Натягни на вуха капелюха…Кіноглюк (спеціальна пропозиція для Єжи Гофмана)

(Спеціальна пропозиція для Єжи Гофмана)

1.
Но то цо? Поєхалі?..
Кожний тормоз не має силоньки ігнорувати тенденції парадоксальних емоцій. Ця бздура причепилась мені до язика, коли ми з гуркотом попадали у холодний підвал Поплавкової ресторації «Татова хата», що на автобані Київ-Одеса.
А починалось усе так бандурово!
Парадоксальні тенденції целюлітного Поплавка зіграли з нами злий жарт. Жирному котові Матроскіну стало замало слави на п’яних раґульських весіллях, він уклав угоду з Опольською вищою школою гуманістично-педагогічною про обмін студентськими концертами. В Польщу поїхало сто київських турепок! Уявляєте? Майже три вагони дівок і жменька хлопців, які світу не бачили і ладні були гицкатись на сцені та підігрувати самому дідькові. На шару побувати у польських кресах готові були зо дві тисячі д-дуже талановитих сикух, але Поплавок – стріляний горобець, взяв тільки тих, що перевірені на хламідіоз. У Європу – з чистим продуктом. Ну, а ми – Ромко Акафіст, я і, звісно ж, крутотіла Аннуся – на підтанцьовці. Причому замінити нас Поплавкові не випадало. Коли юний орлюк хотів за сценарієм злетіти – ми підіймали його і несли на руках. Всі бачили, що несе цього безкрилого ліверного кота Матроскіна наша амазонка, а не знехлялі козачки знехлялого часу. Зала аж пищала з дурості, коли бабоподібний мужик літав на руках чоловіка-дівки. На десерт ми виходили під юпітери з горілкою і салом. Дівка-кобила поблискувала голими телеграфними стегнами. Вона подавала Поплавкові гранчак самогону, звареного в степах під Уманню. Жирний котяра демонстративно випивав той чемерґес, закушував канапкою з салом, плескав Аннусю по сідницях і ховав носа їй помежи персами. Гівнюк! Якось за сценою я ковтнув навіженого поплавкового шмурдяку і ледь не гупнув його тацею по кумполу, коли він прошепотів Аннусі у пазуху: «Солоненька моя!..»
Нє, Юрко Хамса не ханжа. Якщо дівкам подобається, щоб їх слинив старий пердун, то нехай – може в житті згодиться. Але дорогусіньку Анну-Клим ми потоптати не дамо. Навіть еректору-співуну…
Тут мабуть треба кілька слів сказати про нашу банду спудеїв-політологів. Перший, звичайно, це я – Юрко Хамса, орґанайзер, лабільний пацан, що вміє збацати танець для лохів, які мають зайві лаве. На шару організувати п’янку – мій коронний номер. В бійках участі не беру, тільки спостерігаю. Другий номер – незбагненна, неперевершена, дужотіла красуня Анна-Клим, ріднесенька амазонка, ґьорлфрендка, дівка-кобила, яка тягається з нашою хлопчачою компанією з нудьги, страшна чувирла у гніві. Вона ходить у клуб любительок дівочого бойового гопака асґарда, міліметровщиця, вміє точно поціляти великим пальцем лівої ноги в праве або ліве яйце, в черепок або по замовленню клієнтів. Скількох покалічила – не зізнається, а ми не рахували. О, анекдот! Сидять три дуськи в кабінеті, тріпаються. Перша каже: а в мого Василя яйця холодні. Друга теж: і в мого Івана холодні. Третя знизає плечима: не мацала, не знаю. На другий день третя приходить із бланшем під оком. Марухи питають: що сталося? А… Прийшла додому, руку запхала йому у труси. У Василя яйця холодні, в Івана – також, а в тебе – теплі, – сказала. Ну от і маю… Йдемо далі. Третій номер… Ромку, не штовхай у лікоть, тобі слави мало? Отож, третій номер – Ромко Акафіст, дуже вумний тормоз, енциклопедист, поліглот, дон Педро, ґрінґо, керя, бісексуал… тьфу, ґетеросексуал, мослатий очкарик, п’яний зануда і свій у дошку хлопець. Хто йому дав таке поганяло – не знаю, але влучив у десятку. Переслухати акафісти Акафіста іноді не вистачає сил і нервів… Четвертий номер – Ґеник-пеник, жигун, трахаль, фраєр, фуцан, шевальє, Джакомо Казанова, якого в Гуцулії ґвалтували київські каністри із Житнього ринку. В його блокнотику – вже сто тридцять шість мочалок. Після карпатського стресу його пинзеник ожив, але став обачніший. Нині Ґеник впав на передок секретарки, наложниці, лярви Поплавка – Любки Мудраківської, яка витягла з кота Матроскіна квартиру на Подолі. Як вони ділять Любку з Поплавком – велика таємниця, але в Польщу Ґеник приїхав на мерседесі еректора. З Любкою, звичайно. Мабуть там існує велика інтимна довіра…
Приїхали в місто Ополє. Ніштяк. Гарненьке, чистеньке. Поляки до нас – з пієтетом, проше бардзо, пєрфша кляса, джєльни хлопакі,* бо у нас революція, бо ми хочемо європейське obywatelstwo**.
Розселили нас групами по різних готельках і замках. Нам випало жити в сирій дирі з чотирнадцятого віку – Роґовій Ґурі. Скрипучі сходи на другий поверх, потріскані меблі, велика, наче конюшня, кухня… І товсті холодні стіни. А вночі вилітає з усіх трухлявих щілин крилата міль і б’ється у лампу та шиби. Кажуть, що в цьому замку вперше звереснув до світу родоначальник польської королівської династії. Ромко Акафіст вам би ту історію вповів у деталях і картинах, я ж тільки посміюся. Особливо прикольно було ночувати першу ніч, коли прислуга навмисне шепнула, що тут вештається жінка-примара в білому. Ромко авторитетно заспокоїв, що жінка в білому літає щоночі в німецьких замках роду Гогенцоллернів, а Роґову Ґуру можна вважати справжнім польським маєтком. Ну… Ви, мабуть, знаєте, цю землю – Ополє, Вроцлав, Гданськ – довгі віки посідали шваби. В сорок п’ятому році минулого віку Йосипок Сталін різав ножицями карту Європи і відтяв ці краї для поляків.
Поляки – такі самі вар’яти, як і ми. Виховують почуття власної землі, власної історії. На щойно відреставрованій цегловій стіні замку якесь бульо-мульо написало: «Ополє – моє място», «Одра – моя рєка». Щоб викінчити внутрішній смисловий ряд, як сказав би вумний Ромко Акафіст, я в першу ж ніч допшикав з балончика: «Курва – моя мама». Гджє мам потпісачь шє?***
Київські профури ходили по місту та світили очима до молодих поляків. А ті квапились до праци. Ми з Ромком вирішили помандрувати їхніми стаканеріями. Польські бізнесюки цофнуті, як і наші, на старих прялках і колесах, на сухих квітах і вінках. Куди не зайдеш – у носі скобоче від пилюки і шашелю. Народники імбецильні. А поспитай про напоє алькохольове – таку ціну заправлять, що плакати хочеться в кишеню Поплавкову. Він, до речі, зволоч співуча, виділив нам неєвропейські добові – по тридцять гривень. На ці копійки якраз можна випити двє пушкі піва чємного****. І ви повірите, що він повіз таку банду за кордон власним коштом? Напевно зрізав добряче бабло з бюджету або зі спонсора, а нам пожалів.

* Прошу, перший клас, молодці.
** Громадянство.
*** Де ще мав залишити свій підпис?
**** Дві банки пива темного.

Наша вірна гьорлиця Анна-Клим волочилась разом з нами по барах і з цікавістю позирала на місцевий континґент. Він увесь був тверезий. Багато їв і мало пив. Сидять компаніями, курять, сміються, пропускають через язик wino wytrawne, wino czerwone stolowe, wino polslodkie*.
– Аннусю, тобі що замовити: вино чи горілку? – поспитав я чемно.
– Вина.
– Червоного чи білого?
– Червоного.
– Італійського чи французького?
– Французького.
– Сухого чи напівсолодкого? Подлоягідного?..
– Іди на фіґ! – Досяг я свого. – Соку помідорового!..
Нє, все-таки в нашої гьорлфрендки, кобилки, вовчиці, лушпайки-війни, кабучі, цитаделі розміром XXL, амазонки, дівки-мужика, своєї в дошку подруги Анни-Клим, так сказать, інтеліґентне коріння, культурний ґеном, недарма її ґросфатер був колгоспним комірником.
Ну про який тут жіночий танець асґарду можна говорити? З ким танцювати кобилиці? Кому поцілити великим пальцем лівої ноги у мідний тазик? Кому приготувати яєчню у матні?.. Повна розслабуха. Жодної загрози. Та ще й ми, вірні друзяки, через бідність свою напитись не можемо і вчинити маленькі Жовті Води…
Втім, напитись можемо, бо взяли з собою кілька пляндерів «Хортиці», але що в цьому за кайф? Як у тому анекдоті: купив квиток на поїзд і навмисне не поїхав… Пити, банячити, бухати, гудіти, квасити, киряти, калдирити треба на людях, культурно, з прологом, з тремтливим передчуттям свята, з нечувано вишуканими стравами, з обережненьким дзеньканням келихами, з чистим незасраним столом, що поступово перетворюється у смітник поза уманським вокзалом, із запахами, із відвідуванням туалету, з ригачкою, з читанням братів Стругацьких, з клятвою унітазу, з ляканням Іхтіандра, з умиванням, з поліровкою, із щирими (нещирими) розмовами незнайомих алкашистів, що завжди прилітають, як мухи на гівно, з основною дією на кочерзі, що будується залежно від обставин і персонажів. Ну і, звичайно, з епілогом, який завжди є несамовито несподіваним: або хтось тобі завалить у клуню, або ти комусь; або ти загубишся і отямишся над ранок у якоїсь лярви в гуртязі, або ти когось загубиш і знайдеш цього зюзіка на даху у майстерні знайомого маляра. Або взагалі на тебе нападе дуже вумна нудьга і ти, начитаний, поїдеш… ну, скажімо, до заступника міського голови з гуманітарних питань, якого вчора випадково бачив у ящику, подискутувати з ним про особливості культурного облаштування пляжів на Дніпрі, де нема незасцяного місця…
Ха-ха! – штовхає мене під руку Ромко Акафіст. Якби ми знали про епілог у підвалі Поплавкої ресторації, то з’їли б ті квитки на берлінський поїзд насухо, без пушкі піва. І горло би не дерло!.. Чекай, заперечую йому, хто тобі сказав, що підвал «Татової хати» – це епілог? Може нас чекає два метри ґрунту над головою… В таких історіях – це логічний кінець. Война – пріма, война – ґут. Матка дома, син – капут.
– Ой, не ятри рани! – застогнала з безвиході Анна-Клим і гупнула у кам’яну стіну кулаком. Вона не звикла ховатись по підвалах. Вона йде голіруч назустріч небезпеці. Проте це той випадок, коли роль особи в історії мізерна. Що може наша амазонка вдіяти проти міжнародної мафії?!.

* Вино сухе, вино червоне столове, вино напівсолодке.

2.
Не буду розповідати, як ми виступили в Опольській філармонії ім… ім… де це воно? – ім. Юзефа Ельшнера. Поплавок свою справу знає. Хлопці, казав еректор у поїзді при гарній закусі, я народився в українському степу на вулиці, що називається Ляхи. Усікли? Ляхи! А поряд такі села – Юзефівка, Станіславчик, Мечиславка… Там гарні землі, садки, сіножаті, ріка Синиця. Там лінивий стає багатим. В Ляхах селились заможні поляки та ополячені українці. У моїх жилах – ляська кров! Я їду додому!..
Ага, блядська кров. В дупу ти їдеш, індик надутий!
А я, Юрко Хамса, з вулиці Ходаків. Тих, що до Нестора Махна ходили земельку просити…
Мене здивував повний зал глядачів, які ностальгійно зітхали та втирали очі. То прийшли поляки українського походження. Твою мать!.. Дуже рідний Поплавок аж світився від поту та розчулення. Аякже. Повпред української ляської культури. Ми три рази виносили тацю із салом та бімбером, він жлуктив на «біс» і втирався Аннусиними грудьми.
Один поляк з-під Львува вискочив й собі на сцену та давай чоломкатись із бар… бар… барвоязиким тлустим котярою.
Потім звівся їхній маршалок і оголосив, що наступні концерти талановитих студентів з Кийова будуть в театрі імені Яна Кохановскєґо та у місті Бжеґу. Я під той вереск вже було подумав, чи не наштампувати у комп’ютерному клубі кілька сотень квитків. А чо’? Бізнес є бізнес. Нехай Поплавок купається у славі, а ми заробимо дещицю злотих. Щоб знав, як бідних студентів експлуатувати…
Та не судилося. І винен у всьому… Хто б ви подумали? Ромко Акафіст. Філософ, енциклопедист, поліглот і взагалі нормальний ланц. Поцупив чужий палєруш*. Ну годі, годі, Ромку, не шуми піною. Не поцупив. Добре. Підняв. Щоб тобі було легше. А якби й поцупив, то хрін з ним – одним гріхом-горіхом більше, одним менше. Нє, каже Ромко, ми бандюки молоді, але ґонорові. Тобто чесні. Скубемо тільки там, де бабло без догляду. І то правда. Наша джез-банда має внутрішній кодекс честі: є ґріни – о’кей, нема – здобудемо. Але без фанатизму. Добро все-таки перемагає бабло…
Те-е-ек-с-с… Будьмо уважні. Все почалося в середу 21 вересня 2005 року. Приблизно о 14.00 в Бжеґу ми забігли у бар, хильнули по гальбі дешевого голландського хвойового пива. Виявляється, є й таке. Ота зелена гидотина невдовзі закалатала всередині дзвіночками – просилась у туалет. Але шукати дабл було ніколи, бо нас нагло повели у ворота замку короля Генріха Першого Бородатого. Бачите, київським турепкам конче було знати, як розвивалась ця родовита гілка з тринадцятого віку до 1741 року, коли замок і костел були брутально розбомлені військом пруським. Особливо нестерпно хвуйове пиво волало у череві, коли ми спустились у задушливе підземелля, де в один довгий ряд чорніли саркофаги королів, їхніх дружин, дочок, синів, племінників і племінниць, вбитих і порубаних у битвах, отруєних у казематах. Ф тим цошь єст! Водити екскурсії поміж гробів – треба мати міцні нерви. З переляку ми з Аннусею забули про крикливе пиво, а Ромко Акафіст таки вирулив тихенько у коридор. То мало трапитись. Льос! – кажуть поляки. Себто, доля… Де запах смерті і вічності, пошуки клюзету призводять до історичних абсцесів.

* Гаманець.

У вузькому напівосвітленому коридорі з обцюканою під модерн цеглою друзяка міг спокійно поміняти рибам воду і, як нічого не бувало, пристати до екскурсії. Та ні! Він вихований. Думає про європейське obywatelstwo. Попхався далі по стіні руками. Мабуть усе-таки на запах. Довгі посиденьки в барах не минулися дарма. Нарешті дістався дверей. У невеликому салонику з барвистою копією ренесансовєґо п’єца кафльового з 1545 року (та пічка чомусь перша кинулась йому у вічі – може тому, що біля неї на різьбленому стільці лежав чорний плащ, а під стільцем валявся гаманець) нікого не було.
Старовинна шафа, стіл розлапистий, на столі – увімкнений комп’ютер. Білі плями паперів, газет… І наступні двері. Скляно-тьмяні, привідчинені. То був таки дабл. Там два мужики в костюмах від Кардена цюняли у фігурні пісуари. Ромко Акафіст делікатно зупинився на порозі – процес же інтимний, та й стійла більше нема. Тим часом мужики, розглядаючи кольорову палітру своїх струмків, розмовляли.
Перший, з лисим масним тім’ям:
– Will everything start before the winter frosts?
Другий, з собачими вухами кінокефала:
– On the contrary, everything should start during the winter cold which will freeze the rivers.
Перший, зморщивши потилицю:
– It is more complicated to destroy the infection.
Другий дзявкнув-засміявся:
– It is more complicated to find it.
Вони уважно посмикали свої цюники, зашморгнули ширіньки.
Ромко Акафіст мимовільно оступився до шафи.
Задзюркотіли крани.
Перший:
– Are all funds in Zurich?
Другий:
– Yours are all there. There is a separate reserve in Copenhagen bank for influence upon the minister. I will give you copies of documents, accounts’ codes and maps of rivers’ basins on a flash chip. Leave for Kyiv immediately. Only you will know about the beginning of operation.
Перший:
– And what if he didn’t agree?
Другий, смикнувши паперовий рушничок:
– He will be sorry. We’ve got plenty of discrediting materials.
Уявляю, якби це я, Юрко Хамса, слухав розмову. Мені ж фіолетово, що англійська, що турецька. Як і багатьом читачам цього тексту… Я би підійшов до тих хлопів і на миґах показав, що хочу цюняти, аж на очі не бачу. Та й по всій пригоді… Але Ромко Акафіст втямив щось недобре. Далі не переминався – негайно злиняв. Він пропацав, наче кіт по стерні, рипучим паркетом до п’єцу ренесансовєґо, підняв гаманець і побіг сліпим коридором до казематів. І нічого, скурвий син, нам не сказав. Тіпався, як і ми з Аннусею, від голландського пива хвойового, поки не дотерпіли до того проклятого бару, де начинились і відтак злили баки.
Далі поляки повезли нас на коляцію*, потім у музей чину повстанчєґо**, насамкінець ми побували в театрі єднеґо вєрша***, де ні бельмеса не зрозуміли польських піїтів. Прибились у Роґову Ґуру далеко за північ – тверезі, злі і дуже окультурені.

* На вечерю.
** Музей повстанської слави.
*** Театр одного вірша.

І – на тобі! Наша з Ромком кімната була перевернута догори дриґом. Сумки, сорочки, рекламні проспекти, шкарпетки, зубні пасти, коні і вівці, прапори і шаблюки, чоботи і френчі, носовички і рукавички, троянди і виноград – все, все, що було у нашому тимчасовому помешканні, валялось горою посеред червоного килима. Ліжка перевернуті, бра повикручувані, батареї понадкушувані… Замок вкотре пережив нагле пруське бомбування. Або це жінка в білому, сплутавши родові маєтки Гогенцоллернів з польськими, вирішила продемонструвати нам, хто в домі господиня.
І повний атас – на столі височіла посеред трьох боґемських келихів помаранчева пляшка шампанського «Вдова Кліко».
– Бля-я-я… – ошелешено мекнув я.
Ми вибігли у коридор. У кімнаті нашої амазонки – та сама картина. На горі дівочих речей – блузок, светрів, бюстгалтерів, носовичків, тюбиків, пилочок, олівців, помад, карт Таро, копій карт Боплана, телефонних карток, конвертів, презервативів (оце тобі на!), намиста, черевичків, срібних черпаків і ложок, ниток, голок, шпульок, засушеного листя дуба-нелиня, вати, пачок «Онлі-Ю» на п’ять крапель, париків (ніколи не бачив нашу ґетеру у рудому парику) – рожевим зім’ятим штандартом лежали трусики ХХL. А посеред столу – смердючий букет білих лілій.
Дівка-кобила розгублено витріщилась на той букет.
– Між іншим, лілії – символ Франції, – несподівано ляпнув Ромко Акафіст. – На її гербі зображені три перехрещені квітки, що символізують милосердя, правосуддя і співчуття…
– Що ти мелеш? – обурився я, наче щойно сам Ромко влаштував погром у кімнатах.
– Хоча, звичайно, давні єгиптяни прикрашали ними тіла мертвих дівчат. У Луврі до цих пір зберігається саркофаг з молодою єгиптянкою, в якої на грудях лежить лілія.
Я потрапив пальцем у небо! Словесний понос нашого вумного енциклопедиста свідчив, що він чимось наляканий, що в нього рильце у пушку.
– Ану колись! – вхопив я його за барки і притиснув до стіни.
– А шампанське «Вдова Кліко»… – Ромко смикнувся, окуляри злетіли з його носяри і хруснули у мене під ногою. – Йо-майо!.. Я ж тепер сліпий буду.
В шнобиках тріснуло тільки скельце, а так нічого – носити можна. Після того, як вони знову опинились на фейсі Акафіста, ми ще раз оглянули розбомлені кімнати.
– У пляшці шампанського – шість атмосфер тиску, – тарабанив ахінею Ромко. – Пробка вилітає зі швидкістю тридцять метрів за секунду. Прекрасна зброя для вбивства…
– Хлопці, перестаньте зубоскалити! – нарешті прокинулась від їдкого запаху лілій наша мужня амазонка. – Покличте цих… поляків, нехай щось роблять.
І тут Ромко Акафіст розколовся.
– Не треба…
Спершу він показав палєруш. Звідти ми дістали двадцять п’ять зелених стоєврових папірців (два з половиною кіло євро!), сріблясту флешку та посвідчення водія на прізвище Вессель (Wessel) Йоганн Генріх, Міттельштрассе, 9/11, Бонн, ФРН. На фото – руда голова викапаного арійця. Ромко Акафіст щось почав тириндіти про міфічне плем’я кінокефалів з собачими головами, яке потайки розтеклось ще за часів Плінія з Ефіопії по всьому світі.
Ефіоптвоюмать! – гаркнув я несамовито. – Розказуй, куди впхав свою дурну довбню! Не бачиш, що робиться?.. Оце й дивно! Оце й дивно! – западьпадьомкав Ромко. Мовляв, якщо вони такі мудрі і всесильні, стоокі, то мали б знати, що ми ще не повертались. На ’кий біс тоді шмон робити?.. Не пускай бульки, попросив я, розкажи все по порядку.
І Ромко розповів. Як вирулив примарою у коридор. Як у вузькому несвітленому коридорі з обцюканою під модерн цеглою міг спокійно привязати коня і пристати до екскурсії. Та ні! Він думав про європейське obywatelstwo. Попхався далі. Нарешті дістався дверей. У незатишному салонику з барвистою копією ренесансовєґо п’єца кафльового побачив на різьбленому стільці чорний плащ, а під стільцем – гаманець. Ще були там побита часом чорна шафа, стіл широколапий, на столі – комп’ютер. Купи паперів, газет… І наступні двері. Відчинені. Там був гальюн. Два мужики в костюмах з голочки пускали джина у пісуари і розмовляли.
Ромко Акафіст передав ту розмову копійка до копійки, слово в слово.
Перший, з лисим набряклим тім’ям:
– Все має початися до зимових холодів?
Другий, з псячими вухами кінокефала:
– Навпаки, все має початися з морозами, щоб ріки були покриті кригою.
Перший, здогадавшись:
– Важче зібрати заразу.
Другий дзявкнув:
– Важче виявити.
Вони похитали цюниками, зашморгнули ширіньки.
Ромко Акафіст обачно відійшов до шафи.
Відкрутили крани.
Перший:
– Чи всі гроші у Цюріху?
Другий:
– Ваші – усі. Для впливу на міністра є окремий фонд у банку Копенґаґена. Копії документів, коди рахунків, карти басейнів рік я передаю на флеш-чіпі. Виїжджайте негайно у Київ. Про початок операції будете знати тільки ви.
Перший:
– А якщо він не погодиться?
Другий, витерши руки паперовим рушничком:
– Пошкодує. Компромату вистачає.
Ми мовчки дивились на гаманець, на зелені євро, на посвідчення водія, на сріблясту флешку. Вхопили геморой на свої задниці. Що тепер з усім цим робити? Віддати поліції чи тягати з собою?..
– О, курча ляга!* – вигукнув за нашими спинами поляк у червоно-чорній уніформі. На його грудях висів бейджик: «Нумерови** Тадей Скулка». – Добже погулялі. Що тут діється?
– Це ми вас маємо запитати, – визвірилась до нього Анна-Клим.
– О матка боска! – Оглядав погром у кімнатах коридорний. – О муй боже! Оцо ходжі?!***
Він ще щось пробелькотів по-польськи, але ми нічого не втямили.
– Йду казати дижурни адміністратор, – повідомив нам Тадей Скулка і побіг рипучими східцями донизу.
Потім прийшов ще один червоно-чорний плечистий старий поляк, теж оглянув рейвах у кімнатах, поцокав язиком і покивав головою. Прибігли покоївки, зашевкали гусинями, поправили штори, бра, повитирали підвіконня, столи, поренча. А потім тихенько всі розійшлися. Хтозна, що ці шошоні собі натворили…

* Лайливий вигук, який наближено можна перекласти: смердючий старий, бомж, куряча ляжка.
** Коридорний.
***В чому справа?

Вони нас називають шошонями. Раніше всіх на один копил називали руськими. Тепер прогрес – відділили від москалів. А чого шошоні? – перепитав мене Ромко Акафіст. Бо наші жінки бігають тут по склєпах* та торговицях з великими картатими сумками і перепитують одна другу: «Шо-шо? Що-шо?». От і прилипло – шошоні… Ну парадокси, усміхнувся Ромко, ми ще індіанцями не були. Якими індіанцями? – не зрозумів я. Шошони або зміїні індіанці – це північно-американське індіанське плем’я в Айдахо чи Орегоні, – викопав звідкись зі своєї пам’яті Акафіст чергову бздуру.
Слухай ти, перевчений! – аж пирхнув я від злості. – Думай, що маємо робити! Нє, думалка поламалась, кволо відмахнувся Ромко – розбите скельце ілюмінаторів робило його беззахисним і слабким. Виручай, брате. А ти пам’ятав про нас, коли йшов сцяти? Коли хапав той гівняний гаманець?.. Отак завжди – як тривога, то всі до Юрка Хамси. Він в’юн, гарба розуму, сам викрутиться й банду проведе крізь редути. Без втрат… Але ж це чужа країна! Тут не пофестивалиш. Та й не знати, з ким справу маємо.
Треба лягати спати. Вже міль давно літає… А ранок, казала моя бабця, панок. Будемо живі – не помремо…
– Нюхайте самі, – виставила на коридор букет задушливих лілій наша амазонка і щикнула замком.
Кого вона мала на увазі?..
Може і шампанське треба було викинути з покою?..

3.
З коридорним Тадеєм Скулкою можна розмовляти – його батьки родом з Тернопілля. Ми стояли на галереї третього поверху і оглядали околиці. Місцина тут справді гарна. На горі – замок, підперезаний трьома високими мурами, що терасами збігають донизу. Колись під цими стінами текла ріка Одра, розповідав Тадей. Стояв митний пост. Ніхто не мав права прошмигнути мимо, не заплативши мито. Життя вирувало… Потім якесь немудре надумало відвести корито Одри вбік. Нема ріки – одне болото. Болото собаки Баскервіллей, додав Ромко Акафіст. І справді – скільки оком вхопиш – калюжі, трава і невисокі кущі червоних верболозів та вільшини. Навіть згуки собачі видавала та мокра безкрая чамора – пс-с-с-дзяв!.. Пс-с-с-дзяв! Та ні, це щось живе, не ефемерне озивається. Попід третю стіну, у далекому пониззі, у нас під ногами, серед густих трав ми несподівано побачили нашу амазонку Анну-Клим, котра без натуги відбивалась від трьох огирів, що набігали на неї. Бац ногами у груди – і поковзав по траві до стіни огир. П-с-с-дзяв! А тут уже другий. П-с-с-дзяв! А за ним третій. П-с-с-дзяв! Потім спочатку. Наче це така зіпсована гра.
За третім колом я приклав руки рупором і крикнув:
– Аннусю, тобі допомогти?
– Ой, не сміши мене, – відмахнулася дівка-кобила і опустила ногу трохи нижче – на матню чергового бичари.
Тут уже озвалась справжня псюра Баскервіллей:
– А-а-а-у-у-у-у-о-о-о!
Коло розірвалося. Огирі один за другим поскручувались під стіною і завивали звалашеними псами у мокру траву. А дівка-кобила, потрусивши руками та попідскакувавши, пішла перевальцем до замку.

* Магазинах.

