Вона вчасна, бо озвучені історії авторці вдалось записати буквально перед відходом у засвіти багатьох Героїв цієї епопеї; всі ж старенькі. Тепер назавше живі.
Вона вчасна, бо їх нащадки зараз завершують ту війну, про яку розповідають на цих сторінках.
Вона вчасна, бо зараз ці голоси надто важливі для нас, вони надихають, мотивують, підігрівають жагу до боротьби за велику справу, якій були посвячені ці життя.
Любов Загоровська робила цю книгу довго. У передньому слові від авторки ви прочитаєте, яким був процес, який вона, пам’ятаю, любовно називала Дорогою. А я пригадую, як слідкувала за цією Дорогою і чекала нових розповідей під хештегом #мояУПА, хоч одна була страшніша за другу.
Це 39 історій від учасників великої Визвольної Війни. Не пригадую більш живої книжки з-поміж усього, що читала в останній час. Це як найдобротніше зроблений серіал. 39 разів занурюєшся у чиєсь життя; непросте, та що там непросте, сповнене жахів, як на нас, випещених і викупаних у комфорті сучасного світу і вільного постору. Підсилює цей ефект прикріплений до кожної розповіді QR-код, над яким ви можете клацнути телефоном і тут же почути живий голос оповідача. Признаюсь, клацала всі 39 раз; неповторно.
Не один раз рука тягнулась по олівець, щоб відмітити найсильніше. Пройшовши ліс, бої, ув’язнення, тортури, виселення, примусові надважкі роботи, чужину, ці Люди виводять такі ключові й надважливі висновки, що треба їх виносити і цитувати:
«Знаєте, УПА воювала два десятиліття. Такого в історії більше ніде немає, щоб армія не мала ні магазинів, ні шпиталів, узагалі нічого, і воювала. Повністю усе народ підтримував, народ терпів, народ вивозили в Сибір за них. Це була спільна боротьба за Україну.
Ми воювали. Ми Україну здобули, моє покоління страждало, страшні жертви принесло. А теперішньому поколінню треба втримати державу» (зі спогадів Григорія Яцківа).
«Тож в нас уся робота була налагоджена не гірше, ніж у будь-якій державі. Хто нас утримував? Та наше населення. Давали нам і харчі, і гроші…все постачання в нас було: від найменшого до найбільшого» (із спогадів Мирослава Симчича)
А мені, коли читала, стояли картини лютого 2022, коли всі разом, плече в плече, проти орди. Історія любить кола.
В цілому книга залишила дві хмари емоцій. Перша – гордість. А складовими сюди вже підуть захоплення силою характерів, бажання голову схилити, бажання наслідувати і вчитись у цих Людей мужності й витривалості. Це такі життя, які дано жити, мабуть, не кожному. Обрані. Великі. І то не пафос. Хоча жоден з них таким себе не позиціонує у розповідях, навпаки, вважають свої вчинки надто маленькими. Просто вражають слова жінки, яка пройшла всі кола пекла, слова, якими вона завершує свою розповідь: «А псевдо у мене не було. Я не була якоюсь особливою… Просто носила їсти і допомагала» (із спогадів Наталі Петрів).
Другий букет емоцій – то всі спектри люті. Ну чого ми ще не знаємо про звірства «визволителів»? Online зараз бачимо все. Але з книги вимальовується така велика жива панорама «чуми», яка поглинала землю/маєтки/людей. І якій посміли кинути виклик. Сьогодні можна знайти вже багато інформації про боротьбу УПА: доступні документи, є ґрунтовні дослідження, багато художньої літератури. А от терен висилки і життя на краю світа для мене став відкриттям. Майже у кожній розповіді читаємо, що було там, після арешту, суду і стандартного вироку – від 10 до 25 років. А там було провалля нелюдських умов, непосильної каторжної праці (це не епітет, будете вражені), необжитих промерзлих диких земель, які руками наших людей стали успішними, розвиненими регіонами.
«Лагер складався з десяти тисяч населення. Перша зона – там знаходилися жінки, жінок було три тисячі, а сім тисяч було нас… Конвой водив, позаду – пси, а з боків десять чи дванадцять чоловік, і так ходили на ту роботу…І так минув рік, другий, третій, пройшло п’ять-шість років… Якщо подивитися на тих жінок, що там були, у тих шапках, з тими номерами – то не люди. І ми такі самі були нещасні. У баню вдень ніхто не йшов, лише вночі. З роботи прийдемо, барак йде в баню, а вони за цей час шмон проводять. Ну і так велося» (зі спогадів Миколи Корольчука)
«Зразу на другий день нас погнали на лісоповал. Шість кілометрів пішки по снігах. Два конвої, дві собаки. Сніги отакі! А я ще така була, дуже все хотіла знати. Питаю: нащо дві собаки? А нащо два конвої? А конвойний каже: ми знаємо, що ви вже не втечете. Але як тебе снігом прикурить, щоб собака знайшов… Потім була бригада погрузочно-розгрузочна , то ще гірше. Бо на лісоповал ми ходили вдень, а тоді так було: коли прийдуть вагони і в таку шину б’ють, ми знаємо, що вже на алярм треба збиратися. І вночі нас ведуть розгружати вагони. Там був цегельний завод, і треба було випалювати цеглу. То привозили вугілля, ми мали його розгрузити, а ті вагони загрузити цеглою. Вугілля насипане до кінця, і нема ні дверцят, нічого. І через віконечко, на животі, ми мали так шуфлею викидати, аби зробити собі місце, аби хоч десь стати. То така мука страшна – розгружати те вугілля. А потім по трапах носити цеглу наперед себе, по шість цеглин, по п’ять. Поки не загрузимо…» (із спогадів Наталі Петрів)
Так будувався Савєцкий Союз. Руками наших дівчат і хлопців. Подібні детальні описи страшної нелюдської праці в ув’язненні, по Сибірах є майже у кожній розповіді цієї книги, живі свідчення. Із них виростає у читача зубата лють, і якщо знань з історії вам ще бракує для повноти розуміння цього багатостолітнього спротиву, то треба читати «Моя УПА».
І наостанок про наскрізну інтонацію книги: любов до України і жага до життя.
«А як баржі розгружували, то пі конвоєм, аби ми у воду не скочили. А я що, дурна, аби у воду скакати? Дасть Бог, ще вернуся додому» (зі спогадів Параскевії Фуфалько). Жити! Навіть за межею того, що можна витерпіти.
«Знаєте, я страшно любив Україну, я Україну любив понад усе» (зі спогадів Михайла Калиняка).
Дуже влучно сказав В. В’ятрович у вступному слові: «Це мовлять переможці. Хто боровся, хто дожив до незалежності України і дочекався визнання від своєї вільної держави».
Ми маємо почути ці голоси.
Оксана Рябініна