Не завжди можу у власних віршах впізнати себе – події свого життя, людей. Ніби від себе пишу – а ніби про цілком небачене, хоч якось відчуте. Таємниця то. Як і таємниця, чому перед тим, як має попроситися рядок – сумно-сумно, і душа шкрябає. Ніби звідти і правді хтось проситься. Ще ненароджений,а вже Хтось. Тоді заплющую очі і уявляю той вірш чи рядок, чи шматок прози на зір – і він обережно, але все-таки показується. (Іванна Стеф’юк для «Золотої Пекторалі»).
***
Душу пошкрябано – шрамів не стерти,
Нащо відкрилася, жінко десертна?
Небо зробилося сивим надовго.
Совістю ранок по спогадах човгав.
Аркуші м’яті списалися криком,
Мовчки, все мовчки – о боже, як дико.
Світла стиснулась душі половина –
В тобі горохом засіла дитина…
Тільки їй ліпше, аби не звикати.
Стала до місяця ніч пеллехата.
Сон-молодик покотився по небі –
Совість хотіла сказати “не треба”.
Шрами в душі стали ще виразніші –
В тобі гріха тепер на життя більше.
Світла хлипає за кимсь половина…
… “тут була я”, – написала дитина.
***
Не кажи, птахо, правду -ти накуй на два більше,
Втумани, що насправді рахуєш не всім.
Най повірить у зірку, най ще книгу напише.
А ти “ку-ку” та “ку-ку”, він подумає – “сім”.
Нема гірше над смуток. Не кажи, птахо, правду.
Жито хилиться вусом – напевно, на дощ…
Ми жиєм, доки хочем – і нема на то ради.
Передумаєм, сива – тоді вже як хоч.
Хоче жити – то буде. Вийде в ліс за зірками,
Будуть дихати сосни. І буде четвер…
Ти накуй на два більше. Най це буде між нами.
Той, що, пташко, не вірив – ще на вчора помер.
***
Срібні крила моїх птахів
Просто гнів носять, просто гнів…
Простогнала стара зима –
Просто гнали страх: є – нема.
І по чорнім брунатний код,
Ми вишивані аж з висот,
Аж до сивого волоска.
Вісь хребта наша вся така.
Срібні крила -лише птахи,
Як розвіяться порохи,
Як розвидниться неба мла –
Я відроджуся, де була.
Бо нашита у полотні,
Бо почалася у вогні.
Сива голка – червоний мак.
Що я вишила – буде так…
Шито по білім стеблами,
Вже попри душу зелено.
З краплями мутно-теплими
Дощ перейде, де стелено.
Не відкривайся, душечко,
І не давай топитися…
Шиті по білім ружечки
Враз полотном повилися.
Шию собі та й думаю:
Хто то значив ці хрестики?
Ниткою спершу грубою,
Би я впізнала, все таки..
Думка моя мугикає:
Смуток приспати в лу’жечку..
Сива, по серцю никає..
Не відкривайся, душечко…
***
І валилася ніч, як уперта стіна,
А знадвору вже пахло травою.
Пробудився мій кінь, а нема стремена,
Але так може й ліпше – ні, коню?
Зеленіє кругом,
Молодіє кругом,
І платина в саду застелена.
Ти і я на траві,
І любов в голові,
І весна до плеча притулена…