Гуцульські виднокола життєпису геніального Франка

Немає жодного куточка на Гуцульщині, де б не знали і не шанували імені генія української літератури Івана Яковича Франка.

Карпатський край вічнозелених смерек, шумливих потоків, сріблястих водоспадів і швидкоплинного Черемошу невід’ємно  ввійшов у життя й творчу біографію письменника, давав йому фізичні і духовні сили, закарбувався талановитими творами в його поетичному та прозовому доробку.

Першим твором, який Франко, будучи студентом-першокурсником,  написав, як сам висловився, для заробітку, була повість про Олексу Довбуша та його побратимів-опришків. Під назвою «Петрії й Довбушуки» автор опублікував її у шостому числі студентського журналу «Друг» за 1871 рік, який мав наклад усього сто примірників.

Сам І. Франко дуже критично оцінював твір, зауважуючи на ще не «виробленій мові» та недосконалій композиції повісті.

Однак повість звернула на себе  увагу професора Омеляна Огоновського, який згадав  про неї у своїй «Історії літератури руської» (1893р.), а пізніше —вже в 1908 році — професора учительської семінарії з Чернівців Василя Сімовича, який попросив дозволу передрукувати цю повість у «Бібліотеці для молодіжі», яку він видавав (твір опублікований у 1913 р.).

Твір вражає читача чисельним відтворенням різних суспільних верств — від найвищих до найнижчих (князь і священник, міщани й селяни, багаті та бідні, крамарі, корчмарі, християни, євреї, злодії тощо), що було новим на тоді і свідчить про сміливість молодого автора. Так само сміливо автор показує час дії: основні події сюжету відбуваються в 60-тих роках XIX століття, але низка епізодів перенесена у XVIII століття, що також було новинкою для галицького письменства.

Автор не без романтичного флеру зобразив опришківство XVIII століття та його ватажка Олексу Довбуша, яке у наступному, дев’ятнадцятому столітті, трансформувалося в розбій та грабіжництво, що також заставляє читача задуматись над  подібними метаморфозами.

Молодий Іван Франко у своєму першому великому творі не боїться поєднувати реальність з фантастикою, а навіть і з містикою, відходити від історичних фактів і конкретики, використовувати народні перекази і легенди про Довбуша та опришків, переосмислюючи їх для висловлювання власних ідей про працю та освіту задля народного блага.

З огляду на нинішні глядацькі запити повість Івана Франка «Петрії й Довбущуки» має достатньо потужний кінематографічний потенціал і могла б стати основою для успішної екранізації.

Вартувало б й українським видавництвом, як-от, до прикладу, «Дискурсові», що має вже низку опублікованих книг про Гуцульщину та гуцулів, також звернутися до цієї ранньої Франкової повісті й надати можливість сучасному читачеві ознайомитися зі змістом цього непересічного белетристичного твору. Гадаю, книжка б успішно розійшлася, тим паче в рік 170-го ювілею письменника.

Важливе місце в біографії Івана Франка і його  зацікавленні Гуцульщиною займає етнографічна експедиція 1884 року, організована «Кружком етнографічно-статистичним» для студіювання життя і світогляду народу. Зазначимо, що гурток був заснований  при «Академічнім братстві» 1883-го року й з цього приводу Іван Франко писав Михайлові Драгоманову 27 жовтня 1883 року, що не знає, чи буде з тої муки хліб, але на всякий спосіб докладе і докладатиме роботи, щоб хоч що-небудь вийшло.

Й от у пору студентських вакацій, наступного 1884 –го року, було вирішено здійснити мандрівку рідним краєм. 17 квітня в газеті «Діло» з’являється «Відозва до руської молодіжи», в якій повідомляється мета цього заходу  та два маршрути. Вказується і вартість: перший — 3,5 золотих, другий —  13 золотих.

Перша мандрівка починалася із Дрогобича і завершувалася у Болехові, тривалістю з 27 липня до 3 серпня.

Другий маршрут пролягав по Гуцульщині: розпочинаючись у Станіславі 3-го серпня, пролягав до Коломиї, а звідти — гуцульським селами й стежечками, гірськими хребтами й сходженнями на карпатські вершини. Ось його докладний опис: після візиту до Коломиї —  Делятин — Дора — Микуличин — Говерла — Піп Іван — Шибене — Жаб’є — Устеріки — Кути — Вижниця. Мандрівники мали бути в дорозі з 3-го до 20-го серпня.

Восьмого липня 1884 року у друкарні НТШ побачила світ «Мандрівнича літопись», про яку газета «Діло» повідомила своїм читачам, поінформувавши, що ця «літопись» написана добрими гумористичними віршами Івана Франка з описом майбутніх  місць подорожі, а також із програмою концертів, що їх дадуть студенти в різних місцях мандрівки по Галичині й зокрема, Гуцульщині.

Учасникам експедиції І.Франко відкривав красу карпатських ландшафтів, чарівних куточків незайманої природи, які, можливо, багатьом молодим людям відкриваються вперше:

Вітай, Чорногоро! Піднебні шпилі

Високо під хмари зняла ти,

З ребер кам’яних  легіони цілі

Джерел і річок розлила ти.

17 серпня зазначено:

Ось Жаб’є, гуцульська столиця. Нема,

Мовляють, села понад Жаб’є.

