Щемна згадка про сивочолий Чортків

У 60-ті роки обласний центр з Тернополя хотіли перенести сюди, але передумали. Тоді, кажуть, місто було чистішим, а одна із центральних вулиць – Гончара – не була вимощена лише вибоїнами. І в річці Серет, на берегах якої стоїть Чортків, вода – не повірите – була прозорою, і в ній можна було купатися. А ще раніше, за часів, коли Галичина була частиною Польщі, влада вирішила зробити з Чорткова курорт, що мав би скласти гідну конкуренцію сусіднім Заліщикам – тогочасному місцю відпочинку №1.

Тим паче, що краєвиди навколо – просто казкові, на кожному кроці – джерела з цілющою водою. І не бракує архітектурних пам’яток – руїни середньовічної фортеці й унікальний костел, збудований у стилі надвіслянської готики, дерев’яна церква XV століття. На схилах пагорбів мали розпланувати парк, встановити скульптури античних богів. Курортне майбутнє Чорткова перекреслив 1939-й рік. Прийшли червонозіркові “визволителі” і внесли свій внесок (даруйте за тавтологію) у місцевий фольклор. Суворі бабусі відтоді гримали на онуків: “Чого це ти стрибаєш, мов воші на совєцькому солдаті?” Тогочасні вояки Червоної армії мали своєрідне уявлення про особисту гігієну.

Костел незабаром закрили, перетворивши його на склад для міндобрив. У храмі був орган, як виявилося пізніше – частина великого Дрезденського органа. Та радянській владі було не до сентиментів – державі потрібні кольорові метали, ось і розтягли інструмент. В 70-х роках з Дрездена до райкому компартії надійшов лист з ввічливим проханням: чи не була б міська влада настільки ласкавою, щоб продати нам орган? Дві необхідні частини ми вже знайшли і придбали, черга за вами. Повідомляли і суму оплати, на яку райцентр міг би безбідно існувати декілька років. Але продати тоді можна було хіба що спогад.

До речі, одній з комуністичних діячок, яка наказала вчинити у храмі блюзнірство, судилися важкі останні години й огидна посмертна доля: жінка похилого віку залишила цей світ самотньою, і тільки через декілька тижнів у квартирі знайшли розкладене тіло її господині; по ньому вже повзали черви.

Костел знову урочисто відкрили влітку 1989-го, зараз там правиться польською й українською.

Серед його вірних теж не бракує прихильників нової назви Чорткова – Богородичне. Восени минулого року чортківські електричні стовпи та дошки оголошень прикрасилися звер-ненням “ініціативної групи” перейменувати місто, бо від такої назви, мовляв, усі наші біди – від хвороб до неврожаїв. Топонімічна полеміка вихлюпнулася на шпальти місцевих газет (тут їх аж дві – райвиконкомівський “Голос народу” і міськрадівська “Ратуша”), противники нововведення цікавилися, чи не варто заодно й Сатанів охрестити Янголівим, і чи витримає убогий місцевий бюджет ще й нову назву? За найскромнішими підрахунками перейменування міста коштувало б йому 20000 гривень. До того ж, історична його назва – все ж таки Чортків.

Перша згадка про нього в історичних хроніках датується 1422 роком, містечко називалося Чартковіце. І польський шляхтич, якому король подарував колись ці землі, взяв собі від них ще й титул – граф Чортківський.

Руїни чортківського замку-фортеці зберігають чимало таємниць. Місцеві хлопчаки знаходили тут що завгодно – давні монети, наконечники стріл, комусь пощастило натрапити на заіржавілий пістоль чи турецький ятаган.

Як і кожен пристойний замок, чорт-ківський має розгалужений підземний лабіринт, він пролягав під річищем Серету. Саме по ньому, за легендою, втікала від ворогів графська родина.

Інша легенда стала історичною правдою ще в XIX сторіччі – поважній чортків’янці ледь не щоночі снився один і той самий сон: якийсь небіжчик просив розібрати частину стіни фортеці і поховати його останки по-хрис-тиянськи. З жінки довго сміялися, поки нарешті не прислухалися до її слів. У вказаному місці знайшли кістяк, пізніше виявилося, що він належав ченцеві, святому Теофілю, якого турки замурували в стіні живцем.

Усі ці історії мали розповідати допитливим відвідувачам у музейно-туристичному комплексі чортківської фортеці. В середині 90-х його ідея ледь не матеріалізувалася: вже був готовий і архітектурний, і бізнес-план. На території фортеці мали вирости кемпінг, паркінг і готель, обладнаний “як у Європі”, але в останню хвилину з’ясувалося, що грошей на цю справу нема. Звичайно, не знайшлося їх і досі.

