Автор висловлює  щиру вдячність

усім, хто спричинився до написання         

та  публікації цих матеріалів, а також просить прощення у тих, кого ображено

Неосяжність Господньої Любові зауважуємо всюди: у цілющій Величі Божественної Літургії, у дивовижній Благодаті ніжного Христа в Кивоті чи Монстранції, у притягальній Силі Мощей та Ікон, в усмішці дитини, в легенькому подуві вітру, в ледь помітній хмаринці, що несе зелені життєво необхідний дощик, в ніжних пестощах теплих сонячних промінчиків, які нагадують нам про Творця, про вияв особливого піклування Всесильного, про безперервну розмову з Ним, Великим Господарем, Управителем Всесвіту, перед Ликом Якого схиляється і тремтить усе живе.

Повноту Божої Слави  не здатна осягнути жодна істота: щоб врятувати світ з-під влади гріха і смерті, Ісус з’явився  в постаті Дитятка, виріс, змужнів, переніс  найтяжчі випробування й тортури – і  став Переможцем зла. Тепер Він пригортає усіх, хто виконує Його Святу Волю, тому вартує нашої постійної уваги.  «Вся земля молиться. Здається,  наче б з грудей землі добувалися тихі і ревні слова:  «Отче наш, іже єси на небесіх», – […] … увесь всесвіт молиться» [16, 138]. Прикро тільки, що людина,  для котрої  створена навколишня краса, і заради порятунку якої  Ісус і сьогодні продовжує жертвувати Себе у Пресвятій Євхаристії,  не завжди благоговіє перед Ним,  часто бунтує, не бажає жити за Його вказівками, чинить  те, що хоче, а потім жне гіркі плоди (добре, якщо це ще плоди покаяння). Єство Творця, звичайно, пронизує  біль.

Щоб зменшити його, не забуваймо: маємо очі, щоб вдивлятися у височінь неба, шукаючи Всевишнього і милуючись сотвореним; уста – щоб прославляти Бога, співаючи і висловлюючи Йому хвалу (Світанок наш прокинувся раненько, – кулястим сонечком весь обрій заяснів. Десь півник кукурікнув не тихенько, заклекотала пара журавлів. – Б. В.); руки – щоб чинити добро, як Він ( «…Я сказав: ви – боги» [1, Йо. 10: 34]); вуха – щоб прислухатися до ангельського співу пташок і людей, до лагідних розмов про Спасителя; ноги – щоб ходити Ісусовими шляхами; і нарешті – серце – «осереддя всього тілесного і духовного життя» [20, 73]. Саме ці середники (вуха, уста, руки, ноги, серце) допомагають Господеві вести нас у Царство Любові, обдаровувати під дією Святого Духа якимось вагомим покликанням,  котре здатне будувати щось «7. … на спільну користь. 8. Одному бо дається через Духа слово мудрости; іншому, згідно з тим самим Духом, слово знання; 9. Іншому віра у тім самім Дусі; іншому дар зцілення у тім самім Дусі; 10. Іншому сила творити чуда; іншому дар пророкування; іншому розпізнавання духів, іншому різні мови, іншому ж тлумачення мов» [1, Перше послання апостола Павла до корінтян : 12]. Залишається тільки якнайкраще застосовувати ці дари, щоб Всевишній тішився спілкуванням з людиною, її працею  і допомагав їй у всьому, якщо, звичайно, вона не виходить за межі дозволеного Ним і просить про Його Керівництво і мудрий  Супрові

Надзвичайним, безумовно, є письменницький дар.  Літературу вважають навіть мистецтвом «ліпити» читача, впливати на його подальшу долю: з тим, що людина читає, обдумує, запам’ятовує, пов’язуються її мисленнєві дії, слова і вчинки, бо все це входить у її нутро. (« 17. Серце править за коріння думок, тож з нього виринають чотири речі: 18. Добро і зло, життя і смерть, – а над ними язик завжди володіє» [ 1, Сирах : 37]). Отже, «18. … те, що з уст виходить, те походить із серця» [1, Мт.: 15]. Справжня  якісна література підносить душу носія мовлення і слухача  до висот (Біблія, Молитвослови, Требники, Молебні, Акафісти, Церковні Пісні, Твори Святих (скажімо, поради (серед них і проповіді), зібрані навіть у 12 томах,  улюбленого  нам Івана Золотоустого), Житія, Патерики, А(а)покрифи),  народжує бажання творити щось для росту Господньої  Слави (пісні, гімни, псалми, поезію, прозу, публіцистику, наукові трактати духовного спрямування), за пропагування іншої не похвалять у вічності, тому що, коли людина знає, як чинити добро, а цього не робить,  –  грішить. Згадаймо промовисту притчу про отримані таланти, поведінку їхніх власників, нарешті – кінцевий результат: нагороди й покарання [див. дет.: 1, Мт.: 25, 14 – 15].

Прикро, бо люди не усвідомлюють значення свого покликання, нехтують ним, скликаючи таким чином Божий Гнів. Не диво, що Святе Письмо попереджає:

            1) ”11. …буде суд над кумирами народів за те, що в творінні Божім гидотою стали, спокусою для людських душ та пасткою ногам безумних» [1, Мудрість: 14];

            2) «10. Сокира вже при корінні дерев: кожне дерево, що не приносить доброго плоду, зрубають і вогонь кинуть» [1, Мт. 3];

            3) « 36. … За кожне пусте слово, яке скажуть люди, – дадуть відповідь судного дня за нього.  37. Бо за словами твоїми будеш виправданий і за словами твоїми будеш засуджений»[1, Мт.: 12]».

Часто видрукуване в журналах чи газетах містить лише дещицю вартісного:  гарпі вислови й сентенції, котрими можна «підсолити» чи  спрямувати в інше русло звичайну світську розмову. Таке спостерігалося навіть  у деяких номерах «Перевалу» (не у кінцевому, де ситуація суттєво виправилася). Прикрість: часопис перестав існувати, хоч головний редактор його Ярослав Ткачівський  нагороджений обласною премією імені Патріарха Володимира Романюка та Митрополита Андрея Шептицького у номінації «Духовне друковане слово»

Навіть голова  Івано-Франківської обласної організації НСПУ  Євген Баран  на сторінках «Перевалу» чомусь не радив, як вийти з кризи (для того, щоб це робити, треба старатись «жити Творцем», любити Його, перебувати у постійній вдячності і хвалі справжньому Рятівнику за ті добра, які уже є). Він лише констатував з цього приводу: «Література перестала бути вчителькою життя. Вона перетворюється на додаток  до різноманітних світових та маргінальних розважальних шоу» [31, 2]. Однак, характеризуючи зміст художніх творів,  виразно вказував на розповсюдження у них  зла: «Воюємо, крадемо, плачемося, сподіваємося… У цих чотирьох словах закладена українська передісторія з українським  фентезі…» [32, 2].

ХРИСТИЯНИН, зрозуміло, повинен безнастанно творити добро. Складається враження, що деякі охрещені забули про це: інтелігенція, на яку покладає надію «не просвітлений досі» простолюд, і митці (дякувати Богові, не всі!)  сконцентровані  на повазі до власного «я», віддаленого від потреб вічності, живуть у розкошах, а вважають себе убогими, заміжні забезпечені жінки і вдови працюють на керівних і викладацьких посадах, зовсім не думаючи про те, як почуваються інші, дискриміновані ними чи їхніми чоловіками («Горе тому, хто попаде під керівництво жінки», – пише Святе Письмо. Та й апостол Павло не дозволяє сімейній жінці навчати, ані вибирати перших місць). Люди, як правило, не  розуміють або не бажають вникати у свої помилки і виправляти їх, не хочуть відчувати біль бідних та потребуючих, а  найперше – виснаженого Обличчя Христа.  Деколи ніби й спішать поєднатися з Ним  у прийнятті Святого Причастя, добре усвідомлюючи, що це Рятівник, Який виводить на Дорогу Життя, однак, не дбають про те, щоб повнотою догодити Йому, щоб прямувати до остаточного покаяння, трепечучи, щоб не провинитися перед Творцем «слівцем найменшим, думкою одною» (цікаво додати: за словами свящ. Івана Жука, відома народна пісня «Люблю Тебе, люблю Тебе, мій Боже», куди входить щойно процитований рядок, знаходить своє авторство чи просте захоплення і в душі літератора – критика п. Василя Щурата, який, уболіваючи над змістом зображуваного в художній творчості (згадаймо його дещо схожий на відому колядку вірш «Нова радість стала»), докоряв навіть знаменитому Каменяреві за декадентські мотиви, на що Іван Франко реагував якось дивно: він або ображався, або підсміювався з себе: «Який я декадент? Я (–) син народа, що в(?)гору йде», – приблизно такою була його відповідь). А й справді – дозволити  Всевишньому розпоряджатися кожним куточком свого єства наважується лише горстка смільчаків. 