І тут же наступні рядки:

І більшого лиха шукати дарма,

Чи ж люд той зовсім воно заб’є?

Незважаючи на бадьорий, інколи жартівливий тон, Іван Франко звертає увагу друзів по мандрівці на злиденність гірських поселень, визискування верховинців орендарями, корчмарями, розповідає про страшну пивницю в селі Устеріках — підвал, в якому поліцейський урядовець Грдлічка, зловісно відомий розправами над гуцулами, катував своїх жертв.

І.Франко пише:

Не пиво лежить в нім  — гуцульськая кров

На стінах ще ржавіє до дня,

Мандатор Грдлічка опришків поров

В тій ямі — гуцульська се Кодня (11, с. 5-10).     

До постаті цього чиновника-садиста Іван Франко звернеться також і в оповіданні «Гуцульський король», яке написав під впливом розповідей  мешканців Верховинщини. Правда, твір письменник не завершив, він зберігався в рукописі. Вперше був надрукований у 1948 році у виданні Львівського університету «Іван Франко. Статті і матеріали. Збірник перший», упорядкованому М.Возняком.

Оповідання ввійшло до 22-го тому п’ятдесятитомного зібрання творів Івана Франка, випущеного київським видавництвом «Наукова думка» (1979р.).

Під час мандрівки, після прибуття в Коломию, Іван Франко зустрічається з Теофілом Окуневським, який запрошує його до Яворова, до гостинної садиби батьків — священника Іполита Окуневського та його дружини Теклі. 7-го серпня вони відправляються з Коломиї до цього високогірного села. Дорога хоч неблизька, але цікава — неповторні краєвиди, сонце у високості, запах скошеного сіна із царинок та садовини у серпневій стиглості. Теофіл — правник, адвокат, громадський і політичний діяч, випускник Віденського  університету — був дуже цікавим співбесідником. Всього на два роки молодший від Франка і так само відданий справі служіння своєму народові (був у 1899 році обраний депутатом Галицького сейму, у 1897-1900 та 1907-1918 — послом до Австрійського  парламенту), він ділився з Франком своїм баченням майбутнього галицького краю, необхідності освіти для народу  та боротьби за державне існування.

У Яворові Іван Франко багато наслухався цікавих історій про опришків і гору Стоянів, де вони збиралися, ознайомився з гуцульськими ремеслами і, зокрема, з дереворізьбленням та мосяжництвом.

Як згадують діти Франка, Петро та Ганна, у тата був подарунок від іменитого яворівського артиста різьби Юрка Шкрібляка, якого вважають основоположником цього виду декоративно-прикладного мистецтва на Гуцульщині. На неодноразові прохання Федора Вовка, українського антрополога, археолога та етнографа, який листувався з Франком від 1879 року, цю коштовну різьблену тарілку віддали  йому, а той, в свою чергу, подарував її одному з петербурзьких музеїв (до слова, в 1904 році Федір Вовк зробив антропологічні знімки І.Франка (в анфас і в профіль) у Львові, під будинком Грушевських, що сусідили з Франками).

Дні гостювання збігли досить швидко, і 14 серпня 1884-го року Іван Франко вертається до Львова, але зачарування привітним гуцульським селом ще довго тепліє в його серці. Фактично, як вважав Р. Горак, з Яворова й розпочинається глибоке, й на все життя, захоплення великого письменника Гуцульщиною (3, с.132).

До праці! До діл! До науки! —

ці слова із Франкової програми до студентської мандрівки впали на добрий ґрунт і визначили особистісну траєкторію не однієї молодої людини і переходили з покоління в покоління. Деякі строфи вступу «В дорогу» сподобали собі українські пластуни, і вони стали використовуватися в марші цієї молодіжної організації, бо ж насправді заклично й енергійно кличуть до громадського чину:  

Гей же в дорогу,

В ясную путь,

Скинути з серця тривогу,

Вільним повітрям дихнуть!

Варто зазначити, що організатором цієї молодіжної формації разом з Олександром Тисовським та Іваном Чмолою у 1912 році був син письменника Петро Франко.

Значне зацікавлення для сучасного читача мають спогади про Івана Франка,його дітей Тараса, Петра та Ганни (в заміжжі Ключко) вміщені у збірнику «Іван Франко у спогадах сучасників» (Львів, 1956), а також окремі видання  «Іван Франко» авторства Петра Франка (Львів, Апріорі, 2019), «Для Тебе, Тату» Анни Франко-Ключко (К.: Ярославів вал, 2010). Вони проливають яскраве світло на творчу особистість письменника і містять величезний фактаж для його біографії, повніше змальовують Франка як людину і неперевершеного майстра художнього слова.

Гуцульщина у спогадах найближчих до письменника людей — його дітей — постає як місце сили, джерело натхнення для великого митця, а для його сім’ї — як чудовий казковий край, населений добрими людьми і казковими духами карпатських лісів, полонин і таємничих печер.

Петро Франко пише у своєму спогаді «Іван Франко зблизька», що найкращі вакації переводили ми в горах, чудових Карпатах. Наперед їздили до Косова (до Павликів), але весь час мешкали у Печижаків (12, с.382).

