Кібервійна ще попереду, москалі щойно пристрілюються, зима буде особливо… Мабуть, задля бадьорості духа не варто ні применшувати, ані перебільшувати теперішні й майбутні труднощі. Та яким чином, коли око і вухо загалу непропорційно великі й завжди спрацьовують на випередження об᾿єктивності? Причому залучення більшості українців до спільної справи починається в нас із безоглядного занурення в інформаційний потік… Може, вихід у тому, щоб кожен-кожнісінький – від дитини до «столітника» – мав можливість частіше дбати й думати про дуже конкретну корисну річ? А що її вибір добровільний, то варто напрацювати великий банк відповідних пропозицій. І це справа передовсім креативних волонтерів. Соціальна фантастика? Психологічна самотерапія? Згоден хіба на друге, та й то частково.
18 – 31 жовтня 2022 року
Вийнялося з єства, коли йшов осіннім середмістям:
Он диво кленів невеличких,
Що враз знайшлися у втрачанні.
Летить листок і решту кличе,
І не прощається з останнім,
Хоч той вчепився відчайдушно
За гілочку свойого раю.
Підпомогти листкові мушу,
А в чім – не знаю…
Про недільний борщ, за яким дуже скучив. Мав надію, що сестричка покличе на нього, але їй і раз, і другий було якраз не до гостини. Вже ледь не снив густим гарячим борщем з ложкою сліпучо-білої сметани при облавку тарілки. Уже вбачав передусім його бурякову барву в палітрі сходу й заходу сонця, поміж квітом середини осені та прижухлими зелами. Хоч найбільше – в падучому, і наразі ще ні, листі дерев. Зродився й дивний поетичний рядок: «Переливання крові і борщу», що йому, певно, судилось утішатися самотою… А взявся малювати – вийшов квітково-листяний гобеленчик з темно-червоною домінантою. Врешті вирішив ще раз догодити собі – самому зварити його, хай і незнано не присмаченого. Бо що казати, дружня гостьова страва – найліпша!.. Далі було так. Суботнього дня, мовби майбутній борщовий генерал переходжу шерег господинь і господарів, котрі виставили свій городній дорід перед колишньою торговою «салею», а нині супермаркетом, і в кого беру два бурякові кулаки, в кого три невмивані морквини, в кого зо три жмені великої білої квасолі, або ж по місцевому – бицаю. І ще дещо. І все чітко й послідовно, нікого не оминаючи увагою й бодай невеличким зарібком. Затримався, правда, перед бицаєм, позаяк згадав, що колись між дітьми його назва була дуже влучним прозивним словом… Походження цієї квасолі приписують Яссам, тож найчастіше називають її яською. То просто – ясік. Не всім відомо, що на Галичині ясіком величають ще маленьку подушку під одну голову, властиво жіночу. Не відав цього й той пан, котрий, не пізніше як за Австрії, якось не так глянув на продавчиню-молодицю і через свою покупецьку цікавість («Як ваш ясік?) дістав несподіваного одкоша: «А що вам до мого ясіка?!.» Саме цим переданням забавила мене теперішня продавчиня, але воно було того варте. Навіть більше, ніж сама квасоля. Хоч і задурне. Купив ще, уже в маркеті, біленько-повненьких печериць – до борщу замість м᾿яса. А коли зварив його у величенькому похідному чавунці… А коли випробував свій борщ, наївся не переїдаючись самим борщем, то зателефонував своєму другові з дитинства, доброму господареві, котрий якось признався, що борщу ще не варив ніколи. Запросив його на повторну борщову презентацію, але він якраз був у дорозі до Львова.