Як результат – війна, її болісні будні та трагічні сторінки Майдану. Шкода, але більшість  українців, не задумуючись, що  чинять гріх, за який каратиме Господь, використовують складну,   не  корисну для навернення читача іронічно-метафоричну гіперболізацію, розуміючи під поняттям «НЕБЕСНА СОТНЯ», замість найславніших представників сонму дев’яти хорів Ангелів і всього Небесного Двору Святих [див. дет.: Пашкуцька Ірина. Дев’ятниця до Отця Предвічного. – Львів: Добра книжка, 2012. – С.3 (всього 24 с.)], що перебувають у Хвалі та Служінні біля Творця,  жертовних українських людей (з легкої руки, краще, язика поетеси Тетяни Домашенко [див.: 23]). Вони,  нещасні, може, й озлоблені, захищали гідність українців,   не маючи доброго розуміння, наскільки важливо, перед започаткуванням будь-якої справи, запитати Всевишнього, чи вона Йому сподобається, чи буде добрий результат, зрештою, заглянути в Святе Письмо і пошукати «ключові слова та вирази», що мають стати порятунком (у Біблії історія з сидінням на майдані говорить про марноту якоїсь дії [див.: 1, Лука 7: 32]. Є відомості, що на ту пору, коли вирішувалося питання, що вибирати: Євросоюз чи митний контроль, – росіяни уже де-не-де обстрілювали українські кордони.  Варто було найперше просити Господа про уникненння війни, чекати на Його пораду, і діяти лише тоді, коли одержши відповідь на свою МОЛИТВУ. Задивлені в Господа, у Його Любов інколи внутрішньо плачуть, звертаючись до Всевищнього і благаючи про Милосердя, бо люди  погоджуються на дуже шкідливе світське, хоч і літературознавче, висвітлення  проблеми НЕБЕСНОЇ СОТНІ”, розуміючи, що такою шкідливою метафорично-іроонічною гіперболізацією ображають  Бога. “Естафету” Тетяни Домашенко «підхопила» вся нація. Для прикладу: з-під пера Людмили Максимлюк «виплив» з цього приводу також  гарний вірш [див. : Нова Зоря. – 21 лютого 2019 р. Б. – С. 1]) про групу померлих від куль на Майдані, яка «у вирій полетіла». Пізніше один зі станиславівських часописів повідомить ще про одного справжнього героя – лелеку, який у лютому повернувся в Україну. Мабуть, сприяли цьому майже безперервні Молитви, за «небесну сотню». Лелека заглядав у храм, в якому  відправляли  Пресвяту Літургію, ходив на могилу одного з воїнів і перебував там під час Панахиди.

Звичайно,  близькість до Римського Апостольського Престолу, навіть через Євросоюз, і тісніша єдність із Вселенським Патріархом Вартоломієм завдяки наданню  ТОМОСУ  Українській Православній Церкві – це прекрасні події. Небо завжди лучить усіх в Єдину Святу Соборну Апостольську Церкву мирно, без кровопролиття. На жаль, Україна стала иісцем великого горя.

Щоб якось вийти з біди та надолужити прогаяне, варто в усіх школах, поряд зі Службами Божими та уроками ХристиЯнської етики, запровадити обов’язкове докладне вивчення СВЯТОГО ПИСЬМА та подвижницької літератури, необхідно спрямувати освіту  в БОГОЦЕНТРИСТСЬКЕ, а не людиноцентристське русло. Усім цим корисно “почитати” містичні МОЛИТОВНІ праці, наприклад, «ТАЄМНИЦЮ ЩАСТЯ» (зафіксована у ХІV cтолітті святою Бригідою) та «НЕБЕСНИЙ ДВІР» від святої Лютгарди (ХІІІ сторіччя). Дорослим варто “познайомитися” зі змістом Києво-Печерського Паиерика (душа «плаче» також за Синайським, Скитським, Єрусалимським), Життям Мученикiв попереднiх столiть та Новомученикiв, Творами найповажніших Церковних Діячів, щоб зрозуміти, наскільки важливо піти шляхом справжнього поступу, яким керує Непереможний Всесильний Господь, і як можна  допомогти собі ХРИСТИЯНСТВОМ, котре, за словами французького Кардинала періоду Другої світової війни Жюля Сальєжа (Jules Sаliege), не терпить ніякої модернізації  [див.: 3], але розуміє, що, «хто винен в одному, – стає винуватим в усьому» (Євангелія)). З ясними сподіваннями шукали люди допомоги від державної влади, бо вона перебувала у якихось дотичних до Церкви зв’язках  (зрештою, навіть у Святому Письмі знаходимо імена  досить  угодних Богові царів, здатних до співпраці та каяття: Давид, Аса, Йосафат, Йоас, Йоахаз, Азарія, Йотам, Єзекія, Йосія), – а сталася трагедія, на яку ніхто не чекав… Інколи спадає на думку тривожне: раптом декому, хто  загинув на Майдані, доведеться, «йти до неба», після тривалого перебування у місці очищення? Залишається лише надіятися, що велика кількість Богослужінь і надзвичайне Милосердя Господа уже  врятувало чи врятує їх.

Спробуймо знайти пораду чи допомогу в перекладній та оригінальній літературі, яку творять впродовж тисячоліть справжні духовні постаті. Загляньмо хоч би в «Аскетичні твори святого Василія Великого»  (перекл. з гр. митр. Андрей Шептицький, ЧСВВ. – Рим, 1989. – 490 с.), у збірники праць Григорія Богослова (Собрание творений: В 2 т. –Т. 1. – Мн.: Харвест, М.: АСП, 2000. – 832 с.) та Івана Золотоустого (Златоуст Иоанн. Избранные поучения // Полтавская Епархия. Спасо-Преображенский Мгарский монастырь УПЦ, 2001. – 590 с.), у «Поучення» Теодора Студита  (перекл. з рос. Г. Теодорович. – Львів: Свічадо, 1999. – 228 с.), у праці з циклу «Духовна спадщина святих»). Омудрені життєвим досвідом українські монахи чи священ(н)ики, як минулого, так і сучасного століть, також написали (і пишуть) багато цікавого, потрібного та повчального. Ось їхні імена: влад. Андрей Шептицький, ієрм. Роман Бахталовський (ЧНІ), влад. Григорій Хомишин,  кард. Любомир (Гузар), влад Софрон Мудрий, влад. Венедикт Алексійчук, свящ. Іван Козовик та  свящ. Ярослав Лесів (обидва відійшли у вічність),  Самуїл Мосціпан (світлої пам’яті ієромонах Студитського Уставу), знаний і дуже шанований Василь-Богдан Мендрунь, Мелетій Батіг, Климентій Стасів, Йосиф  Будай, Порфирій Шумило, Даниїл Сікора (усі з ЧСВВ), Леонід Григоренко (ЧНІ), Григорій(-) Мар’ян Джала (МТСАА), Атанасій Пекар (ЧСВВ), Серафима Сало (ЧСВВ), Томія Бродович (СНДМ),  Йосафт Бойко (ВС)…

Маємо видані перші збірки поезій ієромонаха Миколая Микосовського (ЧСВВ) «Під подихом (В)вічного» (Жовква: Місіонер, 2018. – 320 с.) та Антонії(-)Зоряни Шелепило (ЧНІ) «Enter“ (Львів: Свічадо, 2019. – 256 с.), які дивують промінністю світла і любові, сокровенною щирістю, мужньою привітністю милих Божому Серцю Молільників. Автор думок про ВІЧНЕ(,) Руслан(-)Миколай намагається в кожному вірші чомусь навчити, від чогось застерегти читача, простелити йому стежечку в Майбутнє: «Живімо так, щоб будувати Т(т)е, що прекрасне, добре й миле…» (С. 71), – радить він.

Мабуть, дбаючи про гостинність i, переймаючи естафету Великої Терези, прозваної Авiльською та Альбійською (німецькомовний варіант)), попри деяку незграбність у художньому оформленні поезій,  Антонія(-)Зоряна наазиває розділи книги кімнатами, які розташовує відповідно до росту її поетичної  майстерності в період перебування у монастирі: демонструє шораз тісніше єднання себе з Христом, спілкування з Ним, існування у постійних пошуках Його. Вона виражає свою  любов до Нього та втіху Ним: 1 кімната «ЯЩИК СЛІВ, АБО ЖИТТЯ В ДРІБНИЦЯХ», 2 кімната «ЖМЕНЯ ПІДСЛУХАНОГО СЛОВА», 3 кімната «КОЛИ В РИМІ ТІСНО», 4 кімната «БАГАТА ЛЮБОВ У (В) (У)ВБОГИХ СЛОВАХ»,  5 кімната «БАЛКОН  КОЛЬОРОВОЇ  РАДОСТІ».