Обійстя цих гостинних господарів  знаходилося на Монастирському, на вулиці, що тоді називалася Покутська,  — північно-західній частині міста. Туди вела нерівна возова дорога, яка в’юнилася поміж осель та ще й до того перетиналася доволі глибоким стрімким потоком, який у дощ швидко наповнювався водою, що стікала зі стрімких схилів і часто виливалася на дорогу та людські подвір’я. 

Про один такий приїзд до Косова  на вакації розповідає Анна Франко-Ключко:

«Пригадую собі, якось ми приїхали з великим розгоном майже до самого мосту. Коні зупинились і не хотіли далі йти. Була ніч, темно, дощ. Тато зліз з воза, щоб поглянути, в чому справа. Виявилося, що підмитий недавньою зливою міст щез із землі. Нас, сонних, переляканих і мокрих, переносили якісь люди через бурхливий потік на той бік, а потім перетягали воза з пакунками й кіньми. Пізно вночі ми приїхали до якоїсь корчми, пили тепле молоко з жидівськими «ґуґлями»-булками й лягли спати на твердих лавах, застелених жидівськими перинами.

Ранком виявилося, що ми вже в Косові, недалеко від хати, де ми мали перебути ціле літо. Поснідавши, ми забажали йти до наших господарів полями, в той час, коли віз поїхав дорогою через місто. Нам довелось іти великим лугом, порослим високою травою, повною розкішних пахучих квітів. І досі сняться мені той луг, ті квіти, той запах, той легенький теплий вітерець, а я поміж них, молоде дівча, — біжу й підстрибую, щаслива й радісна» (9, с.131).

 Косів припав до душі Франковій сім’ї своїми ошатними будиночками у фруктових садах, пишними квітниками перед вікнами садиб, які були гордістю косівських господинь і милували очі літникам, або, як іще називали курортників, «люфтівникам». Серед фруктових дерев переважали сливи, які щедро родили і з плодів яких у Косові варили знамените густе повидло без цукру. Сливи були скрізь: вони звисали з гілок, що перехилялися через огорожі й падали на голови  перехожих, фіолетово виглядали із трави, задивлялися у прозорі вікна будиночків, мовби любувалися своєю стиглою вродою, наповнювали повітря п’янким солодким ароматом.

У Косові, який мав великі поклади солі, чоловіче населення чисельно було зайняте  роботою на жупі, тобто соляній копальні, яка в історичних документах згадується 1472 –го року як одна з найбільших на Покутті й завдяки якій виникло «Косів-містечко».

Інша частина косів’ян  займалася ткацтвом. Як згадує Анна, дочка Франків, її вразило те, що і чоловіки (в основному), і жінки, ба навіть підлітки зранку до вечора  сиділи за верстатами. Тонкі полотна, не гірші від європейських, килими, ліжники, рушники, обруси, запаски, пояси і ще багато іншого виходило з їх умілих рук.

«В кожній хаті, в  одній половині, — великий, майже на цілу кімнату, ткацький верстат. На тих верстатах невсипущі руки ткачів ткали тоненькі полотна з льону, що куди перевищали світової слави ірляндські полотна, ткали килими з старовинними взорами, прикрашуючи ними хати, накриваючи лави, вироблялиліжники на постіль, запаски, що їх носили жінки замість спідниць — чорні на будень, а червоні, перетикані золотом і сріблом, — на неділю й свята. Люди ласкаві й привітні, хоч бідні, бо жидівські п’явки, як і всюди в Галичині, обсідали нарід і смоктали з нього живущі соки» (9, с.132).

Правда, заробітки від цієї невсипущої праці були мізерні: весь ткацький промисел був у руках євреїв, які скуповували виготовлену продукцію й перепродували її на великих промислових ярмарках у Львові, Варшаві, Кракові, Відні та інших європейських містах. Ткачі ж отримували скромну винагороду, якої ледве вистачило на потреби сім’ї.  Мало кому вдавалося щось викроїти на будову нової хати чи, скажімо, на те, щоб навчати дітей у гімназіях чи університетах.

У Косові Іван Франко знаходив дуже багато для своєї наукової та літературної праці. Він розмовляв з новими людьми, обговорював з В. Гнатюком етнографічні матеріали, зібрані на косівських теренах (подружжя Гнатюків також у той час влітку відпочивало в місті).

Іван Франко близько познайомився з родиною Джуранюків: зупинявся на літні ферії також і в сім’ї ткача Петра Джуранюка (1886 рік). Мав приязні стосунки з Іваном Джуранюком, Лелетом Василем, Пістуняком Стефаном, ткачем Довбенчуком Василем, братами Кременюками — Дмитром та Михайлом, студентом Андрієм-Миколою Кошаком та іншими. Гостював у сім’ї Абрисовських  — отця Йосипа  та його дружини Юлії в селі Старому Косові, де також у свій час побували Леся Українка, Михайло Павлик, Михайло Коцюбинський. У гостинному домі Абрисовських знаходили затищок для відпочинку  художник Іван Труш із дружиною Аріадною, щоліта тут перебувала Ольга Кобилянська, яка приятелювала із сином Абрисовських — художником і композитором Савином.