Десь на звільнених українських теренах виявлено замінований вулик. Скидається на онтологічну вершину мерзенного московитського підступу. Та ось вулій розміновано і бджоли трудяться на українську перемогу…
Дещо з надісланого на питальник редакторки інтернет-журналу, який спеціалізується в письменстві (19). Моя Камінка, Кам᾿янка-Бузька на Львівщині, цікава своїм ландшафтом, рікою Бугом-Богом, дуже давньою театральною історією, незмінною підтримкою визвольних рухів українства – від козацтва до Руху, дерев᾿яною Миколаївською церквою, старезним Камінецьким Євангелієм, творчим пробуванням у місті братів-прозаїків Григорія (жив) і Григора (приїздив) Тютюнників, піснями Євгена З. і Романа Ц. та іншим (про більшість із цього див. в інтеренеті: на сайті міста, у Вікіпедії, в моєму записі спогадів Катерини К. про Тютюнників etc). Місто люблю, але не так, щоби бути його «людиною напохваті»… Це випливає з моєї природи: менше говорити (аж до артикуляційних утрат), більше робити (аж до несприйняття і саме те, чого бракує); зосереджуватися на собі як частці, що містить ніби все і тим щаслива. Тому-то переважно пишу. (Див.: кн. «Про дещо…», нарис про місто в тематичному числі пам᾿яткоохоронного журналу, видаваного А. Л., ліричний розділ у «Словнику мовчання», збірку афоризмів «Альпінарій» etc). Малювання не стало для мене відкриттям – люблю цю справу з дитинства, про фах художника – моя перша творча мрія. Але дуже радий, що по закінченні школи віддав перевагу літературі, позаяк вона, окрім усього іншого, – ще й щільник, який можна наладовувати медом усілякого мистецтва. Нині малюю, коли бракує відчутного кольору, очної цікавості до того, що роблю, своєрідного поєднання слова з лінією й барвою. Ключ до з᾿ясування цього – часто назва етюда (а назв, навіть до одного, може бути ще сто…). Мій малярський доробок не надто великий – зо 200 етюдів, і ця кількість навряд чи зростатиме, бо більшість із оприявлених сюжетів маю намір розвивати, нібито повторюючи. В мене чи не кожен вимагає своєї техніки, бодай частково, свого формату тощо. Гуаш приваблює щирою доступністю й незахищеністю. Як маленька тварина або пташка. Акрил – менш піддатливий, стійкіший – вимагає погляду вперед. Та і той здібні «акварелити»… Обоє люблять папір. Тож малюючи, усе це враховую. Виставка – гарна й наполеглива ініціатива директора книгозбірні Василя І., народознавця й мистецтвознавця, а також поета. Виставлено 60 етюдів. Чому етюди? Бо намагаюся писати у стилі «а ля прима», що найкраще не тільки для пленерівського, а й будь-якого випадку; крім цього – любий диктат кольору, багатозначна фраґментарність etc. Маю й словесні – мистецтво- і поезознавчі есеї-етюди. Етюдне писання наскрізне, синкретичне. Передбачає, як на мене, обов᾿язкове бачення кількох шарів, що може бути і своєрідною метафорою, але не вигадкою… Район, місто фінансували видання понад 10 книжок та альбомів за мого структурування й редагування. Видав у Львові кілька збірок віршів авторів з Камінеччини. Із великоальбомної «Книги талантів Кам᾿янеччини» (не літературних) самоусунувся; там мої післямова, структурування, редагування etc. Від камінецького змісту маю дуже багато, від камінецької форми – медаль за Рух початку 90-х, кілька грамот, жодної пропозиції фінансування котрогось із моїх видань (нині це вже не є актуальним, бо пік читання паперових книжок, тим більше «своїх» авторів, уже минув; щоправда, книжки мої, включно з великим «Вибраним», свого часу продавалися в Камінці досить жваво). Гадаю, що маю розуміння камінецьких священників, маю кількох літфанатів, можна сказати, й учнів. Дякувати Богу. І, звісно, камінецькій долі!.. Чи знають усі мене? Де там, та й навіщо?! Люди змінюються, замінюються… Ми – як вода в Бузі-Бозі… І це дуже почесно й відповідально. А більшість моїх знайомих досі при зустрічі запитує, чи працюю у Львові… Утрачаємо лік часу. Щодо діаріушного проєкту. Він мені дуже зручний, творчий, розмисловий, розвитковий, діловий, пасіонарний. І ще там якийсь, адже майже все, що нині пишу словом, тече його руслом (тут усі мої жанри й піджанри – від голого факту до поетичного). Це я в українському і світовому часопросторі, це мій словесний Буг. А породила його війна. Дай Боже, щоб мирне життя…
Ніби звичайний дружній інтим телеведучих на увесь світ при спілкуванні зі своїми кореспондентами у відомому українському інформаційному марафоні: «Ваня, Льоша, Діма…», хоч насправді це – а) звернення до ономастичного пласту, що витворився протягом століть на мовній московсько-українські периферії і місцями проник у нашу писемну класику (та не до Шевченка, Коцюбинського…), відтак й у деякі словники (на догоду політиці змосковщення) і б) вияв особистої лексичної невибагливості й неграмотності кількох відомих журналістів, що шкодить загалу. Включно із самими московитами: вони ж, мабуть, запитують, чому інші їхні слова при цих правильних якісь інші, «неправильні»… Та чи то нам на користь? Ні й ще раз ні, бо тут шкода шовіністам гадана. Тому говорімо: Іванку, Олексійку, Дмитрику…
Завжди були й залишаються права, ліва сторони історії. Нині почали артикулювати правильну. Саме її обирає більшість народів…
За останні чотири дні, включно з цим (22), – три ПТ; нинішня ранкова – насамперед відлуння обстрілу близьких Луцька й Ковеля; взагалі ж, московити «старалися» десь так, як 11 числа. «Вбивають» і нові подробиці буквально розстрілу зайдами приватної колони куп᾿янських біженців од війни.
