Минеться все. Зів’януть квіти,
І твій скінчиться вік крутий.
Та й на межі, одній у світі,
Вклонися матері своїй.
Микола Будлянський «Смак пізнього яблука»
Усе мине: минаємося і проминаємося, але любов до матері, коханої, України – вічність…
«Мати (читаймо також – Україна. – Б. Д.) передала дітям не тільки життя, вона їх навчила рідної мови, довірила їм повільно зібране протягом віків – духовну спадщину, яку одержала колись на зберігання вона сама, – скромний запас традицій, понять і легенд, усе, що відрізняє Ньютона і Шекспіра від печерного жителя» (Антуан де Сент-Екзюпері, «Планета людей»). У цьому й суть «Материзни» (духовної, розумової спадщини від матері), про яку не раз нагадував Пантелеймон Куліш.
Жінка, жона, дружина, кохана – ще з козацьких часів в Україні була гарантом «державницького дому», що ґрунтується на пошані жіночої гідності, материзни (духовної, розумової спадщини від матері) у вихованні дітей:
Забудеш рідний край – тобі твій корінь всохне.
Вселюдське замовчиш – обчухраним зростеш.
Павло Тичина
Життя – це незвідана таїна моментів памʼяті пошани до жіноцтва. Пізнати й полюбити жіноцтво – означає прямувати до цілісності людини Божої правди: «Ой ти, дівчино, з горіха зерня, / … / Ой ти, дівчино, ясная зоре!» (Іван Франко) чи в Едмунда Спенсера (Переклад Дмитра Павличка): «Принадливий горіх, та шкаралуща / На ньому неподатлива й гірка»… Щаслива людина, коли зустрічає оте єдине дароване Богом кохання, бо кохання першим і останнім не буває – вона єдина і вічна. Невипадково єгипетський фараон Рамзес Великий на пам’ятнику своєї улюбленої дружини Нефертарі написав: «Тій, завдяки якій сяє сонце…». І це було понад 3200 років тому.
Кажуть, що чоловіки назавжди залишаються дітьми, бо не народжують. Тож намагаюся осмислити цю таїну… На мить зупинилося серце, і по ньому скотилася суха сльоза. Пам’ять серця читає з книжки «Синопсис» Петра Кралюка фрагмент тексту: «Повертаємось до човна. І бачимо диво дивнеє. Біля води сидить маленька дівчинка. Це в селі, де самі старики! Вона бавиться. Але якось по-дорослому.
– Як тебе звати? – питаю.
– Славою.
– А ким будеш, як виростеш?
– Мамою».
Боже, як же багато значить для матері-українки, України одне-єдине чарівне слівце, сказане дитиною! «Вічність була до приходу твого на світ, чоловіче, – / Буде вона й по тобі…» (Леонід Таррентський). МАМОЮ – таїна людського життя…
Але ж життя незвідана таїна… Осмислення сутності життя утримується на грані двох безодень: безодні нескінченності Всесвіту і безодні небуття (за Паскалем). Правдою живе людина, правдою ж вона все перемагає, правдою торує свій шлях до вічності… Будьмо чесними перед собою – і будемо чесними перед Богом та іншими людьми… «Чи вистачить на все життя любові? / Чи вистачить життя на всю любов?» – запитує Оксана Лозова у своїй поетичній книжці «Час не минає». Справді, він не минає, адже час залежить від нас і від того, як ми його наповнюємо. У Всесвіті ж він не має ні початку, ні кінця…
Є моменти, коли й слова вже нічого не важать: «…у нічній темноті сліз не приховуй своїх» (Овідій, «Ліки від кохання») – відчуваю лише вагу гіркої й болючої думки. Людина, позбуваючись свого тілесного існування, продовжує жити в дусі, у спогадах, у серцях живих людей… Пам’ять… Пам’ять – сльоза, як весняна роса, нею живемо вдень та вночі: «Дай мені, Боже, / хоч єдину сльозу!»:
Ми ще живі, коли нас хтось кохає,
коли на вічну пам’ять споминає,
хустинку прикладаючи до віч.