Познайомившись із Марком Черемшиною у Відні в 1897 році, Франко, завдяки його розповідям, вперше побував  у тому ж році на косівському храмі, де був захоплений великим здвигом людей, святковою атмосферою, барвистими строями гуцулів, що, як живі потічки, звідусюди стікалися на міський майдан. Урочистий звук дзвонів, усміхнені обличчя, привітання «Єк дужі? — Добре, єк ви?, побажання «Дай Боже, нарік дочекати такої днинки!» хвилювали серце і наповнювали його радістю.

А як дослідник-етнограф І. Франко просто розкошував від багатства матеріалу: що не село — то інша вберя, що не слово — перли многоцінні, а шляхетне, культурне поводження, мовні етикетні формули (братчику солоденький, кумцю срібні та гожі, пишна ґаздинько та ін.) — зачаровувалися й заставляли слухати і слухати, запам’ятовувати й записувати.

Але  тут вартувало б зробити певну заувагу: Франко, як і Павлик зі своєю сестрою Анною, мали в містечку над Рибницею славу «соціалістів» (ще не забувся  сфабрикований процес 1878 року, інспірований за доносами війта Петра Кабина), тому не всі місцеві жителі, боячись переслідувань влади, охоче йшли на контакт із письменником. Зрештою, їх можна зрозуміти: у кожного свої клопоти, щоденні турботи, праця задля шматка хліба… І якщо з якоїсь причини порушувався  цей звичний триб життя — це виглядало на катастрофу.

Проте у Франка часу на розмови було обмаль: він працював по 5-6 годин підряд зранку і після обіду, трохи відпочивши, знову брався за роботу.

А надворі — літо, і з ним — діти, які вимагали до себе уваги, прагнули розважатися. Франки всією сім’єю ходили в ліс, де батько вчив дітей розрізняти їстівні й неїстівні гриби (і цю науку малеча швидко опанувала), вони збирали ягоди — пахучі суниці, малину, ожину. Вирушали купатися на річку Рибницю, любили шумливий водоспад, утворений перетином стійких скельних порід, що має висоту близько двох з половиною метрів. Водоспад складається з двох частин: «гуку» — прямовисного потоку води, що біжить з висоти, і «шуму» — частини річки, куди згори спадає вода, утворюючи «киплячий» котел. Малим «Франчатам» таке купання приносило неабияку втіху, і батькам майже силоміць доводилося забирати їх додому, пильнуючи, щоб діти не перекупалися й не застудилися.

І. Франко, змалечку закоханий у риболовлю, й у Косові знаходив час для улюбленого заняття. Річка Рибниця тоді ще виправдовувала свою назву, й письменник зі своїх виправ ніколи не повертався голіруч. У швидких потоках водилися пструги, і Франко, як зазвичай, ловив їх руками. Петро Франко згадує, що мама чудово готувала рибу у сметані, яка всім дуже смакувала. У Франковій сім’ї також любили молоду картоплю з грибами, а для письменника це була чи не найулюбленіша страва. Коли з «тихого» полювання Франко повертався  з рижиками, дружина квасила їх у чорнолощеному горшку, посоливши та приклавши зверху плоским камінцем. Франки залюбки ласували ними разом з печеною картоплею.

Спілкуючись із дітьми, Франко був лагідний, усміхнений і навіть за пустощі їх не картав. Мати була строгішою і часто казала, що батько їм потурає. Однак загалом діти були слухняні, виховані й своєю поведінкою  не соромили батьків.

Після напруженої праці Франко грався зі своїми Франчатами, жартував, сміявся. Вечорами часто всі разом затягували якусь народну пісню, що їх поет знав безліч і задушевно виконував своїм приємним баритоном. Тоді в хаті панував особливий настрій, що налаштовував і малих, і дорослих на переживання драматичного сюжету пісні, й переживання були такими глибокими, що в молодших дітей — Петруся та Гандзі (так ласкаво називав доню Іван Якович) — бриніли сльози на очах.

Хата Печижаків, у якій проводила вакації Франкова сім’я, була велика, на дві половини, із широким коридором (хоромами). Франки, очевидно, займали одну половину (двоє дорослих і четверо дітей), яка мала дві кімнати. В іншій половині жили господарі. Хата знаходилася в саду, до неї вела доріжка, обсаджена двома рядами слив, перед вікнами росли квіти. Хата мала парадний вхід спереду з високими сходами і ще одні двері ззаду, також із ґанком. Збоку була криниця, біля якої Іван Франко щоранку вмивався й обтирався холодною водою.

У вільні години І. Франко любив роботу біля сіна. Він умів косити, громадити сіно, складати його в копиці (приїжджаючи в Нагуєвичі влітку, він з дружиною й дітьми охоче трудився в полі на жнивах). Робота на сінокосі приносила йому велике задоволення, як рівно ж, і спілкування з косарями.

Франкові діти змалечку допомагали по дому. Тому на відпочинку вони охоче збирали сливи та яблука, що падали з дерев, допомагали мамі варити варення, мили і нарізали яблука на сушениці.

Праправнуки родини Печижаків надали світлини будинку, в якому Франко перебував на косівських феріях. Будинок зберігався донедавна. Правда, це вже не була власність Печижаків.  Його двічі продавали, розповідає Роман Печижак:після смерті баби Марині (з роду Павликів), якій у 1980 –му було 92 роки, тато з братом продали те ґаздівство.

На жаль, десь із десять чи трохи більше років тому хата згоріла. Зараз там усе заросло дикими кущами і бур’яном.

