Ярослав Довган. На сонячному боці. Вірші, вірші прозою. – Івано-Франківськ. Лілея – НВ. 2015. – 272 с.
Уже точно не пам’ятаю як до мене потрапила його перша книга «Числобог». Чи понад 25 років тому придбав під час чергового журналістського відрядження, чи купив у містечковій книгарні? Та упевнений, що це є не так важливо. Адже для себе набагато істотнішим вважаю те, що вірші автора із Прикарпаття запам’яталися небуденною грою настрою та простотою слів. Згодімося, що на тлі тогочасних поетичних дебютів Василя Рябого, Мирослава Лазарука (давайте додамо сюди Василя Герасим’юка, Івана Малковича, які заявили про себе у літературі дещо раніше) вірші виділялися своєю самобутністю. «Дві ягоди на тлі подушки – не засинай, не засинай. А пальці казки самотужки будують спокій… Прощавай». Можливо, ця строфа і не була такою помітною на тогочасному версифікаційному фоні, але вона уже свідчила говорила, що маємо справу з поетом, який «виробив» свій голос. Ще більше упевнився в цьому, коли мені на очі потрапили вірші «Не від того я помру», «Зелені родові води», «Національні Рушення», «Пйотрова і Панова померли»
Потім були «1999», «Спостережник», «Посіяна до часу торба з сухарями», з котрих до мене, як не прикро, потрапила тільки остання. Якщо мати на увазі кількісний вимір і невеликий обсяг видань, то це, звісно, небагато. Але, на щастя, вартісність поезії вимірюється не багатосторінковістю багатотом’я, а якістю написаного. Коли з цієї точки зору оцінювати вірші Ярослава Довгана, то стає очевидним, що він – у виграші. «Поет пише нові вірші. А це означає, що життя триває і наш понеділковий світ може перетворитися на найкращий з усіх можливих світів». Хіба не погодишся з розмислом відомого бубабіста Віктора Небораки? (Хоч вони взяті із його рецензій на збірку «Посіяна до часу торба з сухарями», але, як на мене, в цілому відображають ситуацію).
Усе це спало на думку, коли почав перечитувати книгу вибраного «на сонячному боці» Ярослава Довгана, видану до 60-річчя поета. «Уже в дорозі запечатані паролі, як раптом нам збагнеться пройти кудись. В прийдешнім році нас віднайдуть наші ролі, проштамповану відкриють нашу вись». Зрештою, можна наводити й інші вдалі думки, бо у книзі їх вистачає. Але, на мою думку, і вищенаведеного досить, щоб стверджувати, що поезія є повітрям життя, без якого його неможливо уявити.
Це – аксіома, яку ще раз довів автор цих щемливих віршів. «Бо ми такі…Усі – в своєму русі. Філософ нас осяє до глибин. Куди ж нам дітись? В радості чи скрусі ми в цім житті – як у крові гемоглобін.» Зізнаюся, що коли цитував цей катрен, то ще існувала думка піти второваним шляхом, оповідаючи, у цьому відгукові зосібна про громадянськість, філософічність, пейзажність та інтимність лірики й версифікаційні методи. Але відмовився від цієї затії. Ярослав Довган сам «спровокував» рецензента на такий вчинок. Вже хоча б тим, що усі ці мотиви нерозривно пов’язані у його ліриці.
