Вже віддавна хотілося мені не просто розповісти про…, а здійснити довірливо-віртуальну розмову з непересічною людиною з минулого, активною в житті та помірно причетною до політики в непростому відтинку часу до незалежності України. Такою багатогранною людиною дорадянського й радянського часу видався мені Василь Іванович Кабин (8.10.1908—21.11.1992) — славний косівський різьбар. У нашій «розмові» дієво допомагають книга про нього та живі спогади 84-річної пані Любові Миколайської — гідної дочки мого віртуального співрозмовника. Отож використовую витримки від упорядниці з книжки та розповіді дочки.
Дві слові про книжку: це багатоілюстроване дослідження феномену творчої особистості «Рука різця не випускала. Творчий портрет Василя Кабина» (видавництво «Писаний Камінь», 2022 р., форматом А4 на 348 сторінках), що достойно укладене письменницею й літературознавицею Аделею Григорук.
Безперечно, поважного, на 44 роки старшого Василя Кабина я кільканадцять разів бачив, може, ще й чув, але мої дитячо-юнацькі інтереси перебували на іншій траєкторії. І хоч він проживав у власноруч оздобленому будинку на вулиці Довгій у Косові (тепер вул. Ірчана), що нас ніби об’єднала, та на те вона й довга — вік і два кілометри нас таки розділяли.
Уявімо, що пан Василь Кабин небайдуже спостерігає за нами з небесного світу, у курсі поточних подій та чуйно прагне допомогти…
В.Ш.: — 19 липня 1914 року відбулася вікопомна подія, розповідь про яку із уст в уста передається через покоління і не забувається дотепер. У цей день із нагоди 100-річчя від дня народження у Косові було відкрито пам’ятник Тарасові Шевченкові (автор погруддя — скульптор Михайло Гаврилко з Полтавщини). Знаю, що мама і тато взяли з собою на це свято шестирічного Василька. Чи збурила його та велелюдна енергія, чи запам’яталася?
В.К.: — Так, так-так! Із завмиранням серця я вперше спостерігав за багатолюдною подією, котра своєю яскравістю назавжди запала в душу, зросла любов’ю до Шевченкового слова і знайшла відображення в моїй мистецькій творчості. …Але про подію: у полудне на площу коло ріки з усіх сторін посходилося много тисяч народу, у тій тісноті грала музика, били барабани, а відтак усі двинулися великою колоною через Смодну, Москалівку, Монастирське, Косовом назад на площу Шевченка. В чолі походу йшов парадний стрілецький стрій з бартками в руках, за ними маковим цвітом дівочі чети, а далі усі-усі карними (дисциплінованими) рядами. Дорогою напереміну грали оркестри, співали хори… Урочистість вінчалася святковим відслоненням (відкриттям) пам’ятника, виступами промовців. Грімкі оплески многотисячної маси з окликами «Слава!», славнем «Ще не вмерла Україна» вкупі з урочистим огромом заплаканих від щастя лиць привітали свого Ґенія, наводно (назавжди) досягнули мого серця. Та подія тривала довго, гамірно й піднесено. Повірте, чогось подібного, такого народного здвигу, не виділи й старші люди.
…Принагідно розкажу про ще одну подію, яка дуже вплинула на формування мого світогляду. Через короткий час у Косові 31 серпня того ж 1914 року відбулися багатолюдні проводи на війну стрілецького Косівського коша. Перед тим прибули стрільці з навколишніх сіл — здавалося, що леґіні з усеї Гуцульщини. То діправді був найкращий цвіт нації: всі в новенькій одежі, гейби в одностроях — білі штани, кептарики, вишиті сорочки, кресані з павичевим пір’ям, із лискучими бартками в руках. На площі коло пам’ятника Шевченкові проходив огляд їх строїв із маршами. А досвіта вишикувані ряди косівського січового стрілецтва вислухали богослужіння та прощальні промови із закликами бадьорости, завзяття й витривалости в оружному змаганні (на війні) за свої права, за волю й честь українського народу. Сила-силенна народу дивилася на народне військо. Могучий спів із тисяч грудей нашого гимну «Ще не вмерла Україна», команда курінного, заворушення людського муравлиська та стогін землі під рівним ударом соток ніг не могли лишити мене байдужим. То видовище перебігло роками, свідомо вклалося в мені розумінням й переконаністю, що маю бути гідним українцем.