На жаль, люди, віддалені від способу мислення задивлених у Христа осіб, не завжди розуміють, про що йдеться у їхній художній  творчості,  тому трактують її не зовсім правильно; таке відбувається з поезією ієрея Романа Паньківа (навіть автор передмови до однієї з його збірок Мирослава Галицька дещо заплуталась, рецензуючи її [див.: 12]). 

Можна радіти від жмуту любові та духовної наснаги хоч би в писемних подарунках Неоніли Стефурак, Петра Шкраб’юка, Галини Гордасевич, Антоніни Листопад, Калини Ватаманюк, Анни Тиховліс, Романа Іваничука, Дзвінки Матіяш, авторів збірки поезій про Кардинала Йосифа Сліпого (упрядник Степан Хороб), в переповіданих Антоном Лотоцьким Богородичних легендах  («Левада Пречистої»: Богородичні легенди. –Львів: Свічадо, 2012) та у творах, які уклала Зоя Жук («Різдвяна ніч», «Казки Різдвяного (А)ангела», «Святий (В)вечір» «Мандрівка святого Миколая», «Сніжнокрилі янголи» тощо),  в сучасній дитячій літературі (є тут «Християнська абетка» Богдана Стельмаха (Львів: Свічадо, 2014),  «Християнський буквар» Олі Жаровської та Жанни Горай (Львів: Свічадо, 2012) і «Християнська читанка» (2004, упорядник Оксана Копак,  книжечки Ліліани Лавренюк, Мирослава Вонса, Тетяни Зінько,  привітання малечі  з величним Різдвом Ігорем Калинцем («Тут ангели чудяться». – Львів: Колесо, 2011) та Галиною Кознюк («Різдвяна казка». – Чернівці: Друк Арт, 2013)) чи пошукати нитку єдності з вічними цінностями у книжечках  Ірини Пашкуцької (її «Пресвята Євхаристія і Непорочна Діва Марія» (Львів, 2008) сподобається і дорослим, і малим)  та Наталі Назар («Споглядати Улюбленого: найбільша мудрість – любити Бога»: Збірка віршів. – Львів: Місіонер, 2016) тощо.

Зрозуміло: кожному митцеві варто дбати про те, що він пише, адже література (мова, зрештою, теж!), за Господнім планом, є своєрідним апостолятом, який здійснюється під Покровом не лише Богородиці, а й великого Філолога. Висвячений Андрієм Первозванним, він працював Єпископом міста Синопа(и) (узбережжя Чорного моря) [див. про це: Православие… Календарь 2004 года. – Черкассы-Киев. – 2003. – С. 334]. Саме його просить вітати апостол Павло [див.: 1, Послання апостола Павла до римлян 16: 15]. Дещиця Мощей Філолога зберігається у храмі святої Анни міста Борислава.

Звичайно, треба подякувати Господеві за такого Благальника; корисно з молитвою у серці чи хоч би на устах підійти до частинки його тіла, а також перед укладанням твору звертатися по допомогу до нього, не відкидати його прохань до Всевишнього за нас.

Небесним Світлом сяють у повсякденні Імена, про які слід писати, – Спасителя, Марії, Святих… Похвальним було би щодня  зосереджувати свою увагу на тому, яку провідну функцію у людських долях вони здійснюють, і про це писати у творах, художньо укладаючи в сюжети факти реальної допомоги нам Неба, звичайно, після молитовного звернення до Його Жителів; зрештою, можна порівнювати власне буття з буднями та празниками Святих (правдивість зображення обов’язкова!). Вони завжди нас чомусь вчать, а мусять лише незначною мірою (люди не розуміють їх, а спотворювання того, що  є Святим – це біда)  ставати суб’єктами уподобання для вартісних художніх замальовок. Шкода, бо, зранені, стигматизовані, зболені, вони уміло переборювали тяжкі будні і, дякуючи Господеві за муки, ставали  промінчиками утіхи для Бога і справжньою відрадою для оточуючих, зразково виконували основні заповіді: 1) «37. … Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю» [ 1,  Мт. 22: 37]; 2) «39. … Люби ближнього твого, як себе самого» [1, Мт. 22: 39].        

Варто використовувати Життя і твори Святих, як взірці для зображення буття літературних персонажів, вводити у сюжети їхні окремі думки. Хотілося б, щоб однією з основних  ідей художніх праць було бажання навчити читача справжнього подвижницького  ХристиЯнського буття. А кому це робити, як не тим, хто щоденно співпрацює з Творцем на Богослужіннях, внутрішньо єднаючись з Ним у Його Болях та Муках, роздаровуючи Його у Святому Причасті і творячи Йому і з Ним Благодарення? Впевнена: у Бого(-) С(с)ловських закладах дуже добре можна  вчити(ся) справжню(ьої) Ф(ф)ілологію(ї), зважаючи на багатий і правдиво оригінальний художній світ мислення Церковних Діячів, котрі є тими КНИЖНИКАМИ,  що здатні

привести ближнього до Бога  (згадаймо хоч би дивовижний «Щоденник»с. Фаустини Ковальської, неодножанрову «Історію однієї душі» Малої Терези від Дитятка Ісуса і Пресвятого Обличчя, а ще – теоретичні думки Папи Бенедикта ХVІ, виявлені  працею «Нова пісня Господеві», тритомник Оксани Берези «Книга Небесної Любові» та «Перлини ХристиЯнської (М)мудрості» свящ. Романа(-) Андрія Кияка).

Необхїдно відкрити окремий факультет, який сприяв би розвитку ХРИСТИЯНСЬКОГО ФІЛОЛОГІЧНОГО МИСЛЕННЯ, хоча б в Івано-Франківській академії святого Івана Золотоустого та у вузі Короля Данила, зрештою, спрямувати до цього й інші навчальні заклади, навіть світські. Може, тоді читачі не  заплутувалися б в аномальні «тенета», про що згадуватиметься далі, а також зросла б майстерність художнього відображення у творах духовного спрямування.

Добре би було й канву «100 жартів із життя Редемптористів» (Львів, 2013) застосувати для оформлення прекрасних повчальних (але не насмішницьких!) оповідань.  

Правила взаємостосунків Господа і людини та людей між собою загалом мусять бути основою художнього твору. У найкращому випадку він має стати молитвою до Всюдисущого («41. Чувайте й моліться, щоб не ввійти в спокусу, бо дух бадьорий, але тіло немічне» [1, Мт. 26: 41]). Згадаймо, для прикладу, як її творили псалмо(с)півці:

       1) благаючи про допомогу: «2. Вислухай, Господи, мої глаголи, зверни увагу на моє зітхання. 3. Прислухайся до голосу мого благання, (Ц)царю мій і Боже мій! [ 1, Пс. 5: 2 – 3];

       2) просячи про помилування: «2. Не докоряй мені, о Господи, в (Т)твоєму гніві і не карай мене в (Т)твоїм обуренні» [1, Пс. 6: 2];

       3) тішачись упевненістю в Божому (З)захисті: «6. Я ліг собі й заснув, і пробудився, – бо Господь мене зберігає» [1, Пс. 3: 6];

       4) захоплюючись Ним: «2. Господи, Боже мій, яке предивне (Т)воє (І)ім’я по всій землі! (Т)ти возніс (С)славу (С)свою вище неба» [ 1, Пс. 8: 2];

       5) виражаючи Йому любов і хвалу: «2. Славитиму (Т)тебе, о Господи, усім моїм серцем, розповім про всі чуда (Т)твої» [ 1, Пс. 9: 2], «2. …Люблю (Т)тебе , Господи, моя (С)сило! 3. Господи, моя (С)скеле, моя (Т)твердине, мій (В)визвольнику, мій Боже, моя (С)скеле, що до (Н)неї прибігаю» [1, Пс. 18: 2 – 3];

        6) помічаючи те, що не під силу звичайній пересічній людині: «2. Небеса оповідають (С)славу Божу, і (Д)діло (Р)рук (Й)його проголошує твердь небесна. 3. День дневі передає слово, ніч ночі об’являє звістку» [1, Пс. 19: 2 – 3];

        7) тужачи за Ним: «2. Як лань прагне до водних потоків, так душа моя прагне до Тебе, Боже» [1, Пс. 42: 2].