Зоставив лише один елемент у моєму підході рецензента – спробував розкодувати назву видання. У вірші прозою «А відтепер» натрапляю на фразу: «а відтепер на сонячному боці лагіднію від тепла». Мені здається, що оце словосполучення може так багато пояснити. Чи не так? Але більше не розмірковуватиму над цим, залишивши за читачами право на розмисел з цього приводу. Зверну увагу на інший момент. Поштовхом до розшифрування ймення книги можуть стати рядки з прозовірша. Це – цікаво. Принаймні, авторові цих рядків чи не вперше доводиться стикатися з подібним. Дозволю собі повести тут мову ще про таке. Коли читаю ці вірші прозою, то чомусь йдуть на гадку твори такого ж типу, написані Володимиром Гаптаром та Станіславом Вишенським. А ще хочеться провести паралелі з прозовіршами білорусів Владзіміра Арлова й Алеся Рязанова. Правда, в кожному окремому випадкові маємо свої нюансики, пов’язані зі стилістикою вираження думки. Спільним можна вважати лише одне – особистісність у висловленні наболілого. Чи не найліпше це видно з текстів «Колір неба у воді», «Треба добре наїстися гречки», «Вохристий спогад». Можна, звісно, наводити вдалі фрази. «Виплутуєшся з павутини днів – цієї майки-сітки і опиняєшся посеред зір», «Наструнчено звучить перо». Це справжнє диво! Такі прекрасні рядки маємо у коротких віршах з претензіями на філософічність, а виділено твори, в яких їх немає. Чи не можна, мовляв, говорити про якусь двоїстість у сприйнятті текстів рецензентом? Можливо, можливо.. Та все ж не вдавався б у таку категоричність. Адже зациклення на якомусь вигідному для когось моменті має непомітний з першого погляду риф. Скажімо, в автора цих рядків народилося таке міркування. Обидві течії прозовіршів є такими органічними для Ярослава Довгана. Й не думаю, що хтось заперечуватиме це. А може, наступним його кроком на цьому шляху стане балансування між осмисленими течіями?
Тепер поговоримо про вірші , в яких відсутня зрима дотичність до прози. Вони, між іншим, теж є неоднорідними. Порад ідуть традиційні рими, білі вірші, верлібри, катрени, двовірші. Й почнемо з перших. Приміром, чимало добрих слів заслуговують твори на кшталт «Тонни тиші навалилися на голову», «Продам всі акції», «Досяг пустелі, згодом – і оази». Правда, тут можуть існувати й неоднозначні твердження. Зокрема, впадає в око непрямолобність суджень, бо вона загрожує поетичності. Подекуди натрапляємо на неритмічність. Але не звертаєш на це уваги, зачудований магією висловлювань. «Голенькі вірші засідають місце, а добрі справи бродять навкруги», «Твоє відверте каяття нераннє відчинить найсвітлішу мить», «Невідворотний вітер так мете й тобі не бути тут за сторожа».
Щось подібне можна сказати і про катрени з книги. Використовуючи художницьку термінологію, назвав би їх симпатичними замальовками з натури. Рельєфність і точність просто вражають. «Папір згорів – а я собі живу. Згоріли книжка, ліс і домовина. А я жию. І десь моя провина, десь в книжці тій записана була». (Чесно кажучи, використання діалектизму у цьому тексті не «ріже слух». Бо зацікавлюєшся нетрадиційністю мислення). Та звернемо увагу і на наступне. Часто-густо чотиривірші мають громадянську спрямованість. Але вона якась нетрадиційна. Поет ніби й проголошує прописані істини, та робить це через призму власного сприймання. «Він мовчить, коли з його народом заграють і обіцяють рай. Він мовчить коли йде рід за родом до безодні – наступає край». Таких добрих слів заслуговують також катрени «Ти не дивуйся, що Шевченко плаче», «Закую себе в кайдани чужини», «Воздвигла Вкраїна свого Мойсея». (До речі, коли вже зайшла мова про громадянськість катренів, то, мабуть, варто згадати ще про одне спостереження. Скажімо, у творі «Прокинувся проклятий гном сепаратизму» зачеплено тему воєнних подій на сході нашої держави. Але мене цікавить не це, а присутність у ній особистісного струменя. І радію, що він є. А скільки, на жаль, маємо віршів-паротягів (й катренів у цьому числі, в яких автори відверто спекулюють на патріотичній тематиці, забуваючи про цінність свого «Я». Чи не час про це говорити на повен голос? Між іншим, чотиривірші Ярослава Довгана дають можливість сказати й про філософічність, пейзажність та інтимність. Думки про це зринають, коли читаєш твори «Нагострюй слух», «За ним відкрилась перспектива», «Немилосердно тихий тихий океан твого чекання». Це, як на мене, – лише з одного боку. Бо катрени з усією гостротою ставлять і питання про виражальні засоби. Але про це мовимо згодом. Поки що ж поговоримо про те, що вже заторкнуто у попередніх абзацах.