Іван Франко привчав своїх дітей до здорового способу життя, якого дотримувався сам. Вранці всі робили гімнастичні вправи, милися холодною водою, часто бігали на вранішні купелі до річки (якщо дозволяла погода), робили довгі піші прогулянки на околиці Косова чи в ліс, піднімалися на Замкову гору, Зіняків верх, на Голицю.

Не виключено, що Франко чув місцеві легенди, зв’язані  із цими місцями, але у його творах вони не відображені, хіба, можливо, у фольклорних записах.

У 1899-му  році в кінці липня на ринку в Косові відбулася несподівана зустріч Ольги Франко, Олени Гнатюк із їмостю Волянською, дружиною отця Олекси Волянського, який служив парохом у Криворівні. Олена Гнатюк доводилася двоюрідною сестрою Волянській, тому зустріч була по-родинному теплою і щирою. Їмость запросила п. Гнатюкову відвідати Криворівню, на що та радо погодилася. А щоб їй було приємніше в подорожі (28 км з Косова до Криворівні), взяла з собою до товариства Франкову дружину.

Обидві пані були зачаровані краєвидами, що відкривалися їх очам, і хоча Олена Гнатюк уже гостювала й раніше в Криворівні у свого вуйка отця Йосифа Бурачинського, вона не переставала захоплюватися розташуванням села, долиною Черемошу, вінком гір, що оточував поселення, високим небом і літнім сонцем.

Жінки постановили собі, що наступного, 1900-го року, обов’язково на ва-каційний період приїдуть саме в Криворівню разом із родинами.

І дійсно, в липні 1900-го року Ольга Франко з дітьми та панство Гнатюки приїхали в омріяне село. Вони поселилися на Заріччі, на правому березі Черемошу: Володимир і Олена Гнатюки — в хаті дяка Михайла Мойсейчука, а Ольга Франко з дітьми — в хаті Проця Мітчука, місцевого ґазди на прізвисько Цім’юк.

І. Франко з якихось причин приїхати не зміг, і сім’я відпочивала без нього.

Наступного 1901-го року, письменник приїхав у Криворівню разом із дружиною та дітьми й відтоді аж до 1914-го (за винятком 1905-го, 1908-го рр.) бував там щоліта.

Це звичайне село поміж гір несподівано набуло дивної метаморфози й перетворилося на осередок науки, літератури, мистецтва.

«На літній час Криворівня була малими українськими Атенами, куди збиралися найкращі уми тодішньої України, і тут під подихом гуцульського повітря, сонця, серед шуму Черемошу набирали сил до праці. Тут родилися серед дискусії нові гадки й зав’язки  до поважних письменницьких і наукових праць. Літні гості Криворівні — це були переважно люди великої науки та знань, була це українська аристократія духу», — писав Іван Куровець у «Іван Франко у моїх спогадах» (5, с.374).

У Криворівні І. Франко відразу став найпомітнішою постаттю серед усіх літників, а в їх числі були, крім Гнатюків, Михайло Грушевський із сім’єю, Михайло Коцюбинський із сином, Федір Вовк, Гнат Хоткевич, його діти та багато інших наукових і культурних діячів як із Галичини, так і з підросійської України.

Про перебування Івана Франка у Криворівні й недовіру до нього тодішньої влади, що трактувала великого письменника, попри його всенародну популярність, як «неблагодійного», писав і  лікар, громадський діяч, посол Галицького сейму Іван Куровець.

І. Куровець був одружений із дочкою криворівнянського священника К. Бурачинською, й тому часто гостював у батьків дружини в «цих малих Атенах».

З усіма знаменитими відпочивальниками знався особисто і мав дружні стосунки. Він розповідає, що кожної неділі та свята Франко і Грушевський та інші письменники ходили до місцевої церкви на богослужіння, а по відправі йшли до місцевого священника о. Волянського на розмову. Про це один із довколишніх парохів доніс єпискові Г. Хомишину, і той «зробив строгий виговір о. Волянському й зажадав оправдання, як він як католицький священник дозволив входити до церкви не католикам, як Франко, проф. Грушевський (обидва були православнії), а ще до того приймав їх у своїм домі. За цей «злочин» попав о. Волянський у єпископа у велику неласку» (6, 28).

Про стеження (інвіґіляцію) за Іваном Франком І. Куровець дізнався й від самого письменника, який звернувся до нього, як до посла сейму, із проханням з’ясувати, на якій підставі Косівське староство вимагає від нього (і від Грушевського також) з’являтися  в урядову установу й відмічатися там про своє місце перебування.

«В цій справі вніс я в своїм часі запит в Соймі до уряду: яким правом і хто видав розпорядки щодо інвіґіляцій українських вчених в Криворівні. Одначе на мій запит до уряду, не зважаючи на понаглення, я не дістав відповіди» (6, 28).

Франко багато і плідно працював. У село він брав із собою цілі пачки книг, рукописів, коректури. Матеріали з газет, журналів, Наукового товариства Шевченка приходили йому і з поштою. Його феноменальна працьовитість не могла не дивувати. У цей час Франко створив свій так званий «гуцульський цикл», куди ввійшли «Буркутська романса», «Буркутські станси», оповідання «Терен у нозі», а в 1907-1914 рр. — поема «Терен у нозі», «Як Юра Шикманюк брів Черемош», «Гуцульський король», «Лук’ян Кобилиця»; написав поезії «В альбом пані О.М», «Блюдитися біса полуденного», спомин «У кузні», повість «Великий шум», «Притчу про Сліпця і Хромця». Зробив переклади старокитайських народних пісень, іспанських романсів, старонорвезьких балад.

