Промовляння пам’яті – натхнення джерело

КАПИЩЕ на ім’я КОПИЩЕ (Супроти вітру): роман/ Валерій Хмелівський. – Житомир: ТОВ «Видавничий дім “Бук-Друк”», 2023. – 166с. ISBN 978-617-560-040-5 Промовляння пам’яті – натхнення джерело

Не знаю чому, а після прочитання роману Валерія Хмелівського “Планида” мене не покидала думка, що ще зустрінуся з дійовими особами цього твору. І тепер можу констатувати той факт, що не помилився. Адже новий твір – своєрідне шукання душі у координатах часу. (Якщо точніше, то, либонь, слід говорити про продовження пошуків).

Що мається на увазі, коли заходить мова про таке означення? Як на мене, то тут варто зробити два наголоси. По-перше, автор продовжує крокувати слідами легендарної повстанської отаманші Марусі (Олександри Соколовської). По-друге, автор повертає правду про непрості сторінки книги історії рідного народу, які приховувала комуністична пропаганда. (Немає куди правди подіти: ці моменти часто-густо неможливо пов’язати. Але водномить усім здається, що відкриттів не було б, якби не магічні промовляння незабутньої Марусі до душ нащадків).

До такого висновку кожного приведе сюжет нового твору. Починається все з того, що письменник-пошуковець дізнається, що у квітні 2023-го ексгумують тіла червоноармійців-продзагонівців Самаро-Симбірської дивізії. І відразу ж появляється згадка: цих більшовицьких посіпак в листопаді 1920-го у Вахнівці на Вінниччині відправили у пекло козаки отаманші Марусі.

Далі маємо ще одну цікавинку. Саме такою є розповідь про подільську селянку, якій у 60-х роках минулого століття, аби врятувати двоюрідного брата від переслідувань системи, вдалося потрапити на прийом до маршала Малиновського.

Не може не зацікавити ще один факт. Ще, звісно, документально не доказано, що Олександра Соколовська, після того, як Україну захопили більшовики, опинилася у Польщі і, втікаючи від переслідувань, стала дружиною Франека Горлінського (поляка з Вінниччини), разом із яким боролася за волю рідної землі. Логічне продовження, якщо помислити. Але сумнівно, що вдасться відшукати дані про це. Що вдієш, коли проявляє норов нищитель-час?  Але поряд з цим існує факт, який ніколи не спростує історіографія: їхній син Александр у 1944-му загинув у борні з фашизмом у лавах Королівських військово-повітряних сил Британії.

Але це – лише передмова до того, що чекає сприймачів інформації.  Скажімо, у тоталітарні часи нерідко згадували про генерала Власова,   як зрадника так званого радянського народу. Згоден, що в даному випадку є підстава говорити про певні вияви колабораціонізму. Але… Чи не спровокований він тим, що кремлівські владоможці більшовицького штибу обманювали людей? Він збагнув це. І став на свій шлях борні з неправдою. І жорна епохи перемололи його. (На цьому факті зупиняюся. З художнього твору чи не вперше дізнаємося, що саме його корпус  – єдиний з усіх радянських військових з’єднань – завдав нищівної поразки гітлерівцям 23 червня 1941-го у польському Перемишлі. І це в той час, коли Сталін та його кліка ще жили теплими спогадами про дружбу з фюрером і ставилися до зрадників,  як до божественних корів. Чого, приміром, вартий той факт, що це йому вдалося лише тому, що у штабі округу ніхто не знав про його дії).

Або таке. Радянська історіографія пащекувала, що нацисти спалили село Копище на Житомирщині. Валерій Хмелівський  на основі совіцьких джерел доказав, що це село спалили радянські нацисти. Розправилися з поліщуками тільки за те, що вони не захотіли терпіти грабежів чекістів-парашутистів, які прикидалися червоними партизанами.

Тут, як мені здається, може зацікавити спостережливість автора. Він згадує про книжку “Копище” Олексія Опанасюка. Можна було б, звісно, побештати автора за схиляння перед режимом. Та той, хто жив у ті часи, неодмінно буде шукати підтекстів. На цей шлях запрошує і автор, згадуючи про світлину з участю Василя  Бондарчука, який і через роки не вірить у радянські видумки.

До речі, саме цей прийом використовує Валерій Хмелівський, коли цитує три згадки про отамана Якова Гальчевського “Орла” у романі “Чотири броди” Михайла Стельмаха.

Ще одне писемне джерело. У вставній новелі “Холєра ясна або три оборони Берестейської фортеці” згадано про книгу Сергія Смирнова. Автор ніби і згадує про героїзм солдатів, яким була переповнена радянська пропаганда. Але розповіді Олексія Михайловича Сидоренка спростовують це. Уточню, що з його вуст не могли звучати вигадки, бо він, молодий поліщук, був солдатом Червоної армії і служив у Бресті.

