Дошкуляли зухвалі пориви вітру, раз по раз вдаряючи у віконну шибу. Подеколи, настирливість їхня зростала й видавалось, що скло не витримає нагальної навали. Проте, зістарені масивні дубові рами залишалися незворушні. Вони трималися й тримали.
Раптом хлюпнуло рясним одчайдушним дощем. Однак, – не надовго. Жорсткий нетерпеливий вітровій розсіяв довкіл якусь тьмяну, сіру, мокру порошу. Мимохіть запанували сюрреалістичні настрої, в ще донедавна звичному, крайобразку за вікном робітні Художника. Знелюднено. Відчужено. Незатишно.
…Знову ці задавнені сновидіння: неспокійно прямував безконечно довгими коридорами з, незрозумілим чином підсвіченою, підлогою-шахівницею. (Дивилась на нього кінематографічна напівоголена Блондинка крізь правильну пройму-рамку бокових дверей. Встигла босоніж вийти за ним, але не покликала. Не наздогнала. Поспіхом розтанула у лабіринтах.
Невиразні прозорі Сферичні Сутності заступали дорогу. Однак, згодом розчинялися, характерно потріскуючи при його зближенні.
Навперейми кидалися Покручі в білосніжних одностроях. По-діточому дзвінко лунали їхні голоси. Крутелики ще якийсь час волочилися обіч шляху… Далі зникали, доконче нерозпізнані. Забуті).
…У кінці лабіринту холодно світився чотирикутник виходу, поштрихований дощем. Зі вловлюваним відчаєм самотності та ностальгії. Але ж,– вихід!?.
Тихо – поза простором сновидінь. Блукалець-листок припав до віконної шибки. Приглядаюсь: форма чудернацького геральдичного знаку чи екслібриса з пошматованою асиметричною композицією. Ось і ще один кленовий листок ліг на оцинковане підвіконня важким відбитком тіні зраненого птаха. Третій вигадливо викручував спіралі гелікоптером з майбутнього, що незрозумілим чином вже промайнуло. Хіба?..
…Зі скла рами – двійко очей. Очі виповнили простір. Уже злива. Наростаюча ваговитість дощу. Зіниці графічно увиразнилися. За вікном мансарди несподівано потемніло. І відчуття таке, наче підгледів шматок прихованої реальності.
Уздовж брунатної чавунної огорожі, якоюсь вигадливою траєкторією пролетіла розпростерта газета. Зненацька шугнула різко догори, наче втягнута в аеродинамічну трубу – нове русло простору. І зникла. Зовсім біла площина висвітліла праворуч від горішньої брами Стрийського парку, залюбки сформована Кимось. „Таки – несамочинно…” – Подумалось мені.
Дерева чомусь віддавали синім, як у живописі Вінсента Вангога. Мерщій самофіксуються. Незвично. Дерева.
Крутий, подекуди замохнявілий, дах кам’яниці навпроти виокремився з несподівано кінематографічною точністю, химеріями кольору заіржавілого металевого листа. Несподівані візерунки-плями довершували композиційно один одного: бульбашкове латаття; задимлені безлюдні долини; вивільнені блукаючі потоки безпритульних енергій; папороттєподібні зарості далеких місцин із звіриною з вибалушеними очиськами та веселковою шкірою. Ось вам і застигла форма покрівлі. А насправді вона самовиповнювалась оновлено-іншим змістом. Колористично-метафоричне письмо, перенесене цілком у королівство кольору.
Три поглинаючо чорно-мокрі Круки. Застигло-набундючені під закіптюженим димарем. Така собі, промовляюча картина Художника. Птахи, вочевидь, ризикують поступово розчинитися на цьому моторошному тьмяніючому тлі. Неспокійно вовтузяться, переступаючи з ноги на ногу. Ніби випробовують своє місце: оте, що дозволить їм самим поглинути чорну-чорноту з довкілля. І стати ще чорнішими.
– Нам не до вподоби – не до вподоби (перебираючи лапками) випадкові метаморфози. Так і повністю зникнути можна. Нізáщо не покладатимемось на волю випадку.
І далі крукувала-крокувала їхня бентежна думка:
– Дикі вигадки: опускатись до якоїсь банальної колористики. Подумати лишень – пістряві Круки! …Якісь недолугі папуги, чи що? Нізáщо!
…Художник. Очі. Рами вікон і картин. Штрихи. Гравюра. Колір. Живопис.
– Ти не зникнеш, бездоганний Круче. Твоя знакована сила на цьому даху Королівської кам’яниці Левового міста лише зростатиме. І коли минеться злива і все висохне на цьому мальовничому даху, ти залишишся єдиним і незмінним живим акцентом. І так – до наступної зливи. Лишень не метушися та дочекайся своєї первісної миті.
Три чорно-мокрі Круки застигли під закіптюженим димарем. Вичікують.
Хтось, цибатий та мокрий, сидить, звісивши ноги в довгих рибальських чоботях, на самому краєчку даху. Навіть крислатий чорний капелюх, не захищає його від безконечного рясного дощу. Що ж, життя – це завжди ризик, навіть якщо не думати про це. Довготелесий ретельно, нитка за ниткою, сотає лінії дощу. Мабуть, має потребу в добротному матеріалі. Мовчки сидить собі і без нарікань робить свою справу. Це для нього зараз найважливіше – видобувати нитки дощу. І не заглядати у прірву…
Унизу, в колодязі занімілого забрьоханого дворика, на здощавілому сріблястому дереві (розірвані, неправильні лінії, зникаючі обсяги, зморені переміни, вистояна самотність) сидить, згорнувшись у клубок, місцевий Ґазда-Котище. Мокне?.. Можливо, так. Або – ні!.. Хто його знає?!. Ці розмірковування вже – поза межами дощу, поза вигомонілим глибоким подвір’ям. Напевне, саме зараз, і поза мною. Хоча й письменницьке перо сприймаю, як метафізичну стрілу… Одначе…
Знову, очі у шибці вікна. Художника. Мої очі. Чиїсь очі? (Дзеркало душі. Отак просто. А душа – чиє дзеркало?.. Ото ж бо!..).
…Завше бути трохи нещасним. Культивувати власні негаразди, аби споглядати. Дошкуляє їхня присутність? Муляє, насправді, відсутність! І оцей проміжок між ними нестерпний ще більше. Тоді – наодинці з іншими. А „інші” – це страшно…
Робітню виповнюють щільні потоки світла. Здається, дощ вщух. Малярство Художника перемагає. А той, хто переміг себе, за східною мудрістю, – наймогутніший воїн.
Поодинокі краплини ще важко падають на ребристе металеве підвіконня. Згодом паузи між ударами довшають. Щось віддаляється, полишивши цей простір, …лоскоче очікування виструнченої лінії тиші.
Голоси із сусідського відчиненого вікна. Чоловічий: „Ти гадаєш, усе минуло? Показувало на велику бурю. А, втім?..” Жіночий: „А даремно. Так давно не відчувала бурі. Дуже давно…” – Зітхає.
Круків на даху вже не було. А, можливо, ще… не було.
Віктор Палинський