Псалми, на диво, в усі часи актуальні. Це спосіб вираження задоволення людини, яка розуміє, Ким для того, хто прагне корисного спілкування, є Господь. Згадаймо настанову Апостола: «Радіє хтось – нехай співає псалми» [1, Послання Якова 5 : 13] або думки Святих з цього приводу: «Найгостріший меч на диявола – псалом в устах монаха» (святий Єфрем Сирійський «Поради для монахів»); «Псалом – діло ангелів, небесне життя, духовне кадило. Псалом – просвічення душ, освячення тіл… Де псалом зі скрухою серця, там Бог з ангелами» (святий Єфрем Сирійський «Про псалом»); «Книга псалмів має все, що необхідне для всіх. Вона віщує майбутні події, пригадує історію, накреслює закони для життя, підказує, що треба робити, і взагалі – це спільна скарбниця доброї науки» (святий Василій Великий. Гомілія на псалом 1). Знані й шанованї усіма Духовні Світичі  постійно дбали (і дбають) про засвоєння змісту псалмів. Ось написане найавторитетнішими: Теодор Студит «Поучення» (Львїв: Свїчадо, 1999. – 228 с.),  Василій Великий, «Гомiлiї» (Нью-Йорк: в-цтво оо. Василіян, 1979),  Йоан Златоуст «Беседы на Псалмы» (М: Православный Свято – Тихоновский Богословский институт, 2003. – 640 с.), Григорій Богослов «Послання, піснеспіви, листи, вибрані слова» (Собрание творений: В 2 т. – Т. 1. – Мн. : Харвест; М.: АСП. – 2000. – 832 с.), рідний брат Василія Великого Єпископ Григорій Нис(с)ький «О надписании псалмов» (М., 1998. – 144 с)…

Часто не розуміючи иартості ПСАЛМА, світська українська література вносить і свої спроби їхнього переспіву та перекладу. Загальновизнаним є, що до цього причетні представники різних епох:  Григорій Сковорода (?), Іван Мазепа,  Тарас Шевченко,  Іван Франко,  Ліна Костенко,  Віра Багірова, Антоніна Листопад, навіть Павло Тичина та Євген Маланюк… Безумовно, не можемо бути прихильниками творів, які завдяки авторській фантазії «відривають» читача від радості у Христі, від пошуків спасіння у Ньому, від життя у жертовній любові до Творця. Справжній ПСАЛОМ – це МОЛИТВА (вона є найдієвішим засобом порятунку), захоплена хвала Богов і (а не комусь чи чомусь іншому, що, на жаль, дозволяє «Новий тлумачний словник української мови» [див.: 33, 71]), релігійна пісня.

Душу істинного псалмо(с)півця пронизує каяття. Він здійснює іспит сумління, виявляє власні недосконалості, плаче під тягарем провин, просить прощення у Всемогутнього, вчить цьому слухача – і таким чином досягає результату – тріумфує від Господньої нагороди, оспівуючи Його Милосердя і Любов.

Здається, найкращим світським перекладачем і переспівувачем псалмів серед українців є Тарас Шевченко (однак, неабияку цікаву конкуренцію  Кобзареві складає сучасна письменниця Антоніна Листопад (книжка «Всевишній зеніт. Псалми (благоговійні поетичні роздуми). –  Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2009. – 192 с.)). Нею опрацьовано усі  Книги Псалмів, кожен вірш переспівано  відповідно до того, як усвідомлює поетеса чи лірична героїня дві основні ЗАПОВІДІ ЛЮБОВІ. Стиль її мислення – це художнє оформленя думок інтелігентної жінки, пронизаної розмаїтими болями, поєднаної з Господом через щоденне молитовне звернення до Нього, перед Яким тремтить її єство, котре не завжди і не в усьому поєднане з Ним, зрозуміло,  відрізняється  від  роздумів над псалмами інших осіб, наприклад, ієрм. Порфирія Шумила, ЧСВВ, у виданій ним книзі «Псалми» (Івано-Франківськ, 2019)). На думку Євгена Барана, у переспівах псалмів Антоніною Листопад «маємо талановите входження  у глибинну сутність біблійного твору. Антоніна Листопад дотримується не букви псалмів, а головної ідеї, яка прочитується у кожному з них. Цей головнй мотив стає для поетеси стрижневим – вона використовує художній прийом  повторення головної думки псальми, добиваючись повноти вражень, повноти відчуттів. переживань». А й справді – лейтмотивом праці знаної поетеси  є повторюваність однієї з думок, висловлених царем Давидом, майстерність художнього зображення, збагаченого поетичними засобами, використання  інколи дуже складних для розуміння пересічної  (і не тільки!) людини висловів. Антоніні Листопад, однак, не завадило б з цього приводу запропонувати тлумачення їх значень, а також подумати, наскільки влучною (чи доречною) є назва збірки.

 Особливі художні риси  «Псалмів Давидових» Тараса Шевченка – вміння відтворювати основну думку, висловлену в Біблії, продемонструвати ті ж турботи, що має псалмо(с)півець зі Святого Письма, по-мистецьки виявити залюбленість Україною, політичну ситуацію в ній. Ліричний герой Кобзаря, однак, є меншим молільником, ніж його біблійний співбрат. 

Глибокодумним та оригінальним змістом, багатством художніх засобів, навіть певною мірою довершеністю наповнене «Подражаніє 11 псалму». Ліричний герой висвітлює проблему суспільства з погляду людини, яка добре знає Святе Письмо, навіть дозволяє собі дещо «загравати» з Біблією. Неоднозначним, багатим підтекстом наповнений вираз: «Возвеличу малих отих рабів німих (не забуваймо: варто возвеличувати лише Творця і святих, а  поклонятися потрібно лише одному Богові! Він по-справжньому вартує цього)! Я на сторожі коло них поставлю СЛОВО» [25, 256]. Епітет «малий» пов’язаний з дитинністю (а Царства Божого чекають діти, бо вони легко поступаються один одному, забувають про образи, вміють виправляти свої помилки, навчаються, не тримають злоби в душі), інший епітет «німий» говорить про молитовну зосередженість тих, кого ганьблять, а вони мовчки, нікому не скаржачись, дбають про свій духовний рівень, моляться за спасіння кривдників, не зосереджуються на тому, що їм зроблено, а єднаються з Творцем, з Ісусом (Він, навіть помираючи у неймовірних муках  на хресті, випрошував помилування для мучителів, благав Отця: «Прости їм, Господи, бо не відають, що роблять»). Це Святі, які дбають про добро і вірять у СИЛУ МОЛИТВИ, знаючи: Господь почує – і станеться диво.

У Євангелії від Марка читаємо: «… і хто з-між вас хоче бути першим, хай буде рабом усіх» [див.: 1, 10: 44].  В деяких перекладах Святого Письма (наприклад, за редакцією Івана Огієнка) Господніми Рабами називали себе Апостоли (Павло, Петро, Юда), пишучи Cоборні Послання до народів. За художнім вимислом (може, за сприяння якихось апокрифічних джерел) російського письменника М. Анчарова, Раб – найкращий умілець мідіян.  Раб, з почутого на проповідях, як правило, працює зі страхом, бо боїться покарання (виняток – праведник).

Під поняттям «СЛОВО», яке буде на сторожі цих осіб, можна  розуміти БІБЛІЮ і сказане в НІЙ.

Інша група персонажів твору – багатії зі злобою в серці та «медоточивими устами» (вираз «медоточиві уста» мав би сприйматися лише в позитивному сенсі і символізувати чистоту,  –  як на язику, так і в серці, – бо походить з обіцянки Бога поселити ізраїльтян на землі, яка «тече молоком і медом»; на жаль, у Шевченковому вірші він набирає іншого сенсу). Ці люди живуть у гріхах: брехні, ненависті, захланності, люблять розкоші та гостювання –  і не вміють ставати кращими, наповнені лукавим пожаданням, не розуміють, що таке любов, як до Творця, так і взаємна: «Один на другого кують Кайдани в серці. А словами, Медоточивими устами Цілуються і часу ждуть, Чи швидко брата в домовині З гостей на цвинтар понесуть?» [25, 229]. Вони, мабуть, будуть покарані після смерті. Слова, якими охарактеризовано гнобителів,  різкі,  осудливі.

