Моя оаза — сад рясного Слова,
Де кожне з них ядерне, не полова,
Якого прагне праведна душа
І уникає дурість гонорова, —
таким чотиривіршем розпочинає свій цикл «Оаза» Омелян Лупул, проголошуючи мету своєї поетичної праці, яка водночас є і життєвим та творчим кредо автора, де художнє слово — це правдиве дзеркало епохи, засіб боротьби за суспільні ідеали, мир і справедливість.
Емоційна наснаженість О. Лупула поетичних рядків, громадянська позиція письменника стверджують ідею служіння своєму народові та віру в перемогу світла над темрявою, свободи над рабством, миру над війною.
Ці його світоглядні позиції проартикульовані у найновіших циклах катренів «Поезія — то дзеркало епохи та «Оаза».
Омелян Лупул — український поет, прозаїк, головний редактор видавництва «Рута» Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича.
Він автор 38-ми поетичних видань та роману в новелах, дипломант XXIV і XXX міжнародних поетичних конкурсів у Мілані. Примірники книг О. Лупула «1000 байок», «Літо моє високе», «Свята земля» є у фондах паризької бібліотеки Симона Петлюри.
Прикметною рисою літературного доробку Омеляна Лупула є багатство віршованих форм, репрезентованих практично всіма видами строф — дистихами, терцетами і терцинами, п’ятивіршами, секстинами, септимами, октавами, децимами, ронделями тощо.
Однак таке розмаїття не є самоціллю для автора, а слугує для відтворення настроїв його ліричного героя, власних Лупулових рефлексій, його міркувань про людину та епоху, про непроминальні вартості, які не здатен здевальвувати час.
Форма катрена — одна з найулюбленіших для О. Лупула. Його катрени гнучкі, динамічні, багаті на різні ритмічні варіації, мають перехресне, суміжне чи кільцеве римування. Вони тонко передають найрізноманітніші інтонації — від розмовних, пісенних, піднесено-романтичних й до медитативно-філософських. Відповідна й тематика: віками вкорінена ідентичність, тяглість національно-християнської традиції, незнищенність українського духу, непоборність нашого народу, який жив, трудився, творив, хрестився на своїй землі ще у сиві старокняжі часи:
Мені потрапив якось раз до рук
Століть давноминулих стародрук
І ожили на кожній в нім сторінці
Прапращури мої — праукраїнці, —
схвильовано каже поет, називаючи себе нащадком далеких предків, які творили нашу історію. Про вікопомне хрещення Руси О. Лупул пише:
Такі діла творились надзвичайні
Тієї старокняжої доби:
Прадавня Русь хрестилась у Почайні,
Кружляли в небі білі голуби.
Поет говорить і про те, що усвідомлення себе народом із тисячолітньою історією завжди давало і дає нам сили протистояти в нерівній борні із займанцями-окупантами:
Ні ялиця наша, ні калина
Не сприймають духу поганина.
Де цей дух чужинця вирина,
Вигибає навіть сатана.
Інший катрен — жаска знайома картина сьогоднішньої воєнної реальності, яка, однак, не здатна знищити почуття краси в душі:
У бомбовім ховаюсь укритті.
І раптом — вальси Штрауса!.. Як ті,
Коли в душі юначій вирували
Чуття мої, високі та святі.
При читанні цих рядків перед очима постає рідна столиця зі зруйнованими будинками, потрощеними вікнами, висадженими дверима, запахом гару після недавнього найжорстокішого рашистського нічного обстрілу.
І долинає мелодія скрипки, під яку ніжний жіночий голос виводить ще-мні до болю в серці слова:
Як тебе не любити,
Києве мій!
Утерши очі після пережитого, хочеться звернутися до Самого Господа таким Лупуловим чотиривіршем:
Склади новий, о Боже, заповіт,
Такий, щоб на Землі заради миру
Глибоко закопав злий дух війни сокиру
Бодай на тисячу найближчих літ.
Вивірена часом класична форма катрена під талановитим пером О. Лупула набуває актуального змісту, звучить свіжо й по-сучасному оригінально.
Чарує поціновувачів і колористика Лупулових катренів — дуже світла, осяйна, мов на іконах: блакитно-біла й золотисто-сакральна. А щодо барв природи — то в найширшій своїй палітрі: ніжнозелена весняна й буйно-насичена літня, вохриста, фіолетова, відверто краплакова, брунатна й солом’яно-палева восени, в дні прощань із сонцедайною літньою порою.
