, доки тісто не перестане липнути і почне відставати від рук. А також за рецептами української галицької кухні в традиції західноукраїнської парадигми простору, коли до тіста не шкодували простих яєчок від знаменитих галицьких курочок, пахощів-солодощів та усіляких родзинок-султанок, зацукрованих троянд і фіялок для начИнок-нАчинок. Розсмакувавши щось подібне хоч би один раз у своєму житті, усі діти на землі, за кожної наступної нагоди, мріють чимскоріш добратися до начинки, як і до кожної золотої серединки ‒ длубаючи праздникові смаколики із загадковим смаком, як філософський камінь. За такою ж аналогією творення українського наукового всесвіту з домінуванням добропрекрасного написана і ця стаття. Авторська метода розроблена науковцями Львівського національного університету імені Івана Франка й апробована в проєкті фольклориста професора Ярослава Гарасима «НООСФЕРА». Це і є справжньою казочкою про курочку рябу і золоте яєчко. Бо якщо в українських хатах заводилися справжні сірі мишки, що бігали по столах, а вчені коти не давали собі ради, то бабуні збирали ці яйця, і продавали замість цементу для палаців, наприклад, для Воронцовського палацу в Криму. А на виторгувані гроші посилали вчитися дітей і внуків до міста в славні українські університети й академії, де знали таємниці не тільки побудови будинків без мишачих нірок, але й способи порозуміння з викопними динозаврами на городі та з іншою науковою дивиною в кожному цивілізованому господарстві.

А от золоті стежки до освоєння законів гармонії у срібному перетині, як осягнення всесвіту таїни, де слово – це срібло, а мовчання – золото,  безсумнівно, розпочинаються з літературознавчих, мовознавчих студій. Але професор філології Любомир Сеник запропонував нам ще й словознавчі студії, де слова обов’язково розглядають в історичному дієписному контексті психоаналітики звукотворення і «звукоподражанія». А отже, при цьому не має значення вимір простору, який простягнувся від людського серця в земному і позаземному просторі паралельних світів рівно стільки, скільки може сягнути величина українського кругозору, обтяженна зизоокістю «звьозданутого» східного сусіда, в якого віддавна «одін глаз на Кавказ, а другой на Сєвєр», що й досі лазерами «ковиряються» в живому серці матері-землі у пошуках дзеркальних блискіток для корони царських примар минулого.

Так до таїни борщівського, гусятинського, тернопільского вишиття, яке у своїй первозданності домотканого полотна збігається і зсідається від води, а не розтягуєтся, як китайська синтетика; очищується і вибілюється у попелі, а не тьмяніє, як золоті «звізди» на пагонах визволителів у завошивлених хутрах, додалася таїна світла людських очей, яке буквами-оберегами людського серця нашого ювіляра родом з нашої спільної Тернопільської Землі-Матері на наших очах творить справжню живу жовто-блакитну мрію: історію Матері-України з її Словом Живим.

Таким чином ювілейна НООСФЕРА 2020 ЛЮБОМИРА СЕНИКА на золотій стежці його 90-річчя патетично й громозвучно найперше зазвучала в новітньому осучасненому форматі занедбаних цивілізаційних вимірів ЛЮДИНИ, ЛЮДСТВА, ВСЕСВІТУ українською поетичною лірикою у збірці «Таїна» і українським романтизмом космічної фантастики у книгах «Райський світ», «Озонна блискавиця». А в минулому році тріумфально ввірвалась у царину української славістики та мовознавства невеличкою збіркою «Новелістичні історії», яка в наш час візуалізуючих технологій навіть у чорно-білому форматі друкованого слова стала GPS-навігатором української славістики у безмежжі макрокосмосу та мікровимірів рідних мовних просторів.

За споконвічним українським Зодіаком, нерухома Полярна Зірка – це не мітка фіксації до хвоста небесного Малого Пса, як до сучасних габаритів рускомірної Ведмедиці, а небесний центр руху українського чумацького Малого Воза по колу, як на Небі, так і на Землі. Кавказ – це не найвища вершина Російської імперії (за «словʼянським рускомірним» калькуванням логіки східної філософії самої Піднебесної), а вогонь провидця і просвітителя Прометея – як перемога світла і тепла в європейському людиновимірному масштабуванні вічності з древньогрецьких часів.

За цією предковічною мірою-міркуванням-логікою літо, як і літа-роки, на тверде переконання українського 90-річного професора, приходить слідом за веснами. Проблема полягає у тому, ЯКИМ ЧИНОМ, ЯКИМ ШЛЯХОМ І ЗА ЯКИМ ПОРЯДКОМ. Чи приходить-котиться, як хвиля просвіченості нового рівня цивілізації золотими стежками освіти і просвіти, якої чекає все людство, чи валиться-накочується, як стихійне лихо, повторного повернення якого не прагне жодне живе створіння на планеті. Тож споконвіку все живе молиться на всіх своїх язиках, мовах і говорах за перетворення часу в безкінечну спіраль життя, а не на потвору уробороса-змію, що пожирає заради життя і своє власне буття, починаючи від свого власного хвоста за двійковим принципом компʼютерних вірусів «начальник-дурень», за законом неминучості скороченого варіанту програми «смерть-життя». Тут відсутні посередники, що завжди займають своє місце у програмуванні триєдиності життя: слова, звуки, відмінки слів, середні роди, теперішні часи, золоті середини, чоло людини – чоловіка як посередника руху в безконечному часі, чорні брови на білому личку – як рух життя і знак пережиття: «Січас нєт врємєні разбіратса, – відповів начальник, – ми бистро атєзжаєм. Двє машини єдут впєрєді, адна закриваєт калону».

В першу вантажівку він заліз у кабіну, в останні дві ввалилися конвоїри, і колона, розвернувшись, витяглася на засніженій дорозі гнучкою змією, що рухалася вперед і незабаром зникла з поля зору присутніх…» [4, с. 17].

 2.

Змія повзе камінням чорним слизько,

червоним знаком пише хижий слід.

Принишкла в темноті за рогом близьким

і ловить слово вільне, як політ.

Неждано вжалить таємничим сказом,

не стямишся, коли, і хто, і як –

опинишся в глухих застінках зразу

з пришитим «дєлом» – від сексота знак.

І вже з-за рогу, з темного під’їзду

змія пантрує свіжу жертву знов.

Пустошаться і сиротіють гнізда,

і ллється, як вода, в застінках кров.

3.

Яка безмежна радість купи слів

з усіх, що є і будуть, мегафонів. –

Та тільки, як назло, лунає спів,

подібний похорону…

                                             «Тіні тлінні»

Золоті стежки України – це, як казали в давнину, широкі гостинці. Щось зовсім інше, величніше у своєму вимірі, ніж сучасні німецькі автобани, й зрозуміло, абсолютно інопланетний концепт у порівнянні зі знаменитим бездоріжжям як «всей необьятной», так і «самава велікава і магучєва»…

Московська москальська весна – інвазія у світ через українську землю потаємними стежками весни празької і весни русской, щоб повертатися  щорічними парадами на Красній площі – це і є формули родіни-«союза нерушимава»… «Здрастє-да свіданія…» – як інвазія в цивілізацію. «Да свіданія…» А що далі?.. – Читай «Катерину» Шевченка!

Це не фантастика, тлумачить Любомир Сеник, це фантастична реальність, гібрид, сюрреалізм. А далі? – Дивись і слухай історію України!

Ватра горить

вогнем непогасним

на всі життя і на всі століття.