Ірина Калинець, «Шлюб із полином»
Ми від природи обмежені й поверхневі, до того ж самі про це не відаємо. Темну сторону Місяця важче розгледіти. Саме про ці речі роздумує Нассім Талеб у книжці «Чорний лебідь». Ми суть те, чого не розуміємо, якщо не побільшуємо наших знань… Щоб жити, людина мусить навчитися думати… Сенс буття людини, народу – примноження інтелекту, духовності на основі третьої невидимої сили, в процесі осягнення форми (лат. – краси) життя з Богом, щоб в усіх проявах її діяльності думка випереджала дію: «Бога річ божії справи творити, / А чоловіка – по-людському жити» (Менандр).
У передмові до книжки Овідія «Любовні елегії. Мистецтво кохання» Андрій Содомора застерігає: «Овідій не раз наголошував: його любовна поезія – це щось одне, а життя – щось інше: “Вір мені, вірші мої і життя моє – різні то речі: / Муза моя – до забав, я – до чесноти горнусь”… Звернемо увагу хіба ще на одну думку, таки напрямець адресовану нашому часові – багатій на винаходи, але враженій такими болячками і такій вразливій, дарма що технічно оснащеній, добі: “Хитра природо людська, ти сама себе перехитрила: / Надто вигадлива ти – тільки ж на шкоду собі!» («Грайливий світ Овідієвих “ЛЮБОЩІВ”»). Живімо так, щоб в цьому ГРАЙЛИВОМУ СВІТІ горнутись до ЧЕСНОТ… І ще така слушна думка: «Насамкінець згадаймо слова Евріпіда, чию тему, міф про Медею, ще замолоду брався опрацювати Овідій: “Дочкою часу Справедливість названо: / Вона, хай пізно, але прийде й вкаже нам, / Хто з нас лихий, хто добрий”» (Андрій Содомора. «Усміхнена муза Овідія: поважне – у грайливому». У кн. Овідій, «Ліки від кохання»)…
Є таки сльози речей: «Іноді хочу побути наодинці з цим загадковим Вергілієвим рядком, що проснувався у моноліті епосу, мов тендітний, що й помітити годі, прожилок: Sunt lacrimae rerum et mentem mortalia tangunt. Є таки сльози речей, і що смертне – торкається серця» (Андрій Содомора, «Сивий вітер»)…
Порозмислюймо над таїною цього тексту…
Я написав над морем на піску
Її імʼя, але набігли хвилі
І змили ту роботу нетривку,
Та знову я накреслив букви милі.*
Знать, інтуїція підказувала Едмунду Спенсеру, що людина, позбуваючись свого тілесного існування, продовжує жити в дусі, у спогадах, у серцях живих людей: «Закон, що сила не пропадає, має загальне значення, бо він править не тільки фізичним, але й інтелектуальним світом» (Ірина Фаріон, «Мовний портрет Івана Пулюя»). І ще одне означення: «Закон непропащої сили в світі людських відносин, культури – це істина. Істина не зникає. Де правда – там повинна бути перемога»…
Вона сказала: «Кинь зарозумілі
Жадання час і смерть перемогти.
Все – прах на світі. Навіть на могилі
Моє імʼя зітреться від сльоти!»
«О ні, – промовив я, – не згинеш ти!
Мій вірш здолає всіх віків припливи…»*
Тільки мудра людина вміє бути вдячною. Тож вклонімося коханій і матері, щоб наша вдячність була якомога більшою. Намагаймося зберегти в памʼяті речі, споріднені з вічністю, – любов до матері, коханої. Речі, споріднені з вічністю й вдячністю, вчать нас мислити. Світ не може бути зрозумілим до кінця…
————————————————————
*Процитовано фрагменти вірша англійського поета Едмунда Спенсера (1552/1553–1599) в перекладі Дмитра Павличка.
Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів
Leave a Reply