Та є й трагічно-чорні кольори, що вмістили в себе жах смерті, невиплакані жалі через втрату найдорожчих людей, що ціною власного життя перегородили шлях рашистській навалі.
І в Омеляна Лупула перед очима постає біблійна алюзія — жертва Христа за наше відкуплення:
Не дай Боже, похоронку чорну
Ворон мені кине на льоту.
Поборю недолю непоборну
І святу згадаю «Пієту».
Осмислюючи нинішній день, забарвлений кривавим полум’ям війни, Омелян Лупул все ж сповнений віри в світле прийдешнє для України та українців і звертається до нас такими рядками:
Роде Роксолан і Ярославен,
Бог на тебе вказує перстом:
Будь вовік благословен і славен
Під святим Андрієвим хрестом!
Вірмо, що так і станеться, бо ж по вірі нашій і воздасться кожному з нас…
Аделя Григорук,
письменниця, членкиня НСПУ, НСЖУ, НСКУ.
Заслужений працівник освіти України
ОАЗА
1
Моя оаза — сад рясного Слова,
Де кожне з них ядерне, не полова,
Якого прагне праведна душа
І уникає дурість гонорова.
2
Людей чимало гибіє на дні,
На що з них ремствують одні,
А інші — ті життя вважають раєм:
«Це ж благодать — ми дурня граєм!»
3
Де іномаркові легковики,
Тусуються там золоті бики,
На тлі яких нікчемненьке маля —
Ізраїлеве золоте теля.
4
Ви Мавка лісова, а я Лукаш —
Покірний Ваш слуга і ангел Ваш…
Се діялось давно в лісах Волині,
А серце пам’ятає і понині.
5
Неоліт в коробці черепній.
Бийте хоч кувалдою по ній,
А таке творіння сумнозвісне
І від грому Божого не трісне.
6
Немовбито злегенька п’яно
Співає вітер на піано —
Його я голос упізнав:
Це Паваротті!.. Це — Лучано!
7
Вірує старий в отченаші,
А юнак — той довіряє ШІ,
І обидва впевнено шукають
Свій талан в життєвому коші.
8
Була така країна Наїрі,
І був поет у шаха при дворі;
По шахові давно вже ані свитки,
А ось поезій уціліли звитки.
9
У церкві перед Господа обличчям
Ярославна молить болем-кличем,
Ніби та лебідонька ячить.
Бог мовчить.
10
Коли душа чи тіло защемить,
Мандрівниче, зупинись. На мить
Зазирни у Слів рясну оазу —
Вилікуєш будь-яку проказу.
11
Восени о золотій порі
Поета поховали на горі.
Настане час — він набереться сили
І випустить земля його з могили.
12
Життям ішов я босий по стерні,
Але й за це позаздрили мені,
Бо ноги задубіли від проколів
І я уже не відчуваю болів.
13
Арідник шепче: «Нумо заспіваймо.
Ось побачиш, як то буде файно».
Я йому: «Та якось не співається,
Поки наша крівця проливається».
14
Парша під виглядом парчі
Обсіла всі трояндові корчі,
Та вдарить громовиця серед літа —
Очиститься трояндова еліта.
15
У бомбовім ховаюсь укритті.
раптом — вальси Штрауса!.. Як ті,
Коли в душі юначій вирували
Чуття мої, високі та святі.
16
Вже осінь, гейби свічка, догора,
Втікає, аж подолки підбира,
І, Словом ударяючи об Слово,
Викрешує вогні із-під пера.
17
Душі погамувати б ревний біль,
Не припадаю до чар-зіль —
Вкладаю всю скорботу у роботу.
Чи більшого ще треба привороту?
18
Що вже у спогадах, що — ще у мріях,
Порозділялось, як зими й літа:
Хоч заіскрив срібний іній на віях,
Та у душі юний сад розцвіта.
19
Життя увійшло в електронні канали —
Газети, підручники, книги, журнали —
Заходь, обирай, які хочеш, кеші,
А там, глипнем, і нас позамінює ШІ.
20
Люд марикує, чим я заслужив,
Що до таких високих літ дожив.