Зацікавившись старошотландським епосом XV-XVI століть, береться за переклад балад українською мовою, оскільки в них його вабить не те, що головними героями є королі та члени королівських сімей, а загальнолюдський зміст, моральні риси дійових осіб, а ще об’єктивність та драматизм цих фольклорних творів.

Як митець, Іван Франко зачарований композицією балад, у яких розповідь не починається, звичайно, викладом про початок та обставини головної події, але зовсім «незамітно впадає in medias res (в саму суть (лат.), а дуже часто лишає найважливішу подробицю, вияснення конфлікту та ключ події на сам кінець. Із того погляду майже кожда наведена тут балада являється твором незрівнянного майстерства, блискавкою, що нагло освітлює найглибші тайники людської душі, найстрашніші тайни людського життя» (11, с.224).

Від 1-го до 14-го липня 1914-го року Іван Франко перекладає 23 балади, 24-ту завершує 22 жовтня цього року. Поет зізнається, що для нього, як і для німецького перекладача О. Л. Б. Вольфа, студії над народною поезією були найлюбішою розрадою серед фахових занять і не раз дуже прикрих життєвих обставин. Підбираючи тексти, найперше звертав увагу на їх художню вартість і національні особливості, історичне значення та  новизну їх для читача. Письменник вважав, що фольклор — це усна історія народу, яка не піддається фальшуванню.

Тому нації, особливо бездержавні, повинні зберігати її в своїй пам’яті, щоб залишити у спадок своїм нащадкам. Офіційна історія недоброчесними вченими пишеться й неодноразово переписується на догоду тим чи тим правителям, усна ж історія, зафіксована  у правдивих народних переказах, легендах, думах, піснях, передаватиметься із покоління в покоління, поки люди її пам’ятатимуть.

І. Франко не тільки сам постійно записував з уст народу його мудрість —він заохочував до цього своїх дітей.

Син Івана Франка Тарас згадував:

«Нам, дітям, натомість запам’яталося  перебування батька на Гуцульщині і його етнографічні нотатки в горах. Деякі легенди записував від селянки Бурачинської і використав їх у своєму гуцульському циклі, що складається з прозових і віршових речей і з мистецького боку не поступається чудовому оповіданню М.Коцюбинського  «Тіні забутих предків», що також узяте з гуцульського життя. Прислів’я, записані на Гуцульщині, використав батько частково в 3-томнім збірнику українських приповідок (Львів, 1901-1910). Скрізь, де побував батько з нами під час канікул, шукав і розпитував за старими рукописами та книжками, назбирав їх значну кількість, між іншим, і з Гуцульщини» (13, с.377).

Літо 1901-го року принесло Іванові Франку зустрічі з Лесею Українкою та її майбутнім чоловіком Климентом Квіткою. Наприкінці липня Леся по дорозі в Буркут зупинилася з Квіткою у Криворівні в домі місцевого пароха Олекси Волянського, де й побачилася із подружжями Франків та Гнатюків.

Першого серпня в листі до Ольги Кобилянської Леся Українка так описала враження від цієї зустрічі:

«Франко на сей раз справив якесь дивне враження: з тим чоловіком щось робиться, якийсь він наче приголомшений, мало говорить, почне якусь розмову, неначе й зацікавиться нею, а потім раптом знеохотиться, урве, замовкне або так-сяк докінчить почату фразу. Щось не чула я від нього сей раз тих цікавих літературно-філософських розмов, що давніше, — від політики відтягався старанно, хоч п. Квітка дуже намагався звернути розмову на політичні теми…» (8, с.262).

Друга зустріч Франка з Лесею Українкою відбулася вже у Буркуті. Сюди письменник прибув разом з адвокатом і політичним діячем Миколою Міхновським із Харкова та косівським адвокатом Лесем Кульчицьким (4, с.273).

Франко вже мав зовсім інший настрій. Він багато розмовляв, ловив пстругів (форель) і приносив їх Лесі, а вечорами своїм приємним  баритоном співав народні пісні. Климент Квітка записав тоді з його голосу 32 твори — «Ой ходить Іван понад Дунай», «Ой гук, мати, гук», «Сеї ночі із півночі, ще й кури не пі-ли…», «Жалі мої, жалі…». Поетеса записала від Франка пісню «Чому, сину, не п’єш, чому не гуляєш», яка її дуже вразила.

Відомий прикарпатський історик і краєзнавець Петро Арсенич за автографами на листівці з видом Буркута із сімейного архіву Стефанії Стефанович-Литвинович зумів установити життєвий шлях усіх, хто тоді, в липні-серпні 1901 року, відпочивали в цій карпатській оздоровиці. Дванадцятилітня Стефанія була тут разом з мамою Ольгою Стефанович, яка на цій листівці поставила дату 5/8-901, підписала «Спомин з Буркута» (1, с.17), і попросила усіх, хто там тоді перебував, підписатися на пам’ять. На лицевій стороні під зображенням відпочинкового комплексу підписалися: «Д-р Іван Франко», «Леся Українка». На звороті постали автографи ще 21 особа. Це були відомі люди в культурному й громадському житті Галичини, діяльність яких з приходом радянської влади оцінювалася як «ворожа», «націоналістична», і тому замовчувалася.  