Та взялися її погасити

московськими русифікаціями,

еноцидними голодоморами,

пострілами в тім’я

чека, енкаведе, емґебе, каґебе,

розп’яттями

на стінах і дверях тюрем,

розпоротими животами,

улаґами,

сибірськими колимами,

Соловками, інтами,

долинками, карагандами,

депортаціями,

шовіністичними „Wisłami”,

заробітчанством в чужих чужинах,

зеленими папірцями,

горілкою неміроф,

українською з перцем,

кінами в стилі порно,

словоблудом сатанинським…

А ватра горить…

        «Спроби погашення ватри»

Весна Народів вічною весною для Європи крокувала гостинцями Галичини, як «Слава Україні!» Тож і в селах чули: «Героям слава!» Оскільки навіть у глибині карпатських лісів з-прадавен і понині галичани та буковинці на привітання «Слава Ісусу Христу!» відповідають «Навіки слава!»

ВІЧНІСТЬ для Боголюдини і у Києві, і у Відні – CЛАВА!

…СтаніСЛАВ, КатериноСЛАВ і ПетерБУРГ, ОренБУРГ – як ЧІСБУРГЕР, бо далі вже казкова фантастична історія Землі, а не фільм жахів чи міжзоряні міжпланетні війни в набридлому серіалі про перемогу над інопланетянами: Кенігсберг-Королєвіц, що перетворився в Калінінград. А далі? – Дивися світлини в архівах!

Ось Кенігсберг – перлина готичної Європи, колиска німецької культури, місто королівської слави (Королєвіц по-слов’янськи), ось космічний пейзаж міста після совєтської чистки з висоти пташиного польоту…

А ось… відродження «Дома Совєтов» для слов’янської слави Калініна «всесоюзного всеросійського старости», який юридично узаконив масові розстріли і репресії невинних людей рідного народу, в тому числі і власної дружини. Він до останнього свого дня не навчився розрізняти царську хворобу гемофілію від своєї педофілії, що стала в один вимір з педіатрією, педагогікою, філологією. Від  рук цього всесоюзновизнаного нелюда, від його самотнього  але чіткого і каліграфічного підпису на папері гинув справжній калиновий цвіт світової культури. Таким чином, знищивши навіть могилу Канта, совєтська система узаконила гібрид-потвору іменем міста, що справді не має аналогів в історії людської цивілізації з погляду етичних вимірів. Калінінград як центр однойменної області найзахіднішої власності росії став осередком совєтської культури, виміру тартарії, що знаходиться глибше пекла в системі антропоцентризму за древньогрецькою філософією для якого мудрі люди за тисячі років людської цивілізації навіть слів не могли підібрати…

Такої слов’янської ЧЕРВОНОЇ КАЛИНИ, ВИНОГРАДУ, ГРАДУ, ВИНА

для найпівденнішої рускомірної території – земель українського Криму, Донбасу… ?

Ось гради на Донеччині, ось Донецький аеропорт, все в червоній барві людської крові із космічних висот…

Космос… Вічність… Слава…?

Навіщо з тіней сіть плести

на все, що світиться яскраво:

на слів вагу, що нам нести

не для дитячої забави;

на біль душі, що кров’ю б’є

в саміське серце, наче постріл;

на мисль, що пострілом стає

для душ байдужих смертногострим;

на час, що рветься, наче звір,

з тенет, підступних і облудних?

Невже замало наших вір,

щоб воскресінням стали будні?

«Навіщо з тіней сіть плести…»

Вічність починається з тиші світла, а не з вогнів переможних салютів!

Сучасний європейський вимір блиску золотої і срібної ваги слова – це новий незвичний тренд на теренах земель та в мізках людей, що пережили окупацію совдепівською сатанинською антикультурою. Саме тому україноментальна концептуальна сфера мислення ювіляра, доктора філологічних наук професора Любомира Сеника з висоти досвіду його 90-ліття – це справжне відкриття нашого часу.

Гряде новий Закон і Час

на перехресті тисяч років,

і вийдемо на шлях широкий,

освяченим навік для нас

всевидючим і вічним Оком.

Немає іншого добра,

як наша рідна і єдина

без слави й в славі Україна,

Свята Софія й синь Дніпра…

 «Гряде новий Закон і Час…»

Затишок маминої світлиці – це не «уют» із томиком А. С. Пушкіна, коли «Вся комната янтарным блеском озарена. / Веселым треском трещит затопленная печь», тому що вимір людської думки за формулою «приятно думать у лежанки»  триватиме вічно тільки у славі Пушкіна, але мусить клавішою пробілу (контральта чи шифта з таємниці пушкінської думки) просвітитися і перетворитися на наше з ним знання людського життя в часі, що кардинально відрізняється в україноментальній і русскоязичній логіці порядку речей.

За російською логікою, навіть у лінгвістичних формулах усяке знання зводиться до сміху речей (завжди через сльози речей), де «чєловєчєство»  прирівняне до частини світу речей, а не людства: «…но знаешь: не велеть ли в санки кобылку бурую запречь?» Універсал-університет концепту-факторіалу «Но! Знаєш!» на всі випадки життя: комусь дуже смішно, комусь не зовсім, хтось ситий по горло, а комусь – по цимбалах, бо й мета універсальна: щоб звізуалізувати одвічний маніякальний синдром в усіх без винятку «таінственних русскоязичних» поетичних душах: «Ми навестим поля пустые, / Леса, недавно столь густые, / И берег, милый для меня…» Ми навєстім, но – для меня! Або «в противоположно полярном ізмєрєніі  созерцанія»: ми навєстім пустиє…, но бєрєг мілий – для меня!

На відміну від милозвучного прагнення СВОЇХ БЕРЕГІВ серед пустих полів та лісів усією силою своєї класичної «таінствєнной пушкінской души» на весіллі веселого тріску затопленої пічки, рокоту космодрому та ін., український академік Шевченко навпаки: кожним своїм СЛОВОМ-ОБЕРЕГОМ застерігає від кохання з жартівниками УСЕ ЛЮДСТВО. Бо й пічка, запічок і припічок в українській традиції не жартують і казок, як пушкінська нянька-голубка дряхлая, мамка-корміліца не розказує, бо саме звідти, з тих казок, реальність наповнюється САМОльотами, САМОварами, ВСЮДИходами, переносячи театр драми і комедії в театр воєнних дєйствій і навпаки…

Вірш знов – розмова із собою –

суворий ряд ямбічних строф.

Озброєні, підуть до бою

чи побредуть на верх голгоф?

Та ні, ввійдуть у твою душу,

сон одберуть, вагання вб’ють;

і слухати їх поклик мусиш,

стлумивши подих, власну суть

забувши… Слухай: вже ідуть…

«Вірш знов – розмова із собою…»

Затишок маминої світлиці – це рушники на стінах і килими на столах, бо там зорі, квіти, дерева життя, хрестики та гладь безперервників, як безперервна гладь і низинка на полотні – НА ПОЛОТНІ Домотканому Вибіленому-Вилужненому на Берегах-Лугах Річки Життя, НА полотні, як і В житті В людських долях НА планеті ЖИТТЯ ЛЮДСТВА – НА Землі. Там не має права бути пустки!

Саме тому про цей затишок український академік Шевченко пише, розглядаючи його як художню перспективу, не залежну від величин і розмірів, як про космічний вимір життя людства в лоні вимірів тепла печі, а не її веселого тріску, бо й затишок від тиші у царстві звуків, а світлиця від світла у царстві пітьми: «Вичуняла, та в запічку / Дитину колише. / А жіночки лихо дзвонять, / Матері глузують, / Що москалі вертаються / Та в неї ночують…» Льюіс Керрол усього лиш через декілька років після українського академіка підтвердить ці виміри, як талановитий математик вивівши формули задзеркального світу, де Алісу розглядають під мікроскопом, у телескоп, а також у театральному біноклі.

«…військові чини здвигали в своїх мундирах плечима або, в кращому разі, кидали фразу: “Надо разобраться с етімі, так сказать, людішкамі. Ім явно што-то не нравітса”.