У деяких переспівах псалмів використаний образ блаженного (щасливого) чоловіка, який цікавить таких митців, як Іван Франко, Ліна Костенко, Віра Багірова…           

Другим віршем з циклу «На старі теми» Іван Франко намагається відтворити найнижчий (?) біблійний рівень блаженності («Блаженні всі, що надіються на Господа»), бо до вищого рівня («Блаженні всі, що надіються на Слово Боже і зберігають Його» та «Блаженний той, хто через Нього не спотикнеться») людина, яка молиться, але здатна «диким криком» пробуджувати сумління людей [див.: 27: 148 – 149], ще не дійшла. Згідно з Нагірною проповіддю Ісуса Христа, щоб стати щасливим, необхідно бути тихим (тобто у будь-якій ситуації радісним у Богові: милим, лагідним, покірним, тим, хто визнає правду, навіть приниженим, делікатним, ввічливим, доброзичливим, скромним) [див.: 17, 4 – 6], залюбленим у Спасителя, з безперервною вдячною МОЛИТВОЮ В СЕРЦІ.

Лірична героїня Ліни Костенко, зі свого боку, констатує: «Блажен той муж, воістину блажен, котрий не був ні блазнем, ні вужем» [28, 216]. І вона має рацію, бо бути блазнем чи вужем – велике горе, подолати яке по-ХристиЯнськи можуть хіба що упокорені Святі, які нівелюють себе перед Всевишнім: Йому служать, задля Нього стають диваками багатьом. Один із них – Андрій – навіть прізвисько набув – Юродивий. Такі Люди тісно єднали(ють) себе з Ісусом, Який є для всіх Усім, відчували(ють) муки несприйняття світу, приводили(ять) інших до каяття і навернення. Блазні ж та «вужі» (до цієї категорії людей відносять, приміром, Степана, одного з героїв драми «Бояриня» Лесі Українки) назагал служать земним господарям, їм далеко до розуміння Бога, однак, і вони подекуди здатні на подвиги, як це зробив карлик Рачок з історичного повістєвого циклу Богдана Лепкого «Мазепа», тому насміхатися над ними не варто. Карлик Рачок  дуже влучно зауважує: «Люди ніяк розуміти не хочуть, що й блазень іноді має право, щоб на нього дивилися поважно. І блазень чоловік. Усі ми кінець кінцем лиш люди». [29, 384]. Він не був винуватий, що народився хворим. Ця зболена істота чесно виконувала функцію гетьманського сміхотворця, навіть віддала життя за свого правителя, тому й вартує уваги.

А знаменитий гетьман Іван Мазепа відомий нам і як творець пісні – псалма барокового періоду. Згадаймо: Прихилюся до Ісуса, Тож мні [О]отець і [М]матуся, Тож мні радість і утіха , – Тим позбуду всего лиха [див.: Слово благовісту : Антологія української релігійної поезії // Упоряд. Т. Ю. Салига. – Львів: Світ, 1999. – 784 с.].

Не зовсім обережною, як не гірко, є й поважна віком сучасна християнська письменниця Віра (Мирослава) Багірова (автор 36 книг). Переспівуючи перший Давидів псалом (існує думка, що саме він відображає життя Йосифа – Обручника Пречистої Діви Марії, глави Святого Сімейства), лірична героїня,  на жаль,  підтримує  думку звичайної світської особи, яка  шукає щастя  у земних матеріальних речах, у розкошах, є  далекою до розуміння вимог Любові Христа: «1. Щасливий чоловік, що радиться з побожним. Не ходить з грішним, із блюзнірами не йде. 2. В законі Господа милується заможно. Бо у законі день та ніч йому пройде» [30, 6]. За Святим Письмом, усі грішні, а хто каже, що він не  грішний, – говорить неправду.  Ісус прийшов, щоб врятувати винуватців, навчав їх, ходив з ними, зрештою, помер за них на хресті. А нині у Святому Причасті дає нам Своє Тіло і Кров для споживання після Покаяння і Сповіді, чекаючи за це від нас вдячності і возвеличення. До речі, Ісус називає щасливими людьми не заможних, а тих, хто постійно перебуває у єдності з Господом – мисленням, словами, вчинками,  – хто не прив’язаний до багатств, хоч може й мати їх, із задоволенням ділиться ними, як святий Спиридон-чудотворець, хто готовий на будь-яку жертву заради Христа,  вміє відчувати свою ницість перед Всевишнім, покланятися Йому всім серцем, ставати навколішки, щоб виблагати прощення і допомогу, знаючи, що він всього лише Його творіння, Його непотрібний слуга; та бідних, на зразок Лазаря, які не мають матеріальних дібр, щоб пропонувати іншим, є зневаженими, часто  хворими, які одержують допомогу від Всевишнього  і, попри всі негаразди і муки, славлять Його: «20. Блаженні вбогі (інший варіант: «ВБОГІ ДУХОМ»), – бо ваше царство Боже» [1, Лк. 6: 20];  «24…Горе ж вам, багатим, бо ви одержали втіху вашу» [1, 6: 24]. 

Прикро, що ряд авторів переспівів Давидових псалмів не здатні (а чи не пробують(?)) порадити читачеві щось миле для Бога, спрямувати його на дорогу духовності. Губиться основа псалма. Може, вони навіть не усвідомлюють що  на першому плані у такому творі мусить бути Господь. Увагу ліричного героя, його плачі, скарги, замилування необхідно спрямувати в повній покорі до єдиного могутнього Рятівника. А оскільки Ісус уже відкупив людство Хресною Смертю і витерпів усе з великою Любов’ю до Отця, а тепер  приходить до нас у Пресвятій Євхаристії, під виглядом Хліба і Вина, Які ми споживаємо  для свого добра, то сучасні псалми мусять бути кращими за Давидові.

У захопленні Творцем перш за все необхідно вшановувати Найсвятіше Ісусове Серце, яке «палає великою Любов’ю до людей» [13, 6], прагне «обдарувати їх дорогоцінними скарбами» [13, 6]. Воно не пошкодувало нічого. Воно вичерпало та знищило Себе, щоб довести, як сильно любить їх.!» [13, 7].  Сам Спаситель хоче, щоб ми дали Йому свої серця (Старий Завіт), аби Він очистив їх від закаменілості (інколи навіть від злоби!), зробив чутливими (за словами свящ. Михайла Віх(о)тя, наші серця – це ті ж бурдюки, про які оповідає Євангелія: чисті, наповнені любов’ю до Всевишнього серця  здатні зрозуміти і сприйняти Нове Вино (Христову Науку)). Господь вимагає безперервного благоговіння перед Його Божественним Серцем, переповненим жертовною Ніжністю. Про таке просить Ісус вибрану святу Маргариту(-)Марію Алякок, тричі  з’являючись їй у 1673-1675 роках  (цей факт знаходить певну спорідненість зі знаменитою поезією Івана Франка «Тричі мені являлася любов». Мабуть, Каменяр знав про появу святій черниці Улюбленого і Господа, однак, маючи душу, яка ще не належить повнотою Всевишньому, зобразив інше: ставлення чоловіка до коханих осіб протилежної статі,  відтворив біль ліричного героя, який шукає потіхи і розради в комусь, але не зауважує Творця («горе тому серцю, яке задовольниться чимось меншим, ніж Бог» [4, 3])). Варто виходити на дорогу, яка веде до Ісусового Серця для того, щоб зрозуміти суть Його Любові до нас, поглибити свою любов до Нього, перепрошувати та прославляти Спасителя, надолужуючи працею опушене, не виконане .

Сюжетну канву твору для возвеличення Всемогутнього можна й корисно будувати на окремих уривках з Біблії чи іншої духовної літератури, на художньому описі тих благ, які Господнє Милосердя дарує нам щодня.

Яскравим  зразком відображення Ісусової Любові і Величі може служити навіть новела львів’янина Олега Когута «Трон в океані», написана з розповідей моряка, який у 80-х роках ХХ століття служив  на Тихоокеанському флоті (див.: Діти Непорочної: Релігійний журнал ХристиЯнської родини. – 2004. – № 2. – С. 12 – 13). Напрошується думка, що офіцер, який зустрівся з Вічним Творцем і і «повернувся у човен із сяючим від щастя лицем»: «Суворість на його обличчі змінилася лагідністю, самовпевненість і зарозумілість – щирою усмішкою, атакуюча рішучість – уважним і дружнім поглядом, навіть мужність  у рисах обличчя проявлялася чітко, але вона була якоюсь урівноваженою, тихою, сонячною» (С. 13), – був вибраний Богом, щоб навертати, свідчити про існування  Господа, руйнувати мислення носіїв комуністичного режиму, карати їх. «Лейтенант розвів руки в сторони, підняв їх трохи вище голови і розімкнув стиснуті в кулаки долоні. На обох п’ятірнях чітко й переконливо, ніби відбитки фотосвітлин, було видно (Г)голову Ісуса Христа у (Т)терновому (В)вінку. А по (Ч)чолі Спасителя стікала (Ж)жива (К)кров» (С. 13). Лейтенанта кудись забрали. «Лише по кораблях флоту поповзли чутки – одні про те, що військові медики багато разів робили … пластичні операції на долонях, замінюючи шкіру, та лише нова шкіра приживалася – як обличчя Христа знову чітко проступало на ній. Правдивою виглядала чутка, що лейтенанта оголосили душевнохворим і замкнули у невідь-якій психушці» (там само).