– Ото пані! Цудо! Рицар! – захоплено і з осторогою вигукнув коридорний. – Вспанялє!* Пшепрашам, муше щє юш пожєґначь до праци**.
Нє, ну нема з ким навіть поцудуватись силою та вправністю нашої ґьорлиці. Надто заклопотано цей Тадей Скулка побіг до праці. Хіба міг обійтися погром у кімнатах без коридорного?..
– Чого вони до тебе пристали? – запитали ми Анну-Клим.
– А я знаю? – знизала плечима дівчина 96 проби. – Чи любить пані полякув? – питали.
– Не любить пані полякув, – докірливо помахав на неї пальцем Ромко Акафіст. – Поцілуйте кобилу в тріщину!..
– Може «швидку» залицяльникам викликати? – я співчутливо поглянув під стіну.
Але допомога прийшла сама. Авто зеленого кольору, зливаючись із травою, повільно під’їхало під мур. Польські толіки, зігнувшись у три погибелі, пошкандибали до нього.
Ці хлопаки мабуть мають серйозні претензії до нашої банди і не відстануть. Треба щось робити. А що? Думай, думай, Хамса, поки думалку тобі не поламали, каже Ромко Акафіст. Ач, який розумний. Поцупив чужі гульдени, а тепер вмиває руки. Та не в хрустах діло! – в один голос вигукнули Ромко і Анна-Клим. Чи пан і пані можуть тутай зачекачь?.. А в чому ж діло? Хто нам допоможе розібратися?.. Може Поплавкові поскиглити в жилетку? Повний аут!.. Тоді що робити? Загинаємо пальці в мінус. Перше – ми в чужій країні. Друге – ми не мобільні, рухаємось за планами поляків. Третє – ми не знаємо, з ким зв’язались і що на флешці… Загинаємо палець у плюс: аусвайси при нас і башлі – не важливо чиї. Що виходить? Три сюди – один туди: дуля.
Тепер розгинаємо пальці. Перше – з чужої країни тра’ негайно линяти. Друге – розшукати Ґеника-пеника з його довбаним мерседесом (з його довбаною Любкою – додав Ромко). Третє – терміново переглянути, що записано на чіпі. І тоді – шукай вітра в полі…
Поки я завершив аналіз і синтез ситуації, Ромко Акафіст набрав номер мобіли Казанови.
– Ґенику, ти де?
– У ванні, – м’яким сибаритським голосом муркнув шевальє. – Думаю про високе…
– Себто, про дівочу цноту?
– Пуголовок недороблений! – вихопила трубку Анна-Клим. – Ану вилазь зі своєї нори і дуй до нас у Роґову Ґуру!
– Аннусю, ти чого така недобра? – зовсім не стривожився нашим дзвінком Ґеник. – Хтось тебе полоскотав за пупчика?
– Ґенику, атас! – перехопив естафету я. – Треба мотати вудки, бо у нас на хвості…
– Знову у лайно вступили? – У Ґеника нарешті охолола вода і він перейнявся нашою тривогою. – Мене Поплавок приб’є… Куди я подіну Любку?
– Поплавок не приб’є. Не встигне, якщо ти вскочиш у штани і прилетиш за нами… А Любка нехай лишається в номері. Така лярва не пропаде, не вперше…
Попри те, що Ґеник завжди ходить околяса нашої банди, попри те, що він волоцюга, бабник, шовкопряд, жвавий кент, кнур ефіопський, спокусник, суціга, сучий син і Джакомо Казанова, який дбає тільки про свій список дівочих і жіночих жертв, аби потрапити в книгу рекордів Гіннесса, наш корифан прекрасно розуміє: де общеє добро в упадку, забудь солодкі перса, лети повинність ісправлять. Дружба – понад кохання. Ми це довели у Середніх Воротах, коли вирвали його з пазурів інкуба-прапора, що мстив за вагітну дочку. Тепер настала черга шевальє де Сенгаля виручати нашу банду, адже він має те, чого в нас нема…

* Чудово.
** Перепрошую, я мушу йти до праці.

Тьфу, Аннусю, не знущайся, я мав на увазі автомобіль чи, як кажуть поляки, самохут вишьчіґови*.
За півгодини Ґеник прилетів з Ополє до замку. Посигналив, дурненький, запалив ментол і зіперся імпозантно на мерса, аби на нього з усіх вікон витріщились особи, не байдужі до чоловічої ширіньки. Ми хутко поскидали у валізи вінегрет із речей, замішаний звечора погромниками, і поскрипіли сходами донизу.
– О, то куди панове зірвалися? – перестрів нас коридорний Тадей Скулка.
Я розчулено кинув сумку і втер сльози, обійняв його.
– Муше порозмавячь с кімшь с кєровніцтва воєвудства**. Нагальна справа! Державної ваги. Не забувайте нас…
– Ая, не забудемо, – пообіцяв поляк з Поплавковою кров’ю. – Поставимо табліцу пам’яткову***: «Тут був Вася».
Який здогадливий та іронічний! Не вірить жодному моєму слову. Приємно мати справу із адекватними людьми.
– Ґенику, защепи ширіньку, – варкнув я на Казанову, котрий ширяв поглядом по вікнах. – Твого горобця розглядають крізь оптичний приціл карабіна Walther G22…
– Невже? – стрепенувся шевальє і завбачливо втік за кермо.
– Па-па! – показала язика невідомо кому Аннуся.
Ґеник вдарив по газах, аж колеса звереснули. Мерс розлюченим биком вирвався за ворота замку і полетів асфальтівкою попід лісом.
У Польщі добрі дороги, ніде правди діти. Але є старі, укладені чортзна з чого ще за комуністичного змагання. З часом автомобільні колеса витиснули посеред тих шосейок колії – як у снігу. Їдеш – кермо тримати не треба. Але й розминутися важко. Якби в цей момент Ґенику трапився на шляху польський самохут – розбив би на друзки. Я попросив його з’їхати на узлісся.
– Стій, Ґенику, поговоримо.
З нашої розповіді шевальє де Сенгаля зацікавили тільки бабки – він зразу ж попросив фондувати його на заправку. Згріб половину купюр собі в кишеню. Аж у мене закралася підозра – чи не вимагає він фондування від дівчат за реєстрацію в своєму блядському блокнотику?.. Зате Ґеник підказав толковий хід: поїхати в Опольську публічну бібліотеку і переглянути на комп’ютері зміст флешки. Дружбан був там вчора з Поплавком і Любкою, підписували якусь угоду. Ідея добра, підтримав і Ромко Акафіст, тим паче, що тут навіть на курячих подрах є інтернет та електронка – скинемо на мій ящик в рідну неньку зміст флешки і тоді нас не дістануть. Або навпаки – приб’ють, заперечив я, щоб ми не дістались до твого ящика. Фіфті – фіфті, – погодився Ромко. Проте інформація від них втече…
Зелений автомобіль з огирями, яким зранку наша амазонка порахувала яйця, тихо зупинився за кущами. Отакої! На фіґ буде потрібна інформація, що втече у рідну неньку, коли ми покладемо тут голови?..
Ґеник знову вдарив по газах.
Амбали без поквапу потрюхикали за нами.
Товстенький плейшнер, директор бібліотеки, зустрів нашу банду з пієтетом, як чергову українську делегацію.
– Кава, віскі, содова? – припрошував.
– Комп’ютер і ключ від дверей, – сухим тоном міждержавних переговорів відповів я.

* Автомобіль гоночний.
** Мусимо поговорити з кимось з керівництва воєводством.
*** Меморіальну таблицю.

– О, панє мають щось таємне? – здивувався плейшнер.
– Повідомлення про атаку космічних пришельців, – протер розбиті фари Ромко Акафіст.
– Гумор – то файна справа. Українці – гуморові люде, – засміявся пан ботинок. – Ходіть он туди, працюйте. Там зала читацька…
Хвилин двадцять Ромко копирсався в комп’ютері, калатав клавіатурою, приморожено бурмотів. Нарешті відітхнув і урочисто повідомив:
– Пташка полетіла! Ф’їть…
Я недовірливо подивився на монітор: цей витвір технічного прогресу мене не приваблював, більше того – я йому не довіряв, як купі металу, що жива, поки є енергія. А як нема – то хоч на коліна перед нею падай, не озветься. На долоні краще записати – надійніше. Все своє ношу з собою.
– Ага… – вставив свою баночку на дьоготь Ромко Акафіст. – Omnia mea mecum porto. Тупак ти, Юрку. Всі знання нині переселяються в мережу, скоро й ми там будемо спати, як на цвинтарі, поки не прийде ера відродження, коли нас піднімуть, переглянуть наші труди і дні, очистять від гріхів, вивихів, горбів, шизоїдних ідей, фобій і знову вдихнуть у тіло синтетичне, вічне, гармонійне… Все буде, як у Біблії про страшний суд.
– Це буде колись, якщо буде, – не погоджувався я. – Господи помилуй. А ти мені скажи зараз: пташка полетіла – чи можна її догнати?
– Догнати її не можна, – твердо відповів д-дуже освічений Ромко.
– Адресу твого ящика вирахувати можна?
– Віртуальна адреса нічого не дає, – зацікавився діалогом дружбан. – А поштову адресу сайту можна намацати…
– Вони можуть це зробити?
– Можуть, та є інший шлях убити пташку.
– Який?
– Найняти толкового хакера. Хакер пошле услід черв’яка, який сточить до цурки пташку у ящику…
– Отож, наші дні і труди, як ти кажеш, можуть бути марними? – зробив я висновок.
– Теоретично так, – задумливо погодився Ромко Акафіст. – Але для цього потрібна супершвидка організація, якій все під силу…
І тут я уздрів, що в кімнату зайшла наша муза любовної поезії і міміки Ерато в особі Ґеника і активно показувала щось на миґах. В коридорі стояв один з дурбецилів та уважно оглядав полиці з книжками.
– Хлопці, вони мені колесо пробили! – заскиглив уголос Казанова. – Підійшли і пробили. Ножем!
– Добре, що не простату, – заспокоїв його меланхолійно Ромко. – Твоє серце…
– Ромку, – гупнула в плечі дружбана Анна-Клим, – з любов’ю не жартують.
– Еге, продаєте зуби, – образився шевальє. – А я надвір не вийду… Без охорони.
Що-що, а охорону ми йому забезпечимо. Як тільки муфлон побачив дівку-кобилу, зразу зашевелив матнею за книжкові полиці. А ті, що лишились у дворі, покидали цигарки і мовчки витріщились на нашу банду. Поміняти колесо – діло п’яти хвилин. Дзень-бздень – і авто на ходу. Але от питання – куди їхати?..

4.
Ми посідали в мерс і вирішили провести закриті збори нашого товариства з обмеженою відповідальністю. Протокол вів я, Юрко Хамса. Отож, на обліку – 4 члени. Присутні – 4. Порядок денний. 1. Хто винен? 2. Що робити? Від різного відмовились. Реґламент не встановлювали через невизначеність ситуації. В першому питанні слово надали геоглобально стурбованому Ромкові Акафісту. Він повідомив, що на флешці надто багато матеріалу, щоб прочитати його за кілька хвилин. Але от що він зрозумів. Проти України буде проведено екологічну диверсію. За два місяці, коли настануть морози і ріки вкриються кригою, у Дніпро, Десну, Південний Буг, Інгул, Дністер укинуть якусь заразу – біолокатор STK75. Що це за речовина, Ромко не втямив. Але вона якимось чином вплине на популяцію українців. Повний геморой! – вигукнув я. Хіба таке може бути? У ХХІ есте?.. А де здоровий глузд? Здоровий глузд? – філософськи перепитав Ромко Акафіст. А що це за овощ і з чим його їдять? Це нормальний стан і правильні дії розумових здібностей людини. У філософії термін «здоровий глузд» (common sense) використовується для позначення тих основ, самоочевидних принципів розуму, які хоч і надані емпірично, але загальні для всіх людей. Тому здоровий глузд і являє собою начебто основне відчуття істини. Проте… Ромко Акафіст зробив паузу, розмірковуючи. Здоровий глузд діє тільки в болоті, де кожен кулик знає свою купину, а кожна жаба – свою листину. Парадокс полягає в тому, що всі війни розпочинались на злам здорового глузду. Всі бунти – на злам. Всі наукові відкриття також ламали common sense. Зрештою, навіть у примітивному побуті ми йдемо всуперед очевидних принципів розуму і досягаємо певних привілеїв. З цього що виходить? А що ж виходить? – перепитали ми в один голос. Ромко відповів вітієвато і заумно: здоровий глузд не може служити каніфоллю для смичка історії. Каніфоль – якраз біолокатор STK75. Або Троянський кінь. Або підпал рейхстаґу… Перелік може продовжити кожен, хто закінчив дев’ять класів і коридор СШ.
Запала мовчанка. Було чути, як скриплять шарики-підшипники у Ґеника, в Анни-Клим, у мене. Пахло гарячим мастилом та розпеченим залізом. Не звиклі до швидких комп’ютерних технологій, ми повільно переварювали інформацію. Хчялбим сконтактовачь шє з уженднікєм амбасади України,* – повільно склав я фразу по-польськи, розглядаючи чотирьох дюнделів, які демонстративно зачиняли ковані ворота бібліотеки. Нє, не треба, заперечив Ромко Акафіст. З нас тільки посміються, скажуть, що ми все самі й вигадали. Полин-абсент, мовляв, у вас в голові. Глюк. Біла гарячка. Адже здоровий глузд – це як шпилька для метелика: прикололи і не рухайся, поки не здохнеш… Треба втікати до рідної неньки. Вдома ми будемо у безпеці (дитячий наївняк! – переконались на власній шкурі)… А що там говориться про міністра? – згадав я. Про міністра екології, уточнив Ромко. Найближчого сподвижника президента. Він має здійняти галас з приводу радіаційної ситуації в Чорнобилі. Тобто, відвести погляд посполитих в інший бік. А хіба міністр на це погодиться?
Ну… Всього не переглядав, скромно потупив очі наш геній компромату, але його можуть притиснути. Незаконні поставки нафти і газу. Нерозмитнені фури. Підпільні казино. І… Ромко умисне зробив паузу, зняв тріснуті товсті шнобики і підморгнув Анні-Клим. Нічні розваги з хлопчиками… Тьфу, яке блядство! – обурливо сплюнув Ґеник. О часи, о звичаї! Невже для кайфу мало ґетер?.. Обурення Казанови було цілком природним, ми його підтримали. Та біс із ним, з цим педерастом-міністром! Душу заляпали гівняком – хто нами керує! Хто крутиться біля президента!.. А ми тут говоримо про здоровий глузд.
І найголовніше, суворо продовжив я зібрання нашого ТзОВ, хто за цим стоїть? Ромко Акафіст довго дивився на огирів, що підпирали плечима ворота. Відкрив шибу, глибоко вдихнув синього вересневого повітря.

* Я хотів би сконтактувати з представником посольства України.

За масштабами геополітики, сказав невпевнено, це можуть бути тільки два сценаристи – дядько Сем або москаль-чарівник. А конкретніше – за всією цією Столітньою війною-2 стоять мастодонти з величезними фурами бабла. Ці потерчата, що нас переслідують, він кивнув на здоровенних бійців, що аж ніяк не були схожі на гоголівських потерчат, навіть не знають, яка буде їм команда через годину. Слухай, Ромку, згадав я, а навіщо вони поклали нам шампанське і букет лілій? Це мене зараз не скубе, відмахнувся Акафіст. Може, це такий прикол, щоб нам жижки тряслись… А що тебе скубе? – поспитав я, здогадуючись, якою буде відповідь. Треба летіти до неньки, – підвів риску під першим питанням корифан.
– Тиць-пиздиць! – запротестував Ґеник. – Нікуди я не поїду! Ви хочете, щоб Поплавок потурив нас з дурситету?
– Поплавок не дурний. Він як почує, що ми герої – сам похвалить і похвалиться… – засміялася Анна-Клим.
– Сиди-перди-грійся! – іритувався Казанова – його тягло на скабрезну лексику. – Він зараз буде дзвонити: поїхали туди, поїхали сюди… Що я йому скажу?
– Це поклади на мене, – сказав я.
– А Любка?
– Агій на тебе, Ґенику! Чим ти переймаєшся?.. Україна в огні!
– В лайні, – буркнув шевальє і з нудьгою подумав: чому він зараз не в теплому ліжечку із шовковим дівочим тілом, хапливим, ненаситним, а мусить гасати світом із цими прибацаними гицлями? Знайшов із ким дружити…
Все було за неписаним статутом. Хто за те, щоб припасти до ніг неньки? – поставив я на голосування. Анна-Клим – за. Ромко Акафіст – за. Я – за.
Ґеник-пеник, він же Джакомо Казанова, він же шевальє де Сендаль, він же персональний водій Поплавка, він же тимчасовий член сім’ї Любки Мудраківської, ets, ets, ets… – проти. Демократична більшість перемогла. Вшиваємось додому!
Протокол писати не будемо, щоб не потрапив до рук мафіозо. Тільки я закрив збори та включив ґімн, – пролунав вимогливий телефонний дзвінок.
– По-пла-вок, – тонкими губами прошепотів Ґеник і подав мені трубку.
– Альо, ґіб мі зі бітте айн сігаретте!* – сердито гаркнув я.
– Хто говорить? – здивовано запитав еректор.
– Говорить і показує Сідней. Говорить і показує Сідней…
– Ґенику, що за херня?..
Я відключив мобілу Казанови. Ото і вся розмова з ліверним котярою. Тепер нехай шкрібається та думає, куди пропав його мерс.
– Б’юсь об заклад, рівно через сім хвилин він подзвонить на телефон Аннусі, – сказав шевальє. – Стільки знадобиться Любці часу, щоб провести ревізію своє сумочки і знайти серед всякого сміття записник.
– О, це досить велике вікно, – кивнув я. – За цей час мусимо протаранити ворота.
Ми вийшли з авто і втупились в польських колгоспників, що поспиралися плечима на браму. Але льос, як кажуть поляки, себто доля, завжди знайде тебе. В цей момент на другому поверсі бібліотеки розчахнулось вікно і показалась лиса голова директора.
– Може, пановє юш ґербати** вип’ють? – гостинно усміхався.
Ми направду поїхали по фазі – у кожному полякові бачимо ворога. А він ні сном, ні духом не знає про нашу пригоду. Він хоче бути добрим господарем – не кожен же день до нього в бібліотеку приходять українці. Гуморові українці.

* Дайте мені, будь ласка, одну сигарету (звульгаризовано з німецької).
** Чаю.

– Ми хочемо дачь отшкодованє за компутер*, – сказав я казна-що. – За п’ять мінут повернемось і привеземо українську вутку з паприкою**.
– Нє варто отим мувічь***, – заперечив добродушний плейшнер і тут завважив, що якісь непрошені гості зачинили ворота. – Цо то є?
Його жовта диня сховалась у кабінеті. Потім повільно почав підніматися галас – з другого поверху на перший, далі у підвальне приміщення, де знаходилась господарська служба, у хатки і вагончики, що стояли в саду обіч бібліотеки. Нарешті двері скрізь одночасно порозчахувались і на подвір’я вибігли чоловіки і жінки, які докірливо хитали головами і цокали до амбалів, ніби ті поцупили з бібліотеки повне зібрання Адама Міцкевича. Замутолені криком бійці польського бандитського фронту відсахнулися до свого зеленого самохута. З такою оравою нахабною нічого не вдієш…
А Ґеник тим часом натиснув на газ. Ми дружно помахали розгубленому директорові у задню шибу. Тепер він буде мучитись думкою: чи то був український жарт, чи то направду готується атака космічних пришельців?..
Поки Казанова петляв вулицями – переїжджав мостами Замковим, Кам’яним через Млинівку та П’ястовським через Одру з центру на Пасєку, а потім знову до центру та крутився біля ратуші і костелу Францисканів, біля площі святого Себастіяна, тикався, мов сліпе кошеня, у вулицю Коперника, розвертався прямо посеред вулиці Озимської, поки ми розпитували, ламаючи язики, перехожих, як виїхати на шлях до Кракова, пролетіло не сім, а всі двадцять сім хвилин.
Наше божевільне метання чужим містом перервав дзвінок мобілки Анни-Клим. Ґеник пацнув по гальмах і спинився.
– По-пла-вок, – знову прошепотів тонкими губами, ніби його більше лякав еректор, аніж бандюки на хвості.
– Гальо! – взяв я трубу в амазонки. – Чєво нада?
– Хто це? – Поплавок не сподівався почути грубий чоловічий голос у телефоні красної дівиці, що носить його на руках. – Де Анна?
– За простітуткамі звонітє на номєр Пабло! – скерував я стурбованого абонента.
– Японамать!.. – на цей раз Поплавок сам відключився.
Оце справжній еректор-культуртреґер. Босяк рафінований. Мій сміх обірвав Ґеник-протестант:
– Ти думаєш, він на цьому заспокоїться? Далі подзвонить тобі або Ромкові, а потім замельдує у поліцію. Мерс пропав, хлопці! Це ж купа грошей! І шофер не відповідає… Нам треба ще мороки з польською поліцією?
Має рацію наш сексуальний кент, погодився подумки я. Поплавок завжди пре, як бульдозер. А хапає, як пітбуль…
Наших телефонів довбана Любка не має. Вона буде дзвонити третім, десятим студентам, а ті – двадцять п’ятим корешам, поки через довгий ланцюжок (Ополє-Київ) розкопають номери мобіл. На все це квапливе і нервове витринькування Поплавкових грошей (роумінґ, селяни!) піде добрих півгодини. А як пощастить, то й вся година. Можна поки-що безпечно рухатись… З огирями за плечима.
Поперли, як німий до суду. Що нам знаки, що нам вказівники. Отямились за тридцять кілометрів у Крапковіце. Це ж одне дурне питало, а інше ще розумніше відповідало. Як можна було Краків сплутати з Крапковіце? Летіли не в тому, як кажуть поляки, керунку.

* Ми хочемо відшкодувати вам за комп’ютер.
** Українську горілку з перцем.
*** Не варто дякувати.

Прилетіли. Стали посеред майдану, чухаємо ріпки. Ґеник завважив вивіску «Кава натихмяст»*.
– Далі без заправки не їду. Жерти хочу!
– Ти все думаєш, як до Поплавка зіскочити? – здогадався Ромко Акафіст.
– Не люблю ваших пригод, – буркнув вепром Казанова.
– Не ми вибираємо, нас вибирають, – продекламувала Анна-Клим. – А ви зауважили, що пропали польські хлопчики?
Ми зауважили. Пхинькати від їхньої неуваги не будемо. Огирі зайняті мабуть іншим. Їм треба було терміново розшукати, а потім привезти у бібліотеку ґімназиста-очкарика у білій сорочці та коротких штанцях, аби він вивернув матку, розпотрошив, вийняв всі кишки з компа, на якому працював Ромко Акафіст, промацав усі його печінки, селезінки й вінти, видушив мізки, щоб знайти шлях, яким полетіла пташка у рідну неньку. Для шмаркатого колуна нема жодних перепон. Він пошле у ящик кривого черв’яка, що вкусить пташку за лапку…
Нема огирів, то нема. Може їх запросили в орден святого чину, і вони вирішили покинути свою брудну роботу? Кожен має право на прощення гріхів. Це таку ахінею включив з свого репродуктора Ромко Акафіст. Чомусь ми завжди хапаємось тільки за поверховий зміст слів і понять, вітійствував дружбан. Може в цих доброчесних польських громадян по п’ятеро дітей і їм нема що їсти?.. От ви знаєте, що таке Квазімодо? Це такий монстр без хромосоми з якогось французького роману, – згадала Анна-Клим. Так-так, з роману Віктора Гюго «Notre-Dame de Paris». Цей Гюго нахабно перекрутив первинну суть слова Квазімодо. В католицькій церкві Квазімодо – перша неділя після Великодня і отримала вона назву від слів месси «Quasi modo». Ромку, до чого ці антимонії? – запитав я. А до того. Може ми світлу великодню неділю перетворили у чорну п’ятницю? Погляньте на все іншими очима. Нам подарували шампанське і квіти. Більше того, зізнались у коханні. Нас супроводжують і охороняють. А натомість? Невдячна Аннуся потовкла їм яйця… Хіба не образливо? Ага, ага, підхопив я, а перевернули догори дриґом речі, бо шукали краще місце, де поставити «Вдову Кліко» та вазу з ліліями? Саме так! – задоволено засміявся Ромко Акафіст. Смійся, поки зуби цілі, – зовсім не в тему рикнув Ґеник.
Роззуй балухи, ґрінґо! – відгукнувся Ромко, показуючи на вивіску. Там написано не кава, а кавьор. Чуєш запах руссо-бандіто?.. В Польщі були два відомі бариги Еугеніуш Кочук і Вєслав Розбіцкі, возили чамайдани кавьору по світу. Їх взяли за задниці в Америці. А тут мабуть їхні спадкоємці торгують. Абрамович і Ко?.. Кавьор – це ікра. З білуги, осетра чи севрюги… Рибині розпорюють живота, вичавлюють ікру і додають солі. Процентів 5-10 від ваги. Найкраща ікра за кольором від сріблясто-чорного до сірувато-коричневого відтінку (чим світліша, тим кращої якості), блискучі, без особливого запаху, калібровані зернинки, що не злипаються… Со-ло-ну-ва-та, заразно плямкнув Ромко, знущаючись з наших порожніх кендюхів. Береш кусень хліба, намащуєш маслом, а потім ложкою, ложкою. Зерна ікри тріскаються на зубах, течуть-розтікаються солодом по губах…
Страшна спокуса. Поглянь на поляків. Москалів не люблять, бо мають себе за рафінованих європейців. Несуть голови поставно, ґонорово, носом до неба і трохи вправо. А як підходять до «Кавьору натихмяст», взір опускають і зиркають вправо-вліво, чи ніхто не бачить. Як соромливі дівочки. Як таємні аґенти КҐБ. І скачуть у гречку…

* Кава негайно.

Руссо-бандіто нам, звичайно, смерділо. У ресторації «Нєбєскій аутобус»* на сусідній вулиці ми влаштували свято голодного живота. На ґріни, делікатно позичені у рудого німця Весселя, що байдуже розкидається гаманцями.
Якщо рішуче відмовитись від кльоцків (це такі польські круглі ліниві вареники, зроблені з тіста, картоплі та ще бозна-яких інґридієнтів), які прилипають до горлянки, то у їхніх рестораціях можна добряче похавати. Перше, що нас приємно втішило: порції великі, якраз для шлунків молодих вовків. Друге – вибір до смаку, до вподоби.
І третє – ціни, псякрев, нижчі, ніж у нас…
Ромко тут верещить, щоб я ниньки, коли сидимо у підвалі Поплавкової «Татової хати», не описував велезапашну польську хавку. Борлак йому скаче, мов навіжений, і слина тече. А то! Ляська кухня Поплавка – одне куревство. Він подає холодну руську окрошку в тарілці із криги. За десять баксів! І знаходяться просунуті придурки, котрі їдуть аж із Києва те похлебтати… А яєчніцу на беконє (с шинко, слоніно, парфумкамі**) за сімнадцять гривень не хочете?.. А лосошь душони*** з морквою, червоним бурячком та смаженою бульбою?.. А пстронк ф сошє**** – язика проковнеш!.. Про джіку геньшь***** з печеними яблуками й згадувати не буду… Найкращі шлункові спогади голодного раґуля про перебування у Європі. Хто за Є-Ес?.. Я перший зі всіма своїми потрохами!
Напхавшись за чужі гроші польських делікатесів, ми вийшли на світ Божий ситі й подобрілі.
Огирів із зеленого самохута не було. Нас ледь нудьга не обсіла. Розігнала млісну дрімоту весільна мелодія Мендельсона – то у Ромка такий прикольний зуммер на мобілі. У всіх дзявкнув пунктик: Поплавок дотягнувся своїми пухкенькими пальцями-парфумкамі! Акафіст мовчки тицьнув мені трубу. Я довгих дві хвилини тримав паузу – перехожі полячки зиркали: дивна забава.
– А… А… Альо, – стиха сказав.
– Хто це? – вимогливо вчепився у розмову еректор.
– Юрко Хамса… Ой… Юрко Ходак! – поправився я (так звик до прізвиська, що прізвище забув).
– Де вас носить?
– Ми їдемо додому, – мій тихий голос аж плакав з розпачу.
– Як додому? Чого додому? З ким додому?.. – Поплавка понесло в речитатив. – Де Ґеник? Дай йому трубку!
– Не можу, – хрипнув-схлипнув я. – Не дозволяють… Кашубські націоналісти…
– Хто?!
– Є така таємна організація… Аннуся одному по морді дала. Хотів кохання. От вони нас інтернують… Під револьверами. В Україну.
– Що ти мелеш, салабон шмаркатий? – зійшов на фальцет Поплавок. – Я сам тебе каструю і кину яйця псам! Посаджу на палю! Четвертую! Видушу все гівно! Виріжу апендикс! Вирву ніздрі! Повисмикую ноги! Пострижу в солдати! Ви-клю-чу-у-у!..
Нє, хто може вавкнути, що в нас еректор тупий, сухий і чванливий? Не вміє спілкуватися з молоддю? Не знає її мови?.. Рафінований педагог. Нобель по ньому плаче. Або принаймні національна премія імені ТеГе Шевченка…

* Голубому автобусі.
** Яєчню з беконом (шинкою, салом, сосисками).
*** Лосось тушкований.
**** Форель в соусі.
***** Дику гуску.