Кінець вистави відбувся під бурхливі оплески, але жони сказали своїм обмундированим мужам: “К сожалєнію, опера на малороссійском нарєчіі, непонятно. Куда смотріт власть? Ето нєподобство!”

На щастя, вічно гноблені переслідувані не чули цих реплік жон, бо дісталося б їм на горіхи і не забули б їхнього зриву до нових віників» [4, с. 20].

Так Любомир Сеник навіть зафіксував координати цієї всесвітньої русскомірної золотої концептуальної одиниці «панів-товаришів»: мужів у парадних мундирах зі своїми жонами в нічних сорочках, які ті повитягали з трофейних скринь в апартаментах депортованих галичанок, і в такому симбіозі краденої парадності та інтимності розгулюють високоінтелектуально попід ручки в Оперному театрі львівської повоєнної парадної дійсності української історії – читай новелу «Пани-товариші ідуть до театру», архівовану 14–15 серпня 2018 року в книжці «Новелістичні історії»!

Оце і є справжній дух і науки, і фантастики, і романських мов, і романів як життєва відмінність між україномовним і «русскоязичним» трактуванням термінів та стилів як у реальному житті, так і в сучасній Вікіпедії. А хто не вірить, може зазирнути у ресурс Вікіпедії «фантастика», де чорним по білому прочитає, що цивілізований світ не знає такого виміру в літературі, і це вигадка в театрі москальської філологічної науки та москальського письменства. З цим не можна не погодитися, ознайомившись із технологією філологічної «ізобрєтатєльності» москальства як варіанта інтелектуальної робототехніки, яку ретельно дослідив професор Франкового університету в своїй збірці новел, що безцінним доказом нашої української величі вписалася в сучасні світові наукові гуманітарні технології дослідження слова, наукоємної людської філософської думки.

…Ще мить одна, ще дві,

ще скільки – невідомо,

як зрину візаві

зі словом в іншім домі

із загадкових днів

й мойого воскресіння,

збагнувши щастя слів,

як в лоні дар насіння…

«Збагнути незбагненне»

Відомо, що кожен досвід базується на експерименті, теорії та практиці (що, до речі, зазначено й на гербі фізичного факультету Франкового університету). Не на упослідженні, а на дослідженні справжньої історії народів і цивілізацій, не на розшуку, а на пошуку нульового пацієнта кожного слова, як це робить історик літератури і критик, громадський діяч, доктор філологічних наук, професор Львівського національного університету імені Івана Франка, член Національної спілки письменників України Любомир Сеник – і сьогодні, на порозі свого 90-річного ювілею, сидячи за приватним комп’ютером, обставлений шафами з книжками своєї бібліотеки у рідномовному райському світі, творить наш всесвіт української літературної мови, де кожне слово, кожен звук увиразнює для читача диференціацію законів гармонії та дисгармонії через дотримання законів золотого і срібного перетинів цілком очевидних відмінностей україноментального та «русскоязичного» світоустрою.

Ось один із його варіантів осучасненої промови Франкового Вовка Неситого з поеми «Лис Микита» вже за  часів  Царя Тимка як Тимка Вовка, коли земля була тонка, у версії новели «Божевілля» (за народознавчими студіями, ім’я Тимко-Тимофій походить від грецьких імен Тео і Мефодій – Бог і метода – і в поєднанні трактується як «той, що почитає Бога»). «Все почалося з того, що одних гоноруватих і злостливих панів замінили простакуваті, але не менш зарозумілі і безпардонні. Сталося, щоправда, внаслідок гри глобальних панів світу, і на то, як кажуть мудрі люди, нема ради» [4, с. 9].

Як зауважив Любомир Сеник, світ за Царя Тимка, коли земля була тонка, відрізнятиметься від глобального світу за Царя Гороха, коли землі було троха. Але також відрізняється від світу за Царя Панька, коли теж земля була тонкою в україноментальному фольклорі, але що як факт попросту не існує, бо й не римується в «російськорєчній» традиції. Тож український філолог чітко розмежовує ці кардинальні відмінності тонких земель-тонких матерій: за Царя ПАНька, де панують сини ПАНдемій і всевладного авторитаризму людського Я на рівні підсвідомості, сини істинного всесвітнього пролетаря, який на просторах планети Землі не володіє нічим, крім свого потомства і царя Тимка, де панує єдиний дух бога часу і простору, усвідомлений Людиною віри в Бога єдиного – Дитям Божим, яке володіє принаймні Словом, бо ж воно було Спочатку, було у Бога і було Бог, як це ми бачимо-чуємо у промові Сеникового Тимка Вовка.

«– Щановна висока владо, я прийшов у власній волі, ніхто мене не змусив чи мені погрожував, щоб прислужитися ЧЕСНО НАШІЙ ГРОМАДІ (позначено– У. С.). Знаєте мене, господаря сільського, не великий я багатій, але за роки невсипущої праці придбав кірат, який мені і багатьом людям гарно прислужився. Коли на зборах я почув, що нова влада має намір зробити нас щасливими, Я, ПРИРОДНА РІЧ, НЕ ПРОТИ і працею своїх рук готовий їй послужити.

Високе начальсво дуже радо його записало до колхозу…

– Пане-товаришу ґаздо, знаю вас як ПО-РЯДНУ ПРАЦЬОВИТУ  ЛЮДИНУ (читай: раба-робота-робочу силу. – У. С.), чи не захотіли б ви О-ЧОЛИТИ теє нове господарство і почати добру справу?

Почувши такеє, Вовк зразу О-НІМІВ, АЛЕ ЗГОДОМ, О-ТЯМИВШИСЬ, мовив:

– Я НЕ заперечую, АЛЕ НЕ ЗНАЮ, чи зумію повести таке велике господарство…

– ВИ ПОКАЗАЛИ неабияке ВМІННЯ працювати В СЕБЕ, то чому б вам мало не вдатися сим разом?

НЕ ЧЕКАЮЧИ ВІДПОВІДІ, ВІН МОВИВ СЕКРЕТАРЦІ…» [4, с. 12–13].

Тонка Тимкова земля – тонкі матерії, які неможливо збагнути, не пройшовши життєвого шляху не лише свого, але й своїх ближніх через Живе Слово без зерна неправди. Любомир Сеник мислить категоріями не тільки свого народу, але й усього людства. Тут кожна людина – тонка і прозора у своїй цілісній недоторканості, бо жодне серце не працюватиме з похибками як із «погрєшностямі» в рамках тільки десяти Заповідей Божих. Більше і не потрібно. Секретарки записують секрети життя, а секретні сотруднікі-сексоти записують секрети буття. Саме тому в кожному москальському трактуванні будь-яка історична правда чужого життя-буття – це вигадка, за логікою, бо так починаються тільки древні руські казки та билини – фантазії «древнєй Русі на зарє своєго проісхожденія»: так ніби зоряність – діагноз слабоумія, деменції та склєрозу цілої нації, цілих народів та етносів, а не локальних академіків.

Тож цілком логічно, що за законом світу частушок, а не вселенської безперервної пісні любові життя, навіть коли, як пише Любомир Сеник, «Диявольська акція завершена», дійшла до апогею, своєї вершини, Тимко Вовк доходить висновку, що це – божевілля, а на такому божевіллі НОВА ВЛАДА Царів Паньків не заспокоюється. За аналогічними законами здорового глузду, так і кожен українець із вірою в Бога Єдиного перевіряв божественну силу об’єднання в колхоз як єдність-союз, але подивившись не це все, називав божевіллям.