В.Ш.: — …Оминім нелегкий час Першої світової війни на теренах Косівщини, позаяк ви ще виростали. Означмо лиш — до приходу совітів навчання у школах велося виключно на польській мові, установи користувалися виключно польською, населення від малого до старого знали говорити по-польськи майже так, як і рідною українською. А в метриках були записи: у ваших старших братів — українці (за татом українцем), а в старших сестер — польки (за мамою полькою).
Забігаючи наперед, скажу, що своїм дітям Романові та Любі ви прищепили таке ж благоговіння перед українським пророком. Наприклад, син Роман вивчив усього Кобзаря напам’ять й тепер, 92-річним, полум’яно декламує на різних зібраннях.
В.К.: — А інакше й не могло бути! Ми з дружиною Пазиною виколисували в дітях українську душу. На кождому кроці це закріплювалося моєю різьбою, а я різьбив з великою охотою, та й Пазининою вишивкою. Українські карби повнили нашу хату. Горджуся своїми дітьми, чесними українцями!
В.Ш.: — Пане Василю, відомо, що ви були учнем славнозвісної школи-майстерні з різьби на дереві Василя Григоровича Девдюка. Разом з Миколою Тимківим ви стали найталановитішими випускниками школи. Будьте добрі прояснити свої перші кроки після навчання…
В.К.: — Після закінчення навчання я деякий час працював у Девдюка як челядник (власне, співробітник з оплатою). А що випускники школи мали право відкривати власні майстерні, то з 1928 року я почав працювати самостійно. В тому ж році за виконане замовлення Станіславського воєводства (художні меблі: стіл і 6 крісел, оздоблених різьбою та інкрустацією для голови польського уряду Пілсудського) я одержав подячну грамоту із солідною грошовою винагородою. Ця робота, власне, додала мені особистої певності та й… визнання. Замовлення виконував я з помічниками, котрі прилучилися до мене учнями.
В.Ш.: — В тім часі ви два роки відслужили в уланському полку польського війська. То вкрай було не ваше… Та й мене більше цікавить ваша праця, творчість. Ви, як і Василь Девдюк, використовували «сухе» різьблення, тонко і в міру доповнювали його іншими техніками, збагачуючи декоративний малюнок, розширюючи можливості мистецької практики. Подібно до славного учителя ви мали вже й своїх учнів. І він, і ви достойно не приховували перед учнями секретів професії. Про вашу тактовність й практичне заохочення учнів дотепер ходять славні чутки. Так розумію, що повна довіра між вами переростала в сталу дружбу, тим більше, бо й проживали-сте близько…
В.К.: — А лиш так! Серед моїх учнів-побратимів назву Гавриша Володимира, Балагурака Дмитра, Баранюка Танасія, Кабина Миколу, Кабина Ілька, Матійчака Василя, Тимківа Федора, Фокшея Петра, Пасічняка Миколу, Мамчука Михайла, Кошака, Юсипчука та інших. Такий міцний гурт дав нам можливість заснувати кооперативу «Гуцульська різьба» з числом учасників понад п’ятдесят осіб, який діяв до приходу радянської влади в 1939 році. Ми разом змогли відкрити в Косові й магазин для збуту власної продукції. Таким чином ми запомоглися протистояти перекупникам-євреям, які за безцінь скуповували наші роботи. Так нам вдавалося порівняно добре заробляти й не втрачати самобутності народної традиції не лиш в різьбі, бо через наш магазин проходили й інші художні вироби, більше вишивані, ткані. Покупцями переважно були іноземні туристи й відпочивальники, що приїжджали до Косова на літні вакації. …А ще, як казали «за Польщі», нам вдавалося брати участь у виставках народного мистецтва від сусіднього Жаб’я (Верховина) до Варшави. Добра чутка про вироби вдатних гуцулів ширилася поперед нас.
…То був час мого творчого розквіту.
