У січні 1980 року мене разом з ішими солдатами перевели на службу в Афганістан.
Нас вiдправили з Новоград-Волинського полiгону до м.Овруч Житомирської областi, а звiдти поїздом до Термезу (Узбекистан), і коли видали зброю i спорядження, ми зрозумiли, що це не жарти, це – вiйна. На вiйнi iснують свої закони зi специфічним сприйняттям реальностi, де перемагає бойова дружба, взаємодопомога й пiдтримка, i на помилку нiхто не має права… 3 Термезу лiтаком нас доправили до Баграму (Афганістан), а звiдти машинами в Кабул. В дорозі одразу потрапили пiд обстрiл. Я був зарахований у 180 мотопiхотний полк командиром вiддiлення взводу артилерiйської розвiдки.
23 лютого я став учасником першого бою, який вiдбувся в самому Кабулi. Була задiяна бронетехнiка, артилерiя, авiацiя. Мiсто умовно подiлилось на старий i новий Кабул. Нова частина мiста знаходилась пiд контролем ,,душманiв”. Щодо мирного населення, то на контакт з ними необхiдно було йти досить обережно, адже їхні наступні намiри передбачити нiхто не мiг.
Проти нас воювала більша частина афганського населення. Як зараз пам’ятаю слова однієї з листівок, які поширювали моджахеди.
«Солдаты! Вы обмануты кремлёвскими фашыстами! Ваши отцы освобождали Европу, а вы вторглись в независимую страну – Афганистан!
Солдаты! Уходите домой! Вас ждут матери, сёстры, жёны.
Мы не хотим Вас убивать! Уходите домой!…”
На пiдсвiдомому рiвнi я розумiв, що ми тут чужi, нам тут не радi i нiякi ми не визволителi. Листiвку довелось спалити, щоб уникнути покарання зi сторони особового вiддiлу.
Сплинув час вiйськової служби, неначе страшний сон, залишивши незатертий вiдбиток у пам’ятi на все життя.