Історичний досвід нашого народу сьогодні в час інформаційних технологій виявив для всього людства, що опанування “тонкою землею”  як тонкими матеріями, найделікатнішими вимірами людського ока і людського розуму  опецькуватими обрубками Паньками, синами роду Панів Псевладності – як загрозлива пандемія тараканів-безхатченків – завжди на виду у всього білого світу, бо під урочисті марші бутафорних парадів переходить у спадок від покоління до покоління. Зрозуміло, що по-академічному, по-Шевченковому у вимір «як куций німець вузлуватий» потрапляє кожен, хто лиш бачить вузлики на пам’яті, але не може їх прочитати-озвучити, оскільки німий з роду. Людська пам’ять – це щось більше ніж генетика від роду до роду навіть у людей, що співають своїх «убогих» пісень одними лиш вигуками «Ой! да Ай!», передаючи їх із покоління в покоління як реальну владу вічного людського духа народу, а не банальної фамільної реліквії в камені, що його час, як вода, точить до розчинення.

Візія Любомира Сеника з висоти його 90-річного досвіду повністю співпадає з Кобзаревою: «Солдатня, тільки вантажівки зупинилися біля сільради, моментально вискакувала з кузовів і шикувалася в ряд, перед яким з’явився камісар і визначав кожну трійку солдат на “адну фамілію”. Далі він уточнював: “Кажісь, панімаєтє заданіє, сбор адной сємьї не болєє пятнадцать мінут. Дєлать усьо бистро, бєз замєдлєнія –  єто общее правіло в такіх случаях. ОПИТ ҐАВАРІТ, ШТО ЗАМЕДЛЄНІЄ ПРОВОЦІРОВАЛО СОПРОТІВЛЄНІЄ ВРАҐА. МИ ІМЄЄМ ДЄЛО С ВРАҐАМИ В ФОРМЄ КОЛОНІСТОВ, посєльонних здєсь буржуазнимі властямі. АДНІМ УДАРОМ МИ ЛІКВІДІРУЄМ ЄТУ ОПАСНОСТЬ. ВСЬО ПАНЯТНО? ПРИСТУПАЙТЄ К РАБОТЄ. Список у вас НА РУКАХ”.

Солдатня швидко розбіглася селом…» [4, с. 16].

У москальському світі обрубків, недомірків усі списки, писані буквами, перетворюються в писані чужою кров’ю, бо така парадигма самоствердження як ущільнення простору буття й одночасної тривалості як розтягнення часу життя у вічному страху вічного поспіху.

«Солдатня, тільки вантажівки зупинилися біля сільради, моментально вискакувала з кузовів і шикувалася в ряд…

Солдатня швидко розбіглася селом…» [4, с. 16].

Макрокосмос переходить у мікрокосмос, а людей розглядають у театральний бінокль.

Новела «Воші» – «воювати з окупантськими вошами набагато легше, ніж з двоногими окупантами…»[4, с. 24].

«Вже з підлітка закріпилася думка, що хто б тобі не говорив про події, яких ти був свідком або навіть учасником, не вір, бо все бачив власними очима, відчув на власній шкірі. Все почалося з того, коли на початку березня до нас вдруге прийшли визволителі… Ну, вони так себе називали, щоб прославитися серед “простого” люду і за “визволення” і ЗА ТЕ МАЙБУТНЄ ЩАСТЯ, ЯКЕ ЧЕКАЄ ВСІХ, ХТО НЕ ПРОТИВИТЬСЯ…» [4, с. 21].

«…війшли непрохані гості буквально наступного дня. То були троє в офіцерській формі і одна жінка, теж мала зірки на пагонах. Були вони ще зодягнуті в шуби з овець, з-за не повністю застебнутих шуб кублилася біла вовна. Вона біла за своєю природою, але від солдатського життя добряче забруднена в сірий колір.

УСІ ЧЕТВЕРО ВСТУПИЛИ В СІНИ, НЕ СТУКАЮЧИ, ЗАЙШЛИ ЗЛІВА В КІМНАТУ, СКУПО СКАЗАВШИ “ЗДРАСТЄ”. БАТЬКО СИДІВ ЗА СТОЛОМ, ВІДКЛАВ КИНЖКУ І ВІДПОВІВ  “ДОБРИЙ ДЕНЬ”» [4, с. 21-22].

А це стара, дуже стара галицька колядка:

Дозвольте нам, господарю, заколядувати,
Бо ми прийшли про Ісуса пару слів сказати.

дозвольте нам, господарю, заколядувати

ДОЗВОЛЬТЕ НАМ, ГОСПОДАРЮ…

ДОЗВОЛЬТЕ НАМ

ДОЗВОЛЬТЕ..

Приходять і співають навіть дуже маленькі діти, зі знайомої родини,зі свого села і всеодно ПРОСЯТЬ ДОЗВОЛУ сказати! Тільки сказати! Слово! Тільки слово! похвали про єдиного Бога, в хаті ГОСПОДАРЯ, який може просто ЧИТАТИ КНИЖКУ… фантастика, очевидне неймовірне..

Приходять четверо досвідчених офіцерів, люди слова честі і кодексу честі, з зірками на пагонах, з жінками в товаристві І ВАЛЯТЬ НЕ ДО ГОСПОДАРЯ, який просто може читати книжку, а  «….рєшілі зайті к вам, ГЛЯДЯ НА ДОМ, КАК ВІДНО ПРОСТОРИЙ», бо «ми хатєлі б…» [4, с. 22].

І чи справді «То були троє в офіцерській формі і одна жінка, теж мала зірки на пагонах…» ???

«Здрастє…» ???

Про чотири створіння, як імена существітєльні і їхні «звездниє» дороги…

Без «До свіданія!» Щоб без «свіданія» і без паразитів у шубах і під шубами…

ЩОБ НІКОЛИ БІЛЬШЕ!

Усі ці формули кардинально протилежних світоглядних схем Любомир Сеник майстерно буква до букви розписує і, що найважливіше, у наш час візуалізуючих технологій озвучує для вуха читача будь-якого свідомого віку. Навіть немовлята вловлять відмінності голосу між приземленням притиску, «акання» москальської приказної армійщини і мелодійним співочим «оканням» та лірики високого стилю побутового повсякденного спілкування навіть у Богом забутих українських селах.

Десять новел, як десять концептосфер з чіткими формулами. «Побачення з матір’ю», «Божевілля», «Пани»-товариші йдуть до театру», «Воші», «Людина з міткою», «Член», «Небезпечні зустрічі», «Одна краплина до кави», «Чарівна ніч», «Повернення в дитинство». Заголовки дозволяють спрогнозувати математичну модель кожної новели, бо немає такої хвороби пам’яті, за якою б людина, забувши, як то ходять на двох ногах, взялась би непередбачено літати в повітрі, як менш еволюційно розвинуті доісторичні літаючі динозаври-птеродактилі, за москальською логікою руху повороту фізіологічної пам’яті, як «рєкі-рєчі вспять».

На відміну від фантастичних романів у цій книзі професора майже немає трьох крапок, що вкотре підтверджує її чіткий науковий формульний стиль із дотриманням законів світла, бо ж і автор – теж Воїн Світла.

Ця збірка новел як довідник для студентів з народознавства та української славістики не реалізувалася б, якби у 2009 році не побачила світ книжка «Таїна» – збірка високопоетичної і громадянської поезії, що вперше в житті несподіваною лірикою зринула в уяві в такому поважному віці. Звіряючись із нею, можна відстежити з точністю до слова, до звуку зародження й розвиток міркувань космічної тематики, яка пізніше оформилась концептуально  у фантастичний роман із двох частин: «Райський світ» та «Озонна блискавиця». Тож цілком очевидно, що сама по собі концептосфера фантастики розпочинається у нащадка свободолюбивого козацького роду з концепту «свободи», якою жоден свободолюбивий народ не розмінюється і не торгує.