Цей факт не просто заполонює увагу читача, а вчить поклонінню Йому і оспівуванню  неймовірних Мук:

                              Твій біль завис високо на хресті,

                              На дереві утраченого раю,

                              Слова останні у земнім житті

                              В болючу пам’ять аж до дна впадають [7, 6].

Дивлячись на Розп’яття, прославляючи Благоговіння Богородиці і Святих перед Спасителем, можна писати захоплюючі художні твори з багатоплановою композицією. І це було би  корисним.

Так хочеться  не завдавати Спасителеві тяжких терпінь, а радше знайти крапельки спільного й відмінного між Ним і собою («Не дай нам, Боже, межі перейти й Ісуса бачити в земній людині: ми ледь-ледь схожі носимо хрести, а вже єднаємось із тягарем Месії». – Б.В.), дбати про служіння Йому, викоренити гріхи і вади з наших буднів, не ранити Його, а звеличувати (і в літературі!) Його Болі, Його Рани.

Поклоніння Його Ранам Христос називає ЛІКАМИ для сьогодення. «Мені дуже важко, – говорив наш солодкий Спаситель до своєї покірної слугині (сестри черниці Марії-Марти Шамбон. – Б.В.), що є душі, які вважають, що набоже(н)ство до Моїх Ран є чимось дивним, не гідним уваги і не відповідним для них. Тому воно остигає і забувається.

У небі маю Святих, які відзначаються великою набожністю до Моїх Святих Ран, але на землі немає майже нікого, хто б мене в цей спосіб почитав» [12, 14 – 15].

Особливе місце Ісус відводить  возвеличенню Рани Пресвятого Боку, називаючи її Раною Любові, «з якої випливають палаючі промені» [12, 38].

Якщо б  письменники, натхнені любов’ю до Христа, постійно відтворювали справжній образ Його, скажімо, зраненого («Пробили мені руки й ноги, всі мої кості я міг би полічити» [1, Книга псалмів 22, 17 – 18]), хоч би так, як це зробив ієрм. Даниїл Сікора, ЧСВВ [див.: 8], тоді сказані Божим Сином Слова: «13. Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що людям замикаєте Царство Небесне! Самі не входите і не дозволяєте ввійти тим, які бажали б увійти» [1, Мт. 23: 13], –  не стосувалися б їх.  Адже тим, хто прославляє муки Богочоловіка,  Господь «освітлив серця» [1, Друге послання апостола Павла до корінтян 4: 6].

Святе Письмо та й література загалом надають достатньо уваги таким художнім деталям, як світло і темрява. («Художня деталь – засіб словесного та малярського мистецтва, якому властива змістовна наповненість, символічна зарядженість, важлива композиційна та характерологічна функція. Через деталь значною мірою виявляється спосіб художнього мислення митця, його здатність вихопити з-поміж безлічі речей чи явищ таке, що у сконцентрованому, спресованому вигляді економно і з великою експресивністю дає змогу виразити авторську ідею твору» [ 34, 731]).      

Євангелія проводить чітке розмежування між світлом (добром) і темрявою (злом), бо єдність не безпечна, не завжди призводить до повної перемоги світла:

       «4. .. .і життя було – світло людей. 5. 1 світло світить у темряві, і не пойняла його темрява» [1, Йо. 1: 4 – 5];

       «33. Ніхто не світить світла й не кладе його у сховок, ані під посудину, але на свічник, щоб ті, що входять, бачили ясність. 34. Світло твого тіло – твоє око. Коли око твоє здорове, все твоє тіло світле; коли ж воно недуже, все тіло твоє темне. 35. Гляди, отже, чи світло, що в тобі, не є темрява. 36. Коли, отже, все тіло твоє – світле й нічого темного не має, воно буде все в світлі, так, наче б освічувало тебе  (своїм) сяйвом» [1, Лк. 11: 33 – 36].

Зі свого боку, Іван Франко, добрий знавець змісту текстів Святого Письма (він навіть його перекладав, з обережністю застосовуючи біблійні мотиви у своїх художніх працях (гарна поема Каменяра «Мойсей» є зразком особливої толерантності у співпраці з описом подій у Чотирикнижжі (Вихід)), порівняно, для прикладу, зі складною філософською драматургією Лесі Українки. Про її користь для читача розповідає книга Блаженнішого Святослава Шевчука та Оксани Забужко «Апокриф. Чотири розмови про Лесю Українку»). «Морітурі» Івана Багряного, на жаль, не варто згадувати. Своє ставлення до таких творів дуже добре передає Кардинал Жюль Сальєж у нотатці «Зловживання словами», констатуючи на небезпеці спотворення  фактів чи речей, предметів, ставлення до осіб через це явище (зловживання): «Der Missbrauch von Worten führt früh oder spät zur Verdrehung der Dinge. Man spricht vom Evangelium des Kommunismus und vergisst, dass das Wort „Evangelium“ die Frohe Botschaft bedeutet… Man spricht von den „Aposteln des Marxismus” und vergisst, dass Apostel Zeugen der Wahrheit sind“ («Зловживання словами рано чи пізно призводить до спотворення справ. Говорять про євангелію комунізму, а забувають, що слово «Євангелія» означає Радісну Звістку (Радісне Послання)… Говорять про «апостолів марксизму», а забувають, що Апостоли є Свідками Правди.») [див.: 3,“Missbrauch von Worten“ ].

В одному з листів (до Я.М.Рошкевича), Іван Франко, як і апостол Павло, хвалиться «своїми немочами», зауважуючи, що «все бачить у темному (чорному) світлі» [26, 37] («Dein immer aufrichtiger und alles schwarz sеhender Johannes Franko» («Твій, завжди  відвертий, що все бачить чорним, Іван Франко» (переклад довільний)) [26, 35]). В іншому (адресований Ользі Рошкевич) характеризує свої думки про їхнє майбутнє: «Признаюся тобі, що послідніми часами стараюся насилу якнайменше думати о тобі, тому, що ті думки наводять мя на сумніви о нашім будущім житті. Я з гарячковою нетерпеливістю кидаюся до різнородної роботи, рад би-м де-небудь винайти опору, щоби на ню відтак мож було опертися. Я стараюся заняти весь свій час працею, думати о героях своїх повістей, а не о будущім своїм житті. Ба, не можучи оборонитися й тих думок, я чіпаю їх в свої руки і перероблюю на повістярські мотиви… Ох, коб лише сили, супокою, тихого, безпечного життя – а всі ті картини і характери вийшли би так стрійно і цільно на світ, що наша література мусила би зробити «зворот направо» [26,  90].

«Темне світло» Каменяра літературознавець Світлана Луцак сприймає як «оксюморон, що переходить у світоглядну метонімію» [35, 31]). (Нагадаємо: «Оксиморон – різновид тропа, що полягає у сполученні різко контрастних, протилежних за значенням слів, внаслідок чого утворюється нова смислова якість, несподіваний експресивний ефект» [34, 517]. «Метонімія – різновид тропа, близького до метафори, в якому переноситься значення слів з певних явищ та предметів на інші за суміжністю» [34, 457]). Постає проблема, як викоренити зі свідомості та з серця зневіру, різного роду сумніви, образи, нечисті думки, спокуси, гордість, злість, пожадливість, гнів? Все це  – темрява, плоди діл злого духа. Безумовно, через пильний пошук «того, що Господеві подобається» [1, Послання апостола Павла до ефесяи 5: 10]: молитву, просьбу й перепросьбу, пошук власних провин і намагання звільнитися від них через постійну участь у Богослужіннях,  роботу, яка б вела до єдності з Христом (адже це «має бути на першому місці» [14, Кн. 2, 100]).

Прикро, бо Іван Франко не зауважує, що його працю інколи поглинає марнота, в яку «затягуються» і читачі. Залишилися не вирішеними стосунки з Ольгою, з її батьком священ(н)иком, а насамперед з Богом, Який просить:

           1) «Працюй лише заради Моєї Любові» [14, Кн. З, 80];

           2) «Що тобі потрібно? Навколо чого крутяться твої думки? Натренуй волю, щоб думки поверталися до Мене. Споглядай Мене у повній покорі, вмираючого від Любові до вас на хресті» [14, Кн. 2, 100]);

           3) «Тягнись серцем до Бога. Дозволь Йому викупати тебе у Своїй  Любові. Прийди до Його вівтаря і прославляй Його, дитя Моє» [14, Кн. 2, 100]).