По кілька разів поранені воїни-азовці. І цим усе сказано!
Осінні загуменки. Кольори охристі, від жовтого до багряного і брунатного, але багато ще перехідної зелені. Кукурудзѝ, з нестрашною поверхневою іржавістю, вигналися вгору і стоять на сторожі піль. Пильнують-пільнують… Багато чорної, свіжої та зволоженої, передзимової ріллі; то тут, то там котрась скиба, вилискуючи, пускає зайчика аж до хмарки; а декотрі зóранці місцями вкриваються вже чималими клаптями яскравої свіжої зелені, хоч до весни ще ой як далеко… Збоку, при штреці, шкілка щойно визначається, якою їй бути – жовто-гарячою чи пригасло-смарагдовою, дарма що добре знає: жовтень є жовтень. Підбираю під знайомою, колись рясною яблунею кілька великих яблук білого наливу, що впали з високості й дивом не пом᾿яли собі боків. Продершись крізь колючу залогу ожинників, дістаюся до геть голої, прозоренької, бо опинилася майже без жодного листочка, теж височенької калини; однак не соромлю її, ото б ще, а дякую за кілька гарячих грон…
Те, що кажу, має ознаки початку чи середини, а що пишу – навпаки…
В океані культури чимало різних суден і суденець. Найбільше охочих поплавати на плотику, надувному матраці чи просто дошці; вони тримаються ближче до причалу і за найменшої тривоги гарячково гребуть лицем до горизонту; набравшись страху, згодом подорожують на комфортабельних лайнерах… Але не покидаймо ґалери, що акурат для серйозних митців…
100-річчя ВВС (18), 75-річчя ЦРУ (20), 77-річчя ООН (24)… – як посипалися з торби круглі й не дуже дати, що нині багатьом із нас на диво близькі…
Хльостка обідня сирена (24); чомусь згадалося масове топтання, при дармівщині, кавунів десь у сибірській глибинці, а затим – наїжджання московських танків на розстріляних людей в Україні…
Легенько посварив «газовичку», котра останнім часом двічі на місяць фотографує табло мого газового лічильника, а він – у коридорі на другому поверсі. Навіщо ж тоді реґулярно передаю покази, адже робити це мені не так уже й легко?.. Тощо. А коли, не образившись, пішла, подумав: це ж була ще одна змога відчути життя, що не є вічним…
Так склалося, що зо два дні був без сірників. Навіть останню мисочку борщу підігрівав на електричній батареї, якої доти ще не вмикав. Про варене яйце чи каву не могло бути й мови. Третього дня, знову вийшовши на місто, одразу ж купив сірникового блока, а вже потім зайнявся дечим особливо важливим. Тим, що «горить»…
Придбав на базарі, перед тим довго придивляючись, добре втеплені бурки для багатогодинного сидіння за робочим компом. Основу цього слова виводжу з латинської, де воно означає «стрижена вовна»; опираюся й на наше, очевидно похідне, галицьке «бурок» – битий шлях. Тож бурки – не валянки, оспівані в Московії. Бурки тепліші! А москалі, до речі, й цю зиму сидітимуть у своїй наскрізь холодній, що її вважають золотою й теплою, імперсько-тоталітарній клітці. Співаючи про валянки й непереможність завалів іржавої зброї…
Привітав з уродинами колегу-лучанина Володимира Л. (26). Другу книгу його трилогії «Вифлеєм» (Харків, «Фоліо», 2022) – роман «Вогонь» читав ще довше, аніж наскрізь мисленну першу, «Дитя», бо тепер сповільнювали око переважно знайомі життєві, історичні й літературні колізії минулого століття. Тематична інакшість книги, пов᾿язана з десятками доль представників європейської людності – від поліських хуторян до нащадків німецьких аристократів – в обставинах бойових дій чи підвоєнного проживання, не видавалася новизняною. Щоправда, з перших же сторінок оцінив стратегічні здібності автора, власне те, як вміло – і цілими розділами, і окремими сторінками – «гортає» він, конче з думою про людину, історію наразі найбільшої, Другої, світової бійні, що почалася 1939 року, коли відбулося й одразу «відкликане» взяття танкістами армії Гудеріана аж волинського Любиня. Серед блискучих конкретних стратегій романіста – олюднений його персонажами часопростір подій українсько-польського й українсько-єврейського співжиття, упівської відсічі гітлерівцям, геноциду поліських євреїв і, що особливо інтриґує, не позбавлене, скажу, Ґетівського доторку життя в