Ще й досі українські світлиці з образами і весільними світлинами в рушниках, серед яких мальований козак Мамай на стіні з написаними під картиною словами «Козак Мамай – не крамар!» Зазвичай там зустрічаються слова давньої пісні – козацького виміром світоустрою – у різних фольклорних варіантах, як наприклад у селі Мигія на Побужжі. В одній зі світлиць під картиною й сьогодні прочитаємо: «А що ти на мене дивишся? Хіба не відгадаєш, відкіль родом і як звуть – нічичирк не знаєш. У мене ім’я не одне, а є їх до ката, як попадеш на мого свата. Як хочеш назви, на все дозволяю, тільки крамарем не називай, бо за те полаю. Я ніколи не міряю по аршину, хіба кому із гвинтівки гостинця подарую у спину…»

Козак Мамай – не крамар! Мамай-Характерник, Мамай-Усміхнений, Козак-душа правдивая, Козак-бандурист…

Буттєва точка відліку в позі ембріона усього козацького поступу в українській історії в українському кордоцентризмі.

– Підходьте, купуйте свободу.

Цього краму є досить!

Хтось купує, хтось – торгується,

бо хоче дешевше.

“Та вона нічого варта!” –

вигукує обурено панок,

одягнутий в елегантний костюм

(напевно, дорогий).

Збирається багато людей.

Сенсація! Торгують свободою!!!

Годі протовпитися.

Підліток – високий соняшник –

з синіми-синіми очима, як небо,

приглядається, а думка його птахою,

що он високо летить над торжищем,

вдаряє в самісіньке серце:

«Де твоя таємниця, свободо?»

                                      «Продавець»

Такий лейтмотив усієї поетичної книжки як лейтмотив цілої пісні життя самого Любомира-Любчика: пошук таємниці в свободі на торжиці очима підлітка – високого соняшника з синіми-синіми, як небо, очима  і думкою, що високо летить над торжищем і вдаряє в самісіньке серце

Долучившись у такий спосіб до філософії кордоцентризму Григорія Сковороди,  формули концептосфери Любомира Сеника покликані кардинально змінити життя людства у мирі, достатку та злагоді кров’ю невтомної пісні-роботи живого людського серця, людської думки, що відслідковує рух світила по небу, схиляючи голову до землі, коли воно ховається за хмарами й сутінками, а не вітром війн, озерами сліз і морями людської крові. Бо ж світ сьогодні – це незмінна картина, на якій винятково Трапезундом галушки варять, деруть шкуру з гречкосіїв у той час, коли німець картопельку на самому Запорожжі садить. Бо ж сіяти по світі філософію споглядання, «золотої середини», «золотого і срібного перетинів» і формувати музику всесвіту ноосфери за законом селекції гармонії – це не те що садити картопельку всю підряд із німими-німецькими серцями. Сади-ліси зелені, що до осені пожовтіють, реально садити, а Сади Священні взаправду переводити в дрова – вічна німецько-москальська парадигма сакральної цілочисельної філософії Піфагора!

Але ж то СВІТОВЕ ЗА! ПОРОЖЖЯ! – сучасні метаматеріали і лазерні технології слова-пісні ГРЕЧКОСІЇВ, що жнуть тільки те, що сіють, а не садять, щоб чекати, доки на голову само посиплеться, чи закопують, щоб викопувати. Та ж то технології спадкоємців древньоГРЕЦЬКОЇ філософії споглядання, кордоцентризму, демократії як кратності людського виміру в цілочисельній філософії Піфагора!

Тому й Козак Мамай-Характерник – не крамар! І українська філософія споглядання – це не філософія «созєрцанія»! Філософія погляду людського ока з головою, як берегом, навіть на далекій космічній периферії передбачає і всесвіт мозку в берегах цієї голови, де живуть і трудяться не тільки біполярні клітини з двійковою програмою «свєт мой зєркальце, скажи, да всю правду доложи», але й монофокальні-рецепторні і мультифокальні-зіркоподібні! А філософія со-зєрцанія – це філософія дзеркал, яким дозволяють філософствувати тільки до вигуків «О!-АХ!» Вони – як міра математичних факторіалів у вічній грі захоплення – скорочують відстань, щоб прискорювати досягнення цілі. Це безумство з позиції усякого здорового глузду, а не тільки за мірками філософії і математики як наук.

…Напівзабуте знову мріє…

                       М. Рильський

Ні, незабутнє – добросиле,

нетлінне, чисте в мить одну

ввійшло, збудило, воскресило,

на повен світ заговорило,

відкривши серця таїну…

Ціль лівої руки чи лівої ноги не в тому, щоб доганяти праву, а щоб віддаляючись від неї, фіксувати роботу симетричного виміру в просторі часу, одночасно в житті просуваючи цілу! цивілізацію людства, а не його деградуючу частину – безмозку бездарну лівицю. Бо це кумедно звучить зі сцени наукового театру навіть перед болотною травою, пустельним піском, рідними дітьми, мовби перед інопланетянами, які прагнуть росту й поширення і в часі, і в просторі! Справді, тільки одній людині це не під силу, але природа космічного програмування мікро- та макровимірів дозволяє це завжди як мінімум для двох навіть найменших людей, якщо вони мріють про людство і обирають людський вимір своїм серцем за правом повної свободи вибору. Жодна жива істота не заперечить своїм жодним навіть куцим розумом, що напівнезалежності чи напівсвободи не буває – цей вимір не ділиться ні на чверті, ні на йоти…

Тому «мрія» як людська здатність є найгеніальнішим моментом Творця у побудові Всесвіту в людині, і це стає лейтмотивом у творчості львівського мрійника-фантаста родом із Тернопільщини професора Любомира Сеника. Споглядання – це часом наукова філософія, часом наука життя, що в Сеника-романтика переливається у дві пісні – в два фантастичні романи. Автор – дослідник, науковець, професор, сивочолий лірик, але не поет чи письменник, і не такий, щоб знаменитий, тому що не «созєрцає» світ, а по-філософськи по-у-країнськи вивчає, досліджує й описує і нас навчає, щоб знали, пам’ятали, стерегли! А не поучає, щоб вовіки знаменито було, коли все тече, все міняється!

 «Созєрцаніє» – це фантазія чистої води, яка що менше містить філософії та науки, то більшої цінності надаватиме славі автора. Але зміст слова «споглядати» і «созєрцать» абсолютно однакові для перекладачів і водночас абсолютно протилежні в гуманітарному вимірі! Не дзеркала об’єднують людей, а спершу живі люди різних матерів об’єднують одномірні дзеркала слів спільної материнської мови, і лише після того ці дзеркала об’єднують, гуртують людей – наголошує доктор філологічних наук, професор Сеник. Люди завжди свідомо чи несвідомо об’єднані однією землею, однією проблемою спільної Землі-планети.

«Люди, подібні один до одного своїми особливостями, споріднені цими ослобивостями, дружно гуртуються» [3, с. 95]. Це закон реальності, за яким Людству дано гуртуватися своїм різноголоссям у мікрокосмосі дітей макрокосмосом батьків, за законом озонної блискавиці. Любомир Сеник виводить цей закон у гомоні земних дітей-близнят Олега і Нілеї, що фантастичним людським закономірним земним шляхом з’являються наприкінці роману в родині батьків Олега і Нілеї. Появляються тільки завдяки тому, що самі батьки протягом одного сердечного роману в двох книжках у двох фантастичних романах «Райський світ» та «Озонна блискавиця» виборюють найголовніше в сучасній цивілізації людей – ПРАВО ВИБОРУ СИЛОЮ СВОГО СЕРЦЯ І СИЛОЮ ЛЮДСЬКОГО ГОЛОСУ на райське життя земне НА планеті Земля: «Близнята Нілеї та Олега відкривають дорогу в майбутє. Двоє крихіток людських фактично стали героями нашої притчі, бо вони символізують початок і власною своєю природою, і тим, що сталася перемога, як початок, на виборах» [3, с. 94].

