«Вони бігли за мною і кричали «Стой!». Почали стріляти. Кулі свистіли біля вух. Мала я із собою гранату, хотіла розбезпечити, але — не знаю, чи вона була несправна, чи я щось неправильно зробила — граната не вибухнула. Я кинула її під ноги і бігла далі, а в кінці опинилася в їхніх руках…».
Від жовтневого дня 1944 р., коли це сталося, вона перестала бути сама собою — Оленою Юрчинською з Чорткова. Їй було 23 роки, та життя, що вмістилося у цей термін, закінчилося разом з її іменем — власним і батьківським. В одну мить зміркувала, що для неї, чию сестру провідницю ОУН — замордували в тюрмі, а батька вивезли Бог вість куди, так буде краще і головне — для двох братів і любимої молодшої сестри, задіяних, як і вона, в підпільній боротьбі. На 48 років вона перевтілилась у Марію Луцак…
А починалася Олена Юрчинська у Чорткові. У тому далекому часовому вимірі сягнув аж до самісінької млинівки розлогий фруктовий сад. І нічого чудеснішого не було, як шубовснути у серетове плесо, щоб набратися щедро у ньому дитячої безтурботності і щастя… В родинному домі на вулиці Шкільній (тепер вул. Юрчинських) зосталося те, що привело її через літа до ворожих рук.
То були потаємні рідношкільні заняття для українських дітей, коли поляки – розв’язали в місті народну школу («Не і йдіть гуртом, а поодиночці», — наназував учитель дітям). То були старші сестра Надя і брат Юрко, «цілковито зайняті суспільною роботою», а «в сальоні під фортепіяном зберігалась підпільна література».
У батьківському домі її, чотирнадцятилітнього підлітка, «вперше почали цікавити недіточі справи». Старші говорили про все, не звертаючи уваги на молодших. У розмовах часто згадували її тіточну сестру Катрусю Зарицьку, яка була у числі підсудних — ішов відомий Варшавський процес у зв’язку з вбивством польського міністра Пєрацького.
На схилі літ Олена Юрчинська запише в мемуарах: «За короткий час я знала, прізвища усіх підсудних, захоплювалася їхніми виступами та виступами адвокатів-оборонців. Ніяка пропаганда, ніяка література не могла дати того, що дав один Варшавський процес».
Немає кращого уроку, аніж приклад старших, а рідні — найкращі вчителі. По приході більшовиків у 1939 році повітовий провідник ОУН Юрій Юрчннськнй в особі молодшої сестри Оленки вже мав надійну помічницю. Оленка Юрчинська часто виконувала його доручення в ролі зв’язкової, виїжджаючи у села за вказаними адресами. Тож коли на початку літа 1940-го НКВД заарештував сестру Надю, прийшлося тікати з дому не лише Юрію, а й Оленці і молодшій Славці. бо не могло бути певності в тому, що наступного дня не прийдуть і за ними. Переховувались по селах в різних місцях. Оленка нічого не знала про своїх. З Юрком бачилася лише двічі, і другий раз був останнім, хоч вона не могла цього передбачити. Брат потурбувався, щоб відправити її на Буковину.
У другій половині січня 1941 р. з поміччю досвідченого провідника вона здійснила мандрівку до Чернівців, а потім по зв’язку перейшла в околиці Виншиці і там почала діяти як підпільниця: «Сітка була невелика — підшукували нових людей, творили нові звена. Проводила ідеологічні вишколи. Основним у моїх зустрічах було коротке висвітлення історії України, 24 правила українського націоналіста. Декалог українського націоналіста».
