Настання зимових канiкул у моїй пам’яті асоцiюється з ковзанкою i Рiздвом Христовим. Успiшно написанi контрольні роботи стали пiдтвердженням того, що я кращий учень 4-го класу. Отже, у мене тепер канiкули. А значить, буде багато вiльного часу на розмови з дiдом i можливiсть погратися зi своїми молодшими братами.
Скiльки я себе пам’ятаю, то в переддень Рiздвяних свят нiхто нiкуди не виїжджав, а всi – як дорослi члени родини, так i ми, – діти, були вдома. «Боже сохрани, – кажуть люди, – десь заночувати в цю нiч, цiлий рiк будеш блукати по свiтi».
Мої молодшi брати зайняли своє почесне мiсце на печi i звiдти три пари очей жалiбно дивляться на те, що дiється в оселi. Повсякчас вiдкриваються сiнешнi дверi i великi клу6и пари зi свiжою памороззю наповнюють кiмнату, сягаючи печi. Хлопцям залишається тiльки зiтхати. Бо позавчора довго затрималися на ковзанцi, що була оздоблена на схилi рiчки Судилiвки i, звiсно, намочили нехитре «дитяче взуття», заслабли.
Тепер мама наказали:
– З печi нi кроку. Скоро Рiздво, коляда.
– Одужаєте – пiдете колядувати, засiвати до родичiв, – веде розмову мама далi.
– Степанку! – звернулася до мене. – Почитай їм якоїсь там книжки. Та послiдкуй, щоб випили гаряче молоко iз овечим лоєм. Воно вiд застуди помiчне.
– Будьте слухнянi, козаки, – підсумував дід Михайло.
Та й пiшов iз оселi допомагати татовi по господарству.
На печi в горщичках кипiло. А в напалену пiч мама посадила пирогів.
З давнiх-давен на Українi словом i дiлом, всiєю обстановкою лоди створюють у Святвечiр образ достатку, миру i злагоди в родинному домi. Завше до столу подавалося 12 страв. Це була багата, але пiсна вечеря, де представленi найголовнiшi плоди поля, городу i саду. І обов’язково кутя.
Цієї традицiї дотримувалися i в нашiй родинi.
Клацнула клямка, рипнули сiнешнi дверi. Чути було шурхотiння мiтли, що оббивала снiг з чобiт, i за хвилю до кiмнати увійшли посинiлi з морозу дідо. З його приходом холодом обдало всю кiмнату.
– Худоба вже напоєнана. Пiдстелили їй свiжої соломи та й накидали свiжого пахучого сiна, – знiмаючи шапку, промовили дiдо.
– А де ж це Якiв так забарився? – запитала мама.
– Та оце завершує вiдкидати снiг вiд хати. А чи приготувала, Мотре, для худоби вечерю? – звернувся дiдо до мами.
– Так. Онде вона в дерев’яних ночвах. А той окраєць хлiба, намащений овечим лоєм, дасте Бровковi. Вiн того вартує.
Узявши калач i приготовленi ночви з їжею для худоби, дiдо вийшли з хати. У такий спосiб вони удвох з татом поблагословлять святим хлiбом худобу i подiлять страву помiж усiма тваринами, що є в нашому господарствi…
Першими до кiмнати зайшли тато. Переступаючи порiг, вони скинули шапку i привiталися:
– Дай, Боже, здоров’я!
– Помагай Бiг, – вiдповiла мама, – а що несеш?
– Дiдуха, щоб увесь рік нас не чiпалася бiда, – вiдповiдаючи, тато зупинилися посеред хати. Перехрестившись, вони звернулися до всiх присутнiх віншуванням:
Вiншую вас з Святим Вечором,
щоб ви в здоров’ї та в щастi
ці свята провели та других дочекалися.
Щоб життя своє прожили
стiльки, скiльки нам Пан Бiг назначив вiк!
І тут я пригадав собi, що то той самий житнiй снiп, який мама нажали, починаючи зажинки. Потiм його підв’язали по перевеслi яскравою стрiчкою й однесли до комори. І ось вiн у хатi. Тато піднесли його догори i поставили на найпочеснiшому мiсцi – на покутi, перед образами.
Дiдо Михайло зайшли до хати з сiном i соломою. Сiно вони поклали на стiл, а солому на пiдлогу. В той час з печi один за одним додолу спустилися Олексiй, Iванко i Федiр i почали голосити: “Кво-кво… На Рiздво квочка чубата…”. І так, аж поки солому рiвно не розстелили по всiй хатi.
Я почав вбирати дiдуха яблуками, макiвками, гронами калини. А за перевесло заткнув найкращу дерев’яну ложку, яку власноруч зробив i оздобив дiдо. Нею мали пригощатися мертвi душi, котрi завiтають па свято.
Мама розiслала сiно на столi, поклала на його кути по головцi часнику, щоб вiдганяли злих духiв, i накрила стiл бiлим обрусом. Поклала на нього калачi, поруч поставила свiчку. Витягнувши з печi пироги, почала готувати страви до столу.
Тато з дідом вже вдягнулися у святкове. Тодi мама звернулася i до нас:
– Ану, хлопцi, пора i вам повмиватися i надiти святкову одiж.
Ми вже давно чекали цього. І тому без зайвих запитань почали готуватися до Святої вечерi. Надворi вечорiло. Тато вийшли з хати, а згодом, повернувшись, сказали:
– Вже зiйшла вечiрня зоря, яка сповiщає всiм людям про велике чудо – народження Сина Божого.
