Чоловіча пам’ять на назви квітів неглибока, та й навіщо їх знати чоловікові. То більше по жіночій тямці. Однак ще з дитинства пам’ятаю фікус: хоч і називали його квіткою, але для мене, п’ятирічного, то було справжнє дерево — він стояв на нашій кухні прямо на долівці, в дощаному вазоні, і я за ним ховався від сестри. А ще пам’ятаю півники. Росли вони надворі, і я довгенько дивувався з їхньої назви.
Адже півник-забіяка, що голосно кукурікав на тину — «чоловік» наших курей, як казали старші хлопці, я боявся його, і тому не міг зловити його схожість із мирними квітами, які біло-синім серпанком застеляли подвір’я довкруж хати на початку червня.
Зрештою, коли вже поїхав із села і став студентом, вимислив собі, що стебла цих синьооких квітів напевно схожі з хвостами справжніх півників і що так їх називають лише в селі, де живуть ці забіяки.
Насправді квіти грецькою мовою звуться ірисами, тобто веселками. Такій веселковій гамі кольорів ірисових суцвіть можуть позаздрити сотні квітів, навіть троянди. Саме тому іриси, наші півники, є офіційними символами столиці Бельгії Брюсселя, американського штату Теннесі та канадійської провінції Квебек.
Півники бачимо на класичних полотнах Клода Моне і Ван Гога, малюнках Михайла Врубеля, вони надихали поета Олександра Блока.
Та найщиріше «поцілував у вуста квітку» німецький письменник-нобеліанець Герман Гессе у казці для дорослих «Ірис», присвяченій пам’яті своєї першої дружини Марії Бернуллі. Він змушує не тільки задуматися над долею юнака Ансельма, а й пізнати, через півники, себе. Даремно наша молодь читає Пауло Коельо та Річарда Баха і не відає про цю казку Гессе. Та й де прочитати, бо ж «Ірис» українською, на відміну від чудових романів цього письменника «Гра в бісер», «Степовий вовк» та «Сіддхартха», ще, на жаль, не перекладено…
Володимир САПОН
Чернігівщина