Втечу більшовиків перед німецьким наступом Олена Юрчинська застала у містечку Станівці — ближче до Чернівців і там практично представляла українську владу протягом двох тижнів до окупації Буковини Румунією. Заскочена несподіваним поворотом подій, заявила румунським військовим: «Влади не передам, поки не буду мати розпорядження від своїх зверхників». Велика упевненість у собі, хоч і безрозсудна, інколи рятує… Тільки цим можна пояснити, що ніхто не зачепив її тих кілька годин, що перебувала серед румунських окупантів, в той час як в інших місцевостях Буковини, включаючи і Вижницю, звідки прийшли, румуни жорстоко розправлялися з українцями — мордували, топили в річці і т. д. Коли зорієнтувалась в обстановці, переодяглась у селянку і перебралася в Коломию. Там включилась у роботу по організації переходу загроженнх буковинців у Галичину.
Німці урядували в краї. Олена Юрчинська вирішила повернутись до рідного міста Чорткова. Осідлавши ровера, рушила в дорогу. Послужливі німці часто підвозили машинами. Їм не могло прийти в голову, що в юного дівчати, яке підібрали по дорозі, під великою кокардою на грудях схований маленький маузер…
Вдома вже застала молодших сестру Славцю і Ромцю, що також вийшли з підпілля. Всі троє відразу включились в організаційну діяльність. «В Чорткові ще існувала канцелярія ОУН, але німці вже почали арешти. Прийшлось канцелярію ліквідувати, а нам усі документи забрати в наш дім, який став центром організаційних зв’язків. Уся література, прокламації і т. д. зберігались у нашій пивниці. Наш дім був стало заповнений різними людьми” («Спомини»).
Через якийсь час дім Юрчинських, де не тільки концентрувались зв’язки з іншими повітами, а й з обласним центром, став загроженим (подальші події це підтвердили) і виникла потреба перемістити поле діяльності. Провід направив Олену Юрчинську (це вже був 1942 рік) на Волинь. «Я все цікавилася і якось тягнулася до Сходу і дуже хотіла там працювати. Про це часто говорила своїм зверхникам».
На сході відчувалася радянська школа виховання. Більшість мешканців зовсім збайдужіли до своєї долі і націоналістичних ідеалів. Вона працювала і на Рівенщині. Там, в околицях Кореччини, проводила серед молоді пропагандистсько-просвітницьку роботу. Запам’ятались і два місяці, проведені в Бердичеві на Житомирщині. Трудно, практично неможливо було приховати своє галицьке походження: «Девушка, ты не здешняя? Ты — западнянка?». У самому Житомирі було вже більше заангажованчх в боротьбу людей. З ціллю конспірації місця діяльності постійно мінялися. З Житомира переїхала до Полтави, але й там довго місця не зігріла. Разом із землячкою Любою Возняк переїхали до Харкова. Уся ця патріотично-місіонерська епопея була сповнена до краю побутовими поневіряннями з невід’ємними у таких випадках атрибутами — брудом, вошами, голодом, хворобами. Свідомі люди цінували їхній непоказний подвиг. Наприклад, у Харкові прийшли на зв’язкову квартиру: «Гарна інтелігентна родина. Голова сім’ї — науковий працівник. Були дуже сердечні, а на нас дивилися з цікавістю і подивом. Їх захоплював наш оптимізм, віра, що ми багато щось зробимо, змінимо».
Перебування у Харкові закінчилося невдало, там Олена захворіла жовтухою, тож мусіла повернутися до Львова, щоб поправити здоров’я. Повернення до Львова зовсім не означало завершення виснажливої боротьби. Війна лише розгорілася в повну силу і кінця ще не передбачалося. Трохи поправившись, підпільниця відновила свої рейди по східних теренах і здійснювала їх багато разів. Деякі області знала дуже добре і, головне, мала широкі зв’язки з тамтешнім підпіллям. Олена Юрчинська, зрештою, і Марія Луцак — теж, пам’ятають багато імен із своїх життів, та не завжди — прізвища, і вже зовсім мало подробиць, а частіше — нічого з життя людей, з якими близько сходилися в боротьбі. Справа в тому, що конспіративна жилка стала її другою натурою, ввійшла у плоть і кров.