Утретє Іван Франко і Леся Українка зустрілися в Довгополі у пароха Івана Попеля — людини освіченої, активної в громадських справах, який тоді саме балотувався до австрійського парламенту. Письменник вирішив ще раз скористати з нагоди, поки Леся була на Гуцульщині, щоб обговорити з нею і Климентом Квіткою справи літературні, народознавчі, видавничі та й політичні також, адже саме у той передвиборчий  для отця Попеля період політичних розмов у домі не бракувало.

Про цю зустріч із І. Франком Леся Українка також повідомляє у своєму листі до Ольги Кобилянської (8, 273). Дату зустрічі І. Франка і Лесі Українки точно визначити неможливо. Як припускає І. Білинкевич, «Франки також, повертаючись із Криворівні до Львова, поїхали через Довгополе, а потім подалися на Кути і Вижницю. Враховуючи, що канікули закінчувалися і Франковим дітям  2-го вересня треба було бути на шкільних заняттях (1-го вересня випала неділя), то приблизною датою їх зустрічі могли  б бути п’ятниця 30-го або субота 31-го серпня 1901 року (2, с.167-168).

Але через сильні дощі, що тривали до 10-го вересня й зробили гірські дороги майже непроїзними, Франкова сім’я також могла «застрягнути» в Довгополі. А коли розпогодилося — разом з Лесею чи окремо, — оглянути пам’ятник Шевченкові на Сокільській скелі по дорозі на Кути й Вижницю і залишити там свої автографи.

Народний поет із села Кобаків Дмитро Осічний запевняв, що він особисто бачив ці написи. Його розповідь мотивувала художника Петра Сахра написати живописне полотно «Іван Франко та Леся Українка на Сокільській скелі. 1901 рік» (1964).

Серед знайомих Івана Франка на Гуцульщині варто згадати двох старокутчан — адвоката Данила Кулика та священника і громадсько-політичного діяча Володимира Стефановича. Обидва вони дуже дорожили  приязню з великим поетом, радо приймали його в себе. Можна із точністю говорити про два візити І. Франкав Старі Кути, під час яких він відвідував о. Володимира та п. Кулика. Будинки Стефановича та Кулика — гарної архітектури, добротні, хоча й занедбані, стоять у селі до цього часу. Дім під номером 7А колишнього адвоката розташований на вулиці, названій іменем геніального поета, і там зараз мешкає сім’я Миколи Петровича Никифорака, який в радянський час очолював колгосп-мільйонер «17 вересня».

11-го липня 1989 року на цьому будинку було встановлено  барельєф Івана Франка, а поруч — меморіальну дошку, на якій викарбувані такі слова:

«У цьому будинку в 1901,1905 роках перебував великий український письменник, революціонер-демократ І. Я. Франко».

Як розповідає письменник Микола Близнюк, його дід Федір добре пам’ятав Данила Кулика, а також й Івана Франка. Адвокат був справжнім народним захисником, людиною дуже освіченою, мав у своєму домі велику бібліотеку. До нього й приїжджали видатні письменники Іван Франко, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Василь Стефаник… Розмови друзів сім’ї, атмосфера дому сформувала  характери трьох синів Данила Кулика, які й самі брали активну участь у громадській роботі, стали членами організації «Каменярів», названої так на честь закличного патріотичного вірша Івана Франка.

Тут Іванові Франкові добре працювалося: уважні господарі, затишний сад, за Черемошем, що поєднував свою шумливу вічну мелодію з ранньою піснею птаства, виднілася Овидова гора, що, за переказами, названа іменем останнього з поетів «золотої римської доби Овідія», який колись мандрував цими краями.

Микола Близнюк зазначає:

 «Повз будинок, як і через моє село Старі Кути, тече потік Каменець, який впадає в бурливий Черемош. Над потоком росли старі дупласті верби — свідки мого дитинства. Пам’ятали вони Івана Франка. Письменник любив стояти під їхнім верховіттям і вслухатись в гомінливу говірку мову потоку. Пам’ятали вони і Тараса Мельничука (7, с.54).

Іван Франко викінчував свою поему «Мойсей» саме тут, у будинку Данила Кулика, а завершивши роботу, читав йому і «Пролог» і «Пісні» (їх 20), з яких твір складається. Пізніше автор подарував поему Д. Кулику з дарчим написом.

Видатний український поет, лавреат Шевченкової премії Тарас Мельничук, який зазнав поневірянь в радянських тюрмах і таборах, часто бував у Миколи Близнюка, хата якого знаходиться по сусідству з будинком Д. Кулика, й із особливим почуттям  сприймав розповіді про приїзди Франка у Кути, роботу над «Мойсеєм», стосунки з патріотичною сім’єю Куликів. Він не раз проходив повз будинок, зупинявся над голосним потоком або в роздумах сидів під розлогими вербами на його березі. Мабуть, у той час він відчував невмирущий Франків дух, і це додавало сили до боротьби, до творчості.