– Ой… Ой… Нас зв’язують, – застогнав я.
– Я зараз подзвоню у поліцію! У посольство! – ані на йоту не повірив моїй інспірації Поплавок.
– Не треба! Не дзвоніть! – заволав я передсмертно. – Уб’ю-ю-ю-ють!..
І відключив трубку. Бригада зачудовано і гидливо, ніби я щойно виліз із каналізації, витріщила на мене зіньки.
– Ну ти даєш! – протягла Анна-Клим. – Фантазе-ер!..
– Ґрати за ним плачуть, – додав скислий Казанова.
І як у воду глядів, бо вже через годину я й справді дивився на світ у клітинку. Щоправда, не сам, а з компанією, але без Ґеника-пеника, бо то тільки жид повісився заради гурту, але не наш суціга і Поплавковий раб.

4.
Після короткої наради ми далекоглядно вирішили: якщо й справді Поплавок здасть нас поліції, то справи зовсім гнилі. Огирі – огирями, з ними можна терти тему, гратися у кішки-мишки, влаштовувати гонки на виживання. А з поліцією жарти погані. Вона їх не розуміє… Га? Ромку, не збивай зі своїми жахливими прикладами: кілька років тому їхав з торговиці у Лодзі наш меломан-шошоня з навушниками на кумполі, поруч з ним вагітна жінка-шошоня спала. І не почули, що їм сигналить поліція. Піф-паф! – меломан теж заснув. Коло жінки. І нічого тим поліціянтам не було – непослух порушника. Прямо як в Америці… Я ж кажу: з поліцією жарти кепські. Тому ми вумно вирішили, що тра’ збити переслідувачів з пантелику. Поїздити туди-сюди, без гику і крику, а потім метнутися не на Краків, чого від нас усі чекають, а на Лодзь, що вглиб Речі Посполитої. Генералісімус Акафіст червоним фломастером провів наш маршрут: Ченстохова – Пятркув-Трибунальський – Радом – Опатув – Сандомир – Жешув – Ланьцут – Ярослав – Пшемисль. А звідти підкрастися поночі до Медині. Там ще двісті метрів – і вже вона, рідна ненька…
Наша далекоглядність проте виявилась ілюзорною. Мерс рвав копитами, Ґеник курив ментол, тицяв пальцями у радійко і поглядав на годинника, ніби запізнювався на побачення до чергової курви. Ромко Акафіст, він же кулінарний провокатор, він же полум’яний Че Гевара, він же непереможний генералісімус Кутузов, він же Іван Сусанін, замислено розглядав карту автомобільних доріг. Якщо ви думаєте, що Ромко обрав автостраду А4, то глибоко помиляєтесь. Воєвода виводив нас із чужого оточення міжповітовими дорогами. Амазонка шаруділа граблями у безрозмірній брезентовій сумці – перевіряла, чи не поцупили польські лосі пачку-дві «Онлі-Ю». Я годував ненажерливе курча у мобілці…
Проїхали десять кілометрів. Пролетіли двадцять. Промайнули тридцять… Аж ось і містечко з поетичною назвою Кеньджежінь-Кожьлє. Не буду вам розповідати, що воно друге за кількістю населення в Опольському воєводстві, а перше – за площею, що лежить над Одрою і каналом Ґлівіцкім. Що засноване 1281 року. Що вже через сім років від заснування стає осідком чеського короля, а через довгих два з половиною століття його приторочують до своїх володінь Габсбурги. А в 1741 році його загарбали прусаки. А в часи французько-пруської війни 1807 року воно витримало облогу з 23 січня до 9 липня… У-у-у! Цю туристичну пургу Ромко Акафіст читав нам цілу ніч у камері поліційного постерунку.
Тільки-но ми виїхали на околицю Кожьлє, як побачили зелений самохут огирів. Бійці помахали нам услід ручищами. Мовляв, па-па, щасливої дороги. Звідки вони знали, що ми петляємо повітовими шляхами? Чого не помчали за нами?.. Поки я чухав кавуна, вавкнули поліційні сирени. Нас наздогнали і заблокували три машини. Ґеник аж зсунувся у кювет. Як в американському кінобойовику – кілька секунд і ти мордою в асфальті.
– Вихадітє па аднаму! – понаставляли на нас мініатюрні пістолети Р64 поліцейські. – Рукі на машіну!
Образливо, соромно, просто вуха ріже – ці поліціянти вивчили москальську і вважають, що ми маємо їх розуміти. А про національну гордість малоросів чули?..
Ми слухняно повиходили. Нас хутко обмацали, чи не маємо зброї.
– Что вєзьотє, зєльониє контрабандісти? – запитав Ґеника старший. – Мєдь, наркотікі?..
Зблідлий шевальє тільки мекав та бекав, всцявшись у джинси. Та-а-ак, дружбан наш має міцний член, але слабку кишку. З таким, як то кажуть, у розвідку не підеш. Але маємо те, що маємо…
– Дівку на продаж, – зізнався у злочині Ромко Акафіст. – Хочете скористатися?..
Анна-Клим показала йому кулака.
А Ромко тимчасом почав розповідати анекдот. Про те, як поляк їхав у Росію. На кордоні з ним розмовляє російський митник. А як по-вашому буде булка? Булка, – відповідає поляк. А рука? Рука, – каже поляк. Гм… А ключ? Ключ. А… А жопа? Дупа, – не співпала відповідь поляка. Диви, каже москаль, за одного слова границю провели…
– Чіхо! Вєльми мудри? – забув російську старший поліцейський. – Як єст пана назвіско?*
– Міцкевич. Адам… Муй брат стриєчни**
– Так, без разґаворов – марш у машіну! – не перейнявся Ромковим настроєм фараон.
Нам викрутили руки і повели до поліційного бусика.
– А ти садісь за руль! – наказали засцяному Ґеникові-пеникові. – Поєдєм в отдєлєніє. Ми вас задєржіваєм до утра.
– Ґенику! – гукнув Акафіст перед тим, як йому закрили пельку. – Тут поліція придумала для шоферів десять заповідей. Керуй самохутом так, щоб від погляду поліцейського відчувати радість. Або: не старайся скоротити час поїздки – якщо ти виїхав пізніше, то й приїдеш пізніше. На задньому сидінні пасажир має бути прив’язаний ременем. За порушення – штраф сто злотих. І запис – двадцять два бали у водійську картку. Пильнуй мені!.. Нам ще далеко їхати.
– Єслі вапщє паєдєтє, – пообіцяв пригоду на наші задниці гапон, що керував арештом «зєльоних контрабандістов».
По дорозі до постерунку ми дізналися, що нас затримали за повідомленням доброчесних громадян, котрі мають підозру, що ми торгуємо міддю або наркотиками і входимо у російську банду Штефка Ченьшкого (Тяжкого) з Варшави. Нє, обурився я, на ’кий чорт нам мідь? Хто нею торгує? Невже це ходовий товар?.. Так-так, кивнув Ромко Акафіст, це дорога річ. Три тисячі баксів за тонну. Кинув двадцять брикетів за обшивку – вже маєш дітям на молоко. Дітей не нажив! – визвірився я. Бо ґанджу куриш, поставив діагноз наш енциклопедичний тормоз. Ґанджубас палиш, бімбер жлуктиш, в триньку граєш, онанізмом грієшся… Від ґанджубасу сперматозоїди здихають. А в дівчат матка звужується… Тобі польської молоді не жалко?! – гаркнув на мене Ромко Акафіст.
Нам повитрушували кишені, повисмикували шнурки й ремені і запхали за решітку. Якщо ви думаєте, що їхній мавп’ятник чимось відрізняється від нашого ментовського, то глибоко помиляєтесь. Якщо ви гадаєте, що їхні мусора чемніші, то спробуйте гавкнути: загасять вам табло, як негрові з Кот Дівуара.

* Тихо! Дуже мудрий. Як ваше прізвище?
** Мій дядько.

Замість стіни – суцільна решітка, залізні лави-нари, віконечко у півдолоні. І запах тюряги. Без сцяків, малаф’ї, харків і здохлих мишей, але з тим же універсальним (інтернаціональним) запахом тюряги, скільки його не приховуй содою, дезодорантами та милом для підлоги. Тюряга просякнута мокрим потом зляканої душі. Що це за байда – ніхто толком не знає, але вона є, вона накладається, як фарба, одна на другу – скільки тремтливих душ тут перебувало, стільки й пахнуть. А польська душа нічим не відрізняється від української. Так само липне від поту… Хоча, загиржав Акафіст, всі зеки різні. Когось на волі чекає старушенція-мати. Когось – мільйони доларів. А когось – взагалі краще не випускати…
Наприклад, тебе, Хамса. Навіщо ти повітря коптиш? Батьки послали тебе вчитись на політолога. Вони вичитали це слово у газеті. Це такий штуцер, що влізе кожному у товсту кишку і виверне до самих аденом, щоб дізнатися, чим ти дихаєш. А йому за це ще й дякують та платять грошима. Ти ж, Хамса, зіскочив з фази, не виконуєш заповіді предків. Носиш Поплавка на руках, шляєшся по буцигарнях, вбиваєш ґанджою власні лімітовані сперматозоїди… Ромку, Платон мені друг, але тобі можу дати по морді! – спинив я його свинячий опорос. – Краще танцюй та говори про космічні мандри…
Ромко Акафіст, як слухняний спудей, почав читати туристичну макулатуру, що валялась під лавкою. Цілу ніч ми слухали його пургу…
І цілу ніч не було Ґеника. Як він згодом розповів, його змусили під наглядом двох поліціянтів та секретарки, що писала протокол, розкручувати, розкурочувати мерс Поплавка. Бачив би наш імпульсивний еректор, як тане, мов стара снігова баба весною, його шикарний шестисотий. Зняли колеса. Зняли обшивку з дверей. Зняли передню панель. Викинули сидіння. Потім здерли повсть у багажнику, відкрутили бампери, фари, підфарники, глушник, залізли в кожухи пічки… І все це руками Казанови. Побитими, чорнющими, спрацьованими граблями. Як він ними буде обіймати дівчат, коли випере джинси?.. Нє, Ґенику, сміялись ми в дорозі, ти не хотів сидіти в камері-мавп’ятнику, тому вирішив всю ніч попрацювати на польських копів. А мо’ тобі сподобалось роздягати мерса під цнотливим поглядом поліційної секретарки? Ти геть звар’ював, хлопче!
На ранок нас повели до начальника лягавки. Перед ним лежала купка дрібних речей, документів. Ми всі одночасно завважили флешку, але відвернули погляд.
– Мам кілька питань… Чєй ето докумєнт? – показав старший коп на водійську ксиву рудого німця Весселя – добре, що в нас вистачило глузду викинути його гаманець.
– Знайшли в костелі Бжеґу, – не задумуючись, випалив я. – Думали передати в поліцію…
– В які спосуб? – запитав фараон.
– Та ось же й передаємо, – розвів я руками.
– У нас панство помагаєт поліції, – продовжував дещо задумано коп. – Позвонілі, что ви контрабандіти. Ми вас задєржалі. Бордзо мі пшикро*, что нічєґо нє нашлі. Только вот ето… Ви знаєтє, что ето?
Ми витріщились на якусь шпульку в пальцях поліцейського.
– Ні, не знаємо.
– Тогди я вам скажу. Це лятарня радійова…
– Що-що? – не догнали ми.
– Радіомаяк! – безапеляційно мовив коп. – Кто-то вам причєпіл сторожа… Відімо, ви дєйствітєльно руссо-бандіто.

* Дуже мені прикро.

– Ні-ні! – гаряче, по-скаутськи, запевнили ми. – То мабуть наш еректор… себто, шеф інституту, почепив, щоб не вкрали самохут.
– Кепська лятарня… Но то ваші проблєми. Документ на ім’я Вєссєль отбіраю. Лятарню отбіраю… А ето всьо вашє. Можєтє єхать. Но смотрітє… Чешьчь!
Цей коп віддав нам все – і флешку, і гроші, і документи! Хтось на нас накапав, аби поліція влаштувала шмон. Він каже – чесні громадяни, виховані на заповітах залізного Пілсудського. Ага, лось сохатий з лісу ревкнув, – погодився Ромко Акафіст. Але щось не спрацювало… Флешка залишилась у нас. Натомість копи виявили радіомаяк. Ось чому огирі за нами не поспішали, а трюхикали підтюпцем. Вони відслідковували нас локатором. Треба думати, що тепер машина чиста?.. Дарма так мріяти, адже причепити радіошпульку – кілька секунд. Але чому не відібрали флешку?.. Чому-чому? – перекривив мене Ромко Акафіст. Не зрослося. Може якийсь матолко-поліцейський, що мав поцупити її, не мав ключа від сейфу шефа?.. Або це просто наступна пляшка «Вдови Кліко» – безглузда і незрозуміла. А де тоді лілії для Аннусі? – ми водночас поглянули на стурбовану амазонку. Вона торохнула своєю брезентухою, мовляв, все на місці. Значить, лілії ще будуть?..
А то!.. Пуцькаклямка нас чекала прямо біля поліційного управління.
На світлофорі коло нашого мерса зупинився бумер. Чорний. Косокута морда водія вимогливо показала Ґенику: опусти скло. Ґеник-ідіот механічно натиснув кнопку. Аякже, слухняний. Піонер завжди готовий… Не встигли ми спохопитись, як у салон полетіла смердюча банка диму. Казанова знову натиснув кнопку – скло піднялось. Ото ще тормоз із реакцією жирафа! Вася з парашутом! Прямо по замовленню трудящих. Нагле військо огирів вискочило з бумера. Поки ми з Ґеником душились кашлем, а Ромко Акафіст навпомацки шукав під ногами шипучу смердючку, Анна-Клим першою зрозуміла маневр парнокопитних. Вона випала з мерса. Ще шьвятло улічне* не загорілося зеленим оком, як один з чмирів натхненно розторохав черепком передню фару «Жука», що зупинився за мерсом, другий сів дупою на багажник БМВ і розчулено кліпав баньками, а третій зайойкав на зустрічній полосі і, зігнувшись у три погибелі, побіг поміж схарапудженими самохутами. Аннуся відкрила дверці і попросила косомордого водилу бумера більше не псувати повітря, бо вона страх не любить брутальних, тобто, пердливих чоловіків. Заціпенілий гаплонт, як і Ґеник добу тому, зогрів ноги теплою рідиною…
– Аля-улю! – показав польським друзям козу Ромко Акафіст і авторитетно додав: – Наступного разу вони запхають нам у вікно глуху тітку з маслинами.
Ми здивовано витріщились: розумний чувак, але говорить, як придурок. Ромко пояснив, що на фені уманських биків глуха тітка з маслинами означає пістолет системи ТТ з набоями та глушником.
– Тобто, будуть стріляти? – з сумнівом перепитав я.
– За сценарієм ніби так виходить…
– Нарвалися, – видушив із себе загазований Казанова. – Торба нам буде!..

5.
Між тим, як ми пам’ятаємо, наш еректор Поплавок мав право ще на один дзвінок. Мені на трубу. Він загасив зелену муть злості стопариком чемерґесу, завважив голі коліна Любки і хутко засадив перця. Любка вкотре подумала, що їй щастить на поганих танцюристів. Навіть Казанова зі своїм пунктиком є справжнісіньким кнуром на лижах – крутить жужу про втому, зайнятість і важку бойову юність.
* На світлофорі.
Мовляв, колись його зґвалтували шамотри з Житнього ринку, тепер у нього трапляються збої у комп’ютері, тобто, в голові. Ніби хтось його просить працювати головою. Нема фарту голодній жінці… Еректор послав навздогін ще один гарячий стопарик газоліну, сів у м’яке крісло, позіхнув додіком і наквакав пальцем мій номер дебільника.
– Алло, Юрію, якщо ти мені зараз будеш тюльку гнати, – безапеляційно дихнув у вухо перегаром Поплавок, – то я розтигрюся по-справжньому. Де вас носить?..
– О, пане професоре! – заплів я фоні-моні у відповідь. – Ми щойно з поліції вирвались… Це часом не ви здали нас?
– Я вами ще всерйоз не займався, – еректор повільно налив третій стопарик, підняв його на світло. – Залізь у тюбик і слухай. Мене заспокоїть тільки мерс біля готелю. А самі можете конати звідси. Потім розберемося, ху є ху…
Цікавий танець сіртаки – три кроки вліво, три кроки вправо, перескок. Спробуй з цим бетменом череватим витримати ритм і не збитися. Можна було б послати його на ковзани, але ситуація наша була критична, драматична і тупа. Без Поплавкової тачки ми пропадемо. Тож я дістав банку варення і почав мастити йому спину.
– У нас є стільки грошей, що ми згодні відкупити мерса.
– Ти що, головою вдарився, фраєр? – Поплавок стиснув пальцями-парфумками стопарик.
І то правда, закивали мої друзяки, у тебе чубчик бо-бо? Звідки у нас ґріни на таку тачку?
– Нє, пане професоре, я геть зовсім серйозно пропоную вам подвійну суму за ваше авто, – підтвердив я свої неринкові пропозиції. – Розрахунок у Києві, як тільки ви повернетесь із гастролей. У перший же день. На вокзалі. Сім куль в нагані! Залізно!
Я би міг півдня, як Достоєвський, тириндіти про наші патріотичні пригоди, погоні, тирловиська із чужими бандюками, навіть правдоподібно переповісти історію про те, як Ромко Акафіст глісанув гаманець рудого німця-кінокефала і що з того вийшло, я би міг тиснути на сльозу чи міжнародну славу Поплавка та його чесних спудеїв, якщо ця бодяга добіжить щасливого кінця і нас не закопають десь над Одрою у лозах, але всі ті арґументи для еректора не вартували виїденого яйця. Наш кіт Матроскін давно прорахував на калькуляторі вагу романтики і викинув її у бур’яни як нерентабельну. Пацан конкретний, пургу не жене, базару не любить. Пацан – менеджер нового типу: хапай, що під жопу притиснув, потім розберешся. Тож моя пропозиція про подвійну ціну мерса його розігріла і він кинув третій стопарик у горлянку.
– Звідки у тебе, синяка, такі гроші? – резонно запитав.
– То довга історія, – по-діловому і без емоцій мазав спину варенням я. – У Києві за чашкою кави розповім… Але факт желєзний – грошей гарба. Чистих. Без дураків… По руках?
– Якщо ти мене обманеш… – згадав свій культуртреґерський речетатив Поплавок. – Якщо ти мене обманеш хоч на півнігтя… Хоч на волосину. Хоч на копійку. Я здеру тобі басман шкіри з живота, висушу і проштампую на ньому твій диплом. Накладу арешт на майно батьків, дядьків, дідьків і пів твого бидлячого села. Здам сучарам-ментам і запроторю на Завалівські уранові рудники. Уб’ю, шушара! Заріжу! Перекрию кисень! Закопаю під заправкою! Ви-клю-чу-у-у!
О, клас! Аж світ розвиднився і легше дихати стало. Оце адреналінчик у ляську кров. Тепер він буде рахувати прибутки і гріти себе мріями про похід в автосалон. До лампочки йому якісь там проблеми київських салабонів, зуміли знайти пригоду на свої задниці – нехай самі виплутуються. Головне – вигідний контракт. А, до речі, скільки?..
– Наша угода чесна, тому я не питаю, скільки ви заплатили за мерс, – сухо підсумував я торг. – Даю подвійну суму. Мінус знос, плюс інфляція…
– Який там знос? – відчув утрати Поплавок. – Машині півроку… Повний фарш. Пробіг мінімальний.
– Ну… Ми тут проводили експертизу, – згадав я про поліційне розкидання мерса, – і в цілому ви праві. Товар добрий, хоч Ґеник і скручував спідометр назад. По руках!
– От гандон дірявий! – Це еректор передав палке вітання Казанові. – По руках, куди я дінусь?.. Не згиньте, щоб я вас ще побачив.
Хлястик тобі в пельку, а не мані, подумав я і відключив мобілу. Юрко Хамса – справжній шаровик, ще не було такого, щоб я платив, коли не хочу. А ниньки я д-дуже не хочу платити нарваному Поплавку. Нас у джез-банді чотири башки, нехай порожні і дурні, але у цьому мерсі є кирваві бабки наших батьків, щонайменше по колесу вони вже купили. Тепер дітки з повним правом на цих колесах утікають від мафіозо. Додому. До рідної хати. З тривожною вісткою про пиндюків, що задумали отруїти ріки. Ризикуючи животом. І ми ще мусимо платити цьому воластому індикові?..
Харе, Юрку, – спинив мій нервотичний спурт Ромко Акафіст. Він уже тебе не чує… А ти смикаєшся. Між іншим, знаєш, що означає на мові наркодилерів слово Хамса? Порожняк. Правильний мудак, що танцює на дискотеці без дурки. Брикливий козел, що дарма переводить важку працю діджея. Це повна профанація. Адже ти куриш ґанджубас. І танцюєш під музику Поплавка. Носиш його на сцені. Давай ми тебе перейменуємо. Назвемо тебе… Ромко задумався, підшуковуючи нове прізвисько. А по зябрах не хочеш? – не погодився я. – Треба ж було залимонити понти перед еректором… Краще скажи, якщо такий вумний, що нас чекає попереду?.. Попереду нас чекає щаслива юність, – мрійливо протягнув Акафіст. Без контрацептивів… Уявляєш, Ґенику? Випив зранку водички з крана, й жодна кобила не підхопить від тебе лоша. Біолокатор STK75 тихенько пробереться тобі в яйця і позадушує за горлянку всі до єдного сперматозоїди. Скачи, гарцюй на дівці в гарячому поту морди, натирай пухирі на пинзенику, а все – прольот. Купуй новий блокнотик, брателло!.. Як це натирай пухирі? – озвалася допитлива Анна-Клим. Ми мовчки втупились в амазонку. Зовсім забулися, що між нами присутня, так би мовити, особа іншої статі. Особина! Дівка 96 проби! Ромко Акафіст пирхнув. Слухайте, братове, анекдот. Один мужик дуже любив бокс. І от показують по телевізору. Цілий день з нетерпінням чекав. Після роботи купив пару пузирів пива, риби, чіпсів, прибіг додому. За хвилину до початку розклав на столі, налив гальбу, включив ящик. Гонг, перший раунд. Тиць-бриць, нокаут! Матч закінчився. Мужик ні хрена не тямить. На пиві ще піна не сіла… Тут підходить його жінка-копистка. О, каже, тепер ти мене можеш зрозуміти… Ми загиржали, замахали гривами, а наша мантелепа, підперши руками тверді балони, розглядала нас, як придурків. Ну, добре, повторив анекдот спеціально для неї Ромко Акафіст. Один віслюк дуже кайфував від боксу. Хтось від футболу, хтось від хокею, а він – від боксу… І от міжнародний матч. Кличко б’ється з якимось чорним. Віслюк цілий день мліє від передчуття кайфу. Купив пива, риби, чіпсів. Розклав усе. Включив телевізор. Кличко – бздень! – і чорний дриґає ногами під канатами. Все, фініта! Нокаут!.. А пиво? А риба?.. А кайф?! Тут підходить віслюкова баба і шипить: тепер ти можеш мене зрозуміти?.. Що зрозуміти? – перепитала Анна-Клим. Ну-у-у, блін, це вже діагноз. Я й не знав, що в тебе все так запущено, похитав головою Ромко Акафіст. Очерет. Верболози. Цілина не орана… Ґенику, ти би провів кілька уроків для початкових класів. Ой, не лоскочіть мені носа! – хмикнула гьорлиця. Шукайте краще готель, аби скупати його… Закрий свій автоклав! – від такої зневаги Ґеник на повороті кинув мерс у піке. Но-но, одне з другим, заспокоїв я їх, гумору не розумієте?..
Проте ідея амазонки була правильна. Казанова клював хоботом. Бобик здох. Він цілу ніч роздягав мерса, хизувався мокрими штаньми перед поліційною секретуткою. Тепер наш дружбан виглядав замудоханим водієм-смертником. Треба було ставати на якір. Серед лісу ми побачили скромний готелик з ресторацією. І завернули туди, сховали авто за мийкою. Може бандюки не знайдуть?..
У вестибюлі нас зустріла калібрована Пеппі Довга Панчоха, котра зразу втямила, що ми з України. Під високою фарбовано-бузковою зачіскою її снайперське око посуворіло. Чого панове бажають? – сухо запитала.
Панове бажають переночувати, повечеряти і, якщо потяг вдаль не загуркоче, то й поснідати. Це так популярно пояснив, жонглюючи покручами з польської, української та англійської, Ромко Акафіст. Кожному покуй єдноособови чи хтось буде впарі? – Довга Панчоха провела поглядом-металошукачем по Анні-Клим. Кожному окремо, – випередила усіх наша крокодилиха 96 проби. Ось вам ключі, а на коляцію, себто вечерю, можете заходити у ті двері… Чи, може, ви хочете замовити у покуй? – полячка виважувала нас на своїх терезах. З німцями вона би так не говорила… А з турками? Наш корифан Ґеник, як завше, замовляє у номер, – хихикнув Ромко Акафіст. – Але нині він не в формі… У номер! Мені у покуй! – зарепетував Казанова, втративши гумор. – Пожерти і спати… Ви мене дістали. То й добре, підсумував Ромко, йому подайте у номер, а ми спустимося на коляцію.
Вечір пройшов тихо-мирно, без ексцесів. Ґеник вдавився двома-трьома кльоцками і захропів, як трактор Т-150 на крутому підйомі. Ми співчутливо накрили його ковдрою. А ти, Аннусю, попери йому штани, щоб до ранку висохли. Це я попросив лагідну нашу супутницю. Не треба ляля-фафа! – не підтримала мого сімейного тону амазонка. Віддайте прислузі, вона попере. Со-ром-но, – докірливо похитав головою Ромко Акафіст. Та й грошей шкода, – вторив я. Тоді хай так їде, засцяний! Котрась із блокнотика попере… Аннусю, рибочко, йому, може, й пахне, а нам всю дорогу носами крутити, – вмовляли ми кобіту. Скажете ще слово – замочу вас разом зі штаньми у ванні! – авторитетно пообіцяла Анна-Клим. І ми зрозуміли: Ґеникові джойси дівку дратують, як бика червоне. Її точно нема у його списочку…
Довелося кидати майтки Казанови у кошик і демонстративно нести Пеппі Довгій Панчосі.
– Чи не могли б ви… Е…
– Пранє? – запитала фарбовано-бузкова адміністраторша і легковажно скомандувала: – Залиште тут, зараз прийде покойова і забере.
Ми хутко кинули корзину і ретирувались у ресторанні двері. І вже згодом, сидячи під вікном, почули розпачливі вигуки Довгої Пачохи. Щось на зразок: курва мама, ви мені за все заплатите! Якщо ви думаєте, що в Польщі вислів «курва мама» – це груба лайка, то помиляєтесь. У них цей лагідний вигук вживається на всі випадки життя. Це щось, як наше «люба тітонько». Люба тітонько, щоб вам повилазило!.. Люба тітонько, що це тут смердить?..
Ні, Ромку, заперечив я. Ще щось на кшталт «бляхамуха». Ніхто толком не знає, на яку бляху сіла муха, а всі її зганяють… Бляхамуха, куди це нас занесло? Бляхамуха, що би нам пожерти?.. Правда, Аннусю? – запитав я нашу цитадель розміром ХХL, яка уважно, як підручник геометрії, вивчала книгу-меню.
– Здуріти можна, люба тітонько! – підхопив тему, побачивши муки Анни-Клим, Ромко Акафіст. – Як відвідує ресторан чоловік?
– А як? – заохотили ми з амазонкою його в два голоси.
– Чоловік приходить. Сідає з стіл. Замовляє випити. Читає меню. Обирає страву. Хаває. Платить по рахунку. Йде. А тепер, як відвідує ресторан жінка?..
– ? – мовчки запитали ми.
– Приходить. Сідає за столик. Пересідає за інший столик, подалі від протягу чи гучної компанії. Читає меню. Запитує офіціанта, що є цікавого. Теребить його, що би він їй порадив. Запитує, яка зі страв найменш калорійна. Змушує офіціанта характеризувати кожну страву згори донизу. Оглядається в різні боки, щоб побачити, що їдять за іншими столиками. Довго радиться із супутником, що б він їй порекомендував. Замовляє салат. Їсть. З’ївши, задумується над тим, що треба було замовити щось інше. Тицяє виделкою для проби у страву супутника. Шкодує, що не замовила того ж самого. Виходить незадоволена з ресторану. Вдома випотрошує холодильник і їсть все підряд…
Нє, все було нормально. Аннуся не тицяла виделкою у наші страви. Набили пузо за цілий день. І настрій був адекватний. До обстановочки. І випили по чарочці джека-блека. Та й спали чудіссімо, навіть гуркіт Т-150 не заважав. Ось тільки зранку, коли ще зіньки були спухлі, щось сухо траснуло за автомийкою. Вибігли. У лобовому склі побачили акуратну дірочку з променями навсібіч. І розірвану шкіру на задньому сидінні. Якраз там, де любить сидіти наша невразлива оборонниця Анна-Клим.
Ромко Акафіст був правий. Вони почали стріляти.

