Мотто:
Вірші Остапа Лапського – це був для мене буквар, на якому я вчився писати і віддалятися від його творчого почерку. Я вірив у згущену думку Лапського, його неповторний стиль і поетичний фарватер. Найбільше ціную довгу нічну розмову в його варшавському помешканні в 2008 році, після того як в Українському посольстві йому вручили Національну премію України імені Тараса Шевченка…
Тадей Карабович
Ювілейне 100-річчя від дня народження Остапа Лапського (1926-2026) – він народився 7 липня 1926 року в Гуцьках на Берестейському Поліссі, а помер 20 жовтня 2012 року у Варшаві – домагається глянути на життя та творчість поета з філософської та літературної перспективи. Я бачу постать Остапа Лапського як яскравий творчий феномен на тлі української літератури другої половини ХХ століття.
Філософська перспектива Остапа Лапського – це особливий погляд на поезію та літературний світ. Він базувався на глибоких творчих цінностях, на виході за межі щодення – у широкий духовний контекст. Бо там формувалися погляди на життя з урахуванням картини світу, у якому довелося поетові існувати.
Літературна перспектива – це спосіб організації творчого світу Остапа Лапського, який визначав призму його цінностей. А світ цей не був для поета приязний, бо це був повоєнний світ із цензурою в літературі та його складними періодами та датами. Утім Остап Лапський як поет формував себе на засаді суб’єктивності, де дійсність була охоплена емоціями, досвідом та культурним тлом, у якому він жив.
Моє особисте знайомство з Остапом Лапським поділяється на два періоди – перший, до хвороби поета у 1980-х рр., і другий, після хвороби у 1990-х і 2000-х рр., коли я вже редагував «Український літературний провулок» і поміщав у ньому твори поета. Оба періоди були насичені роздумами про поезією, телефонними дзвінками, порадами та літературними розмовами. У першому періоді мене познайомив з поетом редактор варшавського «Нашого слова» Роман Галан, а в другому – були біля нас рідні для мене люди: проф. Флоріан Неуважний – відомий знавець української словесності, поетеса Міля Лучак, де ми навіть спільно фотографувалися, і поет Нью-Йоркської групи Богдан Бойчук, із яким із моєї легкої руки пан Остап листувався. Вони пізналися на презентації перекладу поезії Богдана Бойчука у світлиці Отців Василіян у Варшаві і дуже заприязнилися через співпадіння поглядів на літературному грунті. Можна навіть досліджувати зміст віршів, які Остап Лапський написав для Богдана Бойчука. Натомість Богдан Бойчук підготував добірку віршів поета до «Кур’єра Кривбасу» (Дивись: «Біблія наскрізь власна (Передмова до поезій Остапа Лапського)» (журнал «Кур’єр Кривбасу», Кривий Ріг, № 199, 2006).
Коли поет став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка у 2007 році, я провів у нього у варшавському помешканні поетичну ніч, де ми говорили про феномен української літератури. Тоді Остап Лапський подарував мені два фундаментальні томи «Історії українського мистецтва» з 1967 року. Книги запахли тухлістю, коли я їх засунув у свій наплічник, але подарунків не слід коментувати. Я пам’ятаю безсонну ніч, ранкове сонце над Варшавою, як біжу до люблінського потягу, а мене немовби тисне до землі тяжкий камінь – наплічник із книгами поета.
Я вперше зустрівся із творчістю Остапа Лапського в однойменному виданні «Гомін» з 1964 року та в «Українських календарях» – щорічниках Українського суспільно-культурного товариства. Це було на порозі 1980 року, коли твори поета та його переклади дуже сколихнули мою уяву. Вони мені подобалися – і я відчув складне мислення невідомого мені тоді творця. Це була для мене взаємодія слова з філософськими ідеями добра, приватності та гносеології. Українська література тамтого часу бачена була мною з перспективи постійного читання «Енеїди» Івана Котляревського та «Кобзаря» Тараса Шевченка, «Кассандри» Лесі Українки і, звичайно, поеми «Мойсей» Івана Франка, яку я вивчив напам’ять. Я тоді мав також доступ до українських журналів «Вітчизна» і «Жовтень». Тому коли натрапив на вірші Остапа Лапського у виданнях УСКТ, моя літературна естетика поповнилася новим досвідом. Вірші Остапа Лапського говорили про суб’єктивний світ, про діалог серця та про аксіологію часу, і я зрозумів, що маю перед собою оригінального творця і непросту поетичну особистість.