Та дуже просто: я не сквернословив —
Високим Словом свято дорожив.
21
Час-часки беруся за перо,
А воно буває і зеро:
Іскор власних як не вистачає,
Справжній хист вогню не позичає.
22
У погребах витримують вино,
Сортовим ставало би воно,
До столу ж подають через роки.
Якби ми так могли свої думки…
23
Під ревіння дронів і ракет
Розцвіта поранений ранет,
І наперекір усяким бідам
Не вгаває жайвора кларнет.
24
Виноград у кошики збираю
Й сам себе же подумки картаю
За те, що відігнав, не пригостив
Одним хоч ґроном голубину зграю.
25
Спостерігаю течію гірську.
Нагадує мені вона мирську
Задля справедливості розруху,
Що виросла в захланну і мерзку.
26
В житті немало зустрічав я тих,
Які на людях удають святих,
Коли ж удома, то на їхнім фоні
Диявол — білий ангел на Афоні.
27
Коли на світлі мрії на мої,
Мелодій нащебечуть солов’ї,
Душа моя замерехтить алмазом,
Як Слово Алішера Навої.
28
«Завиграшки з вогнем собі не грайся
І, як вогню, дурних остерігайся,» —
Ці істини дід мовив золоті,
Бо був не раз обпечений в житті.
29
Приготував собі я до сніданку
Кави запашної філіжанку.
Той аромат нагадує мені
Літній ранок. Сад Ваш. І альтанку.
30
Перші уже падають сніжинки
На мої ужинки і обжинки.
Дай, Боже, мʹи дійти зі Словом до
Кінцевої життєвої зупинки.
31
Цей молиться Ісусу, інший Крішні,
Так і живем невдахи та успішні,
Удаючи, що мало не святі.
Та Бог не робить висновки поспішні.
32
Як лише місяць заяріє повен,
У цю сакральну таємничу мить
У склепі прокидається Бетховен,
Ніч «Одою до радості» гримить.
33
Свій великодній кошик освячу
Та запалю освячену свічу
По тих, кого зі мною вже немає,
І лебединим болем заячу.
34
Коваль весь вік трудився-гарував
Удень, а то, бувало, і вночі,
До щастя-долі викував ключі
І нещасливим їх подарував.
35
Літній сад — картина на стіні,
У якій ввижається мені:
Там блукає, все когось шукає
Юний принц на білому коні.
36
Руйновище — колись могутній замок,
Далекого минулого уламок,
Як натяк для грядущих поколінь:
Величне з найвеличнішого — тлінь.
37
Якби сьогодні жив мудрець Конфуцій,
Він став би духом різних революцій,
Глашатаєм на світовій толоці.
Лиш невідомо, на чиєму боці…
38
Супроти зла у мене оберіг,
Його я ще від прадіда зберіг:
Щиросердно Богу помолюся —
І нечисть обминає мій поріг.
39
Усе життя скитаються скитальці,
Воно для них, що та вода крізь пальці,
Щомить шумить, безцільно протікає,
Бо з них ніхто не знає, що шукає.
40
Склади новий, о Боже, заповіт,
Такий, щоб на Землі заради миру
Закопав злий дух війни сокиру
Бодай на тисячу найближчих літ.
41
Частенько ми у скруті та без скрути
Цитуєм знане «Бути чи не бути?»
Хоч дехто, ще сумняшись до сих пір,
Питає: «Був, а чи не був Шекспір?»
42
Відлетів у вирій синій птах,
Зосталося дитинство у казках;
Сьогодні птахи переважно сірі
Й оскаженілі люди, ніби звірі.
43
Попробуйте уникнути помилки,
Якщо то перехрестя, то розвилки
На досі не второваній путі
Й порадники далеко не святі.
44
Настане мить — спочину я у Бозі,
Але ще протриваю в епілозі —
У спогадах найближчих поколінь,
А далі, як то мовиться, по змозі.
45
Соловей — малесеньке пташа,
А яка велика в нім душа:
Щиро і за так усім співає,
Нікого без пісень не залиша.
46
Зникли Ви у вирі часоплину,
Обручальне тріснуло кільце,
Віднайду, візьму стару світлину,
В рідне углядатимусь лице.
47
Зринали в небо зґраями пісні.
Вони зі мною гралися,
Сміялися й ховалися
Аж десь на зачарованій Десні.