– Пора вечеряти! – пiдтвердив дiдо Михайло.
Мама поставили на стiл страви. Вечерю розпочали з молитви і тепер з повним правом всiдаємося довкола столу. Тато подiлив на всiх проскурку, а для померлої бабцi лишили її часточку на столi. Такий приємний запах, та нiщо так не спокушає, як кутя, для якої ще зранку ми розбивали горiхи, а вiдтак Олексiй i Iванко товкли у макiтрi по черзi мак.
Свята вечеря. Уся родина спiльно сiла до столу. В усiх закутках запанувала якась незвична тиша, мене охоплює якесь радiсно-тривожне очiкувння. Я сподiваюсь на якесь диво, моя душа прагне новорiчної казки у Святвечiр.
Та роздуми перервала коляда. Пiсля вечерi першою колядою в нашiй родинi була «По всьому свiту». Її завше розпочинав дідо Михайло. Його мелодiйний теноровий спiв пiдхоплювала мама, а вiдтак i вся родина.
По всьому свiту стала новина:
Дiва Марiя Сина родила.
Сіном притрусила,
В яслах положила
Господнього Сина…
Спiваючи коляди, я бачив, як змiнювався на обличчі тато, вiдкидаючи геть вiд себе буденнi клопоти, якою щасливою була мама. Коляда сприяла нашому духовному звеличенню, вона благородно впливала на людськi почутгя i цим робила величавим Святвечiр, звеселяючи кожну хату.
Поступово все затихало i наступила святвечiрня тиша.
Та хiба можна було вiдразу заснути? Довго я лежав iз закритими очима, чекаючи продовження свого душевного пiднесення. За вiкном завивала хуртовина. І в тiм завиваннi менi чулися дзвiночки колядникiв, мелодiї наспiваних колядок.
Зимова хуртовина заколисує мене, огортаючи широкими полами снiгової пухнастої ковдри.
Я бачу чудовий день. Тихо. Пiд ногами поскрипує снiг. Це до нашого двору йде перша ватага колядникiв. Їх наближення я відчув з гавкання сусiдських собак та чарiвної мелодiї срiбних дзвiночкiв. Згодом пiдключився i наш Бровко, ретельно охороняючи обiйстя.
Ось i стук у дверi. А вiдтак дитячий голос промовляс:
– Пане господарю, благословiть Христа славити!
– Просимо! – вiдiзвався тато, вiдчиняючи дверi.
Хлопцi заходять до хати, знявши шапки, починають коляду, ледь допомагаючи собi “дзеленьканням” дзвіночкiв:
Нова радiсть стала, яка не бувала,
Над вертепом звiзда ясна свiтло засiяла.
Де Христос родився, з Дiви воплотився,
Як чоловiк, пеленами убого повився.
Пастушки з ягнятком перед тим Дитятком
На колiнця припадають, Царя-Бога прославляють…
Мiж колядниками були переодягнутi Ангел, Пастушки, цар Ірод, Жид i, звичайно, Смерть. Тут, в нашiй хатi, що була для них своєрiдним Вертепом, вони показали виставу про народження Божого Сина, про те, як злий цар Iрод хотiв Його вбити. Бо не мисляв вiн бачити iншого царя в своїм царствi, окрiм себе. Тож, коли пiд кiнець дiйства з’являється Смерть, Iроду приходить кiнець:
Що задумав ти, лукавий,
Вигубити люд весь правий?
Нi, не вдалося, проклятий,
I не будеш панувати!
Бо Царем буде Дитятко,
Вифлеємське Отрочатко!
А вчинив ти лютий злочин,
Що вбивати дав ти почин.
Я тебе ось тут караю
I без серця так стинаю.
Усi присутнi не могли стримати радiсних слiз такому завершенню вистави, де правда восторжествувала.
По виставi найменший з хлопцiв голосно провiншував:
Вiншую вас, пане господарю,
I усю родину з Рождеством Христовим!
Щоб вам щастя квiтло
Вiнком малиновим.
Я бажаю щастя й долі,
Статкiв в хаті i в стодолі.
Жичу сили й гаразду,
Щоб прогнали всю бiду.
Дай вам, Боже,
В щастю, здоровлю
Дочекати від Різдва
До Нового року,
Від Нового року до Богоявлення,
Вiд Богоявлення до Воскресення,
Вiд цього року до сто літ,
З року на рiк,
Доки Господь назначив вік!
Потiм всi колядники тричi вклонилися татовi й мамi i усiй родинi. Мама винесла її коляду, а тато дали їм аж цiлого калача.
Колядники, задзвенiвши у свої срiбнi дзвiночки, залишили нашу хату. На душi було радiсно i сумно. Радiсть вiд побаченої веселої вистави і співу колядників,а сумно від того, що так швидко закінчилась вистава.
Пробудився я вiд того, що мама, схилившись над моїм ліжком, лагідно промовила:
– Степанку! Пора вставати. Йдемо на Утреню до церкви.
Я хутко звiвся на ноги, вдягнувся i незабаром ми вийшли з хати. Мені здавалося, що Рiздвяна нiч з колядниками, Вертепом продовжується. Дзвiнки лунали селом – люди з`їжджалися до церкви з Тегевчикець, Сабанiвки, Романiвки, а також Грицихи, Шанiв i Черуковатицi.
Скрiзь було чути:
– Христос Рождається!
А у вiдповiдь:
– Славіте Його!
Степан Бубернак,
с. Ягільниця Чортківського району.