Зрештою, зроби своє серце вівтарем, на якому «вогонь Божественної Любові мусить постійно палати» [2, 32].

  А тепер звернімо увагу на важливість таких художніх деталей, як «віра Богові» і «сумніви».

За Святим Письмом, «23. … хто скаже цій горі: Двигнись і кинься в море, та не сумніватиметься у своєму серці, лише віруватиме, що станеться те, що каже, – то буде йому так» [1, Марко 11: 23].                            

Знаменитий Каменяр навіть не бореться з сумнівами. Вони долають його, спрямовують у гріх (де з’являється сумнів, там потрібне очищення совісті Сповіддю і споживанням Господнього Тіла і Крові). Як не прикро, письменник про це не дбає, навіть духовні розмови, мабуть, не тішать  його.       

Нитка байдужості у ставленні до сумнівів не подолана й досі. Скажімо, свого часу увінчаний Державною та висунутий на здобуття Нобелівської премії п. Ігор Калинець у вірші «Ісус іде по воді» (збірка «Ісус») також не зауважує важливості віри Богові у єдності з відсутністю сумнівів у власних силах, тому спрощено передає слова Ісуса, сказані апостолові Петру: «Маловіре, чого засумнівався?» [1, Мт. 14: 31], – пропонуючи такий варіант: «Кожен утоне, як віри забракне» [26, 19] (пригадаємо собі: за Євангелією, людині досить такої віри, як зерно гірчиці, – і позитивний результат забезпечений). Художня дія, до речі, відбувається на Генезаретському озері, де особливо «відчувається початок великої Христової справи, яку Він носить у Своєму Серці. Тут відчувається запрошення до чогось великого,  ще не відомого, але справжнього, тут відчувається простір» [9, 60 – 61].

У вірші «Ісус іде по воді» зовсім  звично, але гідно описані дії Спасителя:

Він може позволити собі іти по воді, бо ж Він Бог.

Не задумуючись, чи то земля, чи вода, іде, як по тверді [24, 19].

Зате люблячому Христа і задивленому в Його велич скромному рибалці Симонові (Петру) «приписано» один з найтяжчих гріхів – гордість («Він гордо окинув усіх, мовляв, дивіться – іду» [24, 19]), – а це, звичайно, не припустимо, бо не відповідає правдивості  зображення. Проблема не зовсім вдало підібраного слова, як уже згадувалося раніше, призводить до перекручування фактів, що є дуже небезпечним явищем (гріхом) для автора та читача (принагідна пропозиція: творчу співдружність Василя Стефаника, Леся Мартовича та Марка Черемшини небхідно називати «Трійкою покутян». Таким чином вдасться не образити Пресвяту Трійцю. Межі в цьому плані (не на користь  собі та майбутнім поколінням) перейшли і засновники альманаху «Русалка Дністрова», однак, вони були священ(н)иками, які дуже люблять Творця і намагаються в усьому уподібнитися до Нього, а за свої прогріхи  одержують покарання, як правило, хвороби («… кого Бог любить, того Він карає…» (Святе Письмо)).

Гірко також, коли дехто, пишучи про монашество, яке відійшло у вічність, добирає факти, за котрі, м’яко кажучи, не погладиш по голові автора статті (йдеться про книжку з оксиморонно «оригінальною» назвою «Звичайні незвичайні священики» [див.: 19]  і запропоноване для читання  у ній. Якщо вдалою  є  публікація  про  ієромонаха-студита Себастіяна Дмитруха,   то написане про владику Софрона Мудрого, має гіркі прогалини Щоб говорити про таку ПОСТАТЬ, треба її ЗНАТИ і РОЗУМІТИ, забути про світськість (бути намоленим, хвилюватись і дбати про неї). Впевнена: якщо б про владику Мудрого писав архі(и)єпископ Володимир Війтишин чи єпископ. Йосафат Мощич, зрештою, митрофорний протоієрей Олег Каськів, зміст був би зовсім іншим, навіть дуже потрібним для інформації та  повчання).

Творячи щось нове на основі Святого Письма, мусимо оперувати відомостями дуже обережно, хоч би так, як це робив Богдан Лепкий, – зі щирою повагою до Всевишнього та Його послідовників. Будьмо певні: святі Кирило й Методій створили азбуку для поширення віри у Господа, а не для розквіту світської, часто шкідливої уяви. Згадаймо: відомості про Меру  та вихід ізраїльтян з  Єгипту, мабуть,  послужили появі «Зачарованої Десни» Олександра Довженка, написанню якої передувало, звичайно, прочитання «Захара Беркута», в якому факти зі Святого Письма  по-мистецьки, з допомогою художнього засобу метаморфози («Метаморфоза  – перетворення однієї форми образу на іншу, видозмінення тропа. В складі метаморфози – придієслівний орудний відмінок, що виконує додаткову семантичну роль при предикаті, коли суб’єкт мовлення зазнає постійних перевтілень» (34, 455)),  «одягнені» Каменярем у світські фантазійні елементи.

Зрозуміло, що на формування художнього мислення Богдана Лепкого (чистота у ставленні до Господа)  вплинули родинні священичі зв’язки.

А от інший син свяще(н)ника, колишній семінарист Іван Левицький, дуже влучно характеризує свою трагедію – світського письменника, – вибравши псевдонім для літературної діяльності  – Нечуй (мабуть, боляче було, що не «спалює» його постійна всепоглинаюча  любов до Творця, яка мусить охоплювати кожного священика, а він, митець, зосереджує свою увагу на змалюванні не настільки важливого). Згадаймо: два апостоли носили ім’я Симон (у перекладі – «той, хто чує», за словами ієрм. Порфирія Шумила, ЧСВВ, а також –  «молитва, вислухана Богом»): Симон Кананій, з яким пов’язана біблійна розповідь про перетворенння Ісусом води на весіллі у надзвичайно якісне вино, що, за єврейським звичаєм, є символом любові та радості, та Симон, син Йони, якому Господь відводить особливе місце у християнському житті:   «… ти – Петро (скеля) [1, Мт. 16: 18]…», «18. І на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, – і сили адові не переможуть її. 19. І ключі тобі дам від Царства Небесного, і що на землі ти зв’яжеш, те зв’язане буде на небі, а що на землі ти розв’яжеш, те розв’язане буде на небі»! (Мт. 16; 18-19 // Біблія, (,) або Книги Святого Письма Старого і Нового Заповіту(,) із мови давньоєврейської й грецької на українську наново перекладена. К.: Нове Життя Україна, 1992).

Необхідно й нам вчитися хоч трохи чути Господній Голос, щоб випадково не стати виноградарями, котрі, за словами ієрм. Корнилія Яремака, ЧСВВ, викинули з виноградника Творця, Який дає в оренду таланти і просить прославляти Його ними.  Дивно: розуміємо, що лагідна провідна Божа Долоня є в усіх сферах буття, але не завжди віддаємо хвалу за подароване нам.

Буває й так, що деякі художні твори не слід читати: вони можуть нашкодити змістовим наповненням або окремими сентенціями. Сюди належить навіть художньо-документальний твір Ореста Левицького «Єзуїтська преподобниця», бо автор, не маючи мислення, піднесеного до висот, пише про те, що стало не досяжним на ту пору для його розуміння.

Не варто забирати виділений Богом дорогоцінний відрізок часу школяра чи студента на вивчення літератури, яка відволікає читача від захоплення Ісусом і Святими, і подає ці образи (особливо Його) у неправдивому, викривленому ракурсі.

Скажімо, завдяки окремим художнім діям чи миттєвостям  душа навіть не хоче згадувати змісту відомої драматичної поеми «Свіччине весілля» («Пісня про Свічку»), але сама назва драми спонукає до написання іншого твору – з щедрим наповненням його християнськими мотивами, використанням багатопланової композиції з промовистими притчами:

       1) про дів зі Святого Письма, які чекають на нареченого – Христа, – щоб увійти у весільний покій. Гарне пояснення цього повчання можна почути з уст свящ. Романа Микієвича чи прочитати у книжці ієрм. Порфирія Шумила, ЧСВВ («Христові притчі». – Івано-Франківськ, 2018, – С.13 – 15)). Ярослав Ткачівський  уже спробував писати про них, за що й одержав нагороду.

        2) про свічку, яку запалив від святого Полум’я з Горбу Спасителя лицар – хрестоносець Раньєро ді Раньєрі, довіз вогонь до Флоренції – і він запалахкотів на вівтарі Катедрального Собору Блаженної Діви Марії [див. про це дет.: 25, 35 – 45].