В. Ш.: — 30-ті роки XX століття: знаю, що одночасно з торуванням власної дороги в мистецтві ви були активним учасником хору «Просвіти» на Москалівці. А що українська молодь прагнула до єдності, то ви, маючи в середовищі молодих людей авторитет і повагу, створили нове товариство під назвою «Бескид»…
В.К.: — …Так. Діяльність цього утворення означувалася як спортивна, але водночас із руханковими вправами «бескидівці» читали твори української літератури, вивчали українські пісні, влаштовували різні свята. Всі учасники товариства дотримувалися правил доброї поведінки, взаємоповаги, не вживали грубих слів, не палили, не вживали алкоголю. Пріоритетом діяльності було формування свідомого українця як громадянина майбутньої незалежної української держави. Такі цілі ставили собі й інші українські товариства 30-х років: спортивні клуби «Сокіл» і «Луг», осередки Союзу Поступової Української Молоді «Каменярі», яких у місті було два: імені Михайла Павлика та ім. Михайла Драгоманова, членами котрих був молодий цвіт Косова. …Отож спільно з «Просвітою та «Союзом українок» ми організовували багато заходів в Москалівський читальні «Просвіти» імені Франка, проводили різні фестини. А ще працювали громадські організації «Сільський господар», «Народна торгівля».
В.Ш.: — …І як польська влада це терпіла?
В.К.: — Де там?! Ми мусіли бути до міри обережними. Польська влада не вельми толерувала українські організації й товариства, переслідувала, вчиняла обшуки в їх домівках, починала судові провадження. Так, наприклад, від часу створення Михайлом Горбовим в 1922-му році організація «Пласт» піддавалася періодичному репресуванню.
…З 1935 року мені додалися ще й батьківські клопоти — появився синок Ромчик. Та й різьбити не переставав…
В.Ш.: — 1 вересня 1939 року почалася друга світова війна, а вже 22 вересня до Косова вступила червона армія — прийшли «перші совіти». Знаю, що вони, визволяючи наш край від польського поневолення, обіцяли золоті гори…
В.К.: — Радянська «демократія» відразу почала втілюватися в життя. Насамперед заборонили всі громадські організації. «Визволителі» з радянського сходу почали жорстокі розправи над їх керівниками та рядовими членами. Арешти, ув’язнення, розстріли… На фоні цих трагічних подій — обмеження, що їх здійснювала польська влада в тридцятих роках, видавалися м’якими і ліберальними. Припинили вихід численні українські газети, яких навіть Польща не забороняла. Було закрито різьбарську школу Василя Девдюка. Кооперативні об’єднання «Гуцульщина» і «Гуцульська різьба» також закрили. Натомість 1939 року Українська художньо-промислова спілка відкрила в Косові артіль «Гуцульщина» й косівські майстрові люди почали працювати там. Радянська влада внесла у виробництво такі поняття, як «соціалістичні зобов’язання», «соціалістичне змагання», «перевиконання планових показників». Це було неприродно, а при виготовленні художньої продукції й нелогічно. Але це подавалося солодким пряником замість чогось колишнього, ніби квасного. Зрештою, наразі ми мусіли пристосовуватися.
…Я працював майстром цеху, обстоював як міг реальні норми часу на роботи, дбав про відповідну тарифікацію робітників й т. д. Працював творчо. Щоправда, функціонери від мистецтва з москви накинули око на наші роботи, то вдалося взяти участь у декількох виставках, в тому числі й в самій москві. Чудом вдалося уникнути призову до армії.
В.Ш.: — …А 22 червня німці напали на срср. І…
В.К.: — Радянські чиновники швидко евакуювалися з Косова, закривши всі держані установи. Місто притихло в очікуванні нової окупації. Прихильних до радянської влади було небагато. «Совіти» сприйнялися відверто вороже, тому з такими настроями чекали приходу німців. А ще зі Львова дійшла звістка, що там проголошено відновлення незалежності України. Але… незабаром у Косів увійшли мадяри, а під кінець літа — німці. Першими гірку чашу страждань і болю випили євреї. За два дні в жовтні 1941 року їх розстріляли на Міській горі 2088 осіб — від малого до старого. Усіх. А далі що: торгівлю продуктами було заборонено, почався натуральний обмін. Зубожіли. Виживали!.. У час німецької окупації (1941—1944) я продовжував працювати в кооперативі, але вже з центром у Коломиї. А 1942 року всі голодували. Сім’я вижила з мого мізерного заробітку, але не так із художньої різьби, як із виготовлення речей домашнього вжитку, меблів. 1943 року народилася донечка Люба. А 1944 року ми були змушені евакуюватися від фронту в гори, і там перетриматися у добрих гуцулів-горян. Цього ж року восени відновила роботу косівська художня артіль — я увійшов до її правління.