Німеччині родини фронтового танкіста-офіцера Генріха… Це, вважаю, все ще стратегії певного відображення, або ж відтворення, хоча ключові в них епізоди небуденних стосунків представників різних національностей містять чимало ориґінального. Втім, моменти стратегічного творення властиві книзі теж від початку, і стосуються вони здебільшого світу жінок. Автор – майстер зображення (термін, що мав би поєднувати літературні фотографію й малюнок) жіночих портретів і характерів. Його романні Яринки, Цилі, Бетті, Марії чи Ганни не просто «як живі», а всебічно привабливі; може тому, що не раз являють собою ідею чоловіка в позолоті жіночності. Ось непересічний приклад внутрішнього уподібнення статей: «Циля ж покладалася на нього [парубка Романа], бо думала, що чоловіки можуть знайти вихід із будь-якої скрути». Вершиною ж характеротворення у книзі є, безперечно, образ старої відлюдниці, відунки-травниці Насті, Якимихи, любові до котрої не витримало серце її чоловіка; котра, щоб не зрадити вже своєї любові до людей, порятувала юну Цилю від ґвалтівника й убивці поліцая, отруївши його. Тут на поверхні – персоналізована алюзія на героя відомого, талановито екранізованого давнішого роману письменника «Століття Якова», що виказує його глибинну схильність до зображення Шекспірівських пасіонаріїв. (То вбити людину, смертельного ворога іншої, людяної, людини – чи не є це покласти-згубити власну душу за друга, за своє друге «я»?) Проте найвищого злету його стратегічне творення сягає не в «тілі» роману, яким є словесний еквівалент очевидно-чуттєвої реальності, а в обшарі романного «духа». Вдаюся до символіки й візуальної архетипіки твору, яка – з хрестом «на покуті». Якщо у книзі «Дитя» (Палестина, свята і звичайна родини ет цетера) маємо наче вилонення хреста з людської долі, власне фатуму, затим і його апофеоз у прямостоянні з Розіп᾿ятим на ньому, то у книзі «Вогонь» хрест людської й цивілізаційної екзистенції, що упродовж століть перемагав нечистого, подано в новочассі чи не найбільших випробувань. Бачу його поземного на скривавлених плечах Європи, і передовсім України, яким судилося все-таки звестися самим і підняти хрест Божого покликання. Вбачаю його невидного у зболених словах селянки Марії: « – А раз прокинулася серед ночі […] й подумала: гірко мені на душі, на серце ніби хтось гирю важезну підвісив, та ще живу, дихаю… А чи Бог ще ж дихає? [письмівка моя] Може, він за гріхи наші світ цей покинув і до іншого подався… До ліпших людей… Бо ж яка то з людини подоба Божа, коли таке твориться…» І саме хрест, такий неоднозначний, найбільше лучить, воднораз і різнячи, дві перші книги роману-трилогії. І саме його світоглядне доосмислення й переосмислення, що проступає із текстових глибин, стало, як на мене, стратегічно важливою творчою перемогою автора. Далі неважко визначити й найсуттєвішу життєву колізію хрестовипробних часів од романіста: між двома палючими вогнями – полум᾿ям війни і полум᾿ям кохання – опиняються всі основні персонажі твору; і те, як їм вдається пройти крізь перше, але зберегти, навіть ціною власного життя, друге, робить їх правдивими героями. Не впевнений, що героями лише літературними, адже днями московити ракетували ті ж Луцьк і Ковель, під які понад вісім десятиліть тому підійшла гітлерівська танкова армія. Тож «Вогонь» Володимира Л. – ще й спонука до разючого психологічно-історичного дежавю…
Олійний трубопровід з України до Гданська, навіть як ідея – для мене, любителя здорової олії, щось надзвичайне; не так серце, як горло готове йому позаздрити…
Коли московитам не вдається «десантизація», то беруться за «десатанізацію», яку можна практикувати на своїх і ними ж закінчити; мають ще у своєму арсеналі «депсизацію», бо українські пси завжди валують на них…
Прихильники каністерапії (з допомогою собак) кажуть, що воєн би не було, якби тварини правили світом. Але тут логіка, на жаль, значно гостріша: не було б і людей…
Закрити небо, слухати небо… – значення-контамінації цих та деяких інших, нині воєнізованізованих, висловів уже мають своє ґарантоване місце в майбутніх словниках української мови.