Але найгірше у Чорткові з дорогами і водою. Перші дорогами можна назвати вельми умовно, а води або нема зовсім, або буває забагато – коли злива, вся волога, з якою не впоралася каналізація, хлюпоче справжніми озерами на поверхні. Поремонтувати ж каналізацію нема за що: минулорічний бюджет міста з 40000-м населенням трохи перевищував 300000 гривень, цьогорічний – ледве за 100000.

Герої провінції

Атмосфера галицького містечка найкраще відчувається на його ринку, на якому з перших теплих днів до пізньої осені “гастролюють” цигани. Вони отаборилися неподалік від Чорткова, заробляють жебракуванням, дрібними крадіжками і “художньою самодіяльністю”. Пара, батько і син у строкатому лахмітті, у базарний день розважають публіку слізними, як мексиканський серіал, піснями. Хоча лідером зі збирання добровільних внесків громадян вважається сивий чоловічок Володя (“слабий на голову”). Втім, і йому не перевершити покійного персонажа міського колориту, старого Войцена. Його поява на вулицях у супроводі десятка псів викликала жваві коментарі городян. Собаки заміняли Войцену родину, вони ж його і годували – іноді хтось купував у Войцена цуценят. Взимку вони буквально не могли один без одного – тварини гріли старого у його напіврозваленій і ніколи не опалюваній хатині, він же знаходив для них сяку-таку їжу на смітниках. З людьми Войцен майже не спілкувався. Про нього розповідали небагато – що колись дуже майстерно грав на скрипці, а під час війни у нього на очах німці розстріляли дружину-єврейку. Відтоді Войцен став відлюдником і завів десяток-другий псів.

За декілька років до смерті Войцену судилося стати кінозіркою. Наприкінці 70-х в Чорткові знімали художній фільм “Діти підземелля”, і помічник режисера, помітивши на вулиці оригінального дідугана, схопила його за руку: “Товариш,, для вас єсть роль”. Роль у Войцена була епізодичною – він грав лахмітника, якому бешкетники запалюють бриля на голові. Відзнявши потрібні кадри, кіношники поїхали собі, а Войценом ні з того ні з сього зацікавилася санепідемстанція. Старого примусово відвезли до лікарні, силоміць помили. Собак постріляли. Войцен, не витримавши наруги, помер – лікарняні порядки виявилися для нього надто суворим випробуванням. Років через два по тому до Чорткова повернувся чи то сценарист, чи то режисер “Дітей підземелля” зі спеціальним призом для актора Войцена, яким його нагородили за кращу епізодичну роль на міжнародному кінофестивалі. Приз не було кому вручати…

Дім, у якому повертають надію

Є у Чорткові одна установа, якою наразі не може похвалитися жодне інше українське місто – при місцевому карітасі організували притулок для самотніх матерів, яким нема куди подітися.

Директор карітасу, Володимир Мельник, на нестачу клієнток не нарікає – жінки і молоді дівчата-по-критки сходяться сюди не лише з Чорткова. В карітасі нарешті можна перевести дух після життєвих випробувань: матері і дитині дають простору, світлу кімнату, забезпечують усім необхідним малюка, видають продукти, з яких жінки щось собі готують на спільній кухні. В раціоні, окрім м’яса, риби й молока, є солодощі й вітаміни для дітей. Перебувати в притулку можна від кількох місяців до року. Протягом цього часу жінка повинна влаштуватися на роботу, у чому нерідко допомагає адміністрація карітасу. її працівники за коротку історію закладу надивилися всякого: зворушливих примирень з чоловіками клієнток, одну дівчину з дитиною просто звідси віддавали заміж, і не одне немовля саме тут було охрещене у каплиці. Кожній, хто приходить сюди, карітас дає надію, більшість жінок згодом пишуть вдячні листи або просто приходять сюди як до родини – надто, коли їхня власна від них відмовилась.

Тут не чути дитячого галасу – тутешні дітлахи дуже тихі, до того ж, знають, що крім них, тут мешкають і самотні старі люди. Усі в неділю разом ходять на службу Божу, іноді, вечорами, – збираються біля телевізора, який вже декілька разів ламали наймолодші мешканці карітасу.

…Залишати Чортків не хочеться. В потязі, під гуркіт коліс, сняться його церкви, костели і люди, яких зустрінеш тільки у галицькій провінції.

 Людмила Пустельник.

Чортків – Київ.

2000 р.