48
Ні ялиця наша, ні калина
Не сприймають духу поганина,
Де цей дух чужинця вирина,
Вигибає навіть сатана.
49
Ангелом якби я був небесним,
Безпристрасним і безтілесним,
То і тоді обрав би Вас навік,
Як обирає жінку чоловік.
50
Щоб підсобити нашій перемозі,
Я ставлю свічку в церкві, синагозі,
В костьолі також під молитву щиру:
«Хай тать ворожа вся почиє в Бозі».
51
Всі ми тягнем життєві вози,
Де скарби найдорожчі — ази:
До Отця та до Сина і Духа
Молитви на святі образи.
52
Оазою розрісся мій зільник,
За що мене прозвали чарівник,
І, мабуть, довго так би ще тривало,
Якби сусід не звів у нім нужник.
53
Мільярди слів, словечок і словес
Зринають кожну мить аж до небес,
Та найблагородніші між ними
«Христос воскрес!— Воістину воскрес!»
54
Помінялись назви площ і вулиць,
Хоч воно не все і всім на руку,
Тільки з голосів дзвінких зозулиць
Чується святе незмінне «ку-ку».
55
Юда таки, мабуть, у раю —
Виконав же місію свою:
Його, як у пророцтвах древніх сказано,
Самим Отцем на зрадника помазано.
56
Дивувались пані маснолиці:
«З яких оранжерей слова береш ти?» —
На що подивував я їх до решти:
«Мої слова з життя, а не з теплиці».
57
Нам кохання в імлі б не розтало, —
Дзвонковими ключами хай б’є! —
Виграє на сопілці Купало,
Лель барвисті вінки роздає.
58
Як черв’яки у перезрілій вишні,
У нас пристосувалися колишні
Із душами отруйливих поганок,
Одягненими в барви вишиванок.
59
Щоб не потрапити за ґрати,
Бандура мусила заграти
Чиновникам не «Поховальну»,
Як заслужили, а «Похвальну».
60
День мій гасне. Вечоріє.
Смужка сонця ледь жевріє.
Спохватився — Боже мій! –
Я на фінішній прямій.
Чернівці
ПОЕЗІЯ — ТО ДЗЕРКАЛО ЕПОХИ
1
Такі діла творились надзвичайні
Тієї старокняжої доби:
Прадавня Русь хрестилась у Почайні,
Кружляли білі в небі голуби.
2
Як тільки в кого кризова потреба,
Усяк із нею напряму до Неба,
Що ображає аж місцеву владу:
«А ми для чого тута?.. для параду?!»
3
На мій життєвий кристаліт
Сідає патини наліт,
Та із Небес мені порада спора:
«ORA ET LABORA!»
4
Людина в безпросвітньому труді —
Рибина в скаламученій воді:
Куди не кине оком, все пітьма,
І зиску із трудів її катма.
5
Хизуються, як пір’ям павичі,
Накраденим добром керманичі,
Лише одна новинка їх ляка:
Зроста в народі дух Кармелюка.
6
Воюємо. На смерть цілодобово
Стоять в окопах наші вояки.
А з часом хтось напише віще «Слово…»
Про українські армії й полки.
7
Слова високі — перли золоті
Моєї мови у земнім житті,
Які того вартують, аби ними
На Небі спілкувалися святі.
8
«Поет наш бідний як церковна миша», —
До грошового мовив хтось мішка.
У відповідь — могильна і важка
Тиша.
9
У хвилини смертних перегонок,
Вклавши в битву всю безмежну лють,
Привиди прадавніх амазонок
Монголо-татарів диких б’ють.
10
Загляньте у мої осінні дні,
Із гріхами будете чи ні,
«Щедрика» з утіхи Вам зіграю,
Хоч довелось би на одній струні.
11
Бозє, мамку в нас не забирай,
Навіть, якщо прямо-таки в рай:
Ми маленькі — пропадем без неї.
Молим, Бозє, н-не… не забирай.
12
Поезія — то деркало епохи,
Де впереміш нувориші та лохи,
Чи зло й добро, немов солоне й прісне.
А що, як дзеркало від болю трісне?
13
Хоч полин гіркий, та помічний,
Особливо, кажуть, збір нічний.
А я так докину вам на це,
Що лікує і гірке слівце.