Зацікавлюють і двовірші. І насамперед тому, що поет вдало суміщає те, що в реальному житті належить до антагонізмів. «Вони мене не бачать. Я їх не впізнаю», «Невже так ніколи і не випустиш свою рибу? Та й сам… ти тимчасовий тут… пливи за нею». Двовірші Ярослава Довганя (не лише вищенаведені) підштовхують до висновку: лише справжній поет спроможний вдатися до їхнього написання, акумулювавши в кількох словах глибоку думку. «Гріхом тобі робити вітер – тут Станіслав, а не революційний Пітер». Згоден, що асоціації можуть бути різними. І слава Богу, що так воно є! Бо вірші, де усе розкладено по поличках, мені, як й істинним поціновувачам красного письменства, нецікаві.
Та не лише рими привертають увагу. Адже багато цікавинок можна відшукати і у верлібрах. Згадаємо хоча б «Пухової перини лезом доторкнись», «Філософ Розанов». Верлібри привертають увагу не лише неординарністю у вираженні й несподіваністю порівнянь. «Дівоча цнота біла, як верба», «Йшли коні вирлоокі, йшли вічні, як дива». Цікавим є і те, що автор попри різні стилістичні прийоми все ж залишається вірним собі і особистісність сприймання навколишнього робить непроминальною для себе. «І корінь – босий Сковорода – руйнує тлінь теменну Ірода».
Ця насиченість власним «Я» (дуже хочеться це підкреслити) – не прямопобідно, хоча не бачу нічого поганого в тому, що вона є (чи може бути) такою. Ота особистісність проступає там, де її зримості не існує. А це (хочемо того чи ні) є дуже важливо. І не лише тоді, коли із захопленням перечитуємо верлібри. Поет дуже вдало (на мою думку) експлуатує й у білих віршах. Хіба не про це починаєш роздумувати, коли читаєш вірші «Море гадало, дощем до неба», «І всякий пропонує те, що любить», «Так, неначе не живу, а перечікую негоду».
Книга «На сонячному боці» Ярослава Довгана дає підстави зачепити ще одну хоч і дуже дражливу тему. Та не автор рецензії це першим зробив. Віктор Неборак у післямові «Понеділкове щастя Ярослава Довгана» (вона свого часу була рецензією на книгу «Посіяна до часу торба з сухарями» написав: «Кажуть, що Ярослав Довган змінився. Він зав’язав з алкоголем і перебуває в стані тверезості…» Чесно кажучи, чув про це й від інших літераторів та митців. Та не хочу вдаватися у якісь деталі. Нема резону. По-перше, ті чи інші вчинки людини – особистісне і ніхто не має права диктувати їй свій вибір. Зрештою, це може бути темою окремої розмови і в даній рецензії вона є недоречною. По-друге, не можна ставити знак рівняння між вчинками поета і його творчістю, хоча безумовним є те, що пережите навіть на підсвідомому рівні відображається на написаному й тоді, коли про це не мовлено прямим текстом. По-третє, мене цікавлять не зовнішні атрибути, а словесні вияви пияцького абсурдного бунту. Тим паче, що тут існує чимало знахідок. «Напевне, сам собі велика таємниця. І звір подеколи. І, що важливо, шлях неперевершений із друзями п’яниця. Бо плоти хитрий галичанин, а не лях». «Буду пити горілки багато, а потому конати три дни. Як сказав би небіжчик мій тато: ти лиш горло не дри…І годину нікому не тми». Не сумніваюся, що можна без особливих проблем відшукати й інші цікавинки.
Але суть полягає в іншому. Саме цей аспект творчої палітри свідчить, що вдатності затінюють недоречності. Приміром, маємо такий катрен: «Як я хотів зібрати всіх докупи і прихилити неба кожному, хто не на небесах! А кинув пити – й стало все до дупи. Мандрую лісом слів з замовчаним наперебеса». Можливо, цей чотиривірш і не викликав би несприйняття, якби автор не використав сороміцький галицизм. Подібні «вдатності» є також у вірші «Порожня пляшка, повний череп». Зрозумійте мене правильно. Автор рецензій не належить до ханж. Є реалії буднів та свят і нікуди від цього не подінешся. Але категорично виступаю проти того, аби соромітчина з’являлася в поезії та у літературі в цілому, хоча це починає ставати модою для декого. До того ж автор за віком не належить до молодих людей. Сумно і смішно.