6.
Чи варто розказувати далі, як ми летіли до рідної неньки за маршрутом червоного олівця нашого придуркуватого очкарика, що скомунячив гаманець?
Слон-мерс рвав копитами і шелестів над асфальтом.
Ченстохова – пролетіли. Пятркув-Трибунальський – за мостом. Далі Радом. Де той Радом?
Несподівано нарвалися на дорожню поліцію. Я зиркнув на спідометр – на повороті Казанова якраз пригальмував, то ж причин хвилюватись не було. Зупинили, бо з українськими номерами.
Фараон неспішливо підійшов до машини. Козирнув у відкрите вікно Ґенику. Попросив показати документи. А що документи? У Казанови все чікі-пікі. Нема до чого придертись. І тут поляк побачив дірку у лобовому склі.
– О! А то що?
– Камінь вцілив, – не змигнувши, збрехав Ґеник.
Поліцай нагнувся, провів пальцем по склі.
– Шиба розбита. Їхати не вольно, – сказав. – Я ваші документи забираю. Перешлемо у посольство.
– Чекайте! – вийшов з машини Ромко. – Хіба від того, що ви заберете документи, шиба стане цілою?
– Їхати не вольно, – повторив гапон. – Такі правила.
– Але ж ми не винні… Камінець. З кожним може трапитись, – підключився до вмовлянь і я.
– Дайте йому рубель у зуби, – забубоніла з машини Аннуся.
– У тебе що – вальти крейду косять? – просипів я. – Це не вдома ментів купувати. Покажи поліцаю купюру – і тобі повний кобзон!
Поліціянт із сумнівом подивився на дірку у склі. Наша компанія йому не подобалась.
– Плізоньки! Урочисто клянемось, – підняв я руку, – що в найближчій сервіс-станції поміняємо шибу!
Після вагань та роздумів поляк зв’язався з кимось по рації, переговорив. Потім повернув Ґенику документи.
– За двадцять кілометрів місто Радом. Там на станції вас чекають. Їхати з розбитою шибою не вольно!
– Дуже дякуємо! Вельми дякуємо! – майже полюбили ми поступливого бзденека. – Дружба – фройндшафт!
Ніхто не збирався міняти тої клятої шиби. Опатув – Сандомир – Жешув – Ланьцут – Ярослав – Пшемисль!
Пшепрашам, тут мене торкає під руку наш вумний тормоз Акафіст. Він час від часу зазирає у ноутбук і скептично хмикає: ну й байкар цей Хамса! Ми сидимо у підвалі Поплавкової ресторації на трасі Київ-Одеса, чекаємо на порятунок від Ґеника. Казанова виявився хлопцем моторним – розшукав у своєму списку Памелочку Андерсон, яка працює офіціанткою у «Татовій хаті» і до безтями закохана у нього з тих пір, як він закинув її ноги собі на плечі у мерсі. Їхав з еректором оглядати орендовані поля (наш Поплавок виявився ще й офіґенним фермером) і поки ситий кіт знімав готівку у ресторані та строїв кадри за малу виручку, Ґеник заманив у машину грудасту селяночку в помаранчевій уніформі і показав їй сучасні прийоми столичного кохання. Показ виявився вдалим і бурхливим. Шевальє записав офіціантку з високим балконом під псевдо Памелочка Андресон і час від часу влаштовавув з нею серйозні ходові випробування мерсові. Як тільки ми прилетіли у Київ і зрозуміли, що нас тут чекають кілька псячих зграй, аби розтерзати (у тому числі й нетерплячий Поплавок), Ґеник згадав про віддану Памелочку і відтарабанив нас сюди, у підвал, на старі пружини вкрадених еректором з гуртожитку залізних ліжок. Тепер ми сидимо, як беззахисні соколята, в холодній кам’яниці і годуємось із рук голодної до Ґеникового пуцаліну Зої Космодем’янської, що під тортурами не викаже таємниці…
Пшепрашам, повторив Ромко Акафіст, красний байкарю наш Юрію, не розтікайся мислію по древу, якщо й далі будеш так нудно писати, то приймуть тебе у Спілку письменників. Чи пан билби такі ласкави залишити ту Польщу за кормою? Рви далі, підкручуй сюжет. Читач не любить подієвих пауз. А ти провалився у балаканину… У яку балаканину? – заперечив я. А переслідування польських огирів? А гоп-стоп у Медині? А блукання кукурудзяним полем? А огорожа для кроликів?.. Нє, це дрібні епізоди, кривиться Ромко й тицяє пальцями мені в клавіатуру. Ти вже заявив, що ми у бордельєро «Татова хата», значить бзденеки – це минуле. Ми їх відфугасили. Все, забудь! Жени тему далі. Ну… Я не готовий так перескакувати, – засумнівався я у своїх талантах. А мені подобається! – потяглась на пружині, що провисла до підлоги, Анна-Клим. Вона за ці три дні стала схожа на дівку-війну. Нехай пише, як було насправді… А що таке правда? – вломився в амбіцію Ромко. Чи неправда?.. Все це витвір нашої заджмелілої уяви, підгодованої трійлом спецпропаганди. Давайте уважніше поглянемо на міністра екології. А чого на нього витріщатися? – я згадав про подвиги цього педофіла. – Синя борода… Кабздець моїй вірі у чесну владу!.. Ну ти й балда! – не підтримав мене Ромко Акафіст. – А втім, д-дуже, д-дуже доречно ти згадав про Синю Бороду… Оце якраз тут вам і правда, і неправда, і джмелики ґанджубасні. Ромко став у позу Симона Петлюри, наче виступав перед військом директорії (у вагоні – директорія, під вагоном – територія). Вам, студіозусам-політологам, мабуть відомо про карочу?.. Ми з Анною-Клим по-телячому перезирнулись. Отож, підливав нам лою в голови мудраґель Акафіст, кароча – шапка єретика, на якій зображені фігури диявола. Цю шапку натягали на голови тим, кого інквізиція присудила до смерті на вогнищі. В певному переносному значенні кароча – це тавро, яке навмисне ставиться на того, кого хочуть знищити. Політики, політологи, політтехнологи, вся ця срань, що пудрить люду посполитому мізки, часто карочу натягує тим, хто ні сном, ні духом не відає про власні гріхи. Щоб знищити. Вивести з гри. Зайняти місце, посаду. Перехопити бізнес. Переманити виборця. Відомстити… Є тисячі причин натягнути своєму ворогу карочу. А тепер переходимо до Синьої Бороди. Анничко, любко наша, що це за перець такий, що про нього всі говорять?
Енциклопедичний Ромко нагнувся над амазонкою, наче хотів поцілувати. Синя Борода – це такі кастрати, як ти, що мучать день у день чесних студентів, – дівка-війна вхопила його за матню, без надмірних зусиль підняла над собою, пообзирала, як паршиве котеня, і кинула на купу матрасів у кутку. Я світлий промінь у цьому мракобісному підвалі, – завівся балакучий Ромко Акафіст. Рауль або шевальє Синя Борода – герой французької казки. Він убив шістьох дружин, бо вони, порушуючи заборону, відкривали його таємний кабінет-катівню. Ще там є якісь бздури про золотий ключ, що падав у кров, і сьому дружину, яку врятували три брати… Колоратурніше – у Шарля де Перо. Я хочу розповісти вам про іншу жертву середньовічних політологів.
Ромко на хвилину задумався, наче викладач дурситету. Тепер його точно понесе…
Тож я мушу відділити його лекцію про Синю Бороду в окремий розділ. Хоча, погодьтеся, я поки-що вів лінію динамічно, сюжетно і, без зайвої скромності, талановито. А він вигнав мене з Польщі і звинуватив у порожній балаканині. По рогах йому, припадочному, засадити, чи що?..

7.
Отож, про що розповів чукча-пісатєль Ромко Акафіст?
Жив-був у пихатій Франції Жіль де Лаваль барон де Ре. Народився 1404 року в аристократичній сім’ї. Словом, предки були круті. Пальці веєром. Чьо нада? Шоколада… Задовбали пацана латиною, музикою, танцями. Але років у десять помирає папан-файзер. Колєги-аристократи побили так, що він три дні блював позаторішньою паскою… Хлопця забирає до себе дід-старпер. Він викинув крейзануті книжки і подарував в’юноші шпагу. Оце, внучку, твій ключ до всіх дверей. В’юноша зробив кілька дірок молодим пупцям, чим зажив слави крутого кента, запровадив соколине полювання, шалені скачки полями та лісами родового замку Тіффож. Років у шістнадцять дід-пердун надумав його стриножити – женити на кузині. Дівка – повна факуша, але майна та землі… Церква поступилась дідові й дозволила шлюб між однокровними. Проте Жіль в цей час виявив, що його більше приваблюють хлопчачі попенґаґени. Він оточив себе підармонами і плювати хотів на дідову мандмуазель.
А в цей час тліла Столітня війна між Англією і Францією. Наш молодий гомосек, як благородний дон Педро, подався на війну. Неймовірно, але цього фраєра взяла охоронцем Жанна д’Арк. На молодого рогопила зійшло небесне світло. Він став відданим слугою Жанни. О-о-о, скількох довбаків він заколов, порубав, порізав, відпензлював, затоптав конем! Він був несамовитим до ворогів. За Жанну ладен був живота покласти. Коли йому стукнуло двадцять п’ять років, військо Жанни д’Арк вступило у Реймс і Карл VІІ був коронований. Жілю присвоїли звання маршала Франції. А маршал – це вам не пуцькаклямка!.. І все було б добре, якби Жанна не потрапила у полон. Жіль зібрав ціле військо братків, полетів у Руан виручати Діву, але запізнився. Орлеанську спалили.
То було накателло! Він закалдирив з друзяками на півроку. Купилась у винищі, гуляли, аж небеса палали. Нарешті антрамент закінчився, сармачило проциндрили і почав барон продавати землі. Він поїхав по фазі і щоб роздобути гроші, сповз до алхімії. А тут під руку підвернувся фраєр захарчований Франческо Прелаті, що зачепив халяву. Цей уркаган організував у Тіффожі тусню, на якій пацани нюхали дим афганки і глючили, добуваючи філософський камінь. Качумали щовечора, але діло не просувалось. Сармак з неба не падав. Тоді мудрило Прелаті запропонував різати маленьких кіндерів, щоб умиротворити демонів, а з кісток виготовляти магічні порошки. Все було шито-крито, банда кайфувала, поки не настала ахмирка. Жоффруа ле Феррон, казначей Бретані, прикупив у зачамрілого барона де Ре замок. Коли до барона з пред’явою приїхав брат Жоффруа, Жан ле Феррон, то наш асмодей-гомик, нажлуктившись скислого портвейну, поламав йому ребра і кинув у темницю. Як на зло, Жан був авторитетом у законі, служив священиком. Єпископ Малеструа тут же вискочив, як лисий з табакерки. Він давно звинувачував барона де Ре у всіх гріхах. Тему підхопила інквізиція. За нею – світський суд. Єпископ, інквізитор і герцог назвали барона де Ре образником церкви, єретиком і дітовбивцею. Таке звинувачення дозволяло їм конфіскувати всю власність Жіля. А відібрати легше, ніж купити, нє?..
Звинувачення, котре підготували єпископ Малеструа та інквізитор Жан Блуен, складалося з 47 пунктів, що охоплювали три основні питання: образа служителя церкви (насилля над Ферроном), викликання демонів та сексуальні бум-бум з дітьми. Наприклад, в пункті 16 стверджувалось, що «в одній із нижніх кімнат замку або фортеці Тіффож п’ять років тому монсеньор Франческо Прелаті, самозваний спеціаліст в забороненому мистецтві геомантії, накреслив магічні знаки, круги і цифри. Також у лісі біля вищеназваної фортеці Тіффож дехто на ймення Антуан де Палерм із Ломбардії разом з іншими чарівниками та служителями демонів займався гаданням і викликанням злих духів за іменами Оріон, Вельзевул, Сатана, Веліал з допомогою вогню, фіміаму, мірра, алоє та інших ароматичних засобів». Ті андерсени написали цілий роман. В пункті 15 звинувачення читаємо, що «Жіль де Ре і його спільники брали невинних хлопчиків і дівчаток і нелюдськи вбивали їх, розрубували, спалювали та піддавали всіляким тортурам, а вищезгаданий Жіль, звинувачений, приносив тіла згаданих невинних дітей дияволам, заклинав злих духів і вдавався до бридкого содомського гріха з маленькими хлопчиками і протиприродньо задовільняв свою хіть з молоденькими дівчатками, відкидаючи природній спосіб копуляції, коли невинні хлопчики і дівчатка були живі, а іноді навіть мертві або навіть під час передсмертних корчів».
Бр-р-р! Як вам цей чувак з гусьми? Динозаврисько. Альфред Хічкок відпочиває…
Наш звізданутий Ромко Акафіст вплів сюди цього педрона, щоб зіпсувати мою чисту і розважливу оповідь. Як мені тепер відмитися від цієї малаф’ї?..
Чекай, нетерплячий, – заспокоїв мене Ромко. Все тут до ладу і на місці. Я хочу переконати вас, яку має силу кароча – шапка єретика, ця підарка, яку натягують на голови… Кому? Акафіст загадково оглянув нас. Ну?.. Кому?..
Ми з Аннусею перезирнулись і промовчали. Е, не догнали ви, розчаровано зітхнув наш вумний енциклопедист. Тоді слухайте далі і маракуйте.
Ось інші звинувачення. В одному говорилося, що Жіль де Ре наказав «спалити тіла вищеназваних дітей і викинути їх у рови й канави довкола замку». Далі стверджувалось, що де Ре нібито пропонував «очі і серце одного зі згаданих дітей зі своєю кров’ю в кришталевій чарці демону Барону на знак поваги й поклоніння».
Після шести засідань суду 19 жовтня 1440 року де Ре був підданий тортурам. А також його слуги і спільники. Всього було заслухано 110 свідків, включаючи стукачів. Свідчення у світському суді торкались зникнення дітей. Типовим було свідчення Томаса Ейсе: «Томас Ейсе і його дружина, які проживають в Сент-Пітерґейті, свідчать під присягою, що вони жили в Машекулі протягом року і були там минулого Різдва. І тоді, оскільки вони були бідними людьми, вони відправили свого сина, десяти років, просити милостиню в замок Машекуль, де тоді знаходився сір де Ре, і з того часу не бачили вищевказаного хлопчика і не мали звісток про нього. За винятком того, що дружина вищеназваного Ейсе сказала, що маленька дівчинка, чийого імені й походження вона не знає, сказала їй, що вона бачила її сина на роздачі милостині у вищеназваному замку і що милостиня спочатку була роздана дівчаткам, а потім хлопчикам. Ця маленька дівчинка сказала, нібито вона чула, що один зі слуг із замку сказав синові вищезгаданого Ейсе, що у нього нема м’яса, але якщо він прийде у згаданий замок, то отримає небагато, і після розмови він увійшов у згаданий замок».
Два друзяки барона – Анрі Гріар, 26 років, і Етьєн Корілло на прізвисько Пуату, 22 роки, надали свідчення перед трибуналами про долю дітей, що пропали. Пуату сказав, що він нарахував приблизно від 36 до 46 голів мертвих дітей і що він бачив, як їхній дружбан «займався своїм протиприродним розпутством зі згаданими дітьми, хлопчиками і дівчатками, для чого спочатку розпутною хіттю брав свій член у ліву або праву руку і тер його, щоб він став прямим та твердим, потім вміщував його поміж стегнами або ногами згаданих хлопчиків і дівчаток, не турбуючись відносно природньої жіночої піхви, і з великим задоволенням, запалом та солодким збудженням терся своїм чоловічим членом до їхніх животів, поки не випускав на них свою сперму». Перед світським судом Пуату додав кілька нових деталей, які, як було заявлено, він дав «без тортур першого або другого ступеня». Він заприсягся, що чув, як де Ре казав, що «після оргазму на животах згаданих дітей, тримаючи їхні ноги поміж своїми, він отримував велике задоволення, спостерігаючи за відокремленням голів дітей від тулуба. Іноді він робив надрізи на їхніх шиях, щоб змусити їх помирати повільно, від чого сильно збуджувався і, поки вони стікали кров’ю до смертного кінця, іноді міг мастурбувати з ними, а іноді він робив це після того, як вони помирали, поки їхні тіла були ще теплими. Щоб заглушити крики дітей, коли він хотів мати з ними сексуальні контакти, він спочатку обв’язував мотузку навколо їхньої шиї і підвішував їх на три фути над підлогою у куті кімнати і якраз перед тим, як вони помирали, він наказував зняти їх, кажучи, що вони не повинні промовити жодного словечка, потім збуджував свій член, тримаючи його в руці, і проводив випорожнення сперми на їхні животи. Зробивши це, він перерізав їм горло і відокремлював голови від тіл. Коли вони помирали, він запитував іноді, у кого із цих дітей була найкраща голова».
– Годі тобі, годі! – залементувала до Ромка Анна-Клим. – Ти такий самий садист, як і той зарізяка!
– Потерпи ще, рибочко, потерпи, – лажово співчував амазонці Акафіст. – Чи, може, скажеш, кому натягували шапку єретика? І натягують досі?..
– Якщо такий вумний, кажи сам, – огризнулася дівка-кобила. – Ти мене дістав, гідроцефал бідошний!
– Ну-у-у, такого я від тебе не чекав, – протягнув Ромко і про всяк випадок відійшов подалі від ліжка танцівниці дівочого гопака асґарда. – Як гласить старезна китайська мудрість, із жабою, що живе у криниці, нема чого говорити про океан, бо вона тільки й бачила, що клаптик неба над головою. З метеликом, що живе одне літо, не варто говорити про зимову холодригу, бо він обмежений часом. А з крейзанутими… спудеями-політологами… дівками, що товчуть яйця класним корифанам… не треба говорити про дао, бо вони обмежені своєю тупістю…
Дівка-кобила вискочила з прогнутої пружини ліжка і застигла, балансуючи на поренчі, готова до атаки.
– … своєю красою! – Ромко поліз на Еверест матрасів. – Красою, кажу!.. Неземною!..
– Цап медальний! – Аннуся хотіла розім’ятися і чекала, коли мослатий очкарик сповзе донизу. – Зараз полоскочу під ребрами.
– Полоскочи Юркові! Він давно на тебе заглядає…
А що Юрко? В Юрка Орґанайзера, класного і чесного чувака, що пройшов Крим і Рим, й справді тече слина, як в дебіла, коли він думає (і тільки!) про залізні груди нашої діви 96 проби. Ні-ні, щоб торкнутися…
– Засохни! Твоє дао зараз вискочить у штани і запарує, – шпурнув я у Ромка залишком крижаної тарілки, з якої Памелочка щойно годувала нас руською окрошкою. – Кажи, що там далі було з тим трамбамбам… бароном.
Ромко полегшено зітхнув. Після п’яти засідань світського суду, що розпочався о другій годині пополудні в п’ятницю 21 жовтня 1440 року, де Ре був підданий тортурам. Нарешті він пообіцяв зізнатися «добровільно і вільно» (так відмічено у судових звітах). Тепер де Ре підтвердив усі висунуті проти нього звинувачення, зізнавшись, що насолоджувався своїм гріхопадінням, власноручно відрубуючи голови дітям за допомогою запоясника або ножа або б’ючи їх палицею до смерті, а потім похітливо цілуючи їхні мертві тіла, зі сластолюбством дивлячись на тих, у кого були найкращі головки і найпривабливіші кінцівки. Великим задоволенням для нього було, сидячи на їхніх животах, спостерігати, як вони повільно відходять. Барон де Ре закінчив свою розповідь зверненням до «батьків і матерів тих, хто був так сумно убитий, молитися за нього» і проханням, щоб його гріхи були публічно обнародувані, – вірний засіб для отримання суспільного схвалення його страти.
Об’єднаний єпископсько-інквізиторський і світський суди розподілили злочини і звинувачення поміж собою. Інквізитор оголосив барона винним у віровідступництві, єресі і викликанні демонів, єпископ звинуватив його в содомії, богохульстві і оскверненні привілеїв церкви. Духовні суди тривали майже 40 днів і завершились рішенням передати барона світським властям для покарання. Тим часом світський суд під головуванням П’єра де Лопіталя, канцлера бретанського парламента, знову пред’явив звинувачення в убивстві (чого не могли зробити церковні суди) і незабаром засудив його за цим звинуваченням.
26 жовтня 1440 року в Нанті після молитви і покаяння Жіль де Ре (напередодні відлучений від церкви) був задушений, а тіло його поклали на погребальне вогнище разом з тілами двох спільників (Анрі Гріара та Пуату). Потім, щоправда, його родичам було дозволено взяти тіло перед тим, як вогонь добереться до нього, і помістити в найближчу кармелітську церкву…
Все, фініта! Закрий, нарешті, очкарику, свій жувальник. Так тому дауну й треба. Ромку, на фіґ ти нам все це тут накалатав, ніби дятел? Який тут зв’язок між педерастом-бароном і шельмою міністром екології? – запитали ми з Анничкою і засоромились: це ж обидва гей-бійці. А от і ні! – зловтішно заперечив мослатий енциклопедист. Він протер свої надтріснуті шнобики. Дорогі бамбучата, хворі понеділочки, сказав, ви так нічого й не прошарили. Спільна у них тільки кароча, ота підарка, яку навмисне натягують, аби зашельмувати сильного. Та заплямувати ще сильнішого, який стоїть поруч і до якого рученьки короткі. На Дон-Кіхота цю шапку не натягнеш, а на його вірного зброєносця Санчо Панса можна. На Жанну д’Арк натягли, її спалили, але слава Діви була сильніша. Тож надягли карочу на її охоронця барона Жіль де Ре. Щоб знеславити славу…
– Ти хочеш сказати, що так атакують президента? – зацікавився я.
– А то! Бебі, дорослішати треба, – самовпевнено розтягнув губи Ромко.
– І ці пацани нічого не винні? І хлопчики червоні їм не дрочать у лазнях?
– Нє, ну хто не без гріха, – оступився Акафіст. – Може вони й люблять попенґаґени хлопчачі, але ж не вбивають їх на заклання…
– Все рівно шиза, – зневажливо хмикнула Анна-Клим.
– Йокелемене, гьорлушка, ти скільки рук поламала гарним корешам? – нагадав амазонці Ромко. – Це ж можна показати, як розбій і навмисне каліцтво… За тобою тюрма плаче!
– Так-так, – продовжував допитуватись я. – А історія цього… Жіль Дебарана… Синьої Бороди… Як закінчилась?
За висновками істориків, кивнув Ромко Акафіст, судовий розгляд у справі барона де Ре виглядав як незаконний. Жодного з 5000 слуг барона не покликали свідчити. Франческо Прелаті, який мав би бути його подільником, був звільнений герцогом Анжуйським після кількох місяців відсидки в церковній в’язниці. Щоб барон не відрікся від зізнання, йому була обіцяна «полегша» у вигляді задушення перед спаленням. Аби вогонь п’яти не лизав… Хроніст XV століття Монстреле висловлював свої підозри: «Більшість дворян Бретані, особливо ті, хто мав з ним родинні зв’язки, перебували у величезній скорботі і зніченні від його ганебної смерті. До цих подій він був більше знаменитий як один з найславетніших рицарів».
Вся ця історія сумнівна. Коли вели недолюдка-дітовбивцю на страту, його вітав натовп. Мабуть люди не дуже довіряли тому, що говорилось на суді. Анрі Гріар та Пуату плутались у кількості вбитих дітей – називали цифри від 140 до 800. Якщо вони були слабенькими в арифметиці, залишається неспростовним фактом те, що в замках маршала не знайшли жодного трупа. Навіть якогось завалящого… До речі, треба врахувати й те, що в ті часи у Франції щорічно пропадали безвісти не менше двох тисяч хлопчиків і дівчаток. В судді були призначені найзліші недруги барона. Це і єпископ Жан де Малетруа, і сам герцог Іоанн V, який ще до закінчення слідства переписав маєток барона своєму синові. Барон Жіль де Ре зізнався у своїх злочинах під тортурами, але, мабуть, зробив це тільки для того, щоб його не відлучали від церкви. Не хотів так помирати…
Вміє Ромко Акафіст розповідати історії. Аж плювати хочеться…
Вночі ми вирішили зробити вилазку на Київ. Треба зняти міністрові підарку з голови і подивитись: є там у нього роги чи нема?..

8.
Збив приціл наш вумний альоша своїм наглим втручанням у канву розповіді і тепер мій язик зашпортується, як у Черновецького перед телевізією.
Диспозиція така: блудливий Ґеник викопав зі свого куревського списку дурну Гальку Мукомелу, яка торгувала на Басарабці перекупленим у селян мнєсом. У Гальки завжди лосніло від жиру підборіддя. Вона пащекувала про тяжке життя і скупих киян з Витріщатика, що на мазепку купують, а на три перебирають. А між тим завдяки цим столичним скнарам м’ясна тітка вхопила двокімнатну квартиру на Теремках і «Жигулі», пригнані з Чехії. На тих Теремках і сховався Казанова, притуливши Поплавкого мерсюка на тісній стоянці під мостом. Сидіти в підвалі еректорової ресторації йому западло. А нюхати репнуту диню сальної Гальки приємніше?..
Я с-собі уявляю, як перевертає Київ обдурений Поплавок, шукаючи банду власних студентів, що поцупили у нього мерсло і не подякували! А тачка стоїть під парканом і припадає пилюкою. Бо засвічена…
Ні, братове, жодних ризикових кроків. Вся ця лабуда мутна, мішіґіна, хрінова і бзікувата. За три дні ув’язнення у «Татовій хаті» ми вивчили зміст флешки рудого німця Весселя Йоганна Генріха, Міттельштрассе, 9/11, Бонн, ФРН, вздовж і впоперек. Отож свідчимо. Якісь негуманоїди сплели рідній неньці лапті. В один і той же день, 8 листопада, на Дмитра, у ріки калинової нашої держави Дніпро, Десну, Оскол, Південний Буг, Інгул, Дністер та ін. злодії-вар’яти мають бухнути по ампулі біолокатора STK75. На карті вказані міста, де це має статися. У Куп’янську Червонооскільське водосховище отруїть якийсь тупак Микола Савватійович Пронько, механік АТВТ «Куп’янськтехпромбуд», вул. Давидова-Лучицького, 37, псевдо Боксер, у селі Ушня, а також в Новгород-Сіверському дві порції трійла Десні дадуть Леоніла Ізольдівна Яцуба, експедитор ПП «Добрий хліб», псевдо Ряба, і Сергій Васильович Гольдштейн, начальник головного управління внутрішньої політики райдержадміністрації, вул. Соборна, 5, псевдо Петріот. У Первомайську (Ольвіополі) на злуці Синюхи і Південного Бугу чекає команди студент с/г коледжу Юрій Митрохін, якому причепили дотепне поганяло Оксфорд. У Миколаєві біля понтонів Чорноморського суднобудівного заводу ампула зберігається на яхті «Натаха» у Чингіза Ахат-Огли, прізвисько Маврикій. У Галичі зі старого шосейного мосту має впустити у Дністер флакон дячок Викторівської церкви Афанасій Качмар (цьому служивому чоловікові присвоїли номер 30с. Тридцять срібляників?). У Кам’янці-Подільському, переночувавши у ящику з-під телевізора на вулиці Князів Коріатовичів та пройшовши попід арку до римо-католицького костелу, де любив загадувати президентські бажання Леонід Кучма, має спуститись у скелястий каньйон, як в американському вестерні, до ріки Смотрич скромний бомж Фєдя Ліпкій, відомості про якого доповнені нумером мобіли 80504330101. І теде і тепе…
Повний перелік цих дешевих раґулів ми переписали на окремий файл, щоб скинути при нагоді доблесним есбеушникам, які нині таємно досліджують вплив планетарного потепління на поширення ваххабізму у причорноморські степи. Може це якраз із тої самої опери…
А тепер про біолокатор STK75. Що це за кеті-кет? Анна-Клим вважає: від цієї зарази випаде пір’я у білих птахів з чорними ознаками, яких на Волині називають лєлєками, на Уманщині чорногузами, у Галичині бузьками, на Басарабії буслами, в Приазов’ї аїстами і які традиційно носять українцям дітей. Тоді настане демографічна пустеля на трипільських землях. Сю-сю, ніколи не повірю, що наша груба амазонка – пришелепкувата родичка Гальки Мукомели. Вірить у казочки про капусту… Міжнародні мастодонти у водевілі не граються. Як там мудрував наш енциклопедист про каніфоль для смичка історії – здоровий глузд (common sense)? Хто його, цей здоровий глузд, ламає, той перемагає. П’є шампанське і спить із королевою. Поміркованість на війні – непростима дурість. А у світі давно точиться війна (Столітня-2) за території. Ми не можемо повірити у падлючість замислу, а вони й на секунду не вагаються. Приціл – повх! – головешка надвоє. Ампула хрусь – яйця всохли, пинзеник зів’яв у кількох мільйонів ґеників-пеників. Зразу ніхто нічого не помітить. Ні гу-гу. Анічичирк. Туман яром. Без пульсу. В балії на ставу. Хрущі над вишнями. Зелені жабки на столітніх грушах: «Тря-тря-тря!». Молодий часник на зубах: «Пересете-пересете!». Й далі солов’ї верещатимуть у садах, а десь на річкових заплавах біля Ямполя який-небудь чубатий Денис шпурне під кущ косу і впаде з любкою у траву. І любка розчаровано зітхне за хвилину, бо чуб Денисів намокне і зів’яне у росі. Провідниці поїзда «Київ-Софія» Жанка і Сніжанка, відзначаючи перехід на міжнародні лінії, заманять у своє купе знайомого спортсмена Чепужного, який метає ядро, вглушать з ним дві тлусті пляшки «Свинячого берега»*, а потім розчаровано зітхатимуть, коли те бурякове пітне бурмило пхатиметься ряхою їм помежи ноги і по черзі бренькатиме рашпілем-язиком на їхніх мандолінах. А в Києві на новобудові біля республіканського стадіону два п’яні шоферюги маршруток поставлять молоду бомжиху з ведеенха раком і зі злості, що власні шворні поздихали, тлумитимуть її пляшкою від кока-коли, поки кров не заюшить руки. Десь у таборі відпочинку на пісках Інгулецького лиману молода дружина вивіркою крутитиметься коло свого Родена, грітиме долонями зморщену ковбасину, а він, червоний від безсилля, тоскно думатиме, де в цій преблядській пустелі купити слоїк самогону.
В Яремчі, після поп-падання на лижних трасах Буковеля, в новенькій сауні з пахучої яворини зберуться класні чувачки, аби перепихнутися під шум гірського Прута та скупатись у крижаній воді, але по-бабськи в дюпель накиряються і підуть зранку здавати аналізи на СНІД. Влетить у копійку Ван Ванич, який розстелить секретарку на столі і спійме облизня: золота картка Приватбанку хлясне, як підтяжка по череву, у сумочку еммануельки. І найстрашніше: здригнеться рука у сексуального кента, жигуна, трахаля, фраєра, фуцана, шевальє, Джакомо Казанови, волоцюги, бабника, шовкопряда, кнура ефіопського, спокусника, суціги, сучого сина, персонального водія Поплавка, тимчасового члена сім’ї Любки Мудраківської, ets, ets, ets… і просто Ґеника-пеника, коли він сяде вписувати чергову шамотру у свій записник: було щось чи не було, псякрев, бо від того вовтузіння у темному закутку книгарні «Сяйво» з цирлою-студенткою Академії МВС залишились тільки мокрі труси та їдкий смішок книголюбки у вухах…
– Не випендрюйся! – стримала розгул моєї фантазії Анна-Клим. – Краще пиши про лєлєки, а не чіпай Казанову. Все-таки свій пацан…
Ну, свій то свій. Я ж не про те… А про війну. Плейшнери зробили ставку на міністра екології. Як там його поганяло? Міністр виявився нацменом з крутим іменем, від якого на язиці вискакує вавка. Ромко Акафіст для таємності спробував назвати його Дата Туташхіа, але ми з Аннусею в один голос вигукнули: «Сам ти Джузеппе!». І все. Наш кавказець став Джузеппе. Класну квітку пришили. Ха! Знаєте, як плов готувати? Наш довідник приколів, анекдотів та всяких бздур Рома-тормозило заусміхався на 32 кланцаки. Баран кидаєш, трава кидаєш, дружина, дітей кидаєш… І їдеш у Київ плов готувати…
Отож, плейшнери накопали на Джузеппе всякого лайна – хлопчиків любить, тримає підпільні казино, фури ганяє степами Придністров’я, оминаючи сторожові вежі козачих застав, помпує нафту із законсервованих свердловин, дудить газ у Румунію, грає потайки на Лондонській біржі, купує замки у Греції, Баскії та на британських островах, а поночі гавкає на круглий місяць. Повний ґандон! Руді мастодонти-кінокефали, що загубили флешку, змусять його на час операції підняти галас навколо Чорнобиля. Що робити з тривухими вепрами і зайцегубими кіньми, дикими індиками-мауґлями, які розмножились, як воєнні блохи, у зоні? Їх, виявляється, масово відстрілюють військові гапони і продають натурпродукт через спекулянтів на ринках столиці, Василькова, Білої Церкви, Житомира, навіть Одеси, Харкова і Донецька… А малини-калини, що в зоні родять красно, як на покинутих чернігівських городах бузина? А грубі від радіаційних соків гриби? А могутні сосни й берези, з яких стружать меблі для державних кабінетів на Печерських пагорбах? А метал, яким укріплюють фундаменти нових будинків із європейськими цінами? Вся ця йохана медицина розповзається по трипільській чистій землі і загрожує здоров’ю нації. І рятівником цієї нації принаймні на півроку має виступити Джузеппе.