Тоді твір «заграє», стане корисним для багатьох.

 Безперечною є геніальність обдарування Кобзаря. А як добре було б змальовану ідилію усім відомого «Садка вишневого коло хати» доповнити мотивами «Слави Творцеві Світу» святого Франциска з Асижу [див.: 15, 5 – 6] і порівняти принагідно з «Плачем Ярославни» зі «Слова о полку Ігоревім», подивляючи переваги мислення Святого; аналізуючи вірш «N N. Мені тринадцятий минало», – підкреслити трагедію ліричного героя через нестачу великої любові до Бога, яку мають Праведники. Він не може молитися, як мала дитина, чомусь не просить Всевишнього про подолання своїх проблем чи навіть бід, а знаходить утіху в поцілунку дівчини, яка всього лише є Божим творінням і також потребує захисту Неба, хоча  її  поява – це розрада, послана  Райськими Силами.

Навіть найменші літературні «прогріхи» у використанні Святого Письма призводять до втрати Радості (а це один із 9 плодів Святого Духа!) і зв’язку з Богом. Так, уже згадувана раніше улюблена українцями поетеса Ліна Костенко в одному з віршів з циклу «Осінні карнавали», не використавши первинне значення слова «осанна» («спаси нас ласкою». – Святе Письмо), віддала хвалу не Богові, а осені, й одразу відчула тугу і відтворила її («о сум!») [див. дет.: 28, 321].

Звернім увагу, наскільки б змінився пафос цього вірша, якщо би він мав приблизно такий зміст (звичайно, до художнього дару великої поетеси дотягнутися  важко):

                                  Осінній день, осінній день, осінній!

                                  О сірий день, о сивий день, о синій!

                                  Осанна, Отче Наш! О так! Осанна!

                                  Невже це осінь, осінь, о – та сама?! 

                                  Останні айстри за вікном вже славлять Бога.

                                  Ген килим, витканий із птиць, летить над полем. 

                                  Посланець Божий літо взяв, Посланець Божий.

                                  Хоч  плаче коник серед трав, та Вишній Голос

                                  Мелодику прегарну дав для тих, що просять

                                  Помилування й каяття, – про це голосять.

                                  Їм стеляться на Небесах величні блага,

                                  Якщо приємна на землі тяжка наснага –

                                  Молитву болем оросить

                                  За тих, хто терпить,

                                  І Милосердя  ублагать

                                  Для вже померлих.

Осінь – це  Божий дарунок для нас, тому переважає радість від її приходу над смутком за пройденим відрізком часу. Сивина –  ознака мудрості. Життя не закінчується. Далі чекає щось краще.   

У листопаді Церква відводить особливу увагу молитвам за померлих. Його називають навіть місяцем чистилищних душ (за Святим Письмом, ніщо нечисте не входить у Боже Царство). Вважається, що, якщо за життя на землі людина не стала носієм Христової Любові, Його Світла, не зробила Його основою свого існування, душа мусить якийсь період страждати в потойбіччі, тужачи, що чимось образила Велич Творця. Для її порятунку необхідні наші молитви. Їх потребують навіть ті, хто помирав за відстоювання Господніх Напоумлень [див.: 1, Послання апостола Павла до євреїв 11: 35 – 40], «40. бо Бог зберіг нам щось краще (йдеться, мабуть, про можливість щоденної участі у Святій Літургії, Сповіді, прийнятті Святого Причастя. – Б.В.), щоб вони не без нас осягли досконалість» [Там само. – 11: 40]. Тож будьмо вдячні Всевишньому за все, як це робила Найсвятіша Діва, щоб Він, Який полюбив нас, а Її перш за все, «відвічною любов’ю», «тим і зберіг … ласку» [1, Єремії 31, 3], допоміг чесно й сумлінно виконати свою функцію в житті.

                                          Література

 1.  Святе Письмо Старого і Нового Завіту / Переклад тексту Іван Хоменко, 3- й ЧСВВ.- Рим: вид-во о.о. Василіян, 1988.

2. Ліґуорі, св.. Альфонс. Дванадцять кроків до святості. – Львів. – Жива Вервиця, 2013. – 128 с.

3.  Saliege Jules. Der Christ von heute: Losungen und Gedanken: Otto Walter AG. – Otten (Schwitzerland), 1950. – 151 S.

4. Кровлі-Буевей, о.Матео. Година нічної адорації в родині. – Львів: Добра книжка, 2014. – 64 с.

5. Барбарич, о. Славко, ЧОФ. Дай мені своє зранене серце. – Львів: Добра книжка, 2013. – 144 с.

6. Бузе, о. Нова зірка Кармелю. Життя благословенної Марії від Розп’ятого Ісуса, Кармелітки Босої. – Львів: Добра книжка. – 2008. – 224 с.

7. Мендрунь, о. Василь – Богдан. Дари всепітої любові: Поезії. – Львів: Місіонер, 1999. – 192 с.

8. Сікора, о. Даниїл, ЧСВВ. Безцінна жертва. – Львів: Місіонар, 2016. – 127с.

9. Шумило, о. Порфирій, ЧСВВ. 40 днів стежками Святої Землі. – Івано – Франківськ, 2015. – 104 с.

10. Паньків, о.Роман. Дар небес. – Брошнів, 2004.

11. Листопад Антоніна. Всевишній зеніт. Псалми (благоговійні поетичні роздуми). – Івано-Франківськ: Нова Зоря. – 2009. – 192 с.

12. Сестра Марія – Марта Шамбон і Найсвятіші Рани Спасителя. – Львів: Добра книжка, 2013. -104 с.

13.  Дорога до Серця. Духовні практики / Упоряд. Йосиф Воробець. – Львів: Добра книжка, 2010. – 80 с.
14. Рінґ Ріта. Господня блакитна книга: У 5 т. – Львів: В-цтво Пастухів Христових;  Добрий пастир,  2008 – 2012. –  Кн. 2. – 202 с.; Кн. 3. – 208 с.

15. Квіти Святого Франциска / Пер. з італ. о. Й. Ананевич.- Львів: Свічадо, 2009. – 244 с.

16.  Випробувані, як золото в горнилі. – Львів: Колесо, 2013. – 208 с.

17.  Католицький вісник. – 2015. –  № 5. – С. 5.

18. Ранні отці Церкви / за ред.. Марії Горячої. – в –цтво УКУ. – Львів, 2015.

19. Звичайні незвичайні священики / Упоряд. Василь Карп’юк. – Брустури: Дискурсус. – 2017. – 728 с.

20.  Юркевич П. Вибране. – К: Абрис, 1993. – 397с.

21. Псалми Милосердя / Пер. Т. Окіс. – Львів: Свічадо, 2016. – 96 с.

22. Брезіцький Роман. Дорога до раю. – Львів: Добра книжка, 2010. – 40 с.

23. Домашенко Тетяна. Ангели – охоронці. – К – Вишневе, 2018: Духовна вісь. – 160 с.

24. Калинець Ігор, Лозинський Тарас. Ісус: Літературно – художнє видання. – 2003. – 50 с.

25. Шевченко Тарас. Твори: В п’яти томах. – К.: Дніпро, 1978. – Т. 2. – 365 с.

26. Франко Іван. Зібрання творів : У 50 т. – К.: Наукова думка, 1986. – Т. 48. – Листи (1874-1885). – 768 с.

27. Франко І.Я. Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наукова думка, 1976. – Т.3. – Поезія. – 448 с.

28. Костенко Л.В. Вибране. – К.: Дніпро, 1989. – 559 с.

29. Лепкий Богдан. Мотря. – Львів: Червона калина, 1991. – 389 с.

30. Багірова Віра. Славення: поезія релігійної тематики. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2009. – 160 с.

31. Баран Євген. 2016 – український!  // Перевал. – № 1 – 2. – 2016. – С. 2.

32. Баран Євген. «2017 – рік української революції…» // Перевал. – № 1 – 2. – 2017. – С. 2.

33. Новий тлумачний словник української мови: У 3 т. – К. : Аконіт, 2006. – Т. 3. – 862 с.

34. Літературознавчий словник – довідник / Р.Т. Гром’як, Ю.І. Ковалів та ін… – К.: ВЦ «Академія», 1997. – 752 с.

35. Луцак С. Історологічність образних домінант письменника (на матеріалі творчості Івана Франка) // Слово і час. – 2003. – № 5. – С. 31 – 38.

36. Катрій, о. Юліан. Перлини східних отців: 2-е вид., доп. – Львів: Місіонар, 1988. – 344 с.

Богдана  Вальнюк, кандидат філологічних наук