Я пізнав Остапа Лапського у 1982 році в «Нашому слові», куди повіз свої вірші з думкою, що редакція їх надрукує. Я зателефонував до редакції і домовився про зустріч. Не знав, що редактор Роман Галан, який відповідав в газеті за літературу і з яким я розмовляв, запросить на цю нашу стрічу Остапа Лапського. Коли я приїхав до Варшави і віднайшов редакцію, головний редактор газети пан Мирослав Вербовий особисто завів мене до кабінету Романа Галана. Я показав свої вірші і невідомий мені редактор почав їх читати. Але за хвилину увійшов гомінкий чоловік – і це був поет Остап Васильович Лапський. Він привітався і гучно запитав Романа Галана: – «Що там читаєш? Покажи!» – «Читаю вірші поета Тадея Карабовича з Холмщини. Знайомтеся!» – відповів він. Ми привіталися, Остап Лапський міцно потис мою руку – аж заскрипіли кісточки пальців, глянув на мене і взяв листки паперу, де я відручно написав свої вірші. Швидкома пробіг по них зором, так що відчувалося, що вірші читає професіонал – чимдуж, але уважно і зосереджено. Потім зачитав їх уголос, але мовчав на тему змісту. Пауза не була незручною, бо з неї лунало моє пересвідчення, що поет розжовує вірші в собі. І дійсно, він почав розмову не з критики, а з похвали. Йому сподобалися метафори й образні порівняння. Звернув увагу на безпосередні холмські мотиви, як натяки на особистісне довкілля. Сказав, що вони за своїм змістом нагадують його далеке дитинство в Гуцьках на Кобринщині, де він прийшов на світ. Він стримано додав у рядку вірша про дикі гуси, які «летіли на Полісся», слово «своє» – і цей рядок зазвучав після його зауваження, що дикі гуси «летіли на “своє” Полісся». Я погодився на зміну, бо, справді, гуси летіли з Холмщини, через річку Буг, на свої поліські весняні угіддя, долаючи державний кордон на Бузі. Пан Остап засміявся і сказав, що гуси, як частка природи і всесвіту, байдуже ставляться до кордонів.
Остап Лапський почав розказувати мені про сутність поезії як літературного особистісного явища. Згодом розгорнулася розмова про технічні мовні питання, наголоси і характеристику української мови. Коли поет попрощався, редактор Роман Галан сказав мені, що уявляв цю розмову інакше. Думав, що Остап Лапський як досвідчений поет критикуватиме мої твори. Інформація, що пан Остап похвалив вірші невідомого йому молодого поета, миттю розійшлася по редакції. Невдовзі вірші були надруковані в «Нашому слові». Таким був мій літературний дебют. Його хресним батьком став Остап Лапський.
Коли я вдруге вирішив поїхати зі своїми творами до редакції, попросив Романа Галана повідомити про це Остапа Лапського. Поет прийшов на зустріч, але був пригашений, тому розмова мала загальний характер. Мої вірші він сприйняв як давно йому відомі тексти. Взагалі їх не обговорював, похвалив тільки цикл під назвою «Коричневий хоровод». Коли Остап Лапський вийшов з редакції, Роман Галан сказав, що поет хворіє, тож рідко відвідує «Наше слово». Це була моя остання зустріч перед його хворобою. Я готував тоді до друку у видавництві УСКТ поетичну збірку «Вологість землі» і дуже хотів, щоб Остап Лапський її прочитав. На жаль, цього не сталося, хоча на моє прохання збірку читали Анна Цєханович, коректорка редакції «Наше слово», і Роман Галан.
…Настали довгі роки відсутності поета в українському середовищі Варшави, й Остап Лапський з’явився в редакції «Нашого слова» тільки після 1990 року. Він зайшов в редакційний коридор звичним йому кроком і відразу полонив усіх гомінкими розмовами. Це був важкий період для працівників редакції в нових умовах 1990-х – політично змінених років. Це був також період, коли технічний редактор пан Анатолій Кобеляк наставляв на редакційній кухні чайник з водою, і забував про нього, і в такий спосіб спалив кілька чайників. Він тоді вигукував на цілу редакцію: – «До виходу на пенсію спалю ще один чайник!» або – «Спалю ще один чайник – і вийду на пенсію!» І це Остап Лапський зафіксував як історичну мить в одному зі своїх творів.