Сила людського голосу – це подих озонованим повітрям. Озону не може бути більше чи менше, ніж грому в блискавиці чи блиску в громовиці. Але блискавиця, запущена через слова любові, завжди повертається подвоєною любов’ю серцями дітей, навіть близнят, навіть з тими самими іменами батьків Олега і Нілеї, але вже з новими помноженими духовними здатностями, опанованими в іншому вимірі фантастичної планети Нілеї-матері.

На наших очах зародилась, утвердилась і нарешті звізуалізувалася для всього українства викінчена цілісна концепція ідеології України, базована на винятково українських наукових продуктах: філософії кардіоцентризму Григорія Сковороди, філософії споглядання Тараса Шевченка та філософії поступу Івана Франка. Безперечно, ідеї Лесиних досвітніх огнів, слова, як твердої криці, що іскриться серед бою, та лісових пісень, що заманюють незрілі поетичні душі в пітьму та вічну мерзлоту дрімучого невіглства, є основними законами світла, які тією чи іншою мірою пропагувались українськими класиками.

Чекай! Гряде обвалом голосів незвичних

на обширі палючих обріїв далеких

вогненна мить – і вдарить голосом закличним

озонної утіхи, як лелечий клекіт.

           «Спекотна візія каміння й деревини …»

Отже, можемо сказати: уперше космічних обріїв – завдяки озонотерапії і магнітоімпульсної терапії словом – ми сягнули саме завдяки Любомирові Сенику. Можемо говорити про це з впевненістю, оскільки тема космосу звучить не як освоєння нових незвіданих світів людиною, а як повернення людини-прибульця з інобуття на рідну землю, до себе самої, до гармонії свого тілесного і душевного україноментального зцілення через Слово Живе. Світ космосу – це перш за все світ безмовної краси Всесвіту в гучному хорі візуальної гармонії руху світил. Перш за все, як краси мережива проблисків у всесвіті людської пам’яті, людської свідомості. Картина роботи мозкових центрів, наче зображення на енцефалограмі мерегтіння мережива світла з мозкових центрів. У людини думаючої вона виникає ніяк інакше ніж за покликом серця і голосом тверезого розуму роботи-світіння живих астроцитів-зірок-клітин – це і є тим, що відносять до позначень найсвітлоносніших перехресть всесвіту людського інетелекту, людського буття у житті всесвіту космічного.

Німує хата серед бур’янів,

Забута стежка, вмовкли голоси,

закам’яніли в сизому повітрі,

і десь забулось все, що йшло з роси,

з води, від зір, від голосного вітру…

Пощезло, вже не вернеться, та враз

на серці защемить і відгукнеться

далеким спогадом, що повсякчас

подібний до намиста, що не рветься…

           «Німує хата серед бур’янів…»

Тож і повернення додому завжди почнеться з генетичного поклику як нерозірваного намиста рідної землі, яку, аби  почути  в усій красі звуків, потрібно спочатку візуалізувати як мету terra incognita, що її треба освоїти оком як таїну в рідному слові – всю і відразу цілою та ідеальною в знайомих округлих формах гармонії в людському оці найдопитливішої людини-астронавта. Освоїти у відчутті – найріднішою домінантою добропрекрасного на рівні генів. Щоб весняний розкотистий грім звучав рідним материнським голосом, як закликом землі до життя вічного, до буття в родинній єдності з голосом пісні, яка кожною хвилею-хвилиною котить-манить тільки до себе, подалі від чорних дір, духів і привидів минулого часу до рідного додому буття, в майбутньому – до небесного космічного вічного раю життя на землі.

На перехресті світла й тьми

ми стоїмо в глухім сум’ятті.

І я – не я, і ми – не ми,

Забувши, що були на святі…

…Лиш би вернутись назавжди

до себе, як прийти додому…

А дім… Нікого і не жди –

жди тільки весняного грому…

«На перехресті світла й тьми…»

Така принциповість і відданість Любомира Сеника – безперечно, данина моді найсучасніших наукових напрямків: лазерних технологій, метаматеріалів, прозоростінного будування, які в гуманітаристиці творять абсолютно відмінні співвідношення простору й часу, повертаючи людину в антропоцентричний вимір і філософію споглядання, а отже не з емоціями руху життя чи їхніми відхиленнями від норми як патологією, а з їхніми антиподами – емоціями буття, людськими переживаннями.

І не сумуй, що облітає лист зів’ялий,

оддавши щемом болісним терпких утрат,

що незворотний біг вогнем тебе пропалить

й настроїшся – скрипаль – на елегійний лад. –

Нехай ці переміни душу перепалять –

в огні народжуємось сильними стократ,

і в небесах глибоких, чистих, неозорих

шукаєм, як в собі, сенс символу прозорий.

«Осінні октави» 7,«І не сумуй, що облітає лист зів’ялий…»

Колись було інакше: жили-не тужили, не знали страхів і перепон, не визнавали меж і кордонів. В моді була таїна, до якої сягали відкриттям світів.

А сьогодні люди зазирають спершу на новинні сайти, щоб якнайповніше побачити-прочитати реальний світ в очах інших людей, що – мовби мерехтіння  метелика за принципом бритви Окками – має моментально прояснити закономірності глобальних змін цілого всесвіту. Так, ніби таємниці буття можуть стати явними, якщо годинник життя зупиняється, ніби часу не існує і люди живуть у вічній молодості. Чи ж люди ростуть тільки вночі, тільки в невігластві і в сльозах, а не в щасті і в усмішці? – запитує кожним словом доктор філологічних наук Любомир Сеник.

Без таємниці світ зникає,

метелик крильми не стріпоче,

не вкриє обрії безкраї

блакитно-срібна велич ночі…

(Вірші про срібно-синю ауру 3. Розставання як зникання)

Сьогодні живуть-переживають виміром такого віртуального світу і вже лише після цього зазирають у художні та наукові книжки, щоб помріяти про світи реальної гармонії, у яких хотілося б жити насправді, щоб гармонійність і гармонічність накладалися ідеально. Так художня і наукова література стають майже рівносильним виміром у світогляді-світомірі сучасного землянина. Цю інтелектуальну власність не можна ні купити, ні продати як свободу вибору в своєму серці. Таке поняття віри і вірності Любомир Сеник досліджує через явища свободолюбивого козацького духу українців у порівнянні з постійною залежністю – «завісімостью» як зависанням у «російськоязичній» і ментальній агресивності північного сусіда. Очевидно, це й стало поштовхом до написання космічних фантастичних романів, що утверджують українське слово як критерій цінності у світі людей, які  читають думки і літають без літаків у бутті панування десяти Заповідей Божих на противагу москальському світу стереотипів, що переходять усякі допустимі межі.

Цей глум, цей дим, туман повзучий

намертво заполонять душу

і кулею тупою влучать,

отрутою тебе задушать.

Та ні, напівживим-півмертвим

в омані будеш белькотати,

забувши Хрест кривавий Жертви

і рідне попелище хати.

«Цей глум, цей дим, туман повзучий…»

Осягнути такий симбіоз еталонів краси людини в точності й досконалості світу, як і прагнення точності та досконалості людини до еталонів краси світу, ми маємо можливість, заглибившись у прозову творчість Любомира Сеника – романтика-фантаста. Час після виходу його збірки поезій «Таїна» 2009 року припав на знакові події, що так чи інакше позначилися на історії освоєння космосу, коли можна чітко відстежити український слід, оскільки відірватися від землі, щоб сягнути космосу може тільки вільне тіло з вільною душею і з добрим хоробрим серцем Воїна Світла.