14
Оком де не кинь посеред люду,
Там натрапиш, хоч-не-хоч, на Юду,
Сотворіння підле та брудне.
А життя ж одне.
15
Вперед прямуй, але не поспішай,
Сліди глибокі по собі лишай
Добра, аби їх не затьмили
Ні мох болотний, ні лишай.
16
На вечірніх і ранкових зорях
У молитві навіть уночі
Тане-в’яне, ніби квітка, з горя
Мама Ярославна при свічі.
17
Низький поклін за ті, старенька музо,
Тобою подаровані слова:
Душа моя, хоч і не як Карузо,
Та час від часу все іще співа.
18
Червоніють бархатні троянди,
Чарівливі пахощі лаванди —
Я в полоні Вашої краси! —
Спалахнули спогадів гірлянди.
19
Усівшись на пшениці пагінець,
На скрипці грає коник-стрибунець.
О природо, твориво Господнє,
Де в тобі початок, де — кінець?
20
Від Биківні до Сандармоху
У чорну сталінську епоху
Кривавий простягнувся слід,
Який і з плином літ не зблід.
21
Вже скільки у степу гудуть гармати,
Удень лютує смерть і уночі,
В могилах аж здригаються сармати:
Та це ж за волю б’ються русичі…
22
Шляхи мої угору все та вгору —
У Вічність до вселенського собору.
Надіюсь, не зустріну бодай там
Оскаженілих псів сувору свору .
23
Ті, хто світився в нас на всі екрани,
Чкурнули з них одні за океани,
А інші — в московинських болотах,
І тужить лиш за ними ворон-птах.
24
Чую із Неба вдень і вночі я:
«Санта Лючія… Санта Лючія…» —
Спів Солов’яненка — плач соловія:
«Санта Лючія. Санта Лючія».
25
Роде Роксолан і Ярославен,
Бог на тебе вказує перстом:
Будь вовік благословен і славен
Під святим Андрієвим хрестом.
26
У іскристий келих з кришталю
Вина собі червоного наллю,
За усе, що з болем пережито, —
За минуле! — вип’ю без жалю.
27
За людськими душами гонитва —
Бурлить-вирує двадцять перший вік;
Гидкі слова — дияволу молитва,
Тож на його не приставаймо бік.
28
Приземлившись саме на Іллі,
Лелека походжає по ріллі,
Погляда на мене сумовито.
Ой моя любове, чи не Ви то?
29
Громами на святого Ілії
Промчуся по життєвій колії,
Таку щоб кресанути блискавицю,
Як Слово Алішера Навої.
30
Дошкуляє безпощадна спека —
Вся земля потріскана, суха.
Дощику, нагрянь до нас здалека,
Змиєш радіацію гріха.
31
Король прорік: «Злочинця я зганьблю
Й на всі чотири випхну за границю.
Вслід заволаю: «Злодія — в темницю!
Лови його, народе! У-лю-лю..!»
32
Вичерпані підступи всі, зради,
Провіщає день новий зурна —
Кінчились казки Шахерезади,
Тисячі ночей уже нема.
33
У дзеркало вглядається епоха —
Немало подивована вона! —
Нічого не змінилося нітроха,
Диктаторів хіба що імена.
34
Чим я ближче до вічної ніші,
Тим чужі помилки все дрібніші,
І закони земні канонічні
Такі іронічні.
35
Полуднева мить чи опівнічна,
Ніби екзекуція публічна,
По моїм минулім дзвонить сум.
Ностальгія — рана то довічна.
36
Не дай Боже, похоронку чорну
Ворон мені кине на льоту,
Поборю недолю непоборну
І святу згадаю «Пієту!»
37
Ярославна держить якомога
Українське небо на плечах
І благає благодаті в Бога,
України дух би не зачах.
38
Усміхнулась осінь сливами-очима —
Сонце закохалось в неї у руду:
Яблука червоні Рильського Максима,
Але ба, у Вашім, не в моїм саду.
39
Похоронив я цього понеділка
Ровесника. Зажурений стою
І тяжко думу думаю свою:
Верстви моєї відчахнулась гілка.
40
У часи реформи-ейфорії
Знесли лікарню на периферії,
А темна чернь реформ не розуміє
І по-старому вперто все хворіє.