…Правда, про ці зміни скоро мовилося, та нелегко їх робилося.
В.Ш.: — Війна завершилася… і від «других совітів» не було де подітися…
В.К.: — Дякувати долі, директор артілі Микола Кіщук якимсь дивом зумів виклопотати «броню» від призову для тридцяти двох найталановитіших різьбарів. Я був серед них. А ще він домігся продовольчих карток для працівників, — це врятувало народних майстрів від голоду 1947 року. Нас ще підтримували сад і город.
…Але час був тривожний: діяло підпілля УПА, влада лютувала. Післявоєнний Косів попри облави, арешти, депортації прагнув миру. Я умиротворення знаходив у творчій роботі. Та ще й сталося так, що 1949 року в скрутному становищі артілі, коли працівники сім місяців не отримували ні копійки зарплати, я мусів очолити її правління.
В.Ш.: — …Вам вдалося витягнути артіль з прірви. Знаю, як ви щиросердно, з великим ризиком для сім’ї, допомагали «ворогам народу» — родині Фокшеїв. Знаю про вашу співпрацю з УПА, що в час утвердження радянської влади на західних теренах ви були глибоко законспірованим станичним УПА на Москалівці під псевдо «Модринь». Вже обнародовано й про дві криївки у вашому господарстві, де надійно переховувалися упівці. Як вам це вдавалося, бо в той же час ви з групою майстрів «вдячно» виготовляли меблевий гарнітур до кремлівського кабінету Сталіна?
В.К.: — Совість вимагала! Вона ж і перемагала страх.
В.Ш.: — Вас, співзасновника артілі художніх виробів «Гуцульщина», члена Спілки художників срср, місцевою радянською владою двічі звільняли з посади директора, а в кризовій ситуації на виробництві знову кликали й призначали керівником, аби вернути прибутковість. Знаю, що приводом такого ставлення до вас була ваша банальна незгода вступати до кпрс. Не лишався поза увагою й факт уникання радянських символів у вашій особистій різьбярській творчості. Як ви сприймали то приниження, бо щоразу слухняно верталися й завзято працювали?
В.К: — Бо був творчо-виробничий колектив артілі, де всі й кождий зокрема добре знали й розуміли, шо то є… та й поваги до мене, як і я до них, не втрачали. Усім потрібен був творчий стимул та заробіток на прожиття. Це було своє! А парткерівники з їх прикидами «лояльності до радянської влади» — чуже! Вони вперто робили нас меншовартісними. Особливо це відбивалося на горянах з гуцульським діалектом, котрий висміювався й викорінювався. Ото й біди, що ми від них залежали.
В.Ш.: — Василю Івановичу, за радянщини ви мали достойну повагу фахових мистецтвознавців й етнографів. Ще 1947 року чорнильне приладдя з ваших рук, що вабило очі своєю естетикою та українською орнаментальною стилістикою, було закуплене музеєм леніна в Києві. А на замовлення Київського музею прикладного мистецтва в Лаврі ви виготовили макет гуцульської хати-ґражди і гуцульського сволока — головної балки під стелею в хаті, що уособлюв міцність оселі, багатство, родючість. Пізніше й інші музеї та приватні колекціонери активно полювали на ваші вироби. Гонорові виставки не обходилися без ваших робіт. До прикладу, 1950-го року на Міжнародній виставці в Лейпцігу експонувався й мав неперевершений успіх ваш новий твір — чорнильно-курильний набір зі вмонтованим апаратом для викидання сигарет. Оригінальність, складне конструкторське вирішення, орнаментальна довершеність викликали захоплення численних відвідувачів. Чимало з них мріяли придбати подібну річ.