* Коньяк «Слінчєв бряґ».

Грузити нас має по повній програмі. За таку подляну, за такі дрова, за таке ішацтво на масонів і без Ромкової карочі можна видушити з нього лімфу і спалити на Гапкенштрассе, прямо біля поштамту. Але ж наш очкарик вважає Джузеппе святим, тому ми їдемо смердючим «Ікарусом» у Київ, аби зняти з міністра підарку.
Взагалі-то у всій цій лабуді щось не складається. На ’кий біс треба цьому Джузеппе піднімати галас, коли ріки течуть тихо? Та ще й під кригою?.. Хто там здогадається у нашій кентаврійській державі, що якийсь біолокатор STK75 поліз у водопровідні труби, коли ми не знаємо, яку заразу п’ємо зараз? (Як вам лексичне моє мереживо?). І, нарешті, навіщо кіпеш підіймати, відволікати увагу, коли й так у кожного другого бевзя прутень зав’язаний вузликом?..
Дарма мене Ромко вигнав з Польщі. Не канає сюжет. І поки ми душимось паленою гумою на бомбетлі «Ікаруса» (Ґеник не відгукнувся на наш виклик: мерса чіпати ніззя, а на чеських «Жигулях» хитатися, наче в каструлі, п’ять годин в один кінець йому не в кайф – краще полежати коло Гальчиної репнутої дині), я все-таки повернуся з друзяками на трасу Опатув – Сандомир – Жешув – Ланьцут – Ярослав – Пшемисль.
Після того, як нас відпустив фараон, що причепився до дірки у шибі, ми погнали слона мимо Радома – до дупи, кому він там і що пшекав по своєму радійку. Не треба було їхнім польським колгоспникам стріляти в нашу тачку. Їх, до речі, ми більше не бачили протягом всіх 387 кілометрів енд 500 метрів, поки їхали до прикордонної Медині. Аж Казанова посвітлів і спинився у Ланьцуті на заправку, хизанувся перед нами польським ментолом. Мандемуазель, – делікатно звернувся Ромко до дівки-кобили, – це від вас так гарно пахне, чи від того козла так смердить? Кури, Кури, Ґенику, попросила феміністка Аннуся, менше буде чути твої сцяки. Нє, Пеппі Довга Панчоха, згадуючи курву маму, попрала джойси шевальє, але ж він обілляв зі страху перед поліцейським пістолетиком П64, що притиснули йому за вухом, і сидіння під собою. Тепер ми й нафталін нюхали би, та катма.
Всі 387 кілометрів енд 500 метрів проїхали, як білі люди. І то було підозріло. Нафіґ паркан городити, коли воріт нема? Що це за мафіозо, якщо навіть у шевальє Джакомо перестали жижки трястись?.. Але очко в нас грало, і по ділу. Польські огирі чекали на в’їзді у Мединю. Там завжди затор за два кілометри до митниці. Хапливі шошоні звідусіль тягнуть у рідну неньку крам. І стояти в черзі не хочуть. І сідають на бампер один одному, як метелики на болоті. Лаються, курять, гиржать…
– Ідуть, – сказала Анна-Клим і кивнула у голову черги.
Звідти до нас сунули стрижені лоби на чолі з двома копами. Чи митниками?.. Розглядати не було часу.
– Гайда в кукурудзу! – скомандував Ромко. – А ти, Ґенику, нічого не бійся. Ті плуги повимахуються і відпустять. Документи є, нехай сосюру читають… Просувайся до митниці, перед брамою заскочимо.
І – атас! – із дороги у поле. Як у ліс. Я вже таке бачив. В голлівудському кіно. Кукурудза там вбивала техаських фермиків. Отако гострим листям охопить руки і вени ріже, ріже, ріже… А чорна кров цебенить фонтаном… Ми пошурували, мов ішаки, напролом. Зразу було весело й дезово. Приблизно здогадувались, скільки треба пробігти, де завернути, щоб вигулькнути біля митниці. Пробігли, завернули, а кукурудзі кінця-краю нема. Розігнули гак, додали кута, покляли Хрущова, який завіз гамериканку-вбивцю у Європу, хекали-мекали, ставали Аннусі на плечі, а митниці – не видко. Тільки пави-мітли пилять до горизонту. Повний сюр!.. Нудьга обсіла. Куди йти, куди податися? Кого найти, кому віддатися?.. Це почав торгувати хавальником Ромко Акафіст. А ви знаєте, що поляки не поспішають збирати кукурудзу? Зима прийде, поле замерзне, сніг впаде. А стебла й далі стоятимуть на корені. Тормозило-фермер виїде комбайном, збере на причіп качани. Потім він зрідка вигулькуватиме в поле, коситиме-січкуватиме для худоби. І так до весни. Аж на 8 березня, у міжнародний жіночий день, він знайде нас на краю поля в обіймах матері-Аннусі. Чи тільки те, що від нас залишиться. Я, звичайно, дивитимусь у високе небо, а Хамса смоктатиме Аннусину пипку, бо це його найпотаємніша мрія… Що ти травиш, алік? – гупнув я його по кумполу. – Думай, як звідси вибратися. Бо Ґеник уже давно пиляє на Київ! І чого було втікати, чого? – це зі свого боку дала щигля Ромкові дівка-кобила. Бо на цей раз тобі б виписали звіздулей, – виправдовувався Акафіст. – Нам то що?.. Малі й убогі. А ти їх добре дістала. Нє, заперечив я, вони йшли робити шмон. Останній… Щоб відібрати флешку… І тут я завважив, що в амазонки нема торби-брезентухи. І Ромко це побачив. І сама мантелепа спохопилась. Йо-си-пів дід!!! Якого ж біса ми втікали? Залишили те, за чим вони ганяються з самого Бжеґу, із замку короля Генріха Першого Бородатого, де Ромко, гнаний хвойовим пивом, стибрив гаманець. Які ж ми штурпаки, а не герої. Як ми будемо рятувати рідну неньку?..
Кукурудзяне поле несподівано закінчилось і ми вперлись у колючу огорожу. Пометикувавши трохи, пішли вздовж тої колючки на захід сонця, бо так здалося правильним мослатому Сусаніну. Він знов відкрив своє сурло і завів байду про австралійську огорожу для кроликів. Мовляв, перші європейці привезли із собою три крілики. І випустили у прерії. А чо’?.. Природа гарна, зелена, крілики сумирні, плодючі, буде навалом дієтичного м’яса. А ті дієтичні двозубі раптом розплодились у чорні дивізії анархістів: де пройдуть – гола земля. Тоді вумні європейці вирішили зробити поперек острова дротяну огорожу – отут собі гризіть траву, а тут – зась. На 3256 кілометрів протягли колючку. Не помогло. Кроляки гуртувались коло дротів, здихали купами, а живі перескакували у зелений світ… Так і ми, глибокодумно базікав наш енциклопедист, мов ті кролики, відгороджені від Європи і тирлуємся на своїй чорній землі. Кунак, ти заговорився! – перебив я його. – Ми долаємо огорожу з європейської кукурудзи… Рідкісні випадки тільки підтверджують правило, – з Ромка таки вийде політолог, бо він, як кішка, завжди падає на ноги. – Огорожа для кроликів є, ось вона, зволоч, пальці дере, штани шматує…
Нас мабуть далеко занесло у кукурудзяні прерії, бо ми бейцались добру годину вздовж іржавої зони – через нетрі липучих бабиних вушей, через мастильні потічки і болота, в стіні мокрих очеретів, крізь верболози і вільхові сушняки, попри вирви і рови, що залишились, мабуть, ще з часів другої світової, попід купами хмизу та мимо забутих металевих споруд, що зовні нагадували анґари для радянських винищувачів СУ-27, ми, брудні й смердючі, як джойси Казанови, вигулькнули на просвіток – прямо до шосе перед митницею. Тільки – аля-улю! – з українського боку. Синьо-жовтий прапор тріпався над нашими макітрами. Нам ті макітри аж повело. Оце кордон! Оце діра! А вони ще кажуть – зелені контрабандисти. Та ми запросто могли літачок перетягти у кукурудзу і продати на запчастини польським трактористам!.. На другий раз візу в єес брати не будемо.
– Ромку, дай телефон, – сказала Анна-Клим. – Маякнемо Ґеникові…
– Маякнеш, йому, аякже, – скривився Акафіст, вишпуртуючи з-за коміра вуші. – Він же відключив трубу. І твоя у брезентусі відключена…
– Деякі кнуряки вирізняються ще й тямою, а не тільки…
Я увікнув свою мобілу і набрав номер Казанови. Після кількох гудків у вухо увірвався голос самотнього друзяки.
– Де ви, прибацані? – лагідно заверещав Джакомо.
– Над нами рідна фана тріпотить, – я повідомив йому нашу диспозицію. – Ми вже вдома… А ти де?
– Два кирила з кобилою! – похвалив нас дружбан. – Як ви там опинилися?.. А мені що робити?
– Ти де? – в один голос гукнули ми в трубу.
– Я стою, як дурний за маргарином, у черзі до митниці. На польській стороні. І всіх пропускаю, бо вас нема.
– То вже їдь сюди! – наказав Ромко. – А ті плуги шмон робили?..
– Який шмон?! – знущально захихикав сміливий Ґеник. – Там збоку базар. Вони взяли по мішку цибулі і поперли до машин.
– Оце задниця! – зі смаком сплюнув наш підсліпуватий Сусанін і озирнув мокрі, волохаті від реп’яхів, джинси. – Ну нікому не можна вірити!.. Пересрали всю малину польські бики. А їм же доручили таку відповідальну справу…
Нє, Ромко, звичайно, лажанувся зі втечею у кукурудзу. Але навіть Анна-Клим відчула, що в цій історії щось не зростається. Нас лякали, як шкетів у дитячому садку. Та за шкірку не взяли. Просто вигнали, як овець (чи як кроликів?) за огорожу. Хтось із нами грав у свою гру. А ми кивали бивнями й підігрували. Пора роззирнутися і підловити мастодонтів на прошляпі. Вони ж не бездоганні фішери?..

9.
На Теремках випали зі смердючого «Ікаруса». Мобілу включили на кілька секунд. Щоб менти чи Поплавок чи ще якісь сучари нас не вирахували. Анна-Клим мяукнула Казанові:
– Ти виходиш чи ми до тебе?
– Посидьте на паркані, – запропонував нам, наче ми горобці, Ґеник. – Зараз вийду… Тільки я лавей не маю.
– Він грошей не має, – сказала нам гьорлфрендка, що скучила за рухливим життя. – Проциндрив…
– Як це ти бабок не маєш? – вихопив трубу Ромко Акафіст. – А єврики зелені?..
– Ромку, друзяко, ти ж знаєш, яка дорога київська тусня, – ментолово дихав у мобілу шевальє. – Це вам у провінції, на дармових харчах, окейно.
– Тебе пора вбивати, – проголосив вердикт наш мозковий трест. – Проси у своєї шльондри. Прихопи, до речі, ключі від каструлі.
– Прокол. Вона мене тут на голодному пайку тримає… Та й нема її. На базарі. Піднімайтеся сюди, прошмонаємо.
Чим далі в ліс, тим більше кропиви. Прошмонати тітчину квартиру чесним пацанам? Одним гріхом більше, одним менше… Але ж і сучий син Казанова, спустив усі наші бабки! Якби не важливі державні діла, ми б йому рило почистили, фейс підправили. А так мусимо терпіти дурбецила на підхваті.
У хавірі Гальки Мукомели пахло смальцем і шкварками. Навіть ґанджубасні папіроски «Берімор-кемел»*, якими постійно димів схвильований навалою Ґеник, не перебивали запаху літньої сільської кухні, в якій перемішалось усе: червоні буряки й маслянки-качалки, порожні алюмінієві баняки із здохлими мухами й невипрана після проціджування молока марля, солені басмани сала й підгнилі яблука, квашена капуста й розпанаханий оселедець, крем для потрісканих рук і липневий мед із пасіки сусіда, цукрово-пшенична брага-озвірин і припалена ганчірка, сухарі і зжовкла у шибі газета, зів’ялі, з опущеними головами, жоржини і мокрі копійки на цераті, де різали й солили підчеревину, огірки-насінники і олійний мус, підсмажена на сковорідці цибуля і кирзаки…

* «Біломор-канал».

– Як ти тут не зацапів? – похитала головою жаліслива Анна Офігенівна.
– На халяву й оцет солодкий, – ревкнув грубо Ромко Акафіст, оглядаючи хату, як альпініст скелю перед штурмом. – Може Галька подарувала йому задарма три пера та люїс, і його член від подяки аж плаче…
– Тю! – скинувся Казанова, мов ошпарений. – Не жартуй! Галька має санітарну книжку. Без неї на Басарабку не пускають…
– Я т-тебе прошу, – із притиском відмахнувся вумний і в’їдливий тормоз. – Нехай твоя гадина ліпить горбатого на базарі. Ти мав би бути обачніший. Гавкне твій рекорд…
Такий поворот теми не сподобався Ґенику-пенику, він зблід і взлився.
– Ну, шмара… Шукай, Ромку, сармак десь за ліжком. Вона там часто сопіла. Може, під паркетом, може, під матрасом, може, під сракою-дошкою… А ключі від тачки я вивудив у банці з чаєм.
А то! Допоможемо лушпайці позбутися тягара. Навіщо людині гроші, коли вона над ними трясеться? Ромко Акафіст завів свій концерт. Башлі, форинти, хрусти, дукати, тугрики… Друзяка спинився, обсмоктуючи синоніми. Підказуйте, попросив. Гульдени, драхми, крейцери, прайси, фішки, ґріни, рижики, – додав я. Пеньонзи! – згадала польські мандри лагідна Аннуся. Капуста, фарш, сармачило, фанера, шайби, тюті-муті!.. – довершив перелік очкастий шмоняйло. – Все це трійло, ґанджубас, що зводить з розуму! Голуби прилетіли – голуби полетіли. Легко, весело, святково… На ’кий біс їх силосувати, коли молодість проходить? Але! – Ромко підняв палець. – Ця вошня має здатність прилипати тільки до рук стариканів. Несправеливо! Одного разу в далекій Ефіопії жадібний ланц вирішив ховати кожну зароблену копійку і зовсім не тратитись на сім’ю. Ну… Так тривати довго не могло. Синок виявив сховок. Він викопав усе золото і поклав замість нього яйцеголовий камінь. А бабки проциндрив. Старий пердун догледів пропажу й почав рвати на собі волосся, казитися. Жужик пожалів його, розрадив: «Золото гідне для трат, а для приховування камінь якраз підійде».
– Синулю, Ґенику, клади сюди каменюку, – Ромко Акафіст віддер зо три паркетини під батареєю і виявив заничку жлобихи Гальки Мукомели. – Що в нас тут є?.. Три куски баксів, кілограм гривнюків і…
Ромко дістав купу папірців.
– Розписки! Я, Петро Іванович Білий, адреса така-то, позичив у Галини Дем’янівни Мукомели 250 американських доларів терміном на півроку під 100 процентів річних… Я, Марія Захарівна Солець… Е, та наша скотинка «Злочин і кару» не читала. І пустила студента-пеника в квартиру. Ґенику, де твоя сокира?
– Таке питаєш, – хмикнула Анна-Клим, – його топірець у матні…
– А що з цими бомагами робити? – Акафіст розсіяв білі клаптики по паркету. – Може спалити? Звільнимо народ з-під іга гобсекші?..
– Стоп, злодюго багдадський! – дівка-кобила вхопила за шкірку безжального очкарика. – Ти своє взяв? Взяв. А за борги нехай кожен платить сам. Ми теж будемо платити…
– Аристократка з Вапнярки, – буркнув Ромко і тут же повеселів. – Полетіли, голуб’ята, бо не можна в серце пускати розслабон. Нас ждуть ордени й салюти!..
– І зелений мармур на могилі, – додав я стиха, щоб не перегрівся наш водило – ефіопський кнур, він же Ґеник-пеник, тимчасовий син ментелепи з Басарабки і лейтенанта Шмідта.
Безцінний його блокнотик. Кажуть, жінки і гроші можуть перевернути світ. Маячня! Ґеників пензель може перетрясти Київ. Двадцять першою (два з половиною роки тому – не забула?) Казанова вписав у свій перелік великих сексуальних подвигів продавщицю дорогущих парфумів із «Глобуса» Богданну. Потрясна кобіта, від якої пахло весняною дуркою. Ґеник почав розповідати, які в неї стегна, шкіра, яка фігурка… Тільки ціцерони – наче вуха спаніеля, бо мала чоловіка, тричі зачинала з ним дитя і тричі те дитя стікало…
– Ой, замовкни вже! – визвірилась Анна-Клим. – Може її давно там нема?..
Сіли у чеські «Жигулі», притрюхикали, оминувши Басарабку, на майдан, де гуляв сон скаженого кондитера. Казанова пірнув у підземелля. Довго – не довго пропадав, повернувся, либиться до вух. Парфумовий хвіст за ним тягнеться. Двадцять одне! Очко! Є Богданка. Ще гарнішою стала.
– Ти там її не зґвалтував з радості? – запохабив компот Ромко.
– Я скурвий син, це так, – надувся Ґеник. – Але ти шавло шпокнуте… Хочеш винюхувати свого Джузеппе сам? Винюхуй… Я взагалі дивуюсь, нащо мені ця ряжанка?..
– Харе, харе, – заспокоїв я друзяк. – Голосно не гутарте – шпики кругом. Назад дороги нема.
Богданна стоїть в такому місці, куди зазирають найкрутіші тигриці Києва. Ексклюзив, мандмуазель. Щойно злітала ду-па-ри-жа. Ляля-фафа, нюх-нюх, цьом-цьом. Клава – пава, Дмитро – дупель. Оце хутро з Італії? Ти що, подруга? Тикаферлюкс! На, телефончик, подзвони. А до тої фікси у перукарню не ходи, зіпсує волосся. Я надибала у приватній школі, де вчаться дівчатка президента, шедевральну подругу, яка з дітей робить мальвін… Після сьомої нас чекає.
Ґеникова двадцять перша зозулька таким чином зазнайомилась із Натою, третьою чи п’ятою дружиною носорога Шаміля, який тримає квіткові ринки у підземному і надземному Києві, а той водиться з високими ґенацвалє кавказького земляцтва, куди час від часу навідується відпочити душею й тілом міністр екології Джузеппе. Рівно о 10.47 Богданна зі вдячними спогадами про непогані Ґеникові трахальні вечори під миготливу музику неону меблевого магазину «Стерх», що світить прямо у вікно її спальні, запустила мобілою бігунок-запит: потрібен телефон його високості міністра. Прямий, без посередниць-секретуток і бажано без прослушок. І ось. 11.31. На, подруга, спілкуйся, тільки тебе там чекає повний облом. Шановний Джузеппе Верді не має часу на гарних і делікатних жінок. Він фіґарить тонкі папіроски з підлітками…
Далі розклад був такий. Я набрав номер міністра.
– Хальо! – обізвався той, ніби чекав дзвінка.
– Пане міністре? – уточнив я.
– Слюшаю вас.
– Пане міністре, я щойно із закордонного відрядження, – скорчив я мармизу, ніби він бачив мене з високого кабінету. – Маю для вас серйозне повідомлення.
– То приходьте на слюжбу, – запропонував Джузеппе.
– Ні, не випадає. Повідомлення надто…
– Цей тєлєфон нє слухают, – обережно промацував мене міністр.
– Пане міністре…
– Харашо. Ґдє і кахда?
– За годину. На Великій Васильківській, техномаркет «Ельдорадо». У відділі плазми.
– Нє-а, браток. Я туда нє пайду. Давай на фунікулєрє внізу.
Я погодився. Що ж, покатаємось на прив’язаному трамваї.
– Харашо, – повторив Джузеппе. – Пріду. Но только єслі ви прішльотє по есемес краткоє резюме встрєчі… Нє бойтєсь, всьо пад кантролєм.
Во, щирий українець! Адин ґрузин живе на адній горі. Другий ґрузин живе на другій горі. Адин ґрузин пише листа другому в рисунках: запитальний знак, бджола і блоха. Другий ґрузин відповідає аналогічно: малює таксі і барана. Аннусю, любко, розпочав свій кавеен Ромко Акафіст, тест на здогадливість: про що йшлося в листах? Про те, як щедрі кавказці прикрасять розочками* твій труп, – дівка-кобила завжди поливає холодним душем. – Ти про національну гордість чув?.. Нє, блін, я чув про національну дурість хохлів! – завівся наш перспективний політолог. – Сидить Джузеппе у кріслі міністра і не знає мови абориґенів. Навіть перднути не можна, бо хтось обов’язково мекне про дрючбу народів…
– То про що ж ішлося у листах вільних горців? – повернув я Ромка до анекдота.
– О!.. Адин запитує: «Как жжжжівошь?». Другий відповідає: «Таксі-бе».
Кльовіссімо! Джузеппе сам не знає, на чому сидить, а нас учить підпілля. Ми діти підземелля (андеґраунд, нацмени!), спудеї Поплавкого дурситету і бранці його підвалу. Конспірація у нас шумить у крові. Попробуй здати екзамен зі шпорами або злиняти із пар на кілька днів у Чемерпіль поїсти кавунів… І то щоб комар носа не підточив, себто, Поплавок не кіпешував. Не для того ми проїхали пів-Європи, щоб якась пріла жопа заспокоювала, що наша джез-банда в безпеці. Та ми будь-кого розірвемо, якщо буде не до шмиґи. За дєржаву обідно!..
Домовились так: Ґеник причалює каструлю у Зеленому провулку біля Контрактової площі, чекає нас. А ми йдемо до Дніпра. Там розділяємося. Я пантрую носорога біля фунікулера, а Ромко з амазонкою сидять закоханою парою на парапеті, пантрують мене. Для початку я нічого міністру не передаю. Треба обнюхати його, придивитись. Наскільки він мудило…
– Неодупа він, а ти будеш його нюхати, – харкнув Ромко Акафіст. – Завдання просте. Ми знімаємо з нього підарку, а він платить нам бабки.
– А якщо й справді ріки отруять? – Анна-Клим перекинула торбу-брезентуху на праве плече – до всіх її кобилячих речей я додав ноутбук.
– То я ж кажу – підарку знімемо з нього, нехай бореться з мастодонтами!
– Наївняк ти, Ромку, – заперечив я. – Ті фішери зав’язали багато вузлів. Вони його тримають за пуцалін.
– Добре, тоді наша ціна – в тій інформації, яку маємо, – погодився аналізатор та синтезатор ТзОВ. – Чуття мені підказує, що Джузеппик грішний, але ж не настільки, щоб на вогнище…
В ту мить я знявся з ручника. У мене вперше виникла дуже логічна і залізна думка: якщо наша ціна в інформації, якою володіємо, тоді треба шукати покупця, який більше заплатить. І до фені всілякі петріотичні соплі. Оприлюднена інформація (нехай і за бабки) – це найкраща нефіолетова акція. Завовтузяться деякі охламони («Как жжжжівошь?»), потовчуть один другому пики, постріляють, попалять бізнес, перетасують кадрову колоду, але мудошний біолокатор STK75 у ріки не попаде… Нєх жиють ґеники-пеники!
Мали ще годину до стрілки. Ромко згадав про пташку, яку посилав з Опольської бібліотеки публічної на свою бобикову адресу. Закомандував шукати інтернет-кафе.

