Хмелівський В.Й. Планида: роман. – Житомир. Вид. О.О. Євенок. 2020. – 168 с.
1. Навколо жанровості
Планида. Що воно таке? Автор означує свій твір, як роман. Принаймні, саме так він називає його у вихідних даних. Й, мабуть, має рацію, бо у написаному зображено події упродовж значного часового відрізку. Художньо відтворено. Газетна низькопробність може заливатися гіркими сльозами від власного безсилля. Гарно написано!
Та неперебутні літеросплетення не назвав би романом у звичному розумінні цього значення. Бо художній твір романного плану навіть тоді, коли він спонуканий конкретикою, передбачає більше узагальнення. Себто правда життя освячувала і освячує твориво, але є лише його спонукою. Радше маємо справу з художньо-документальним романом.
А закони його написання є дещо іншими, ніж тоді, коли йдеться про чисто художній твір. Звісно, в обох випадках помітне місце належить майстерному словесному відтворенню ситуацій. І з цим ніхто не візьметься сперечатися. Але далі починається різність. Якщо художній роман передбачає довільне трактування тієї чи іншої ситуації, то в художньо-документальному творі автор змушений покірно йти за фактом, допускаючи “творчі вільності” там, де вони істотно не впливають на хід оповіді.
Для підтвердження актуальності цього твердження. Ніхто, звісно, не заперечуватиме важливості нотаток Юрія Горліса-Горського про боротьбу холодноярців проти більшовицьких окупантів для виховання українського патріотизму. Та сьогодні вже можна сказати, що спогади сучасника подій не набрали б такого розголосу, якби не роман Василя Шкляра “Залишенець”. Правди життя письменник дотримується. Але головну роль для сприймання відіграє не це, а психологізм оповіді. Як, до речі, і в трилогії “Товтри” Геннадія Щипківського, де чи не вперше в позитивному плані охудожнено дії отамана Якова Гальчевського – невтомного отамана подоляків, які боролися з більшовизмом.
Та й автор своїм твором зробив доторк до непростої теми, адже в художній літературі зовсім мало творів про сміливу отаманшу Олександру Соколовську, яка була пострахом для більшовицьких окупантів та їхніх посіпак. (Із відомих мені – “Отаманша Соколовська” Клима Поліщука і “Маруся” Василя Шкляра). Тепер ще один такий твір маємо. Це –”Планида” Валерія Хмелівського, яка по-своєму повертає до теми творчої суперечки художнього та художньо-документального романів.
Мені здається, що не тільки в цьому полягає суть проблеми. Мова про видиму частину айсберга проблеми, безумовно, є цікавою. Але глибинне є цікавішим. Часто, приміром, чується, що читачі втомилися від письменницької надуманості і пора сміливіше вдаватися до зображення реалу, але не думаю, що твердження варто сприймати за чисту монету. Хочемо того чи ні, а, мабуть, мається на увазі шукання чогось серединного між фантазією і реальністю з явною перевагою останньої. Щось таке маємо у “Залишенці”. Доплюсуємо сюди психологізм та лапідарність викладу. А “Планида”? Це – лише перший паросток на шляху до потрібного. Самодостатній проростень.
Та не лише це спонукає до розмислів про жанрові заморочки. На сторінках твору іноді можна побачити вірші. Декого це злить. Але не назвав би поезію інороднім тілом у даному випадку. Версифікації і прозотексти можуть співіснувати, як показує практика останніх років. Це, зокрема, демонструють романи “Мезозой” і “Буг” Ігоря Павлюка. На перетині двох жанрів працює й Анатолій Ненцінський. А Валерій Хмелівський лише акумулює їхній досвід, витворюючи щось своє. Можливо, ще не все вдається так, як того бажалося б. Але хто сказав, що не варто шукати?
2. Навколо сюжетності.
Планида. Це слово пояснюється, як доля людини. І описане у творі повністю відповідає поняттю. Саме від такого міркування відштовхуєшся, коли читаєш “Партізана” – першу частину написаного. Літери жбурляють сприймача тексту у тему. До речі, вже з перших рядків починаєш розуміти, що таємничість “партізанства” не є випадковістю. Прадід одного з героїв твору мав певне відношення до легендарної отаманші. І подумки радієш, що читацький умовивід отримує підтвердження в епізоді, коли малий хлопчак у лісі дізнається від прадіда правду про ті часи, яку компартійна “справедливість” приховувала від підростаючого покоління, про болісність дитячого пізнання писати не буду. І так все є зрозумілим. Згадаю, правда, ще про кілька фактів, які, на мою думку, є симптоматичними. Незважаючи на суворі вітрища часу, старий все ж вірить, що у Вінниці ще постануть пам’ятники Якову Гальчевському, Якову Шепелю та Олександрі Соколовській, які боролися з більшовизмом. (“От і житиму вічно назло цим комбідам, комнезамам і большевікам… Побачимо ще – хто кого переживе.”). Й помирає, коли своїми очима бачить появу вулиці Якова Гальчевського. Бо таки дочекався торжества правди. Своєрідна символіка. Здається, що є вона і у любовному ставленні простолюду до прадіда-“партізана”. А хіба такі почування не навідуються у душу, коли у цій частині твору читаєш про любовне ставлення прадіда до дружини? (“… я бабу свою так люблю, що як вона вмре першою, то піду в кооперацію, куплю чекушку казьонки, вилізу по драбині на хату, вип’ю без закуски, почекаю трохи, щоб взяло, кинуся вниз головою – і вб’юся: хай хоронять нас разом.”).