Також ви мали приємно-творчі стосунки з багатьма відомими людьми, художниками, вченими. Не обходили вас певні відзнаки й увага журналістів… Відчуваю, що це окрилювало. …Ніби можна було миритися з незалежними від вас обставинами?!
В.К.: — І так, і ні! Багато з нас були чужими для системи. Люди вперто трималися своєї прадавньої культури в побуті, звичаях, віруваннях. Природний потяг гуцулів до краси й гармонії перевершував негаразди. Ми, майстри від мистецтва, своїми роботами заслужили людської поваги. А чиновники здебільшого використовували наші доробки для гонору й показухи «найщасливіших громадян країни рад». Вони й впихали нас в рамці: у 40-50-х роках минулого століття зміст, призначення та естетика виробів народного мистецтва дуже змінювалися. Вони зазнавали потужного тиску комуністичної ідеології — у декор в обов’язковому порядку вводилася радянська символіка: п’ятикутна зірка, державний герб, вежі кремля, зображення вождів пролетаріату тощо. Такий «декор» був чужорідний виробам народних промислів, витісняв їх із побутового вжитку та знищував практичність.
Попри здобутки з власної праці, наді мною весь час хмарилося заґратоване небо. Я жив озираючись…
В.Ш.: — В документальному фільмі про вас, вже сивочолого майстра, котрий від чотирнадцяти років у світі «штуки» (мистецтва), вас запитали що таке натхнення. У відповідь пролунало: «Натхнення — це труд». Чи до кінця життя були згідні зі своїм висновком?
В.К.: — А так! Натхнення не виникає на голому місці. Попри базові вміння та навики, таки при роботі сподівано чи й несподівано, виникає в уяві досі небачений виріб та враз обіймає єство нестримне бажання це зробити. Такий просвітлений стан я пережив багато разів. І знаєте, справжнє блаженство приходить не за завершеним задумом, а трішки раніше, коли рука дозволяє інструментові здійснити останні доторки до виробу.
В.Ш.: — Чи вірите ви поширеній поговірці, що краса врятує світ?
В.К.: — Краса сама собою — беззуба. Вона возвеличує світ та плекає любов. Вона може бути причетною до порятунку лиш в тому випадку, коли людям та краса май-май дорога (додаю до озвученої краси й саму людину). Насправді світ врятує відповідний договір декількох найвпливовіших людей на планеті, котрі зупиняться ділити світ. Банально, але реально. У крайньому випадку — порятує Творець.
В.Ш.: — Чим особливо різняться ваш і наш теперішній часи?
В.К.: — Тим, що в наш час дужче цінувалася гідність: а сьогоднішнім — великим технічним поступом — що є благом, понадмірним споживанням і забрудненням власного дому-природи, теперішньою шкідливою їжею та безмірною безсовісністю — що є занепадом. Але завше є обнадійливий вихід. Дійде до межі, чомусь вбачаю, що до запізнілої, коли буде утворено нову світову організацію заради об’єднання, а вона в особі лідерів народів та й прихованих воротил виробить нові правила життєдіяльності для усіх жителів планети. Тоді й будуть вжиті відповідні архізаходи. …Але, думаю, й без сторонньої, позалюдної, помочі не обійдеться.
В.Ш.: — Зрозуміло, що війна є тормозом можливостей. У нашій країні, країні переважно свідомого українського населення, закриваються музеї, школи, бібліотеки, газети, ніби за відсутності коштів на їх утримання… Втрачається їх майно, припиняється літопис громад. І найвища влада потурає цьому. Як бути? Питаю вас, залюбленого в читання, у кого книжки й газети шанувалися на прикрашених різьбою полицях: як бути?
В.К.: — Чесно кажучи, в цій політиці (бо це не просто безгосподарність) виринає продумана підривна робота. Такими діями обеззброюють націю. Особливо відмова від газет затикає рот народові. А через телевізор шириться задурманення, котре вигідне власникам телевізії та їх покровителям. …Школи, бібліотеки можна об’єднувати, утримувати філіями. Щось можна просто законсервувати до сприятливого часу. На сторожі їх мають стояти місцева влада та громадські організації (благо між вами тепер немає таких протиріч, які переживали ми). На жаль, спостерігаю повальну байдужість. …Агій! Та же є факти відновлення місцевих газет, до прикладу в сусідній Вижниці. Та же, любі й пильні активісти, беріть справи у свої руки, чи хоч рушійно тручайте їх поперед себе!