* Бита пляшка з гострими краями, яку тримають за шийку і використовують у бійці замість ножа (Мол-крим. жаргон)

– Нє, друзяки, – скис Казанова. – Ви собі чухайте, куди хочете, а я чекаю у Зеленому…
Зупинися, хвиле, ти прекрасна! Саме тоді ми востаннє бачили нашого зрадливого скунса. Але ж не знали…
Київ шумів, гудів і трясся. Ґеник утонув у натовпі, як слива в коров’ячому ліпаку.
У кафе наш вумний енциклопедист відкрив ящик.ua і задоволено засмівся:
– А ось і черв’ячок…
З екрану либився круглопикий, червоноязикий чупа-чупс і промовляв:
– То мушіми пану затшимать. Теґо нє вольно вивожічь за ґраніце. Єще Польска нє зґінєла…*
– Довбень нерозумний, – мстиво стер чупа-чупса Ромко Акафіст. – Не вмре й Україна!..
Шмаркатий колун, ґімназист-очкарик у білій сорочці і коротких штанцях, якого польські огирі привезли у бібліотеку, таки перебрав кишки з компа, на якому калатав Ромко, промацав його печінки, селезінки й вінти, видушив мізки, знайшов шлях, яким полетіла пташка у ящик.ua. Для зеленого шмаркля нема жодних перепон. Він пульнув навздогін черв’яка на рупдвадцять, що вкусив пташку за лапку…
Зате ми провезли флешку рудого німця. Тепер наш комп’ютерний ґеній чемерпольського розливу скопіював файли в десяток скриньок, що сплять, поки не розбудиш їх кодом з трьох… ні, краще з п’яти букв і загадкових цифр 120-120-120 (я так думаю, що це показники фігури нашої крокодилихи 96 проби, виміряні очкариком пильненьким поглядом). Борони, Боже, сказати їй про це вголос…
Біля входу у скляний тамбур фунікулеру я по-шпигунськи завис із журнальчиком «Перець». Ще один «Перець», як ділові вісті фондової біржі, розглядали над рікою Анна-Клим і Ромко. Взагалі-то це нерозумно: мої друзяки були за шосе, по якому жваво коптила небо машинерія. Перескочити через першу огорожу, пролетіти бродячими псами під колесами, потім переметнутися через другу огорожу… На все це потрібно купу часу. Прибіжать, а Юрка Хамсу джиґіти вже викрали, наче потупливооку дуньку.
Тільки я про це подумав, як переді мною випірнули два засмаглі носороги з широкими кришками від унітазу на баняках. Один більший, з волосатою бичою шиєю. На грудях – масний золотий ланц: видно бика відпустили десь із прив’язі. Другий менший, в чорних окулярах на хрящуватому шнобелі та в шовковій, з темно-червоними трояндами, сорочці. На міністра вони обидва не тягли.
– Дарагой, ето ти бєспокоіл міністра? – запитав волосатий банабак, приглядаючись до мене та журнальчика.
– А вам що до того? – чемно перепитав я і завважив, що амазонка і Ромко перейшли до дороги.
– Место встрєчі переносітся, – сказав увесь у трояндах гірський козел і вчепився мені у руку, наче хотів відібрати дуже смішний «Перець».
Бичара з ланцюгом обійняв мене, як рідного, мовби давно не бачив. З-під пахви засмерділо стайнею.
– Нікуди не піду! – спробував я викрутитись із обіймів. – Відпустіть!..
Дарма. Носороги з незворушними, наче приклеєними, кришками від унітазів, потягли мене до чорної «Ауді-6», що стояла на переході. Я впирався ногами, кусався, дряпався, звивався змією, просив вільних громадян вільного міста покликати міліцію або відбити мене в обнаглілих нацменів, що забули, хто в домі господар. Вільні громадяни гребли мимо, наче припухли. З «Ауді» вийшов третій шнобак, відкрив дверцята.
– Вурки, відпустіть хлопця! – Нарешті почув я голос рідної Аннусі.

* Це ми маємо затримати. Цього не можна вивозити за кордон. Ще не вмерла Польща…

– Дєвушка, іді на… – трояндовий драб виховано не докінчив, куди мала піти наша танцівниця асґарди. – У нас на тєбя нєту врємєні.
– А дарма ви так! – докірливо помахав, ніби вчитель на уроці, пальцем задиханий Ромко Акафіст. – Дєвушка фуфло не жене…
– Нє распускай локатори! – цикнув менший шаміль на більшого. – Тяґні єґо!..
Це вже було занадто. Анна-Клим впустила на хідник торбу-брезентуху, аж я подумав, чи не покалічила мого компа, і без розгону, без підготовки вискочила на ґирґоші гірського козла, скрутилася дзиґою і траснула великим пальцем лівої ноги у мідний череп волосатого бика. Потім впала з трояндового носаня і почухала п’ятою йому помежи ногами.
Хреново, що ми не вивчаємо кавказької фені. Бо тут пролунав такий речетатив, такий бичачий гудок, начебто й справді дві тварюки перегукувались з гори на гору. Нє, наші Печерські пагорби не тягнуть на ту чисту й протяжну пісню кохання, що часто лунає в кавказьких стрімнинах. Сморід, гул і сигнали машин, байдуже тупотіння вільних громадян, далеке бурмотіння гучномовця, який за щось агітував тих припухлих городян, покалатування фунікулера, свистки річкоплавів, скрип кривих коліс тачок, на яких двірники вивозили листя з парку, зрештою, саме повітря, наповнене густим теплом міста, не сприяють романтиці. З пісні, перенесеної на чужий ґрунт, залишилася одна лайка. У волосатого шаміля на чані виріс красень-фінґал. Бичара вперся задницею в пішохідну огорожу й безтямно, як очамрілий неґрос від прямого удару Кличка, лупав баньками. Розцяцькований трояндами гірський козел скрутився на тротуарі у позі немовляти і просив пипи. Шнобель біля шостої «Ауді» застиг з відкритими дверцятами, ніби гапон-швейцар у готелі перед віп-персонами.
– Казав же, слухайте старших, – знову помахав на носорогів пальцем Ромко Акафіст. – Закрий амбразуру, ми сьогодні нікуди не поїдемо.
Це він до водія, що один не втратив тями.
– І передай своєму Джузеппе: буде вимахуватись – пустимо на шашлик!
Отака катавасія. Цей підармон Джузеппе замість дружньої розмови запропонував силовий варіант. Для перестраховки. Не-ро-зум-но. Не по-кавказьки. Де ж твоя довбана гостинність? Віддай жону дяді, а сам іди до бляді… Ти ж не знаєш, може нам твоя фурія зовсім не потрібна, не в кайф, може ми твої гей-колєги і колєжанки, може ми щиро хотіли тобі допомогти, а разом з тобою – і нашій рідній неньці, оскільки ти, чувак з гусьми, приперся сюди і тобі довірили такий високий пост. А тепер ти використав кредит довіри, до якої нас присилував завумний Ромко. Голубець є голубець, злодій є злодій, а ми не сестри милосердя, а джез-банда без падлянки.
І тут у мене озвалася мобіла. Я й забув її відключити. Так можна залетіти – пора картки міняти, щоб ніхто не вирахував. Хоча, може, це як мертвому припарка. Просунуті спецслужби нині вислідковують місце перебування абонента не за номером, а за самою трубою. З кожним дзвінком треба кидати дебільником об асфальт. Операція називаєтся «Убий трубу». Хай живе гобсекша Галька Мукомела!.. Я замахнувся, але не кинув. То репетував Казанова.
– Пацани, мене спалили! – схлипнув у вухо Ґеник. – Кинули в машину пляху. І…
– Як ти засвітився? – Ситуація вихопила з-під контролю. – Вони не могли знати, де ти…
– Не могли, – погодився плаксиво друзяка. – А бач, підсмажили… Два кавказці розбили скло і вкинули пляшку. У мене брови обгоріли!.. Руки в пузирях і на плечах вогонь. Все, я канаю звідси. Ідіть ви до дідька!
– Куди канаєш?
– А хоч би й до Поплавка. Здам йому мерс, пробачить.
– Ну ти й тхір! – взлився я. – Залишити корефанів…
– Самі заварили, самі й хлебчіть. Я ситий по горло вашими понтами!..
Ґеник-пеник, він же сексуальний кент, жигун, трахаль, фраєр, фуцан, шевальє, Джакомо Казанова, волоцюга, бабник, шовкопряд, кнур ефіопський, спокусник, суціга, сучий син, він же персональний водій Поплавка, тимчасовий член сім’ї Любки Мудраківської, ets, ets, ets… і просто штурпак, що вкотре всцявся, скурвився, пішов здаватися розгніваному еректору, який збився з ніг, шукаючи нас у Києві. Стук-стук. Хто там? Це я, ваш покірний слуга і раб. Приніс голови друзів у тазику. Вам кого треба? Юрка Хамсу? Ось він, брехло і провокатор, либиться до вас. Ромка Акафіста? Ось його мізки, що дуже вумні. Анну-Клим? Ось її великий палець лівої ноги, візьміть в колекцію…
А що власне сталося? – не підтримав мого катастрофічного настрою Ромко Акафіст. Нема Ґеника, побіг до Поплавка, то й нема. Він і так був у нас тільки на підхваті. Розкаже еректору про флешку. Наш кіт Матроскін не буде розбиратися, яку муру він плете, а просто заїде у зуби. Та зрадіє, що мерсесяку повернули… З «Татової хати» треба ушиватись. Далеко вона від основного місця подій. І засвічена.
– Мені не подобається основне місце подій, – сказала Анна-Клим, коли ми присіли на лавочці під вербою. – Як вони могли спалити Казанову?..
– Може бреше, – припустив Ромко. – Щоб зіскочити.
– А може кудись дзвонив, довго тріпався, – міркував я. – Блокнотик великий… От і вирахували.
– Та це взагалі амбець! – зітхнула амазонка. – Не люблю, коли не бачу…
– А хто любить, рибочко? – заспокійливо погладив її по плечах Акафіст. – Гамнітохвони працюють. Час компутерних технологій…
Давайте краще проаналізуємо обстановку на фронті, – запропонував Ромко-горніст. Пробадаємо, погодились ми з Аннусею. Перше і основне: у нас є інформація, що може перевернути владу. Ця влада чомусь не йде на дружній контакт, а застосовує силу. Бо нема довіри між сторонами. Довіра – рослина, що росте повільно. Нам чекати, поки вона зміцніє, нема як. Чи ви чули, друзі мої віддані, запитав очкарик, притчу про довіру від перського філософа Ібн аль-Каріха? Не тягни, мудило, по-простому відповів я, бо темніє. Отож, один айзер мав друга. І молоду рабиню. Якось цьому айзеру випала далека подорож на Тибет. Він відвів молоду рабиню до друга і попросив доглянути за нею. А вже через кілька днів цей айзерів друг нарікав своєму другові: «Брате мій, людям зовсім не можна вірити! Один з моїх приятелів залишив у мене невільницю, стверджуючи, що вона з цнотою. Я перевірив її і переконався, що вона знала багатьох!». Може і нам залишити Джузеппе невільницю?.. Ти маєш на увазі Аннусю? – не догнав я. Крути шариками! – порадив наш король чотирьох вальтів. – Не сприймай усе буквально. Міністрові треба підкинути закодовану інформацію. Щоб він помудохався, поки браму зламає. Більше віри буде до того дистиляту, що ми подамо. А подамо ми тільки вибране.
– І як ти пропонуєш підсунути цю… з дівочою цнотою?..
– Елементарно, Ватсон. Яка у нас адреса міністерства?.. Завтра ти легально, не приховуючись, під личиною кур’єра, йдеш у відомство і залишаєш вахтерові внизу конверт з диском для його високості. Далі – справа техніки. Він найме хакерів. Ті попрацюють над кодом, розгризуть його. А там – притча про барона де Ре, згадка про біолокатор STK75 і кілька прикладів контрабанди у придністровських степах. Навіть без підарства… Та прохання серйозніше підготуватись до зустрічі. І скромна циферка $250 000.
– То ми вже його шантажуємо? – докірливо запитала Анна-Клим.
– Коли нема довіри, переговорний процес регулюється сумами… Де би нам найти щось кур’єрське для Юрка?
Як тільки що – то зразу Юрко Хамса, лабільний і чесний пацан, яким попихаються друзяки.

10.
Коли маєш бабки, прикид – не проблема. Ми вибрали щось середнє між джинсовим костюмом і гей-формою продавця супермаркету. А на рукавах жовті блямби із загадковим вензелем. Морду не купиш. Морду треба мати свою. Щоб переконливо, щоб захавали. Це цинкував мені перед дзеркалом Ромко Акафіст, повчаючи, як я маю дрючитись у відомстві Джузеппе.
Заодно поміняли мобіли. Дякуємо тобі, невтомна Галько Мукомело! У всьому винна любов. Згадуй Ґеника-пеника незлим тихим словом.
Жарти жартами, а хату треба шукати. Торбитися на вокзалі? Там менти, можна залетіти. Готель також відпадає, в готелях пасуться нишпорки куди серйозніших спецслужб. В гуртягу не підеш, бо скотинки зразу здадуть Поплавкові. Друзів із автономним житлом, як виявилося, не маємо. Переконливий скрутняк!
– А скупатися не хочете? – запитала Анна-Клим.
– Ну-ну?.. – заохотив її наш мозковий трест.
– На Нивках є басейн. Там у мене друг…
– У тебе є пацан? – не повірив я.
– А я що – крива чи горбата? – образилася дівка-кобила.
– Ну я… Хіба таке казав? – З мене перло якесь гониво. – Просто… Пацана підставляти не треба.
– Будь спок! – заспокоїла мене Аннуся. – Наш жіночий клюб там тренувався. З рік тому… А Славік у басейні і прибиральником, і сторожем. Він клеївся до мене, та… Не приклеївся!
– Амазонки без бою не здаються! – гордо продекламував Ромко Акафіст.
– Було б кому здаватися, – хмикнула дівка 96 проби.
Це точно. Славік – не той варіант, що підходить бойовій подрузі. Згоду на шлюб наше кодло би не дало. Худий старий синяк із заплутаним язиком.
Він відкрив вузькі двері підсобки і довго хитався, слухаючи ніжне бурмотіння танцівниці асґарди. Нарешті згадав її, демонстративно вступився-вклонився, провів рукою: проше, пані, до купелі. Ми з Ромком на пань були не схожі, тож він сумно зітхнув, гикнув і поплентався за нами.
На столі у Славіка був повний розгардіяш. Цей тейбл мабуть пережив солідні потрясіння: і п’янки, і бійки, і ригачки. На ньому, як на старовинному волоському капищі, наросло кілька некультурних шарів. Якби взяти ножа, то можна було б віддерти газету «Правда» за 19 серпня 1991 року, шкіру оселедця каспійського, балтійського, чорноморського – залежно від політики, яку сповідувала наша ненька в той чи інший період останньої п’ятнадцятирічки, целофанову кишку лікарської ковбаси, виготовленої із контрабандного м’яса індійських буйволів у хліві колишнього радгоспу «Білоцерківський», 10 купонокарбованців, яких так не вистачало Славіку на Пузиря Петровича 10 травня 1995 року – в день, коли його виключили з режисерського факультету, лушпайки соняшникового насіння щедрого врожаю 1998 року, квиток на футбольний матч Україна – Туреччина, що 7 вересня 2005 року потряс армію синяків глухим і безнадійним розчаруванням – ото було кирялово! – до білочки, яку Славік вперше впіймав у темному й порожньому нічному басейні. Купалась, зволоч, без дозволу! А ще на столі-великомученику можна досить несподівано відкопати посвідчення заступника начальника міськкомунгоспу Дмитра Сергійовича Переднього, який тут завис був на три доби, поки його не розшукали двірники з найближчого жеку. Для культурних гостей можна також відколупати алюмінієву виделку, абонемент у йоперний театр, червоний рецепт на реланіум і ще бозна-які приємні й дивні речі.
На столі ми застали трапезу нічного господаря басейну – недопитий фугас чорнила, жменьку тюльки і два сухарі. Славік гостинно запросив нас приєднуватись. Ми приєдналися. Тейбл аж затріщав з гордості. З шелесливих целофанових сумок я дістав плящину «Закарпатського» п’ятизіркового, банку польських маринованих печериць, десяток ціпків мисливських ковбасок, одеський баличок, житомирський сальцесон, смажені реберця таврійських ягнят, форель холодного копчення, півкіло класного голландського сиру, що не до шмиґи Росії, гіркий кетчуп і оливковий майонез, три довжелезні тепличні огірки, осінню редиску, зелену цибулю, помідори, петрушку, мандарини, п’ять банок баварського пива, одноразовий посуд – словом, закусон достойний, щоб культурно посидіти, вламати Славіка пустити нас у комірне днів на два-три (чи то пак, ночей). Поки ми не вирішимо невеличких своїх проблем із житлом. Причому бажано, щоб ніхто з клієнтів басейну і взагалі цікавих шлангів про нас не знав.
– Рот на замок, – погодився худий синячило, побачивши натурпродукти та Лесю Українку, яку підсунув йому Ромко Акафіст.
– От і добре, – приступив до трапези наш мослатий і завжди голодний тормоз.
Славік – ще той альоша. Що коньяк, що чорнилко – все одно шиза і дурдом. Синій у каліку, він почав ревти і гупатись головою об тейбл, нарікаючи на своє покантоване життя. Так довго тривати не могло. Ми ділові люди, нам треба відпочити, зібратися з думками, розробити план, врахувати деталі… Ми заплатили за хазу, то ж, будь ласка, шануй гостей і посунься. Взявши за руки й ноги бзіка, ми винесли його у закуток над басейном, положили на тапчан. А самі порозлягалися на купах рушників, халатів та ще якогось ганчір’я, від якого пахло хлоркою. Все, відключаємось до ранку.
Зранку, вмившись у басейні, Ромко Акафіст накалатав у ноутбуці закодоване послання для Джузеппе. То була класна картина: синя вода, сині хвилі по стінах, вологе тропічне повітря, чужоземна розкішна пальма у кутку, а під нею мачо з компом на колінах. Кучеряві галюники.
– Ти хто? – запитав Славік, піднявши важку байду.
– Я твоя совість, – незворушно відповів очкарик.
– Нема в мене совісті! – авторитетно заперечив мекнутий кікос, розглядаючи зв’язані ноги й руки. – Пропив…
– Тепер будеш мати, – погрозливо сказав чувак з-під пальми. – На кілька днів…
Після банки пива альоша з водоплавною білочкою згадав про вечірніх гостей і купюру з портретом поетеси. Діло зроблене, контракт укладений, тому нема чого вигинатися. Тим паче, що з хлопцями прийшла ця грім-дівка, від якої йому колись у штанях ворушилася жила. Як давно то було! Здається, цілий рік… Славік сумирно взявся хрумтіти тепличними огірками.
А ми тимчасом вирушили у місто. Запах хлорки задушили тройним одеколоном, недопиту пляшчину якого знайшли у Славіка на вікні.
Проблем із доставкою закодованої дискети не було. Я з серйозною ряхою замудоханого кур’єра увійшов у вестибюль міністерства, суворо оглянув заспаного ґанмена, що охороняв чиновників.
– Де у вас тут прийом пошти для міністра?
– А що? – драб скинувся, ніби його застали за розглядом «Плейбоя».
– Міжнародна асоціація зелених рухів «Ґрінкарт» з генеральною штаб-квартирою в Парижі запрошує міністра на конференцію з приводу зміни течії Гольфстріму. Попередня інформація, теми лекцій і семінарів…
Я махнув перед балухами охоронця зеленим конвертом із металевим ґудзичком.
– Он там, у першому кабінеті, – піддався на моє гониво викидайло.
У кабінеті суха прищепка, попалюючи цигарку, без слів розписалася у скомуняченому на пошті журналі, кинула зелений конверт у течку.
– Лист терміновий, – нагадав я.
Прищепка пустила у мене клубок шоколадного диму, кивнула.
Не хочу й словом згадувати наше зависання у басейні до наступного дня. Ми так гадали: поки цнотливу рабиню доставлять Джузеппе, поки він покличе хакера, що позбавить її дівочої пліви, пройде щонайменше доба. Отже, дзвонити до носорога можна буде годині о третій по обіді. Увечері ми знову годували й поїли довбонутого Славіка, а він давав концерти, поки не зв’язали його та не кинули у басейн. Якраз канава була без води. Що за клавесин клеївся до Аннусі! А вона казала друг…
Наступного дня я активізував свою мобілу.
– Хальо! – хрипко озвався міністр екології.
– Ви прочитали наше повідомлення? – твердо запитав я.
Джузеппе грубо й прокурено розсміявся мені у вухо.
– Ето всьо дєтскіє фантазії.
– Якби ж то. У нас на руках електронні копії документів, що підтверджують ваші… не зовсім законні дії.
– Кто вас пріслал? Кто?..
– Ми вільні стрільці. Патріоти рідної неньки.
– Патріоти… Двєсті п’ятдєсят тисяч – ето нє сєрйозно. Ви мєня пока-что нє убєділі.
– Не треба було зривати першу зустріч!
– Я нє сривал. Я хател, чтоби вас пєрєвезлі в другоє мєсто.
– І там відкрутити мені башку.
– Мальчік, я такімі вєщамі нє занімаюсь.
– А хто спалив нашу машину?!
– Какую машіну?.. Когда?..
– Не грайте кіна. Про зустріч знали тільки ви!
– Вот бляді. Опять обложілі!.. Нє сжіґал я вашєй машіни! Я вапщє нє хачу іметь с вамі дела!
– Ми теж не хочемо. Але нам з усім цим лайном треба десь іти… Якщо не до вас, то до кого?..
– Харашо. Я начінаю с вамі переґовори. Но мнє мало інформаціі.
– А ми надамо вам ще порцію. Кажіть про місце і час зустрічі.
– Сєгодня. Восємнадцять ноль-ноль. Рєсторан «Славутіч». Трєтій столік у окна. Ви должни бить одін.
– Принесіть аванс.
– Халяви нє будєт. Лібо всьо – лібо нічєґо. Кстаті, пріду нє я. Прідьот мой чєловєк.
Нє, ви бачили баригу? Права качає, поц. Ще й відмовляється від зустрічі тет-а-тет. А я, немовби курва, маю ходити та просити: трахни мене. Аннусю, хіба це можна терпіти?.. Терпіли люди ще й не таке, – включив свого колгоспника Ромко Акафіст. От у древньому Вавілоні жінки повинні були заради відпущення гріхів раз у житті стати проститутками. Вони розбивали табір біля храму Венери і злягалися з будь-яким іноземцем, що побажав очистити їхню душу. Цілком зрозуміло, що молоді й гарні дуже швидко отримували відпущення гріхів, а кікіморам доводилося довгенько чекати співчутливого іноземного прутня… Ти у нас, Юрку, особливою красою не славишся, критично оглянув мене Ромко, зате в тебе є перевага: наш іноземець любить хлопчиків. Таких як ти – з пружними попками і пласкими животами, з кучерями довкола пісюнів і прохолодними м’якими пальчиками. Ти йому припадеш до серця…
– До речі, – згадав наш мозковий трест, – викинь мобілу у клозет, вона засвічена.
Ми хутко змотались у «Славутич», замовили третій столик на вісімнадцяту, аби ніякі гуляки на зірвали нам стрілку, оглянули входи й виходи. Залишилось купити для мене вечірній костюм.
Ромко Акафіст був якийсь заторможений. Козак думу думав. Що ж це виходить? – питався він нас. – З нами грають дві команди? Якщо носороги Джузеппе не пускали червоного півня чеським «Жигулям», заробленим Галькою непосильним трудом на Басарабці, то хто тоді грає другу партію? А Ґеника-пеника спалили кавказці, – згадала Аннуся. Біс їх розбере, хто проти кого. Вони й у себе вдома тлумляться. Проте факт залізний – існує кілька ліній конфлікту. Тому… Тому на зустріч ти, Юрку, не підеш, – вирішив аналізатор і синтезатор нашої джез-банди. – Ми пошлемо туди мекнутого Славіка.
А що, це ідея. Збігали на гуманітарку, прикупили Штірліцу ганчірок. Скинули на диск додаткову інформацію з картинками – нехай вільний горець читає, розглядає та радується. Одягли жовтий кліфт і блакитну краватку на Славіка, гуртом вклали у його забиті сіркою вуха просту інструкцію. Зайти в ресторан. Сісти за третій столик біля вікна. Замовити п’ятдесят грамів коньяку і чашку кави. Але тільки п’ятдесят! І не закордонного. Бо того Шевченка, що хрустить у тебе у кишені сорочки на грудях, не вистачить. Сидіти тихо й балдіти. До тебе підсяде гірський козел – з тих, що торгують квітами. Скаже, що від міністра. Треба передати йому диск. І – арріведерчі. Фестивалити будемо вдома, в басейні, цілий вечір. Без обману. Сито й п’яно…
Ми втрьох веселою компанією гуляли день народження Аннусі біля бару. За сценарієм. Ромко був задоволений вечірньо-ранковим вихованням алкаша Славіка. Звечора – зв’язувати, зранку – розв’язувати. І втирати у тім’я глузд. І вчити скромності. Одному панові, – Акафіст проковтнув стопарик казенки і помахав перед ротом рукою, – подарували папугу. Дорогого і дуже гарного. А той папуга виявився матюкальником: і жінка твоя, і теща твоя, і ти сам… трам-тара-рам… Пан впрошував папугу не казати таких слів. Все марно. Папуга ще більше матюкався. Накрив клітку покривалом, а коли зняв – такого наслухався… Подумав пан і запхав папугу у холодильник. Десять хвилин звідти чувся стукіт-грюкіт, лайка чужими мовами, а потім все стихло. Відчинив пан холодильника, а папуга тихенько: – «Пробачте, більше так не буду. І ваша дружина, і ваша теща, та й самі ви – чудові люди». Дядько розчулено: – «Та добре-добре. Ну з ким не буває… Забудь…» Папуга ще тихіше: -«Пробачте, а можна запитання? Що вам курка зробила?..»
Все було океєчки. Славік, розглядаючи себе, розмноженого і переламаного, у дзеркалах, кольорового, папугового, бодунового, задрипаного, попри прикид із блошиного ринку, дикого і зім’ятого, як стара, непропита випадково, гривнашка, зайшов у ресторан, прохилитався до третього столика коло вікна. Сів, тремтячими граблями взяв меню, потім кинув. Дочекався офіціанта, замовив… Замовив, як дозволено – півсотки конячини і каву. Коньяк смикнув увесь зразу, щоб загасити дрободан, що трусив тілом. Спробував кави – скривився. Роззирнувся довкруг. Аби лишень до нас нічого не вавкнув!
І тут прокоцав копитцями козлик – той, що лежав у позі немовляти на тротуарі та просив пипи. Далі сповільнюю кадри і розрізаю їх крапками. Козлик сів. Анна-Клим щось пробубоніла з приводу його шнобеля – треба було бити по ньому, а не по матні. Бармен захитав шейкером. Дзенькнуло скло у вікні. Наш Славік впав головою на товсту книгу-меню. Голова видушила з тої вдягнутої у шкіру біблії темну цівку крові. Кров потекла по білій скатертині. Поцебеніла на лискучий паркет. Крап-крап-крап… Ляп-ляп-ляп… Як малиновий сік. Як патока з варення. Або як руде масло з пробитого картера Поплавкого мерсюка… Носорог у темних окулярах заворожено відхилився, наче перед ним зашипіла кобра. Вхопив залитий червоною юшкою конверт. Зірвався на чотири копита. Зник у вестибюлі.
Славік не рухався. У кутку грубо й пронизливо, як сирена пожежної, завила офіціантка. Бармен впустив із рук шейкер. Вдруге дзенькнуло скло – на підлогу впали кілька тонких фужерів. А так було тихо. Гнітюче тихо.
Ми вискочили на вулицю, стопорнули таксі і полетіли до ведеенха. Чого до ведеенха? А хто його знає. Може тому, що в хвилини великої небезпеки наша підсвідомість жене нас додому? А наше прокляте кодло все із того краю, що й Поплавок. Одні кажуть – з ляхів. Інші кажуть – з гайдамаків. Треті насміхаються – раґулі з болота…
В цей час зляканий Джузеппе квапливо набирав номер моєї мобіли, що купалась у кльозеті біля Житнього ринку.
– Мамай клянусь, я етаґо нє дєлаль! Мамай клянусь…