Тему пам’яті поколінь продовжує і друга частина твору, яку найменовано “Бабапартізанка”. Хоча спочатку може здатися, що автор пропонує читачам так звані “повторні кола”. Та це є помилковим враженням. По-перше, повторення інформації не може бути завадою для художності. По-друге, через описання життя жінки (теж таких поглядів, як і в “партізана”) таки твориться портрет невмирущості людського духу, що надає текстові шарму. Ще одна дивність цієї частини написаного. У “Бабіпартізанці” маємо суто чоловічий позирк на жіночі проблеми. Але цьому поглядові віриш.
Зрештою, таке ж почуття охоплює мене, коли знайомлюся з іншими частинами твору, в яких автор описує свій непростий шлях до пізнання правди про Олександру Соколовську, яка зі своїми партизанами-подоляками добряче допекла червоним окупантам на українських землях. Є логіка і у тому, що книга завершується тим, що один з героїв твору (у цій ролі виступив письменник) дізнається болісну правду про знищених сталінізмом земляків з Малого Остріжка на Вінниччині, де досі пам’ятають про безстрашну отаманшу. Приваблює і те, що контекстово розумієш налаштованість автора на відкриття нової правди про героїню, (“Що чекає? Знає тільки Бог, та хорошого бажають люди. Свічка… Ніч… Я ставлю в епілог: не хвилюйтеся, бо… далі буде.”).
Наголошу ще на двох моментах. Твір розповідає про людину-легенду. Та це тільки один бік твору. Пізнання, напевно, не було б таким хвилюючим без вглиблення в деякі сторінки історії рідного села. А ще, мабуть, варто балакати про розкриття життєшляху самого письменника, бо цим пронизано весь текст. І хочеться вірити, що ці складові теж будуть у другій частині “Планиди”, над якою працює автор, як повідомив він мені недавно.
3. Навколо виражальності
Уже мовлено, що зі сторінок видання (ошатно оформленого поліграфістами) перед читачем постає болісна історія рідного народу.
І, безумовно, виникає запитання: за рахунок яких засобів авторові вдається “достукатися” до людських сердець? Розумію всю непростість цієї цікавості. І вже наче й бачу ймовірні докори на свою адресу. Мовляв, не варто літературному критикові співати осанну поетизмам у прозотексті, а мовчки погодитися з тим, що має превалювати звичайність, як антипод словесним витребенькам деяких письмаків.
Дивуюся з такої “велемудрості” опонентів. Та навіть школяр-неук ствердить, що оті цікавинки – яскраві ознаки письменницького індивідуалізму. Тому й мають значення метафори, порівняння та епітети, які використовує літератор.
Наведу приклади вдалого використання цих літературних тропів. Серед метафор, скажімо, виділив би такі: “сонце ще не подолало рясну росу у спориші”, “і дощ, і грім, і блискавку несу на твою невдячну голову”, ” муза зникла і забрала з собою всі думки мої”. Частенько надибую і різнорідні порівняння: “селяни – люди обачні”, “обвів нас чіпким і допитливим поглядом, наче своїх студентів”, “вести за собою людей будь-куди – як із зав’язаними очима”. Та й епітети причаровують: “філія Сонця”, “терпкий запах живого дерева”, “столиця світу”, “внутрішній голос”, “золоті проса”, “незламний дух”… (трикрапія в даному випадкові не є випадковістю, бо цитування вдатності тропового гатунку можна продовжити.
Заслуговує на увагу і вміння автора вдало використовувати пейзажі. “До сутінків було ще далеко, але спека вже спала і за містом зримо відчувався аромат подільського лісостепу, настояний на полудневій спеці та повному штилі”, ” на небі – від краю і до краю – не було жодної хмаринки: лише блакить і сонце.” Гарний опис. по-своєму вабить він поєднанням уяви та реалу. А ще зримою і незримою присутністю людини. Зрештою, цим пронизані й інші взірці пейзажності. “Потім знову зривався вітер і до снігу з неба додавався сніг з навколишніх полів, які видавалися Марусі таким незвичним її зору степом: скільки сягало око – жодного дерева”, “Засвітилися блакитними зірочками волошки у житі.”
Цікавим залишається також питання про діалогічність. Чи не найбільше вражає їхня неоднаковість, доречна експлуатація говірковостей у них.
Шкода лишень, що таких виражальницьких вдатностей ще мало, бо хотілося б частіше уздрівати їх. Але є й зворотний бік виражальницької медалі. і називається він обережністю у використанні тих чи інших засобів, й інтереси автора і читача можуть не співпадати: і тільки письмак має право на остаточне вирішення.
* * *
А завершити ці нотатки хочу ще одним міркуванням. “Планида” – лише доторк до незвіданого. Перший доторк. А за ним буде й наступний. Зрештою, чому б не помріяти про фільм про жінку з легенди. Ще один своєрідний пам’ятник, думка про який не покидала “партізана.”
“І вістря стріл її в моїй душі.”
Ігор Фарина
м. Шумськ на Тернопіллі.