У 1990-х рр. відбулося декілька моїх приватних зустрічей з Остапом Лапським. Він з пам’яті читав свої вірші і пояснював їх тайники. Це був період, коли поет пригадав собі, що він добре знає німецьку мову і може її використати в поезії. Отже, його вірші заясніли тоді німецькими або польськими рядками. Часом він просив, щоб я зачитав якийсь власний твір і тоді емоційно обговорював засилля верлібру в український літературі. Робив це на моєму прикладі, але в контексті творчості Ігоря Калинця, Василя Голобородька та Миколи Воробйова. Він тоді пророкував, що настане час, коли літературна молодь в Україні задебютує білими верлібрами, і як казав: – «Це станеться ще за життя Ліни Костенко». Остап Лапський не помилився, бо, дійсно, це сталося за життя Ліни Костенко в Кнайп-клубі «Купідон» в Києві, під мериторичним оком культуролога, поета і митця Варела Лозового. На жаль, це сталося вже після смерті поета, під кінець пандемії і на початку повномасштабної війни Росії проти України.
У нове тисячоліття Остап Лапський вступив збірками поезії, виданими у видавництві УКАР Євгена Мисіла «Мій почитачу» (2000), «Себе: розшукую?!» (2003) та «Обабіч: істини?!» (2003). Вони були свіжим подихом в нашому українському літературному процесі. Загалом ці книги дуже насичені віршарством, присвятами і коментарями на різні поточні теми. Тому невипадково творчий доробок поета увінчала Національна премія України імені Тараса Шевченка, присвоєна йому в 2007 році і привезена у Варшаву, до Українського посольства. Її вручення стало літературною подією для друзів поета та українців Варшави. Починаючи з 2001 року, я почав видавати «Український літературний провулок», який Остап Лапський заакцептував і надсилав сюди свої твори.
Багато замішання навколо поета викликала смерть його дружини Феліції Лапської (1922-1999), яка була старша від нього на п’ять років. На прохання Остапа Лапського прах померлої дружини спалили, а урна стояла в його помешканні від 1999 року до смерті поета у 2012 році. Було навіть створено фільм про цей непростий факт. Коли я приїхав на вручення поету Національної Шевченківської премії, він запросив мене до себе на помешкання. Я роздумував, як ми проведемо нічну розмову в присутності урни давно померлої дружини поета. Я увійшов до помешкання з думкою, що урни не буде видно, і, дійсно, так було спочатку, але потім виявилось, що вона стояла на книжковій полиці, де також були чашки і тарілки. Помешкання було декороване в надрічні комиші, а для мене на нічліг була виділена окрема кімната. Постільну білизну принесла дочка поета Єва. Але я не спав: ми сиділи всю ніч та розмовляли про поезію. Остап Лапський час від часу зачитував якийсь вірш і довго зупинявся над його змістом. Він знав, що я бачу урну дружини на книжковій полиці, бо там, на тарілці, стояла недогоріла свічка, але нічого не говорив. Після півночі він приліг на дивані, застеленому великим баранячим кожухом, але не спав, бо ми розмовляли про поезію.
Ранком поет відвів мене до дверей – ми спустилися по сходах і попрощалися при вході до будинку. Я вийшов на вулицю, сів на трамвай і поїхав на залізничний центральний вокзал у Варшаві…
Люблін, жовтень 2012, квітень 2026
© На світлині – поет Остап Лапський, Варшава 2008.
Автор світлини Петро Антоненко
Тадей Карабович,
Національна спілка письменників України
Тадей КАРАБОВИЧ – поет, перекладач, літературознавець, літературний критик. Член Спілки польських літераторів Люблінського осередку та Національної спілки письменників України. Постійний автор е-сайту журналу «Золота пектораль» та Pisarze.pl. Член редколегії «Літературної України» і журналу «Сівач». Головний редактор щорічника «Український літературний провулок» (з 2001 р.). Живе в Любліні (Польща).
Leave a Reply