41
У свічнику палають дві свічі,
Як у руці Петровій ті ключі:
Кому у рай ворота відчинити,
Кому же — до пекельної печі.
42
Мої стежини — що Дністрові кручі,
Такі могучі й водночас болючі,
Немовби той операційний шов,
Та саме ними до вершин я йшов.
43
Вухо відітнув собі Ван Гог
(Сатана підмовив чи сам Бог),
Язика би хто відтяв собі — якби! —
Стало б менше брехень-похвальби.
44
Щоб спокійно спалося Європі,
Сито почувалась би вона,
Наша Ярославна ув окопі —
Українська мати і жона.
45
Зарубцювались рани, та не кожна.
Співай романси чи пиши вірші,
Але не все залагодити можна,
Якщо воно на глибині душі.
46
Бал вирує у кремлівській залі,
Валтасар хизує в кімоно,
Червоніє у його бокалі
Кров мого народу як вино.
47
Мені потрапив якось раз до рук
Століть давноминулих стародрук,
І ожили на кожній в нім сторінці
Прапращури мої — праукраїнці.
48
У своїм яблуневім раю
Я мелодії ті награю,
Що про Вас мені снились колись.
Але сни не збулись.
49
В людську спільноту входить ШІ.
Багато може він зробити,
Але не здатен полюбити:
Нема у нім душі.
50
Історії схибнулись терези —
Виявились шістками тузи,
Які ховались досі в рукавах,
І затріщав наш білий світ по швах.
51
Питають часто, чом я не в гурті,
Крокуючи по звивистій путі:
А ми розмови ці отак завершим:
«Якщо вже йти в юрбі, — то першим!
52
Ціною дешевенького лотка
Хотіли нас пустити з молотка,
Та заковика віднайшлась поважна:
Україна — непродажна!
53
Ой, зацвірчи-но, конику, заграй
(Я так на тебе довго тут чекав),
Присядь мені тендітно на рукав —
Окоп війни перетвори у рай.
54
Усміхнулась місяця підкова
І озолотила майську ніч,
Юна-юна віточка бузкова
Колихнула бростями навстріч.
55
З-поміж малин усміхнений полин
В життя людське гіркий вбиває клин:
На будь-яку здіймися височінь —
Знайдеться всюди полину гірчінь.
56
Ґлісандо вітер по струнах душ —
Такий жартівливий раптовий душ —
І мить тому ще геть наполохані,
Тепер ці душі ущерть закохані.
57
Крізь павутиння інтернет-тенет
Колоском прорізався сонет,
Як дзеркальний зайчик до далеких,
Людству не відомих ще планет.
58
Лебеділа пара лебедина —
Сторопів аж злий спокусник змій! —
Він до неї: «Ти моя єдина»,
А вона: «І ти єдиний мій».
59
Водиться воно так споконвік,
Шукає правду чесний чоловік,
А щойно її вдасться відшукати,
Шукає, де втридорога продати.
60
Історія напнула тятиву,
Щоб розпочати Третю світову,
І молить Ярославна на валу:
«Зламай ту, Боже, ядерну стрілу».
Чернівці
Із творчої метрики:
Омелян Володимирович Лупул народився 1 серпня 1950 року в селі Раранча (нині Рідківці) під Чернівцями. У ранньому дитинстві втратив батьків. Виховувався у близьких родичів — Аґлеї та Петра Басарабів. По закінченні Рідківської середньої школи в 1968 році став студентом Чернівецького медінституту, який через рік залишив. З 1969 по 1974 рік навчався на філологічному факультеті Чернівецького університету. Трудову діяльність розпочав учителем української мови та літератури у Шевченківській восьмирічній школі Жовтневого району Миколаївської області. Протягом 1975-1979 років учителював у школах Миколаєва (обласного), водночас співпрацював з кафедрою української літератури Миколаївського педінституту. У 1979-1980 навчальному році викладав українську мову та літературу у Журавлівській середній школі Барського району на Вінниччині. З 1980 року на видавничій роботі в Чернівецькому університеті. Автор 38-ми поетичних видань і роману в новелах, дипломант XXIV і XXX міжнародних поетичних конкурсів у Мілані. Примірники книг О. Лупула «1000 байок», «Літо моє високе», «Свята земля» є у фондах паризької бібліотеки Симона Петлюри.
Leave a Reply