Зі своєї рецензентської “дзвіниці” бачу тут аж два цікаві моментики. З одного боку цей твір розвінчує радянські побрехеньки про героїзм людей. Читачі чи не вперше дізнаються, що справжніми захисниками Берестейської фортеці від гітлерівців ще у вересні 1939-го були польські вояки, адже “правдива” радянська історіографія  ніколи про це не згадувала. А по-друге, автор описує подію, що мала місце в тодішньому есесері. Отже, можна ствердити, що описане по-своєму впливало на формування української свідомості людини.

Згадаю ще про таке. Епізоди з роману, які вже опинилися в полі зору, мають хоч сяке-таке документальне підтвердження. Але на позитивність сприймання “працюють” й нюансики, котрі такого не мають. Це передусім стосується розповідей про “партизанку” бабу Зіну та Євменів хутір. (Згоден, що прозаїк “включив” творчу фантазію, але його увага до деталей надає написаному більшої правдоподібності.

Як і присутність у творі Марини, Віконта та професора Загоруйка, котрі стали своєрідними зв’язуючими елементами  роману.

Це, напевне, стосується й згадок про письменника і його пошуки. Але тут не все є таким однозначним. Не всі, наприклад, вітають його появу в будь-якій іпостасі. Та давайте не будемо квапитися з висновками. Хоча б через те, що автор (і тільки він) завжди має таке право.  Й воно не підлягає оскарженню. А якщо до цього домішується доречність вчинків дійової особи?  Якщо конкретизувати це, то Валерій Хмелівський опиняється у виграшному становищі, бо тут переважає делікатність.

Поведу мову ще про один аспект. Нині, на жаль, живемо в умовах війни з московітськими ординцями. Й нерідко можна почути голоси, що письменникам не варто “жити” тоталітарним минулим. Смішно! Вже навіть елементарна логіка підказує, що тут вирішує лише літератор, та й чи можемо не враховувати того, що такі написанки сприяють вкрай необхідній декомунізації свідомості.

Але (переконаний у цьому!) такого враження не було би без наголосів на виражальності. І, зрозуміло, це не можна тут залишити поза увагою літературні тропи, пейзажинки та мовленевість.

І почну тут зі згадок про першу складову. Приваблюють, зосібна такі порівняння, як “мрячка дійсно зникла, наче розчинилася в сміливому сонячному сяйві”, “дороги чомусь – як ниточки тоненькі”, “я – факір”… Не зникають поза читацьким зором і неординарні епітети: “чорноземна приказка”, “запізніла крамола”, “шевйотове галіфе”. Літературнотропні  знахідки доповнюють й метафори: “дивні відчуття терзають мою душу”, “сяюча Марина вихором увірвалася в кімнату”, “з вуст у вуста передавалося”… (В кожному випадку використані окремі словосполуки, бо прикладів існує більше).

А хіба не є такими цікавими пейзажинки, які використовує прозаїк?  І знову зауважу, що в моє поле зору потрапили окремішності: “на ще донедавна чорних, мокрих і сумних гілках навколишніх дерев… засяяли зелені вогники набубнявілих бруньок”, “високо в небі, купаючись у світлі, гудів маленький літачок”, “накрив дрібний, але доволі рясний дощ”…

Окремої розмови заслуговує мовленевість. Через кілька аспектиків. Роман підштовхує до думки про індивідуальність мовлення, що, як не прикро, рідко характеризує сучасну прозу. Правда, тут існує одна заковика.  Не може бути виявом особистісного мовлення припадання до суржиковості, яку чомусь зумисно плутають з говірковістю. Втішно, що Валерію Хмелівському в більшості випадків вдається оминути цей лексичний риф. Приваблює й те, що для підкреслення важливості мовленевості автор вдало використовує фольклорність у вигляді усталених висловів. Познаки ідіоматичності носять на собі такі фрази, як “…коли дізналася – на сьомому небі наче побувала”, “зорі зійдуться і дійдеш”, “теща брикає”.

…Очевидно, можна балакати й про інші аспектики сприймання написаного. Бо, як кажуть, скільки є людей, то стільки може бути і думок. Та слід, безумовно, враховувати і той момент, що вони забрунькують у читацьких душах, коли їх схвилює цікавий твір. А новий роман Валерія Хмелівського з моєї точки зору є саме таким.

Ігор Фарина.

Письменник, лауреат Міжнародної премії імені Григорія Сковороди.

м. Шумськ на Тернопіллі.