Адже зовсім невипадково його духовний побратим, поет і в’язень сумління Василь Стус, звертаючись до України, писав:

Слався Україно!

На  одній із твоїх галузок — Галичині, з’явився новий Франко — Тарас Мельничук (7, с.54).

У той же час Іван Франко бував в іще одного свого кутського приятеля — отця Володимира Стефановича. Його дружина Ольга із дванадцятилітньою дочкою Стефанією були на водах у Буркуті в серпні 1901 року, де лікувалася Леся Українка і куди приїжджав Іван Франко. Саме вона попросила, щоб на листівці  із світлиною оздоровниці вони обоє поставили свої автографи.

Володимир Стефанович  —  греко-католицький священник, у 1899-му році його зі Стопчатова перевели на парафію в Кути. Однак він був не лише парохом, а активним громадсько-політичним  діячем, який мріяв про незалежну Україну й виховував своїх дітей палкими патріотами. Чи варто говорити, з яким зацікавленням  слухав він Франкового «Мойсея» в читанні автора?

Твір глибоко хвилював не лише дорослих  — сини о. Володимира заворожено  вслухалися в слова, неголосно, але проникливо проказувані їх гостем:

Народе мій! Замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу,

Людським презирством, ніби струпом вкритий,

Твоїм будущим душу я тривожу.

Від сорому, який нащадків пізних

Палитиме, заснути я не можу.

Франкові слова  були дуже співзвучні думкам, настроям Стефановичів. Вони глибоко западали в душу і кликали до чину.

Вірю в силу духу

І в день воскреслий твойого повстання! —

ці рядки, мабуть, стали кредо батька й синів Стефановичів, адже під час національної революції  о. Володимир Стефанович був посадником ЗУНР у Кутах, заступником голови Української Національної Ради Косівського повіту.

Після встановлення польської влади отець Стефанович за відстоювання інтересів українців був засуджений і ув’язнений у Коломийській тюрмі. Нечувана річ для людини його сану, але ворожа українцям влада не зважала на подібні речі.

Таким же поборником прав нашого народу був і син о. Стефановича — Теодор. Він воював за самостійну Україну — в лавах Української Галицької Армії, мав чин полковника, увійшов до Української Визвольної Організації (УВО), після створення Української повстанської армії став керівником старшинської школи УПА «Грегіт» на псевдо «Кропива».

Такі біографії підтверджують думку, що слово, коли воно падає на благодатний ґрунт, здатне вести за собою в загальнолюдській боротьбі за свободу і щастя.

***

Іван Франко, видатний письменник і вчений, своє життя і діяльність на багато років пов’язав із Гуцульщиною, краєм, де черпав фізичні та духовні сили, знаходив теми для творчості, здобув шану й повагу не тільки своїх сучасників, а й нащадків. Література стала справою його життя, справою душі — явище надто рідкісне у світі. І хоч немало пережив, вистраждав — усе ж твердо йшов своєю власною несхибною дорогою.

Не випадково, мабуть, причарувала й зманила його Гуцульщина, її підхмарні шпилі й верховини: далеко видно звідси, широке видноколо охоплював Франко геніальним зором своїм…

Література

1. Арсенич Петро. Леся Українка на Гуцульщині. — Івано-Франківськ, 2006. — 26 с.
2. Білинкевич І. І.Франко і Станіславщина. — Коломия, 2006.
3. Горак Роман. Задля празника. У сутінках: Романи-есе. — К.: Радянський письменник,1989. — 374 с.
4. Кобилянська Ольга. Слова зворушеного серця: Щоденники. Автобіографії. Листи. Статті та спогади /Упоряд., передмова Ф.П.Погребенника. — К.: Дніпро, 1982. — 360 с., іл.
5. Куровець Іван. Іван Франко у моїх спогадах //Франко Іван. О гарний ти, краю! /Упор. І.Пелипейко. За ред. В.Курищука. — Косів: Писаний Камінь, 2006. — 460 с.
6. Спомин про Івана Франка. Накладом «Нового часу». — Львів, 1927.
7. Тарас Мельничук у спогадах Миколи Близнюка. Інтерв’ю Василя Глібчука. — Косів: Писаний Камінь, 2018. — 66 с.
8. Українка Леся. Зібрання творів у дванадцяти томах. Том 11. Листи (1898-1902). — К.: Наукова думка, 1978. — 480 с.
9. Франко-Ключко Анна. Для Тебе, Тату. — К.: Ярославів вал, 2010. — 576 с.
10. Франко Іван. Українсько-руська студентська мандрівка 1884р.(уривки) //Франко Іван. О гарний ти, краю! /Упор.І.Пелипейко. За ред. В.Курищука. — Косів: Писаний Камінь, 2006. — 460 с.
11. Франко Іван. Старошотландські балади (передмова) //Франко Іван. Ось під нами Черемош ізвився (твори І.Франка, написані в Криворівні) /Упор. Г.І.Луцюк. — Косів: Писаний Камінь, 2016. — 316 с.
12. Франко Петро. Мої спогади про батька //Іван Франко у спогадах сучасників. —  Львів: Книжково-журнальне видавництво, 1956. — 596 с.
13. Франко Тарас. Мої спогади про батька //Іван Франко у спогадах сучасників. — Львів: Книжково-журнальне видавництво, 1956. — 596 с.

Аделя ГРИГОРУК