Навесні 1944 р., одержавши нове незвичне для себе завдання, Олена Юрчинська дотрималась свого непорушного принципу: «Я звикла до конспірації і дисципліни і ніколи не цікавилась, а радше, не питалась, хто дає яке розпорядження і його доцільність». Йшлося про чергову мандрівку на східні терени, окуповані більшовиками, але на цей раз літаком у складі десантної групи із багажем зброї. Власне, вона мала бути старшою у бойовій групі, що комплектувалась, і цементуючою ланкою, бо знала терени майбутніх дій і місцеве підпілля. Олена Юрчинська була бандерівкою, але на цей раз до справи її заангажував знайомий підпільник з Волині, який, вочевидь, вийшов на зв’язок з ОУН(м). Коли вони вдвох прибули в учбовий пункт в околицях Перемишля, то в групі хлопців впізнала знайомих з Бердичева, Житомирщини та інших місць, яких добре знала “з видження» та їхні імена. Школили їх абияк німецькі спеціалісти. Потім посадили в літак і скинули десантну групу в районі Коростеня замість Кореччини: «Приходили мимоволі всякі припущення, що це випадковість, чи обдумана провокація?». Розгубивши одне одного, з ризиком для життя та з небезпечними пригодами Олена Юрчинська ще з двома підпільниками рушила на південь, поки двоє з них не добрались до місця призначення.
Так минали будні молодої підпільниці, без перспективи і надії на щасливий кінець. Гинули близькі, знайомі — одні від куль, інші в тортурах, ще інші зникали у безкрайньому сибірському безмежжі. А восени 1944 р. настала і її черга. Тоді вона опинилася на Волині в лісах, де були заквартировані відділи УПА. Одержавши грипси від командира відділів, пішла на зв’язок, та на одному з хуторів наразнлася на облаву. В час допиту підпільниця назвала себе зовсім іншим ім’ям, аніж мала насправді: Марія Луцак. А в дійсності справжня Марія Луцак, її приятелька, з якою на навчалася до війни у Львові у сестер Василіанок, виїхала на той час до Америки. Родичів не мала — була сиротою, тому й полонянка вибрала її прізвище, щоб ні на кого з близьких не накликати біди. «Стрибки», що її схопили, влаштували церемонію кривавого хрещення: «Кинули на бамбетель і почали бити шомполами. Як себе вела — не знаю, здається, спочатку трохи кричала, постогнувала… Коли відпустили і пхнули на кухню, господиня — іще хтось був — плакали. Тоді тільки побачила, що кров просочується через суконку від побоїв шомпола».
Її спіткала доля претяжка, але банальна, якої зазнали — моторошно думати й говорити про це! — сотні тисяч (а, може, мільйони українців?), що боролись за свою землю і народ, або й не боролись, але належали до свого народу і виросли на своїй землі. Ланцюжок реалій, що склали в подальшому її життя, — довгий і нерадісний, як поїзд з вагонами-товарняками, в якому вона разом з іншими потрапила на край землі. Та спершу відсиділа у рівненській тюрмі, де її засудили до смертної кари. Потім замінили смертний присуд 20-ма роками табірного увязнення. Далі — пересильний пункт у Дніпропетровську і подорож аж до північних вод. Там перевантажили у баржу…
Опинилася на Таймирському півострові. Життя за колючим дротом розпочалося в Дудінці з будівництва аеропорта, із-за делікатної тілесної статури не могла рівнятися у важкій фізичній праці з селянськими дівчатами, а тому в короткому часі стала «доходячою». Ослаблених прииділяли на легшу роботу відкидати сніг, або прибиральницею в котрогось з начальників. Відмовилась “быть в дружбе” з одним із таких” “Було в нашій зоні кільканадцять дівчат, що полакомилися на таку пропозицію. Це кінчилось тим, що в нашій зоні була вже бригада з 20-25 дівчат, які були відокремлені в бараку для сифілітиків».