Хтось каже, що фотоапарат призначений фіксувати світ без людей… Скоріше – без людини, без її участі. Фотоапарат, власне, фіксує, а людина – зображує. Людина є і має бути художником!
Метеорологічний оптимізм стосовно цьогорічної зими може перевершити будь-який інший. Та самих бурків, хоч які теплі, мені не вистачить, позаяк холодом загрожує не бурок (його можна перебігти в будь-чому), а мурóве зимно – в покої за муром…
Старша сусідка-приятелька вкотре обдарувала мене своєю садовиною – гронами синього винограду, червоними кулачками зимових – довше полежать – яблук. Не кажу вже, що час від часу беру відро води з її криниці. Але найбільший її подарунок – майбутній: домовилися, що за тепла (дай Боже жити й бути здоровими!) користуватимусь її моріжком над самою Бузькою течією як місцем для малярського пленеру.
Маю покупчиню на один зі своїх гуашевих етюдів – велике й гаряче сонце, що сходить над Бугом. Навіть не знаю, як вив᾿язатися з цієї щирої приємності. Певно, зроблю творчу копію. Ще й тривкішою, акриловою, фарбою. Усміхнімось: великі найчастіше писали на замовлення, за певним контрактом, тож їм було легше прощатися зі своїм творивом…
Уродини Олега Лишеґи (30), вельми ориґінального поета і мислителя, котрий, вже вісім літ як відійшовши, мовби забрав із собою ключ од «хатинки хрону», в якій так добре мешкалося його натурфілософському слову; кажу «мовби», бо ніколи й не замикав її, та щоб оселитися в ній – мус бути таким же, як Олег, невибагливо-вишуканим… Сам осінній; його творчість породжена осінню, а проте, знову ж, хрін – вважаймо, вічнозелений фізично й метафізично… 27 числа приїздила на оглядини Камінки й моєї виставки сердечна подруга його останніх літ, відома телережисерка, співавторка й видавчиня розмовної (з Олегом) книги «Laterna Magika (Чарівний ліхтар)». Етюдам моїм дивувалася, Бугом моїм захоплювалася. Як і дерев᾿яною Миколаївською церквою з останньої треті 17 століття. Загалом, казала, полюбила все і всіх у Камінці, особливо всіх, кого зустріли, з ким розмовляли – і працівників бібліотеки під проводом чутливого до слова й душевного відруху директора, і господиню в напівдитячому кафетерії, де обідали, і… Невимовно вдячний їй за декламування Олегових віршів у виставковій залі, межи етюдами!..
Перехід на зимовий час. Для мене це завжди – як сніг на голову. Відтак маю період короткого сну і досвіткового вставання. По суті – години найбільшої творчої напруги. Аж до… першого снігу.
Святого апостола і євангелиста Луки (31) – грека із Сирії, учня й товариша святого Павла. Його Євангелія вирізняється, сказати б, історизмом і водночас психологізмом викладу пов᾿язаних із Месією подій, близькістю до людини немаєтної. Відомо, що він був і лікарем, і першим іконописцем-портретистом. Як маляр особливо цікавий мені, адже дошукувався в доленосних для світу обставинах впливу людей з конкретними рисами обличчя…
Минулого тижня – три ПТ; нині вже четвертий «обстрільний понеділок», тож зранку на Львів летіли й були збиті три ворожі суб᾿єкти враження. Орієнтуються вони, кажуть, за ландшафтом місцевості, мчать переважно уздовж русел річок. Якщо це так – хай би було не казкою, що ти, всесильний Буже-Боже, якось проковтуєш їх, як, зрештою, чинив колись із гітлерівськими панцерниками…
Богдан Смоляк
Листопад 2022 р.