Кричи, моє серце, до смерти розпучно,

щоб край сколихнути зі сну кам’яного,

щоб світло палало у нас нерозлучно,

щоб промінь розвіяв всі наші тривоги…

Коли ж того болю, і крику, і крові

замало для світла, замало для світу, –

тоді, моє серце, як вибух любові,

ущент розірвися в небеснім зеніті!

                              «Трагічний мотив»

Людство розучилося ставити прості запитання та відповідати на найпростіші запитання, поставлені не людьми, а світом, в якому є такі речі спільного користування, як сонце, небо, земля, зорі та їхні діти, а вже за цим інші космічні позалюдські речі-виміри. Значить, забули про речі не прості, а направду золоті, срібні, раз на них дивляться інші люди й прагнуть осягнути їх ціною всього свого життя.

І тоді до цього забудькуватого світу промовляє затаєна українська душа козака Мамая-Характерника, володаря характера-жетона, що дозволяє повернутися додому й захищає від вражої кулі. Український козак-філософ, що намальованим на картині зазвичай біля образів прикрашав чи не кожну українську хату, відпустив коня-ракету пастися, а сам став праобразом Сеникового Олега, що устами Любомира Сеника ставить риторичне запитання: чи може людство розгледіти дорогу для власного польоту в космос, якщо не бачить не тільки польотів поетової думки рідною мовою, але й не прагне запам’ятати барв веселки, що на небі, земної адреси брами небесної, і тим паче, якщо кепкує з людей, що малюють для його очей барвистих метеликів, які занадто близько літають перед його ж  носом? Повернутися додому у світі САМОльотів і САМОварів, САМОкатів, втративши бачення краси рідного дому нереально:

Нині мучить мене тривога,

щоб не загинули барви метеликові.

Близька яка й далека дорога

сяє до брам веселкових.

Згасли начебто райдужні сяйва,

мерехтливі метелики опечалені,

ніби стобарвні миті вже зайві,

начебто крильця метеликів спалені.

Начебто світ закрутився шалено

лише в єдиному кольорі шелестячому,

в безнадійно одному – зеленім

з втіхами мало що не котячими…

Та ось метелик тріпочеться крильми, –

ловимо запах,  стобарвний злетами,

музику кольорову чуємо хвильно,

ставши на мить кольорову поетами…

                          Лютий– травень 2007

(ДВА ЦИКЛИ 2. Колір (Асоціації книжні і не книжні) 5. Метеликовий)

І барви ми знаємо відмінкові: називний –  земля-космос, родовий –  землі-космосу, давальний – землі-космосу, орудний – землею-космосом, знахідний –  землю-космос, місцевий – на землі-У КОСМОСІ, кличний – ЗЕМЛЕ-космосе!

Тільки в російськоязичному світі ніхто не кличе землю: «Земле моя, всеплодющая мати!..»

Кличуть: «Боже», «Отче», «старче», «Господи…» І це все! Немає барви-відмінка…

І в англійців немає, і в німців десь близько того…

Голо!

Людство перестало дивитися на небо, щоб співати пісень, бо там – голий космос. Тоді українець Павло Попович першим заспівав у космосі «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю: чому я не сокіл, чому не літаю?..» Заспіав пісню У небі, дивлячись НА Землю, закутану в хмари.

Людство перестало дивитися сни, щоб розказувати казки, бо то чиста фантазія. Українець Сергій Корольов першим послав замість собак у космос першого москаля, щоб той переконався, що думки українців, які дивляться на небо й співають про нього – здійснюються не тільки в снах, але й наяву: трирічний сиротина з берегів Дніпра мріяв про маму і тата. Американський космонавт Рендольф Брезник назвав його своїм сином Уаєтом і на час свого другого польоту в 2017 році вивісив на борту космічного корабля поруч із прапором своєї країни прапор батьківщини свого названого сина-українця – жовтоблакитний. Його по поверненні на Землю американський астронавт Рендольф Брезник подарував Дніпропетровській обласній науковій бібліотеці.

Від чорної хмари – чорний вітер,

від білої хмари – білий легіт.

Від метелика – райдуга,

що кольоровим луком сперлась

дугою в небо,

а двома кінцями в землю

і з криниці далекого сусіда край села

жадібно п’є воду

А звідки журливий вітер?

        «Від чорної хмари – чорний вітер…»

«Що ж то воно таке – космос?» – мабуть, запитає кожна людина, почувши про цей вимір уперше.

«Є ще й інші аргуменити того, що вони, люди нашої країни з новими духовними здатностями, не зійуть із своєї дороги, а саме те, що вони виділилися серед інших, але й багатьох “інших” вони зробили їх такими ж, як і вони. Тобто відбувається безперервний процес “озонення”. Блискавиця, запущена з Неба, не зникає….» [3, с. 94].

Це вимір людського серця навіть у німих і незрячих, який любов’ю засвічує мереживо зоряного всесвіту світлої людської думки у просвічених людських головах, з яких, як із найменших світлячків, складеться затишна світлиця Матері-Землі у безмежжі Всесвіту.

…І що слова, перлиста мова,

їх зливи, переливи,

коли німію, гублю слово,

із трепетом шукаю нове,

як зеренця для ниви.

І що слова – зронить не смію,

шалений серця трепет

в мить очаровану, як мрія,

вдихнути словом чи зумію

у ледве чутний шепіт…

                   «Слова і серце»

А далі – читай про зародження цього виміру райського життя в першому фантастичному романі Любомира Сеника «Райський світ», який розпочинається з найвищого фантастичного за українськими мірками будинку, з якого видно Магадан (жарт Олега і Надійки?), де працюють вербувальники сексотів – прибульці, які тимчасово поселилися на землі і вже встигли створити свій «уют», що не можна перекласти на українську мову як «затишок», бо то – не від «тиші».

«Уют домашнєго очага» у тимчасовій юрті, покритій кінськими шкірами монголо-татарського іга, нічим не відрізняється від осучасненої казахської юрти Байконура-космодрому серед пустелі, що її реальні русскоязичні прибульці справедливо вважають пунктом відправлення для освоєння космосу. Як зауважує Любомир Сеник, саме на аналогічних космодромах розігруються вистави сьогоднішньої драми і комедії людської цивілізації.

Чи ж таки людської?!! Коли в найуспішніші часи панування прибульців з усіх совдепіських мегафонів лунали не тихі, заколисуючі колискові чи мовчазні молитви за зцілення, єдність-союз людей у світі людей, а – «І снітса нам не рокот космодроооома, не ета ЛЕДЯНАЯ СИНЕВА. А снітса нам трава ТРАВА у доооома, зельоооная-ЗЕЛЬОООНАЯ ТРАВАааа…». Бо ця тартарська «сістєма» в русскоязичному вимірі завжди складена тільки з двох слів: піще-варєніє, апрельскіє-майскіє празднікі-праздновать, трава-отрава, а не слава українського слова, яка навіть найпрогнишліші системи перетворюватиме в життя, бо така вже інопланетна логіка української мови: травлення-живлення, квітень-травень, весна-літо-літа, жито-життя-буття, свята-святого-посвяченого-присвяченого…

Як і життя Людини-Покликаної присвячене всій людській цивілізації,  починаючи з рідного краю, зі своєї України, з виміру просвіченої людської думки, про який і мовить на останній сторінці роману Любомир Сеник як про стан особистого просвічення: «Власне, дорога до нього вже почалась ТУТ, вона вже не зміниться, бо ті люди , які стали іншими, злетіли Духом, ніколи не захочуть повернутися в попередній, старий стан і повзти по землі. Не знаючи висоти небесного простору, в який тепер злітають з радістю і гордістю від того, що вони таке вміють, вже не опустяться назад до злиденного животіння…» [3, с. 94]. Отож сьогодні українці мають свою концепцію космічних мір – мікрокос і макрокос як позачасові та позапросторові виміри. А кордоцентризм запропонував визнати третій – космос людського серця, і український філолог, професор Любомир Сеник успішно впорався з цим позаземним-позасердечним академічним завданням сучасного людства:

Душа на вітрі, це вітрило біле,

розгорнене супроти бур, як щит,

тріпоче, б’ється, мов осиротіле,

та не вмирає під вагою літ.