11.
Ми випали з тачки поміж темними будинками з жовтими вікнами, пролетіли, як тічка голодних псів, завулками і дворами, автостоянками і помийницями, через дитячі майданчики з вмазаними лайливими малолітками, потім через бур’янову балку з набаняченими біксами, що нашвидкуруч обслуговували пацанів, через дрімучий парк, помережений білими стежками, поки не вперлися в калюжу, що називається міським озером. Від калюжі несло жабуринням і болотом. Калюжа шевкала, квакала, кумкала, булькала, скреготала, пищала, пікала, цівікала, ляпотіла, чмакала, фуркала, дзигоніла і плескалася.
– Це ж я там сидіти… був… мав… сидіти… – вичавив я з себе.
У мене запліт язикався, мене бив дрободан, я тремтів і стукотів зубами.
– Але ж не сидів, – видихнув завумний Ромко, наче щойно подарував мені друге життя.
– Пістон дебільний! – я вхопив мослатого очкарика за барки і покотився з ним у траву. – Ти!.. Втягнув!.. Нас!.. Даун калампоцнутий!..
– Хлопчики, не бийтеся, – тихо занюняла Анна-Клим. – Сла-а-а-ві-ка жалко!..
Я остаточно розтрощив Ромкові окуляри, кілька разів дав йому під ребра, сам порізався об консервну бляшанка і відшпурнув від себе друзяку. Ми лежали у теплій траві і хекали. Мужня танцівниця асґарди, як мишка, попискувала над нами, шморгала носом.
Від калюжі тягло вологою. За деревами, за поруйнованим, поламаним, розідраним металевим парканом ворушилося, тлумилося, дихало, сопіло, зітхало, наче худобина у стайні, місто, а тут, посеред трав і кущів, під низьким зоряним небом, ми опинилися в окремому загубленому світі. Лежали, дивились у небо і мовчали. Говорити не хотіли. Від слів нудило. Кожен прокручував шизоїдні кадри. Ось розмножений, переламаний у дзеркалах Славік, папуговий, худий, невпевнений, соромливо-зляканий входить у ресторан, рахує пальцем столики і простує до третього біля вікна, лапає тремтливими руками грубу книжку-меню. Ось підходить офіціант, скептично дивився на зім’ятий жовтий френч та синю пику клієнта. Славік замовляє чарчину коньяку і каву. Поглядає круглими заячими очима на нашу компанію. Ні-ні, показує, я вас не знаю. Випиває залпом півсотки і задоволено цмокає язиком. Пробує каву – кривиться.
Ось коцає поміж столиками гірський козел у трояндовій сорочці. Козел обережний і напружений. Водить шнобелем, винюхує. Сідає без «добридень» за Славіків столик. Анна-Клим дає йому щигля по шнобелю (повітряний поцілунок прекрасної амазонки) і сміється, згадуючи, як він лежав на тротуарі і просив пипи. Бармен шаманить із напоями. Дзенькає скло. Славік клює носом у книгу. З книги тече чорна юшка. Голосно ляпає на підлогу. Ляп-ляп-ляп!.. Біля розтовченого, взутого набосоніж, черевика Славіка розпливається густа пляма вишневого повидла. Гірський козел у чорних окулярах вихоплює з патоки конверт. Наче мільйон доларів. Або гарячу картоплину… Біжить, зігнувшись у три погибелі, до виходу. Верещить офіціантка. Збиває кришталь бармен. Тиша. Німота. Цвіркун у вухах. Отерплі й порожні груди…
І знову – ось Славік заходить у ресторан. Ми випиваємо для хоробрості по стопусику «Хортиці». Ось наш папуговий Штірліц рахує зігнутим пальцем столики…
І вкотре – ось Аннуся каже, що цього горця із кришкою від унітаза треба було бити по шнобелю, а не по матні.
І всоте – кап-кап-кап! – чорна патока на паркет. Ляп-ляп-ляп! – гаряча кров Славіка, якого незнайомі дурбецили підставили під кулю…
Заснули під плач і схлипування дівчиська, що виявилося зовсім не 96 проби.
Бабине літо у Києві тепле. Але вдосвіта випадає холодна роса. Біліє інеєм попід сірим клоччям туману.
Ми виповзли з трави й кущів мокрі, як вовкулаки з лісу.
Місто просиналося неохоче, ліниво, якось частинами – ті, що вчора гуляли на весіллі життя, спали-хропли без задніх ніг, а ті, що допізна носили їм голубці та збирали п’яних попід столами, вже калатали кастрюлями, виделками, рейками, копійками у гаманцях та шморгали мітлами.
– Так і будемо мовчати? – Ромко Акафіст стріпав з волосся павутину.
– Ага, тебе будемо слухати, – буркнув я. – Наслухались…
– Я поїду до мами, – сказала спухла від сліз дівка-кобила. – На городі треба бураки копати…
У нас, на Уманщині, над Ятранню, в ляському краї, де ходили Гонта і Залізняк, так і кажуть: трапка, радюжка, бурак, порадок, буран. Ромко Акафіст навіть цілу теорію вивів про зв’язок праукраїнців з давніми єгиптянами та індійцями. І, звичайно, їхніми богами Ра і Рама. В Єгипті, як виявилося, навіть був фаРАон з українським ім’ям ТРАтяк. Але як тільки він розкрив писок, аби потішити нас черговою порцією своєї інтелектуальної ригачки, ми з Аннусею осудливо, як присяжні, захитали головами. Ще слово – і тобі гамбець!.. Присуд готовий.
– Ну ви й бамбуки, – наш мозковий трест мабуть за ніч наблимав потрісканими лампочками-шнобиками якісь варіанти. – Злиняти ми встигнемо… Правда, не знаю, куди. З фішерами не жартують. Бац – і довбешка надвоє…
– Дякую, розрадив, – вклонилася Аннуся.
– Застеріг, – уточнив Ромко. – З мастодонтами треба йти до кінця…
– До якого ще кінця? – в’їдливо запитав я. – Славікового?..
– Випадкова жертва… – тоном шахіста, що втілює свою комбінацію, відмів підозри у початківстві енциклопедист і перевчений тормоз. – Але ж Україна в огні!..
– Дам зараз у ряху, і загаснеш!.. – пообіцяла танцівниця дівочого гопака і провела для розминки ногою.
– Цікаво, як там наш Ґеник-пеник? – задумливо сказав я.
– І не мрій, – похитав клунею Акафіст. – Ти кинув Поплавка на бабки – пообіцяв подвійну суму за мерсяку… Наш культурний еректор таких борзокроків не сприймає. Йому обідно до сліз…
– Хочеш сказати, що Казанову він вигнав?
– Казанова на колінах приповз, притягнув мерсло… І може зараз спить під цицькою Любки Мудраківської. Але тобі такий фінал не світить. Ти – кидалово. Западліст. Ти – ворог нумер один, що штовхнув з дуба на кактус самого Поплавка. Київського приколіста! Державного шаровика! Бетмена клімакстеричних марух!.. Ти не можеш зіскочити. Ти мусиш повернутися зі щитом або на щиті… І я з тобою.
– Живим або мертвим? – ледь знову не занюняла дівка-кобила.
– Краще живим, – освятив нас надією майстер художнього свисту. – І я знаю, як це зробити.
Аби не заохочувати його до болтології, ми з Анною-Клим просто зупинились.
– Не будемо більше підходити до Джузеппе. Нехай трясеться зі своїми носорогами… Ми дістанемо його з другого боку. І лаве скачаємо.
– І як ти собі це уявляєш? – знехотя поцікавився я.
– Ми скинемо інформацію в інтернет. У повному об’ємі. У всій своїй красі… У мене є знайомий, у якого є знайома, у якої є ґрінґо… Той чіпок заливає сайт «Першакава».
– І він має бабки?
– Ну… Не має. Але він знає журналюг, які підкажуть.
– Тобто, ми до Джузеппе – ні-ні?
– Корефан, нас туди дуже не пускають, – нагадав нам Ромко Акафіст. – Персона нон ґрата… Або він сам себе відгородив носорогами, або це інша група вільних горців конкурує. А ми на лінії вогню.
– Все рівно тут якась непонятка, – сказав я.
– Факт! – підтвердила Аннуся. – Дуже нас відганяють від міністра…
Ромко сказав, що це деталі, котрі не впливають на хід композиції. Головне – не дати ішакам запохабити водні плеса рідної неньки. І заробити грошви. Обидві лінії благородні. Розумний на гору не подереться, розумний гору обійде… Не вийшло так – спробуємо інак. Генеральні ж лінії залишилися… Але, як на мене, надто багато деталей пропустив мимо своїх мізків наш начальник колективної думки. На війні з фішерами дрібниць не буває. Чому нас випустили з такою інформацією бзденеки? Ще на польській території вони могли наше кодло ухайдакати і пустити за течією Одри. Або просто відібрати флешку. Чому нас тут не пускають до Джузеппе Верді? Чому ввели у дію другий фронт гірських козлів?.. Від цих чому, – відмахнувся вкотре легковажний Акафіст, – голові не легше. Маємо дві генеральні лінії – все решта полова, лабуда, друшляки діряві. Ненька і бабки – що може бути святіше для чесної компанії?..
– Корекцію можна? – запитав я.
– Давай, – по-родинному згодився друзяка, якому я увечері потовк ребра.
– Ти сам сказав – журналюги капусти не мають. Це не штати чи Англія. Можна з ними погомоніти, щоб розмістили на сайті, але перед тим дзвякнути Джузеппе. Мовляв, так і так, через секунду запускаємо ракету… Кнопка у твоєму гаманці.
– Тебе знову до цього підара тягне? – погрозливо махнула ногою амазонка.
Що це з нею? Вона втрачає нюх. Кидається на своїх.
– Цофнутим буду, але мені здається, що ми з ним не догутарили…
– Догутаримо, – погодився Ромко Акафіст. – Треба бути мудрішим, без попандосу, багатоходовим сценаристом.
Чи знаєте ви, о любі друзі, притчу про Панургове стадо? – вкотре включив свій хавальник побитий очкарик: третій номер нашої джез-банди, він же вумний тормоз, енциклопедист, поліглот, дон Педро, він же керя, мозковий трест, компутер ТзОВ, свистун, мослатий очкарик, п’яний зануда і просто свій у дошку хлопець. Гірські козли переповнені почуттям стадності. Особливо той підвид, що торгує квітами у наземному і підземному Києві. Це вельми примітивне почуття, що не передбачає індивідуальності. Ані в думках, ані у вчинках. Пацани грають у команду. Носороги від свого не відступають. Брати по крові… Жізнь аддам за гєнацвалє!.. Мамай клянусь!.. Ти можеш нарешті спинитися? – затулила йому рота Анна-Клим. Ага, можу… Зрозумійте психологію Панургового стада. Одного разу плив на кораблі такий собі хитрий перець Панург. Він почубився із скотовласником Денденом. Ви мабуть читали про це у Рабле, милі друзі? – іронічно звернувся до нас понтовий дружбан. Читали, читали, – закивали ми зануді. То що зробив Панург? Він купив у скотаря за п’ятдесят тисяч франків барана. І викинув за борт судна. Баран почав мекати-бекати у морських водах. За ним кинулись інші… вівці… барани. Не витерпів того горя й скочив у морську відхлань за своїм стадом і барига Денден… І всі пішли у гості до Посейдона. Як би нам відправити й Джузеппика з гірськими козлами туди, де цій худобі роги правлять?..
– У море? – безхитрісно запитала Аннуся.
– У ментівню! – вигукнув зле Ромко Акафіст. – На скотобойню! Шкуродерам!..
Ми зачудовано витріщились на мослака Ромку Акафіста, що замислив кавказьку кровну помсту.
– Та ще й скачати з нього тисяч триста баксів! – підсолодив свою мрію друзяка.
А що ви думали? Якщо гра йде серйозна, то й суми на кону стоять солідні. От тільки незвично було сприймати, що це ми, спудеї-політологи, кмітливі учні поплавкової школи кидалова, але поки-що дрібні шкідники рідних пшеничних нив, опинились в епіцентрі європейської інтриги, шаленого сухого вировію, що може повиривати з корінням цілі плантації крутих перців і помідорів. Ба, більше – не одному дубиську обламати граблі…
Ґрінґо із сайту «Першакава» чимось нагадував синяка Славіка, що впав жертвою нашої операції у ресторані «Славутич». І це додавало суму. «Сергунько», – назвав він себе. Ім’я його Сергунько? Чи це таке прізвисько?.. Обвислий товстий светр з витягнутими нитками, великі, не по сідницях, джинси, худі, запалі, вкриті рудою щетиною щоки, бліді, із голубими жилами, руки, жовті від цигарок пальці і голодний погляд свідчили, що компутерний заливаха не хапає зірок з неба. Прикольно він лизав водяру. Ми завели його у забігайлівку на Лютеранській, взяли по стопарику, кавуськи і бутерів. Що роблять нормальні кирики? Перехилили, хавнули закусон і під каву перетирають тему. Ми так і зробили. Навіть Аннуся з нервів випила. А щетинистий хиляк, виявляється, п’є бімбер, як мед – маленькими ковтками, смакуючи, перекидаючи із зуба на зуб. Від такого пиття можна озвіріти за пару хвилин. А йому хоч би що… Я побіг до бармена, взяв ще по одній сотці. Він же і далі першу цідить…
Ромко Акафіст езоповою мовою розповів Сергунькові, що маємо вбивчий матеріал про одного міністра. І хочемо скинути йому на сайт. За бабки.
– Ну, пацани, баксів двісті нашкребти зможу, – заохотив нас компутерний ґрінґо, цмокнувши черговою порційкою казенки.
– Фак ю! – аж вдавився бутером Акафіст. – Чи ти мене не дочув? Ріки отруять!..
– І скільки ви хочете?
– Тонн триста. Баксів!..
– Хлопці, я вам так скажу, – компутерний хиляк філософськи поганяв язиком ковточок бичого кайфу, – в цій країні… нема кому… ані дивувати… ані дивуватись… Мертві бджоли не гудуть. Це був би сенсаціон, якби хтось заплатив за компромат триста тисяч. Беріть те, що дають. Бо пролетите…
– Якщо хтось і пролетить – то це ти, – втратив до бідного ґрінґо інтерес наш касир Сидоров. – За цю інформацію одну людину вже грохнули. А ще скільки дахів знесе…
– Ну-ну, що ти там казав про ріки? – голодно зблиснув очима компутерний заливаха.
– Нема хап-хап! – стиснув губи Ромко Акафіст. – Краще подумай, кому можна скинути інформацію. Із ненаших. З-за бугра… Може й тобі відвалимо процент.
Сергунько нарешті доцмулив перший стопарик і сьорбнув із другого. Він почав уголос розмірковувати, хто б це міг бути (теоретично!) з чужих журналюг, які цікавляться сенсаціями і мають під руками чорну касу. Теоретично це міг би бути дойче Бюрґер. Але він копійки не дасть, поки ти його не переконаєш у правдивості компри. Про що вона, хлопаки?.. Нє, кусав губи наш підкований енциклопедист, ти, друзяко, не витягуй з мене обценьками, бо обламаєшся, ти прикидай, кому можна продати. Бюрґер нам не підходить – зразу кажу. А чого не підходить? – вхопився Сергунько. Не підходить – і все! – вперся рогом наш мозковий трест. – Переходимо до інших. Та є ще один або два, – продовжив перелік скажений випивака, – про яких гутарять різне… Але вони зв’язані із спецслужбами. А спецслужби – це повний гандон. Покористуються і викинуть…
Зійшлися на тому, що Сергунько (на той час все-таки озвірілий від двох стопариків, пропущених не через кендюх, а через язик – що то скнарість із жлобами робить: готові на все, щоб упіймати кайф!) шукає стежки до забугорних журналюг. Якщо вигорить – десятина йому. А тим часом з дозволу Сергунька ми натякнемо… нашому клієнтові… (для посвячених – носорогу Джузеппе), що гармата заряджена на одному з популярних сайтів – може це «Першакава», а, може, упе. І все залежить тільки від нього – бабахне вона чи ні. Ставка зросла у зв’язку з мочиловом. Триста тонн кеш, ґенацвалє…
Сергунько попросив виставити йому в ряд ще три стопарики білої, бо так краще думається. Терпіти те знущання з водяри ми не могли, тому виставити виставили, але тут же вшились із Лютеранської, обмінявшись із загартованим заливахою мобілами, паролями, явками, умовними знаками, клятвами та потисками дружніх рук.
– П’ятдесят тисяч за барана ми платити не будемо, – пробурмотів Ромко Акафіст, підозріло озираючи вулицю. – Він сам нам заплатить. А потім квек – за борт!..
– Це буде твій третій захід, – нагадала Анна-Клим. – І знову на облом. Великим пальцем лівої ноги… відчуваю…
– Не каркай! – сплюнув забобонно друзяка в потрісканих окулярах.
Ми вирішили взяти таймаут. На добу. Поки Сергунько доцідить свої три стопарики, поки зранку просушить мізки і згадає всіх фуршетних колєг, що можуть мати бабки та інтерес до нашого компромату, поки зустрінеться з ними і переговорить, по суті, на миґах, без конкретики, на одних натяках, ми можемо десь залягти та відіспатися, бо після ресторану «Славутич» і ночівлі на мокрій траві біля смердючого озера світ для нас дещо збіднів на барви. Після втрати Славіка! – мало не занюняла Аннуся. Харе, – заспокоїв я амазонку. – Проїхали…
Ви коли-небудь чули мелодійний спів вокзальних тіток: «…ти-ра-квар-ти-ра-квар-ти-ра-квар-ти-ра-квар-ти-ра-квар…»?

12.
Сергунько сидів у ресторані «Славутич» за третім столиком біля вікна і повільно цмулив, талапаючи язиком поміж дуплавими зубами, черррвонющу крров зі стопарика. Керррвавий писок задоволено цмакав, худі щоки хитались, як боки загнаної колгоспної коняки, очі мружились, заливались літеплом, на бороді виростали з нічого, наче роса, руді краплі. Компутерний заливаха затуманено вслухався у себе, чекав, поки незвичний озвірин ударить у мізки. Сергунько виглядав Джузеппе. Він вирішив перехопити тему і самому скачати ґріни. Цей ідіот не в’їхав, що з носорогами жарти погані. Повх! – і головешка надвоє. Бац! – і ти в ауті, без машини… «Миць-миць-миць!.. – побігла із віником до важкої фіранки стара єврейка Аделя у білому фартусі офіціантки. – Злізь ізвідти!..» Синьоока кішка з довгими вусами і гострими пазуряками спритно вицарапалась під стелю і ласо зазирала у чарку з кров’ю. Потім скочила на плечі Сергунька. Сергунько вмочив палець у стопарик і дав полизати кішці. «Не балуй! – заборонила єврейка-офіцантка. – Звикне…»
Я з трудом продер очі. У сусідній кімнаті, де спала Анна-Клим з господинею квартири, сіамська кішка лазила по карнизах. Аннуся приваблювала її лікарською ковбасою. «Миць-миць-миць! – кликала. – Ням-ням! На, гарна ковбаска…» Кішка зневажливо дивилась на амазонку випуклими голубими очима. Вона жінок не любила. Вона чекала мене. Вчора, як тільки ми переступили поріг постоялого двору, ця голодна до котячого пуцаліну звірюка вискочила мені на плечі і вп’ялась пазурами у шкіру. Ніби я їй міг чимось зарадити… Єврейка Аделя, яка так і представилась: єврейка Аделя, яка доживає віку сама, без дітей, хутко вхопила кішку з мене (краще б вона не чіпала!) і пошпурила у сусідню кімнату. Кішка ображено заволала: «Яяяввв!..» Аделя, яка доживає віку без дітей, бо ті виїхали в Ізраїль, поклялась, що вб’є її, але до кота не пустить. «Яяяввв!..» Треба бути скромнішою, мандемуазель, вам уже дванадцять років. Ви вже мусите думати про вічне, а не про тілесне… «Яяяввв!..» Господиня заїзду й сама би думала про вічне, але жити за щось треба, тож знайома спекулянтка з третього поверху вламала її здавати кімнату для пожильців. Змінну постіль спекулянтка доставляла із залізниці – мокропрасовану, у целофані, зі штемпелем. Дохід ділили фіфті-фіфті. Спершу Аделю дратували тимчасові пожильці, але згодом вона звикла до цього хороводу облич, як до життя на вокзалі. Ба, більше, їй ставало нудно, коли сусідка не спрямовувала до неї завжди нечупарних, немитих, квапливих, утомлених, насуплених, завантажених сумками з недоїдками, валізами та клопотами пасажирів. Синьоока Миця тоді діставала конкретним віником…
Ромко спав без задніх ніг. Сопів і хропів у всі дірки. На підлозі валялись недобиті окуляри. От що за гадство, подумав я, на мобіли та коньяки грошей не жалко, а купити нормальні цейси ніколи. Як він у них на світ дивиться?..
Цирк на дроті. Сергунько пив кров у ресторані. Що би то значило? Невже знову напоремось на шакалів?
Цікаво, чи менти вже вирахували, хто такий Славік, що за команда зачепилась у нього в басейні? Може без конкретики, але з мальованими фейсами, йдуть по сліду. «Ваші документики, ґринжолята?..»
А з іншого боку ще якась гопота товчеться. Друга лінія фронту. Чи п’ята колона… З цими носорогами все може бути. Ромка занесло і він зупинитись не хоче. Я, Юрко Хамса, класний орґанайзер і лабільний пацан, можу з нічого гарну п’янку організувати, націдити на дурняка юшки. В цьому я мастак. Перпетуум мобіле банди. Але коли діло доходить до смертовбивства, то я пухну. Нє, не так, як Ґеник-пеник, джопси не мочу, соплі не пускаю, до Поплавка втікати не збираюсь, але ж і міру треба знати, не заграватись. Бо у своїй рідній неньці ми опинились на чужій території, де фішери правлять бал. Воно нам треба?..
Треба-треба, – заспокоїв мене вумний енциклопедист і тормозяка, коли прокинувся. Нас кличуть великі справи. Так пишеться історія!.. Історія хвороби, – уточнив я. Твоєї. У тебе вальти крейду косять, а ти й не бачиш. Шиза – вавка підступна й несамокритична. Пацан скоро ласти склеїть, а не тямить. Співає ґімн… Це тобі не Поплавка за ніс водити. Тут розмови короткі. Не можна блювати проти вітру… То ти хочеш сказати, що нам насцяти з верби на той біолокатор? – гнобив мене патріотизмом Ромко Акафіст. Та не насцяти, – тримав я своє реноме, – але й голову класти на довбню не варто. Треба здати їх ментам – та й по всьому! І дзвонімо Ґеникові, може відмаже нас.
Це був день старої єврейки Аделі. Вона захоплено сповістила, що зараз буде пекти із Аннусею струдель. Ви знаєте, хлопці, що таке струдель? – запитала вона нас. Ми лежали на ліжку і куняли – поспішати було нікуди. Сергунько мав провентилювати ситуацію з журналюгами, а в Ромка ще не склався план, як він має шпурнути за борт барана. Стара квартира з високими стелями, різьбленими дверима, важкими від фарби вікнами, що не відчинялися з часів візиту до Києва Столипіна, була наповнена всілякими зручними і затишними дрібницями: картинами і фотографіями, слониками, вазами, чашками, підсвічниками, вишивками-серветками, куферами, канапами, шафами, кріслами й кріселечками. Ці дрібниці навівали домашній спокій і лінь. За вікнами гуділо недружнє місто, від якого варто було сховатись на добу-дві. Кицька дряпалась по карнизах: «Яяяввв!..» Господиня з амазонкою калатали формами біля плити. Струдель, хлопчики, це пиріг із яблуками, – балакала з нами, як з ріднею, що виїхала в Ізраїль, Аделя. Я навчилась його пекти… Коли ж це було? У сорок сьомому році, в Турці. Це в Західній Україні. Ви, хлоп’ята, були в Карпатах? Були, – переглянулись ми з Ромком. Тільки в декого уж-гад засів у яйцях від одного спогаду про Гуцулію – там Ґеника-пеника ґвалтували найняті прапором-інкубом курви… Турка – таке собі забите містечко, як то кажуть, Козячий Хвіст, депресивний райцентр, куди скерували директором школи мого батька. Ми до війни жили у Кам’янці-Подільському. О, то гарне місто!.. На скелі… А потім була війна. А по війні батька вночі підняли з ліжка і сказали: їдь, неси світло лєнінських знань забитим і неосвіченим западенцям… Нас було п’ятеро: я, брат Аарон, котрий помер молодим від енцефаліту, бо його вкусив кліщ, сестра Мадя, вона живе зараз тут, у Києві, через три вулиці, але ми з нею не говоримо, бо коли її діти поїхали в рідні палестини, то вона нам нічого не сказала, а мої діти дізнались випадково – краще би вони не летіли за Мадіними, бо тепер ми вдвох залишились дурними й старими сиротами тут, та ще й не говоримо, а діти живуть десь окремо, друга сестра Олефіра народилася згодом, на початку п’ятдесятого, я мусила весь час її бавити, а воно було таке крикливе і хитре – вдень спало – вночі гралось, артистка виросла, у Львові в оперному співала, поки голос не пропав – отак був голос, а потім Бог відібрав, і вона стала кравчинею, обшивала своїх колєжанок, поки не осліпла, батько, як я вже казала, директор школи, і мама – вчителька хімії. Я пам’ятаю, батько й мама ходили у білих валянках – такі гарні, панські, з товстого сукна валянки. У білих валянках тоді ходило начальство та інтеліґенція. Нам дали будинок на узвишші, над рікою. А довкруг будинку – яблуневий сад. Ту оселю збудував теж єврей, але йому пощастило менше: втік від німців, втік від совітів – замерз у лісі. У Турці завжди пасмурно і холодно, бо то далекі гори. Але яблука дозрівали великі, як мій кулак. Для струделя, хлопчики, потрібні кисло-солодкі яблука. Золотий ранет, недозрілий, підходять кальвін, йони, пізньої осені – симиренки. Нарізаємо яблука скибками. Вичищаємо середину. Потім розробляємо тісто. Мука має бути біла, з південної пшениці. Вона пахне сонцем. Додаємо яйця, солі, соди… Качаємо великий корж. Він має бути тонким, щоб струдель припікся. Стелимо на корж скибочки яблук, посипаємо цукром. Потім скручуємо тісто у рурку. Форми змащуємо олією, зверху пиріг – яйцем, нижня шкірка струделя має бути грубшою, припеченою, а верхня – тонкою, хрумтливою. Кладемо… гуцули кажуть у братруру, себто, в духовку… Яблука мають потекти патокою. Яка це смакота!..
Струдель і справді нам сподобався. Смакота!.. Баба Аделя, добра душа, виставила нам фауст рожевої виняри. Ми випили – і світ наче розвиднився. Все буде тіп-топ. Козлів пустимо за борт, щоб не бекали-мекали на трипільських землях. Допоможемо президенту очистити оточення!.. Бортанути мастодонтів, фішерів, плейшнерів, рудих кінокефалів, гірських цапів і підермонів. А то, блядь, оточення вже нас оточило. Нема віри власній владі. Та яка вона власна? Кусає, як той кліщ Аарона, а ми членчики відкидаємо. Хлоп’ята, ви так дуже не лайтеся, – засміялася єврейка Аделя, ні бельмеса не втямивши, чого ми гніваємося. Влада від Бога і її треба сприймати такою, якою вона є. А Ромко-енциклопедист тимчасом згадав байку про Конфуція. У нього на кожен випадок включається колгоспник і полоще мізки. Ото виплодок совкової пропаганди!.. Одного разу Конфуцій побачив, як жінка плакала над могилою. Він довго слухав її примовляння. Потім послав до неї свого учня. Той запитав її: – «Ви так побиваєтесь, мабуть це не перший ваш похорон?». – «Так, – відповіла жінка. – Колись від пазурів тигра загинув мій свекор. Після нього тигр роздер мого чоловіка. А тепер ось він вбив і сина». – «Чому ж ви не покинете ці місця?» – «Тут нема жорстокої влади», – відповіла жінка. –«Запам’ятай це, учню, – сказав Конфуцій. – Жорстока влада страшніша за тигра». Нє, ну це вже лажа! – пхекнув я. – Порівнювати підерів із тигром. Та ми їх закопаємо у повний ріст на Хрещатику! Та ми цих урюків заскиртуємо! Аннуся потовче їм… Аннуся потовче? – здивувалася баба Аделя. Вона підлила нам солодкого саморобного вайнчику. Баба наквасила його із винограду, що росте по стіні будинку. Класне бухло!.. Хлоп’ята, я пропоную зіграти в карти, – сказала м’яка Аделя. Це заспокоює нерви. Навіщо нам влада? Треба подалі втікати від неї. У господині квартири опинилась в руках непочата колода карт. У що будемо грати?.. Мій батько теж втікав від влади, хоча йому не раз пропонували… Його не раз ламали. Давайте зіграємо в триньку. Ви вмієте грати у триньку? Ну, стара, дає. А хто не вміє грати у триньку?.. Батько розказував притчу. Аделя й собі позичила Ромкового колгоспника. Китайський філософ Чжу ловив вудочкою рибу, а імператор Чу прислав двох сановників із наказом покласти на Чжу тягар державних справ… У триньці шістки не грають. І так краще – шістки завжди ненадійні. Ми їх викидаємо. Стара єврейка граціозно вихопила з колоди чотири карти і відклала на куфер. А Чжу запитав у відповідь: – «Я чув, що в Чу є священна черепаха, котра померла три тисячі років тому. Імператор загорнув її у шовк і поклав у дорогоцінну шкатулку, а шкатулку помістив у храмі предків. Як ви думаєте, що би хотіла черепаха: бути мертвою, але щоб поклонялись її кісткам, чи бути живою, навіть якби їй довелось волочити хвіст у болоті?» Обидва чиновники відповіли: – «Звичайно, вона захотіла би бути живою, навіть якщо їй довелось би волочити хвіст у болоті». – «Ідіть геть! – вигукнув Чжу. – Я також буду волочити свій хвіст у болоті». Во дає, стара кобіта! – ми з Ромком перезирнулися. Скидає карти, як у казино. І мій батько не пішов у стрибки*, і його за це не любили. Його три ночі тримали у буцегарні за зв’язки з бандерівцями. Які там зв’язки? У батька зуб на ногу не попадав від страху… Давайте на початку обговоримо правила. Гра на інтерес. Початкова ставка – гривня. Найстарші карти – три семірки. Потім – три тузи. Ну, а по мастях – то ви знаєте, хлоп’ята: однакова кількість очок – перездача карт і подвоєння ставок. А де це ви, бабусю, навчились так грати? – наївно запитала стару Анна-Клим. Син мій, Ісаак, той, що поїхав в Ізраїль, навчив. Він катався по просторах есенде з командою Шуфутинського. Концертмейстером. Заробив грошей, міг бути тут, зі мною, старою. Ні, поперся, бо гої замучили… З людьми треба вміти жити! – гордо випростала шию стара єврейка. Ось ми, любимося та не тлумимося…
Це був бенефіс старої профури. Поки Буратіно святкував, поки нам вивітрився з мізків самограйний ваньчик, біля баби Аделі виросла гора зім’ятих купюр, котрі ми спроквола виймали з кишень. Ті купюри так лагідно потрапляли у тонкі пальчики господині квартири, що не було підстав сполошитися. Аж коли вся заничка Гальки Мукомели переплила у великий поділ білого фартуха шулерки, ми втямили: нас облапошили. А який був класний струдель! А яке винище! А яка скромна бабулька!..
Нема щастя чесним спудеям. Ми подякували старій за гощення та гру і скромно-легко, як парашутики кульбабки, звелись з-за столу, закрились у своїй кімнаті. Все по-чесному, бабки спустили з апломбом. На душі муляло, ніби синьоока Миця там накакала. Пропали нові цейси Ромка – знову буде сліпати крізь розбиті, – подумав я.
Крокодилиха 96 проби стояла перед ліжком і махала ногою. До кого вона розминалася? До нас чи до Аделі?..
– Хлоп’ята, тут ще трохи струделя залишилось. Хочете? – лагідно запитала з-за дверей стара короста.