Як збудували летовище у Дудінці, їх перевели в Норільськ. Тут працювалося ще тяжче у пісковому і глиняному кар’єрах. Зривали мерзлий грунт і підвозили на тачках до вагонеток та вантажівок. Доводилося розбивати великі брили, щоб мати силу їх вантажити. Це була каторжна робота, та ще й при мізерному харчуванні (юшка із сочевиці). Тут випробовувались не тільки м’язи, а й воля. Одні характери ламались, інші — гартувались. Люди траплялись різні. Дехто із сильніших добивався збільшення пайка за рахунок слабших. Зовсім безпринципні ставали «стукачами». І все-таки частіше людськість перемагала. За десятки літ багато що стерлося із пам’яті — доброго й злого. До приємних споминів належать святкування національних і релігійних свят. Відзначали дати Крут, Базара, утворення ЗУНР, проголошення УНР, Різдво, Великдень. Це було пов’язано з ризиком, бо переслідувалось.
Норильська каторга закінчилась подією відомою і вже не раз описаною в споминах колишніх «зеків» організованим бунтом. Олена Юрчинська була учасницею норильського повстання. Воно відбулось влітку 1954 року. ‘Сьоме липня стало апогеєм події. Біля зони вишикувався «шпалір війська». Із встановлених голосників залунали розпорядження підкоритись. Жінки готові були умерти і на всі заклики відповідали одностайним криком: «Стріляй! Стріляй!». А далі, як пам’ятає п. Олена Юрчинська, хтось гукнув: «Дівчата, хай стріляють, викопаймо собі яму!», і, підміняючи одна одну, бранки тут же перед озброєними солдатами почали копати для себе могилу…
Після розправи їхню зону розформували: частину в’язнів залишили на місці, а решту порозпихали — кого в тюрму, а кого в закриті зони. Марія Луцак потрапила в Таймирську «закритку» — ізольований табір, що був напівтюрмою. Чунша… Сосновка.. Політична атмосфера, однак, почала змінюватись, давалося взнаки післясталінське потепління і скоро їх перевезли в Мордовію, поселення Потьму.
1955 р. Доля усміхнулась — її звільнили одною з перших (Марії Луцак пощастило через те, що «проходила» по «німецькій» справі). «Як я виходила на волю, то мої подруги стояли усі за сіткою, а я ревіла гірко, так мені їх шкода було лишати… І вони теж усі лементували і плакали. Дехто заспокоював: «Дура! Дура! Чьо ты ревйошь? Ти ідьош на свободу!». На свободу? Чи справді так? Ні, то було лише механічне переміщення з одної неволі в іншу. Поза межами колючого дроту простягнулася ще одна зона — новітня повоєнна імперія і умови існування в ній вимагали подальшої конспірації. Марія Луцак не могла більше повернутися до Олени Юрчинської…
Що могли думати знайомі Марії Іванівни Луцак і Мирослави Остапівни Юрчинської про родинні взаємозв’язки двох сестер? Важко сказати, з делікатності ніхто їх про це не розпитував… Після заслання сестри влаштувалися в різний час і різними шляхами на місце проживання у місті Лева, підтримуючи тісні стосунки. Марія Луцак заробляла на шматок хліба тим, що труїла мух на сміттєзвалищах (яку ще роботу могла одержати від «визволителів», вийшовши з-під варти?). Згодом вдалося вступити у музшколу (мала певні початкові знання й уміння з довоєнного життя Олени Юрчинської), пізніше закінчила Дрогобицьке музичне училище і працювала до пенсії на викладацькій роботі, передаючи знання молоді.
Автор життєпису нашої героїні багато чого упустив з того, що вона перейшла, тож, звичайно, оповідь залишиться неповною. Зате реальна життєва стезя, по якій продовжувала йти Олена Юрчинська, є довершеною на випробування… На восьмому десятку діт, коли за сприятливих обставин її ровесники втішалися повним відпочинком, вона саможертовно опікувалася прикованою до ліжка, паралізованою 94-річною п. Стефою Тихович. Господь послав поміч п. Стефі за вчинене добро, а Олені Юрчинській дав завдання скласти останній екзамен на людськість. Іспит давно вже складений, але триває, як показовий, для нас.
Андрій БАЗАЛІНСЬКИИ.