Загадка дивна, певно, незбагненна

в потоці літ, в щоденному труді,

у дивній одержимости натхнення,

в таємности і ритму, й слів рядів,

у цілости з окремих літ страждальних,

у попелі, з якого птах встає

безсмертним, позабувши вік печальний,

і в простір неба крила розів’є,

щоби могли із радістю з’єднатись

у небесах, в загадку тисяч літ,

спуститися на землю і почати

новий, таємний, дивний кололіт…

«Душа на вітрі, це вітрило біле…»

Як бачимо, цілком закономірним є те, що концепт білого вітрила як щита, оберега мадрівничості людської душі прийшов з катарсису – з Шевченкової Катерини-чистої, очищеної, що закладено в грецькому перекладі імені. Вже не прочитаної, а просвіченої Козацьким Всевидячим Оком чола – оком справжнього Чоловіка.

У двох фантастичних романах ми перетинаємося шляхами всього з трьома жіночими постатями: Надією – жінкою земною, Нілеєю жінкою неземною, і Лесею, яка, як і Олег, покликана вчитися у вимірі ТАМ на тій планеті, щоб повернутися у вимір ТУТ на рідну землю просвіченою. Філософія споглядання як зримість жіночого начала у трьох вимірах самого слова, з якого все починається, воно наявне у божественності жінки і є суттю її божественності.

Вже згадані новелістичні історії теж розпочинаються з новели «Побачення з матірʼю», саме ПОБАЧЕННЯ. Того самого чи якогось іншого Олега ?– це автор залишає для нас таємницею перевтілення душ у своєрідну константу ототожненням старого-нового виміру жіночого начала у світі візуалізуючих технологій. Тож узагальнений жіночий образ набуває нових не зрозумілих в інші часи функцій оберегів усього роду людського: не лише життя в утробі, але й буття людства у всесвіті. Не тільки мудрість жінки, її розум як берегині домашнього вогнища в серці, але й знання, як і незнання – антипод таємниць. Таємниці світу підвладні винятково матерям дорослих дітей, які вже вилетіли з батьківського гнізда. Вони Живим Материнським Словом-Благословенням перетворюються в криївки для Воїнів Світла на рідній Богом даній землі, коли «золоте мовчання» закладене в основі поведінки не лише одного рідного сина, «а й тисячів, мільйонів таких, як він, котрий не напрошується на неприємности сурпроти всесильної влади…» [4, с. 5].

 Жіноче материнське начало – це завжди чиста Рідна Земля, яка чекала, чекає і буде чекати, як Бог, кожного свого сина завжди, скрізь і всюди, вічно – підсумовує Любомир Сеник: «Коли почалася всесвітня хуртовина, і чужі полчища по черзі заливали рідну землю, Степан змушений покинути її. Під час прощання з мамою він сказав, що невідомо, коли він повернетсья додому, на рідну землю. З болючим щемом в голосі мати відповіла:

– Знаю, сину, ради твоєї безпеки ти від’їдеш. Але я надіюся, що ми колись побачимося…

Степан змовчав, бо й рідна мати не мала знати все до кінця про нього…

В якусь мить у його розбурхану велетенською грозою душу увірвалася думка, як грім з ясного неба: час біжить, вважай, бо село має очі! Хто це йому говорить? Хто сміє його лякати? Він не боягуз – усе життя його свідок. Але при одній згадці про небезпеку матері… легко, ледь помітно вклонився і повільним кроком, ніби підстрелена птаха, обернувшись плечима, відійшов від воріт» [4, с. 3].

Один рядок – як день прожитий,

як мить, непізнана й незнана,

а може, вічністю він стане,

як злота самородний злиток?

У ньому все:

тепер і завтра,

і вчора миті незабутні,

вагання,

вибір на розпутті,

і в гордім серці вічна ватра.

6. 06. 2006

                  «Один рядок…»

«Мати дивилася навздогін, як постать віддалилася від неї, манджаючи в далекі світи. Вона прошепотіла спраглими, запеклими вустами від несамовитої спраги, яка обняла її всю, від стіп до голови: «Тебе хай, синочку, береже Бог!»

Мати не рушила з місця, вона стояла, як могутня статуя в бронзі, що її золотило щедре літнє сонце, і гляділа на постать, яка уже зникла з її виду, але вона її бачила, бо залишалася в її очах тепер уже назавжди…22–23 травня 2019» [4, с. 8].

І тільки тут тобі стояти,

на тому клаптику землі,

де лан, тополі, верби, хата,

калини кетяг, в синій млі

зелений обрій; клекіт вітру

навіює, що було й є…

Ніхто й ніщо з душі не витре:

було і буде – все твоє.

Тож стій повік між вчора й завтра

колиска, лаври і вінець

у ритмі всіх часів, як ватра,

в однім початок і кінець.

     «І тільки тут тобі стояти…»

Об’єднавши цей вічний символ синівського образу в материнських очах із математикою задзеркалля Льюїса Керрола та Бернським годинником у долі Енштейна, через характер-символ козака Мамая-Характерника Любомир Сеник створив жетон-фантастичний оберіг границі між добром і злом у райському світі озонної блискавиці, але то вже виміри іншої неземної реальності як розмови на інших швидкостях. Швидкостях озонної бликавиці за межами самоти…

«Наша притча ще не закінчилася, присвячена лише початку дороги. Отже, лише початок, можна, без перебільшення, мовити про успіх, осягнений консолідацією однодумців. Люди, подібні один до одного своїми особливостями, споріднені цими ослобивостями, дружно гуртуються.

Наш факт згуртованости повинен привернути увагу світу. Дуже широке поняття світу. Глобалізація нашого явища стане всесвітнім здобутком, коли світ почне переймати наш досвід і таким способом стане на початку дороги, як стали ми тепер і назавжди, бо не зійдемо з неї» [3, с. 95].

Світ ЦАРЯ ГОРОХА, коли землі було троха, уламком китайського віруса перевернувся у пандемію – на світ ЦАРЯ ПАНЬКА, і земля стала тонка.

Сучасне українське козацтво за всіх обставин, як бачимо, залишається вірним своїй традиції цілочисельного міркування і продовжує під жовтоблакитним стягом ГАЛИЦЬКОЇ ЗЕМЛІ просівати небесні зорі української славістики, бо «дороги іншої не треба, поки зорить Чумацький Шлях…»
Так НООСФЕРА: 2020 90-ої РІЧНИЦІ ЛЮБОМИРА ТАДЕЙОВИЧА СЕНИКА з материнським благословлінням рідної Землі являє  особливу українську наукову євровізію творення Всесвіту на перехрестях часопростору людських сердець.

Слава Україні!

МНОГАЯ І БЛАГАЯ ЛІТА НАШОМУ ДОРОГОМУ ЮВІЛЯРОВІ!

1. S. Любоми́р Таде́йович Се́ник (нар. 26 червня 1930, с. Чернихів нині Зборівського району Тернопільської області) – український літературознавець, літературний критик, громадський діяч. Доктор наук, професор Львівського університету ім. Івана Франка, член НСПУ, дійсний член НТШ.

Уляна СВЕРЕДЮК, здобувачка кафедри української фольклористики імені академіка Філарета Колесси Львівського національного університету імені Івана Франка