13.
– Активізуй мобілу, – наказав на ранок командирським голосом Ромко Акафіст, коли ми самотньо доїдали на кухні сухий вчорашній струдель.
Баба Аделя разом із верескливою кішкою кудись подалася – може зустрічати нових постояльців, а, може, класти заничку Гальки Мукомели у банк.
– Склалося? – пожвавіла Анна-Клим.
– Залізно.
На цей раз переговори із Джузеппе вів наш вумний тормозило.
– Добрий день, пане міністре, – привітався він суворим голосом Левітана.
– Хальо! Ето оп’ять ви? – зразу здогадався міністр.
– Як бачите, живі-здорові…
– Мамай клянусь, ета нє я… Мамай клянусь! Кто-то ходіт за вамі по п’ятам.
– А, може, за вами? Може це у вас десь тече?..
– У меня всьо чіста! Я своіх людєй знаю.
– Але наш дружбан наклав головою. Ваш борг зріс до трьохсот тонн…
– Нє смєшітє голубєй!.. Такіх дєнєґ вам нікто не даст.
– Тоді ми запускаємо інформацію в інтернет. Читайте на «Першакаві» чи упе.
– Запускайтє. Вєдь ви можєтє запустіть ету ґадость даже в том случає, єслі я заплачу. Ґдє ґарантіі?..
* Яструбок – боєць загонів самооборони, організованих більшовицькою владою для боротьби проти націоналістичного підпілля.
– Ніяких гарантій, – підтвердив залізну логіку Джузеппе Рома. – Тільки наше чесне слово.
– Во дают хорькі! – вигукнув сам до себе носорог і порадив чистою українською. – Та підітріть тим чесним словом свої драні задниці!
– А що ж ви пропонуєте? Як нам розійтись?..
– Моґу подать мілостиню бєдним. П’ятдєсят тисяч грівен. І всьо! Разгавор бєсполєзен…
– Ні, так діло не піде, – не погодився наш голодний переговорник.
– Ну тоґда отвалітє! Торґа нє будєт. У мєня і бєз вас забот полний рот.
– Дайте нам десять хвилин на роздуми, – взяв таймаут Ромко Акафіст.
Отакої! Джузеппик виявився твердим горішком. І загалом-то він правий. Жодних гарантій, що ця інформація завтра не випірне в інтернеті, йому ніхто не дасть. Заплатить він чи не заплатить – сокира впиратиметься у шию. Хто їх знає, цих куниць, що мобілу обривають? Клац! – і голова в корзині. Тоді навіщо пилюку витирати?.. Наш мозковий трест поганяв хвилі по світлому чолі й важко зітхнув: таки-так, треба погоджуватись на п’ятдесят тисяч гривень. Магічна цифра (п’ятдесят тисяч франків, кореша!) визначила фінал цієї дурної історії. До минулого руками не дотягнутися. Панург викупив барана і викинув за борт судна. За ним вискочило все стадо. Ромко Акафіст також захотів бути Панургом. «Нехай платить п’ятдесят тисяч, – пробурмотів злостиво. – Нехай платить… А ми його за хвіст – та акулам!..»
Він знову набрав номер міністра.
– Ви нас переконали. Гарантій ми не можемо надати. Гарантії могли би бути тільки в одному випадку: якби ми засвітили свої фейси…
– Вот-вот, – підтвердив Джузеппе. – Давайтє познакомімся, подружімся…
– І ніхто не дізнається, де могилка твоя, – продекламував насмішкувато наш тайняк-енциклопедист.
– Мамай клянусь, іхь бін добрий чєловєк! – вкотре поклявся носорог.
– Завершимо цю бодягу, – запропонував Рома. – На центральному автовокзалі в ящику номер 134 автоматичних сховищ ви знайдете всю інформацію, якою ми володіємо. Код ящика В459. Покладете туди бабки і закриєте цим же кодом. Як бачите, все дуже просто. І розійдемось, як в морі кораблі.
– Ґдє гарантіі, что возлє кас мєня нє ждьот падлянка?
– Можна подумати, що ви туди прийдете. Пошліть свого трояндового цапа.
В трубі на хвилину замовкло. Джузеппе крутив шариками, прикидав варіанти.
– Но я всьо-такі надєюсь на вашє чєстноє слово.
– Надійтеся. А на що ж вам ще надіятись? – без жалю сказав Ромко Акафіст і відключив мобільник.
У нас до нього була тисяча і одне запитання. Белдики сонні, зверхньо повідомив нас начальник штабу, поки ви тамували депресняк від програшу абрамовні та давили масу, я зганяв на автовокзал. Флешка з інформацією там. Тепер уся заковика взяти з ящика лаве. Вони там будуть – не сумнівайтеся. Ґєнацвалє кинув нам милостиню. Правою рукою. А знаєте, чому правою? Бо лівою, від серця, кидати жебракам не можна. Все багатство піде за вітром, на Боже… Як Джузеппе не вірить нам, так і ми маємо всі підстави не вірити йому. Страшний двадцять перший вік… Знівельована мораль, занепад духу. Підрізані національні коріння… Перестань жужу крутити! – спинили ми його катеринку. У чому проблема? Проблема в ящику. Як дістати грушку з попелу? Адже носороги можуть біля неї влаштувати засідку. Щоб спіймати когось із нас. Ближче познайомитись. Я би, наприклад, на місці Джузеппе так і зробив. А потім вивіз би Юрка Хамсу за Теремки, у сосновий бір, і нарізав би з нього м’яса на шашлик. Поки не заспіває про всю джез-банду.
– Не дочекаєшся, – відгородився я від такої перспективи. – Хочеш – іди сам. Ти це все заварив, ти у нас і швець, і жнець, і на дуду грець…
– Ні, друзяко, ми покульгаємо іншим шляхом, – щось надумав самодіяльний Штірліц і знову взяв мобілу.
Наквакав номер і в трубі миттєво, як на пожежу, озвався голос Джузеппе.
– Хальо, слюшаю вас.
– Даруйте за неспокій, – заграв голосом Ромко. – Але ще кілька штрихів. Свою милостиню покладіть у коробку з-під цукерок «Рошен». Добре запакуйте. До коробки додайте пляшку пива «Оболонь», чіпси солені і пачку синього елему. Я заодно вип’ю, закушу та закурю…
– Зачєм жє так наґлеть? – не догнав Ромкового задуму вільний горець.
– А!.. І обов’язково все це вкиньте у зелену торбу «Великої кишені», – закінчив свою інструкцію фішер місцевого розливу.
Тепер все, Юрку, можеш і цю трубу викидати у дабл хитрої єврейки Аделі, – сказав Ромко. Якщо просадили їй бабки, то подаруємо й мобілу. А що? Не шкода. Дебільник відпрацював своє, засвітився, тепер нехай він, пило-водонепроникний, дзвонить у кльозеті старушенції і лякає її. Гріх, Аделю, чесних пацанів обдирати. Покайся. Віддай заничку Гальки Мукомели Черновецькому на будівництво соціального житла…
Далі розклад був такий. Гінці Джузеппе вже мабуть полетіли на автовокзал. Флешку взяли, зелену торбу вкинули. Заради інтересу ми могли б поспостерігати, як вони обклали камери зберігання своїми шноблями. Носороги можуть знімати на відео. Нам нема потреби потрапляти у їхнє кіно. Ромко вже все розписав. На нижній платформі сидить кривий Льонька. Чистить селянам, що приїхали у столицю, взуття. Дохідне, до речі, місце, оскільки селяни завжди приїжджають з дощу-болота і їм якось не тейво ступати на чисті тротуари. Льонька храмає на ліву ногу – колись видушив на литці чиряка, а той чиряк розпух, перекинувся на кістку, клешня і всохла. Зате не всохло щось інше, він підженився на касирці автовокзалу. Тепер обоє на роботу – з роботи: вона квитки продає, він чистить копита. Льонька погодився на аванс у сто баксів… Ми вимогливо поглянули на нашого касира Сидорова: звідки сто баксів, коли все продули старій прошмандовці? Запас жопу не натирає, – усміхнувся Ромко Акафіст. Він заникав сотку у ремінь і, бач, згодилася. Отож, Льонька Кривий пристав на сто баксів авансу. Після операції ми дамо йому ще триста… Наймаємо дві тачки. За які шиши? У мене випадком виколупалась ще сотка, – заспокоїв жмот в потрісканих шнобиках. Ти, Юрку, лягаєш на заднє сидіння і тормозиш мотор на виїзді із вокзалу. Як ти там домовишся з водилою – твоя справа. Але – лежати і чекати. Ми з Аннусею у другій тачці стоїмо згори, від ведеенха, на підстраховці. Рівно о шостій Льонька Кривий складає свій реманент і відносить у касу. Сьогодні його жінки нема, то все тіп-топ. Потім Льонька кличе вокзального мента Борошнюка. Є такий алкаш, що за двадцять гривень продасть погони і рідну маму. Мотив: забув код 134-ї скриньки. Поклав речі, бо жінки у касі нема, і забув. Борошнюк покличе чергового по вокзалу, відкриє і складе акт. Що ховав, називай, каліко? Льонька на зубок вивчив: зелена торба з «Великої кишені», у ній пляшка «Оболоні», чіпси, цукерки «Рошен» і пачка Леоніда Макаровича. Придертися нема до чого… Носороги ведуть прямий репортаж для Джузеппе. А Льонька тимчасом дає двадцятку на випивон ментові, йде до Юркової тачки, сідає і їде до площі Льва Толстого. Передає торбу тобі, Юрку. Ти лежиш, не висовуєшся, відраховуєш три сотки баксів Льоньці в еквіваленті. На площі Толстого Кривий вискакує у підземний перехід – лови вітра у трубі. Він там знає всі ходи і виходи. Теоретично там добре орієнтуються й носороги, бо під землею торгують квітами, але рідна земля нашому братанові допоможе. Вони, звичайно, кинуться за Льонькою. Ми з Аннусею, закінчив сценарій Ромко Акафіст, їдемо назирці за тобою, аби перевірити, чи все чисто…
– Та вони на другий день Льоньку на вокзалі скрутять, – не погодилась наша застояна від безділля амазонка.
– Я попросив Кривого днів на десять залягти на дно, – заспокоїв її мослатий сценарист.
– А що буде через десять днів? – тепер уже не втримався і я.
– О! Панургове стадо скочить у море.
– Дивись, аби нас із Дніпра не діставали, – замутив я його оптимізм.
– Не сци в компот, не роби піни, – засміявся, наче без ферзя в голові, Ромко Акафіст.
Все було так, як сказав наш геніальний кент. Носороги проїхали. Льонька Кривий під їхніми телекамерами з п’яним ментом, що висунувся, як кнур, із своєї комірчини, голосно переписали речі, склали акт. Ще покалякали про те, пити чи не пити сьогодні, відклали це благородне діло на завтра. Потім таксі, підземний перехід і шум-гам людського вулика. Сценарій був розіграний, як по нотах. Тільки з маленьким штрихом – перед тим, як булькнути у кльозет старої єврейки Аделі, мобільник обізвався тривожним дзвінком. То прорвався до нас Сергунько, компутерний заливаха.
– Хлопці, тільки-що мені подзвонив якийсь шланг і запитав, коли буде компра на міністра, – повідомив чіпок. – Ви комусь уже казали?
– Це був кавказець? – запитав я.
– Ну да… По телефону не видно.
– А по голосу?
– А по голосу – грамотний український дядько.
– У Джузеппе сильно тече. А ще казав – заглушений телефон, – зробив висновок Рома. – Друга лінія оборони грає на нашій стороні.
– Уже на нашій стороні? – не повірила Аннуся. – А хто машину спалив? А хто Славіка вбив?.. Не вони?
– Сергуньку, – вхопив трубу Акафіст, – ти заспокій грамотного дядька: компра скоро спалахне.
– То будемо заливати?
– Якщо двісті баксів заплатиш, – приторгував Ромко. – Ти знайшов покупців?
– Нє-а, – відповів Сергунько. – Нема дурних, усі поженились… Бувайте, чекаю.
Аж нарешті мобіла булькнула Аделі в туалет. Мало що – може грамотний дядько захоче дзвякнути, нехай поспілкується зі старою коростою.

14.
Єс-тудей! Баран заплатив за себе п’ятдесят тисяч. Панургів спонсор… Ми сиділи в кнайпі на Червоноармійській і смакували «Рошеном». Коробка акуратно запакована, склеєна, Порошенко носа не підточить. Купюри нові, хрусткі, з Лесею Українкою. Ви чули, як пахнуть свіженькі, щойно віддруковані, тугрики? Вони пахнуть сонцем, подорожами, балдою, пригодами і передчуттям свята. Вони пахнуть силою і завтрашнім днем. Вони магнітять коханням. Від них віє свободою…
Десь існує світ, в якому цих державних папірців неміряно.
Це світ фішерів, мастодонтів, плейшнерів, чинодрабів, нафтобаронів, барил, курдюків, тіньовиків, ілюзіоністів, попенґаґенів, інфантів, маланців, джузеппиків, носорогів та інших фраєрів захарчованих.
Чому бабло оминає нормальних ланців?..
Жив собі царевич Ємеля, – тириндів збуджено, оглядаючи купу гривнюків, наш вумний альоша, колективний пропагандист, агітатор і організатор, майстер художнього свисту, енциклопедичний довідник, мозковий трест і дружбан із вальтами у клуні Рома, – і все, про що тільки нормальна людина може мріяти, у нього було: і гроші, і влада, і баби. А тільки чогось йому не вистачало. Щось його муляло. Кололо. Якась бацила гризла. І тоді роздав Ємеля-балда гроші, відмовився від влади, послав на Місісіпі усіх баб… І раптом зрозумів, що увесь цей час йому не вистачало розуму. Ферштейн, друзяки? Маєш бабки – маєш розум. Не маєш розуму – не маєш фарту…
Ромко Акафіст кинув нам по п’ятнадцять кусків.
– А решта? – по-ревізорськи запитала Анна Офіґенівна.
– На господарські потреби, – пригамував апетити амазонки касир нашого ТзОВ.
– Куплю велотренажер і духи «Опіум», – мрійливо сказала дівка-кобила.
– Що?!.
У нас із Ромком відвисли щелепи.
– Нє, маю продути з вами у карти, – образилась, наче Галька Мукомела, яка щойно повернулася з Басарабки, наша ґьорлиця.
Правильно кажуть – влада і гроші перевіряють характер. Втім, нема базару, це її чесно зароблені башлі, Аннуся має право купувати все, що захоче, навіть велотренажер. Цікаво тільки, де вона його покладе? В гуртязі?.. Буде з дівками по черзі мастурбувати клітор?..
Фу-у, Хамса, нема в тобі романтики. Дівка 96 проби почервоніла і просить викреслити все, що стосується велотренажера. Я поклявся, що так і зроблю, коли діло дійде до видання вибраного. А поки-що ми їдемо до Поплавка на прощу. Еректор аж пищить із радості та хоче нас притиснути в обіймах. Він уміє дружити. Обійме, притисне, придушить. Згадає гріхи і пробачить у кредит. Поставить на лічильник. Зробить довіку винним… Це атас! Ми просто не уявляли собі цієї зустрічі. Я ж йому намазав липучого і солодкого повидла на спину. Мабуть Любка Мудраківська разом з Ґеником відмили… А поцуплений мерсяка під сім куль в нагані? А подвійна ціна?..
Чекайте, щось я в цьому місці зарапортувався. Товста пачка портретів поетеси, що гріла груди, збила мене з пантелику. Не можна письменникові показувати гроші. Бо він стає партачом…
Отож, ми все-таки їдемо до Поплавка на прощу. Це діло нехитре, коли ти на коні. Він з радості сам прислав Ґеника-пеника на своєму мерсяці. Як тільки Джузеппе пальнув собі у підборіддя з німецької мисливської супергвинтівки Blaser R93 на дачі у Конча-Заспі, все стадо баранів кинулось у морську відхлань. Себто, з палуби. Які три слова любить акула? «Людина за бортом!». Інтерпол накрив трьох кавказьких злодіїв у законі та передав їх Тбілісі. Київські менти прошмонали носорогів у столиці. Сізо заволало ламаними голосами гірських цапів. Квіти повсихали у підземному і наземному Києві. Скільки наших пацанів через той рейвах обломались на побаченні, не затягли чувих у ліжко! А як це вдарило по демографії!.. Країна ж вимирає. Та все ж краще, аніж пити трійло STK75. До речі, тайняки з ампулами – Микола Боксер з Куп’янська, експедитор Ряба з села Ушня, державний Петріот з Новгород-Сіверського, студент Оксофорд з Первомайська, урюк Маврикій з Миколаєва, галицький дячок Качмар, що продався за тридцять срібляників, бомж Фєдя Ліпкій з Кам’янця-Подільського… і теде і тепе… виявилися липовими особами. Нема таких! Не-бу-ло!.. Спецслужби перевернули догори ногами все побережжя Дніпра, Десни, Осколу, Південного Бугу, Інгулу, Смотрича, Дністра. Жодних ампул, тільки гори порожніх пет-пляшок. А й то користь…
– Слухай, ти пишеш, як бичара по дорозі, – обірвав мій хеппі-енд Ромко Акафіст. – Нема кайфу… Дуй за порядком.
Ну, за порядком, то нехай. Поділивши бабки, ми поїхали до Сергунька. Якщо хтось думає, що сайти, провайдери, редакції, студії та інша лабуда – це охрінезні офіси, крісла, дивани, факси-твікси, лак, паркет, світлодіоди, вагон грицьків, метушня, ганмени на вході, той бодуново помиляється. Нашого компутерного заливаху ми знайшли у сірому приміщенні якоїсь водоекотехпромівської контори, де він орендував кімнатчину на третьому поверсі. Сергунько якраз збирав докупи побиті сканери, принтери, модеми, клавіатуру, потрощені металеві корпуси компів, що колись блимали лампочками, моніторамами, заливали, друкували, гуляли віртуальним світом. Нічні відвідувачі дуже дбайливо потовкли всю техніку, потоптали дискети й диски, перерили папери. Словом, потрудилися на славу. І, що характерно, ніхто нічого не чув, навіть п’яний сторож внизу.
– Хе, вони думають, що вбили гідру, – хильнув прямо з пляшки ковточок водички, де не плаває рибка, Сергунько, втерся обвислим рукавом светра. – Сервера ж тут нема… Панімать треба, чебуратори! Я зараз сяду до будь-якого комп’ютера – і вйо!..
Вйо, сказали ми. Передусім відібрали у нового друзяки, поки він не озвірів, півлітру самопальної вакси. У зв’язку із втратами «Першакави» розмова про двісті баксів гонорару відпала сама по собі. Ми нині багаті і добрі… Перейшли у приймальню до директора водоекотехпромівської контори. Там сиділа секретарка Лідуся. В гордій самотності. Контора віників не в’яже, контора в поті чола гривнюки дере з посполитих за діряві труби… Лідусю, що тобі потрібно для щастя? – запитав бізнесово Сергунько. Для щастя мені потрібно доброго плуга, – без інтриги виповіла секретутка, озирнувши з інтересом нашу шайку-лійку. – Та всі плуги нині затупились… А спонсор тобі не потрібен? – добрим голосом поспитав заливаха. – Ось він спонсорує твій похід у перукарню… Ромко дістав пачку грошей. Тільки вступи нам на годину комп’ютер, – уточнив, за що платить, Сергунько. Ото мужики пішли! – зітхнула фригідна лошиця. – Вони не мене купують, вони за комп’ютер платять…
Під контролем Ромка Сергунько залив на «Першакаву» всю компру на Джузеппе. З картами басейнів рік, з документами-платіжками, з накладними митниць, з фотографіями саун, нафтогазових бурових веж та обхідних придністровських шляхів, з псевдами мудаків, що позасідали у норах, тримаючи у пітних граблях ампули з біолокатором STK75.
Атомна бомба потрясла київську владу. Моментально. Ще не встиг компутерний заливаха мстиво натиснути на кнопку «Enter», як по величезному місту, по його нутрощах і кам’яних громаддях покотилися судоми і хвилі. Скотина здригнулася. Скотина злякано заревла. Мережа заверещала і заблимала сенсаційними заголовками. Мережа спалахнула життям, як наркалига від дози білого сонця пустелі, як алкаш від медичного спирту. То був повний солідол! Нечуване блаженство. Завісьмерив увесь бомонд. Галас піднявся неймовірний. Влада засралась. Влада зажерлась. Перевірити доходи міністрів. До лампочки доходи – підрахувати витрати. Всіх – на детектор брехні. До буцигарні. Покращити екологію. Геть хімію з трипільських земель. Яку воду п’ємо? Чого вимираємо? Почистити криниці і джерела. Хто нас опромінює з космосу? Хто нас прокляв? Хто перекладе катрени Нострадамуса? Повернімося до біосфери Вернадського. Рунвіру в маси. Ходімо босоніж до природи. А що пророкує Каганець?.. Пора згадати про арійське коріння. Скільки можна терпіти? Підкрутити гайки. Нехай діють закони. Верховна Рада – зрада! Куди дивиться президент? Чи має волю президент? Імпічмент президентові…
А вже ввечері газети вийшли з портретами Джузеппе в чорній рамці. На знімку він був молодий і задумливий. Без кулі у підборідді. Чувак гордий. Чувак зрозумів, що пізно срати. Він умів прицільно стріляти. Вибрав Blaser R93 з прикладом, інкрустованим платиною і зразами Сваровскі. Цей суперґвир йому подарували ґенацвалє з Квебеку. Точна зґрабна німецька машинка з оптичним прицілом укоротила віку доброму десятку косуль і конячок Пржевальського в Асканії-Новій, п’ятьом товстолобим волинським вепрам, трьом карпатським ведмедям-бурінникам, білоруському лосю, що заблукав у поліські сосняки, зграї галасливих фазанів з васильківського звірогосподарства, куди вмазаний міністр приїхав перевіряти використання коштів еменес. Цей інкрустований і важкий приклад розтрощив колінну чашечку шоферу Джузеппе, коли той зачепив джипом ворота. Тепер він пригодився для благородної справи. У гордого горця була й інша зброя – цілий арсенал, що обтяжував стіни та шухляди на дачі у Конча-Заспі. Але він вибрав Blaser R93, з котрим мріяв поїхати на сафарі в Африку, але так і не поїхав, бо державні діла не відпустили. Сів на очко в кльозеті – приклад поміж ноги, цівку в підґарля. Голову догори – на плафон, у якому здохло кілька мух. Світло в очі, спалах суперзірки в голові. Амба…
Кляті таблоїди галасливо повідомляли (звідки розкопали?), що це сміливі, мужні, патріотичні Поплавкові студенти розкрили міжнародну змову. Слава аллаху, без імен і прізвищ. Звідки розкопали, питаєш? – Ромко Акафіст скорчив задуману мармизу. – Сергунько випустив птеродактиля. Він у фаворі ниньки… А так-так, – погодились ми з Аннусею, – за нашим заливахою плаче золоте перо, діжка дьогтю і чотири штихи ґрунту. Мабуть не втримався і на хвилі слави, що є заповіддю всякого нормального ланца, випив усю пляшку озвірину залпом. І злив нас в унітаз… Не безплатно. О темпора, о морес…
Я набрав номер мобіли Ґеника-пеника.
– Де вас носить? – без передмов визвірився на нас сексуальний кент, жигун, трахаль, фраєр, фуцан, шевальє, Джакомо Казанова, волоцюга, бабник, шовкопряд, кнур ефіопський, спокусник, суціга, сучий син, він же персональний водій Поплавка, тимчасовий член сім’ї Любки Мудраківської, ets, ets, ets… і просто штурпак, що всцявся, скурвився, здався розгніваному еректору, який збився з ніг, шукаючи нас у Києві. – Поплавок аж труситься, так хоче бачити вас!
– Щоб повісити? – уточнив я.
– Ні, недопалки! Щоб обцілувати… Облизати. Поносити на руках.
– Ну, пацан, не в тему. Це ми носимо Матроскіна… Аннуся скучила, хоче вщипнути його за литку.
– Він тут на лінійку студентів виганяє. На парад. З барабанами. Із шкирлами у спідничках. Сорочки міняє. У кишені більярд ганяє. Інтерв’ю роздає. По дві полоси у «Сільських вістях» дрюкює. Концерти планує. Владу строїть. Ви герої!..
– А фуршет буде? – Ромко Акафіст проковтнув адамове яблуко і захлиснувся.
От що то голодна людина з діда-прадіда – тепле слово відключає пам’ять ґенів.
– Ага, руська окрошка і тарілка з криги за комір, – нагадав я підвал «Татової хати».
– Я лечу. Де вас підібрати? – без вихилясів запитав Казанова.
У мерсяці еректора ми гиржали, буцалися, обіймалися, стусалися, наче показилися. Показували один на одного пальцями, мовби піввіку на бачились. Мовби плили наввипередки по Дніпру від Нової Телички до Корчуватого. Ромко Акафіст остаточно загубив окуляри – впустив їх під великий палець лівої ноги амазонки. Х-х-хрусь! Все класно повертає. Ми летимо в альма-матір. Наша взяла. Стопудово. Гора з пліч. Рідна ненька у безпеці. Динозаври вимерли від космічної атаки. Поплавок пробачив. Ні слова про мерсло. У Поплавка велике серце щирого українця…
Потім втихли.
– Чо’ це в мене таке відчуття, ніби мною без мене покористувалися? – запитала дівка-кобила. – Зараз знудить…
– І мене, – хмикнув я. – Трахнули і не подякували…
– Ви про що, друзяки? – не догнав нашого настрою Ґеник-пеник.
Ще б пак, звідки йому знати – сидів, як завжди, на підхваті, бігав, як заєць, між Поплавком та нашим кодлом.
– Зізнайся, Ромку, це ти шестерив? – допитливо глянув я на свого в дошку хлопця, що схвильовано совав на носі розбиті окуляри, яких там не було. – Карочу, чи то пак, підарку, ти все-таки почепив на міністра?.. Так було задумано? Ми виступили в ролі інквізиторів?..
– Та ні, братани, – винувато стрепенувся Ромко Акафіст. – Мамай клянусь, я чистий. Хтось здорово нами погрався, аби підісрати владі. Хтось, хто крутився коло нас і знав кожен наш крок…
Ґеник-пеник закурив ментол, забігав пальцями по FM-радейку.
– Натягни на вуха кап-кап-капелюха!..
Натягни!..
Це мугикав у радейку наш невгамовний, невсидющий, салолюбний, газоліновий, дезовий, шаровий, кешовий, прикольний, кумарний, тусівний, алмазний, авторитетний, авторитарний, фондожерний, кендюховий, ets, ets, ets… лажовий кіт Матроскін, він же рідний еректор Поплавок.
– О-о-о, мам-мам-мі-я-я-я… – застогнала Анна-Клим, ніби аж тепер її дістав оргазм. – Поплавок був коло нас!
– А то! – бовкнув багатозначно недалекий Казанова.
– А що там, братове, говорилося про коди банку в Копенґаґені? – запитав не в тему Ромко Акафіст. – Я тої інформації не злив…
Хіба з цими оболтусами кашу звариш?..
Їдемо до еректора.

Борка ЖЕРЕП
м. Ульяновка на Кіровоградщині