В.Ш.: — Ви маєте досвід удаваного довір’я та й повного недовір’я до вас з боку польського й радянського режимів. Репутація неблагонадійного закріпилася за вами й через родинні та дружні стосунки з «ворогом народу» Михайлом Кіящуком (хресним батьком дочки Люби), котрому ви дієво допомагали навіть в його сибірському ув’язненні. А ще на похороні діячки українського підпілля, знаної косів’янки Євгенії Каплич, ви попросили хор і той заспівав відому пісню Богдана Лепкого «Видиш брате мій» (в оригіналі «видиш», а не «чуєш»), котрий також був «ворогом народу» і творчість котрого була заборонена в радянській Україні. За все разом в грудні 1951 року вас було знято з посади голови правління артілі.
Сьогодні маємо наслідки бездієвості державного керівництва на початку повномасштабного вторгнення російської армії, маємо жорстоку війну на своїй території без законодавчого означення, що це війна (за цим поблажливе відношення правосуддя до вкрай розперезаних корупціонерів та злодіїв у часі війни), маємо цинічний непрофесіоналізм вищої влади, а за тим недопустимі провали в міжнародній дипломатії, маємо вільні купівлю-продаж питомої української землі, маємо стан нецивілізованої мобілізації та відправки на війну, що штучно настроює цивільне населення проти ЗСУ, маємо ув’язнення (замість нагородження) патріотичних військових оборонців, котрі змогли зупинити навалу зухвалого ворога на підступах до великих міст і стратегічних об’єктів… Список «дерибану», на жаль, можна довго продовжувати. У той же час мусимо вгамувати ворога, безповоротно подолавши, а радше розваливши путінізм, бо той не залишає нам шансу на життя. Участь дружніх до нас країн в цій боротьбі явно недостатня.
…Прошу, пане Василю, щось сказати-порадити з висоти свого розуміння.
В.К.: — Невимовно складно!.. Заспокоювати власне сумління, що життя попри все триває — все одно, що губити себе остаточно. Позірне глупство мені видається далекоглядною зловорожістю. Аналізуючи зачеплені проблеми, вбачаю антиукраїнську дієвість й недієвість спроможних керівників. І чинять так відкрито чужі нашому народові люди, котрим ми офіційно це дозволили. Мушу застановити вас на ще одному, чи не найголовнішому чиннику: більшість з них не корінної нації в Україні, але вже захищені законодавчо, певно, дужче, аніж самі українці — незлим тихим і впоминати не можна. Подейкують, що вони заохочені спільною ідеєю (у тому числі й поза межами України), хитромудро зіштовхують лобами народи задля взаємного ослаблення з ціллю в майбутньому заволодіти їхніми територіями. І ніц не бояться, бо нема кого й нема чого. Крик «Ганьба!» їх не зачіпає, хіба лиш смішить… Це вже очевидно.
…Що робити? Ой, та все, аби не допусти свавілля до незворотної границі. Спротив під час війни недопустимий, але громадське утворення національного порятунку з мудрою програмою дій могло би дати добрий результат.
…Історикам варто прискорити заповнення білих плям минулого, а чиновникам від освіти вкласти те до вивчення українцями, а владі — максимально поширити правдиву історію нашого народу в світі. Аби задурно не бути ізгоями.
В.Ш.: — Що бажаєте нам, потомкам?
В.К.: — Переможного над споконвічним ворогом миру в першу чергу! …А ще я дуже приємно подивований, що Вижниця й Косів зробили великий крок від приватних шкіл різьбарства до навчальних закладів. Наприклад, Косівський державний інститут декоративного мистецтва потужно готує високопрофесійних художників, майстрів художнього дерева, металу, кераміки, шкіри, дизайнерів-графіків та дизайнерів одягу. Ми в нашій жагучій молодості про це навіть мріяти не сміли. …У подібному напрямку всебічного розквіту бачу омріяну Україну. А най би так чимскоріше сталося!
Розмову вів письменник Василь ШКУРГАН
Leave a Reply