І, як на мене, зовсім немає значення, що все це – без ознак надокучливої постійності. Адже навіть той, хто приязно ставиться до творчості автора з Прикарпаття ствердить, що «цікавинки» такого плану добряче псують красу слововживання. Якщо вже мовлено про різноформ’я в одному жанрі, то існують питання, котрі залишилися поза увагою. Мені, скажімо, дуже подобається, що автор часто використовує вдалі порівняння. «А місяць білий і твердий, і повен, наче прапор», «Наді мною наче молитва, стоїть моя тінь», «…увірвалася співоча, як орфей, ріка». І це – лишень невелика часточка з поетового уміння. Цю чарівну картину доповнюють образи на кшталт «клубок хмарин», «дно дощу», «малинник ночі». Взагалі складається враження, що поет свою образність мислення, виражену небуденними словосполученнями, зробив своєрідною іконою власної творчості. Це, до речі, яскраво видно і тоді, коли він натхненно обігрує різні наголоси в одному слові «образи». Та ще в одному вірші! Навіть думки не виникає про штучність. Як і у ті моменти, коли автор використовує відсутність прописних літер та розділових знаків. Все це укупі з рідко вживаністю слів на зразок «планетник», «вмлів іч», «спостережник» й діалектизмами «слупи», «тета», «млинівка» творять неповторність, бо дивуєшся органічності слововживання.
Звісно, від усього цього віє чарівністю. І ще більше не хочеться приховувати того, що не всі однозначно позитивно сприймуть модернові «штучки». Тим паче тоді, коли усе перебуває,якщо можна так висловитися, «на грані фолу». Приміром, на стор. 93 маємо лише заголовок «Ади». Що це? Поліграфічний брак? Якщо це так, то до автора не може бути претензій. Але мені чомусь здається, що таке передбачення рецензента виглядає сміхотворно. Більше думається про якусь нарочитість і намагання автора перевірити чи купиться читач на подібні творчі «одкровення». Можна, зрозуміло, довго розмірковувати навколо цієї теми. То давайте зробимо екскурс в історію літератури і побачимо, що щось подібне уже було. Скажімо, недавно до мне потрапила об’ємна поетична збірка, де лише на окремих сторінках існували тексти, а більшість «приваблювала» пустотою, якась химера і тільки! А чого варті футуристичні виверти (прошу вибачення за це слово) початку минулого століття? І наостанок – про таке. Мені здається, що варто підкреслити, що Ярослав Довган творить не у вакуумі. Адже показ того, на якому тлі відбувається цей процес, робить його ще оригінальнішим. Отже, хоча б побіжно згадаємо про фон. У столиці продовжують літературну працю такі різні (й дуже цікаві) особистості: Василь Герасим’юк, Іван Малкович, Іван Андрусяк. Не секрет, що усі вони мають прикарпатське коріння (не зважаючи на те, що, скажімо, Василь Герасим’юк народився у Караганді – місті вимушеного проживання його репресованих батьків). Заокеання зманило Тараса Девдюка. А хіба можливо забути про Мирослава Лазарука з Чернівців чи Олеся Дяка зі Львова? Та й в ріднокраї феноменів вистачає: Василь Шкурган, Петро Григорчук, Іван Гаврилович, Ярослав Ткачівський, Ярослав Ясінський… А вже їм у спину дихає літературна зміна: Мирослав Лаюк, Христина Букатчук… Як кажуть, кожен має можливість вибрати те, що йому найбільше подобається.
Розумію, звісно, що в декого можуть існувати й інші міркування. Зрештою, чогось надзвичайного у цьому не бачу. Якщо версифікаційні вправи людини породжують однозначність суджень, то це є ненормальністю. Гадаю, що так міркує і Ярослав Довган. І доказуватиме це наступними книгами. Принаймні, рецензент цього дуже хоче.
Ігор Фарина,
член НСПУ
м. Шумськ
на Тернопільщині