Хочеться говорити про особливу красу цього обличчя, хоча це не та земна стереотипна врода, в основі якої витончені й спокусливі тонкі риси. Ні. У Євфросинії ніс бульбочкою, ніздрі без чітких окриків, грубі рожеві щоки, складки під губами і очима, набухлі масляні повіки, кущаті віхтики брів, глибокі впадини очниць, широкі скули. Та ще кустрата неоковирна хустина, що прикриває чоло і шию. Однак попри все, це обличчя неймовірної краси, богородичної благодаті, – іконописне, харизматичне.
ЄВФРОСИНІЯ ПОЧАЇВСЬКА: СВЯТІСТЬ, ЩО ПРЕОБРАЖУЄ СВІТ
1
Неможливо зрозуміти творчість Блаженного Івана та його місійну жертовну діяльність без осмислення життя святої Євфросинії. Втім, слово «життя» у стосунку до цієї великої сподвижниці видається неповним, усіченим і навіть невідповідним, а проситься більш вагоме, містке, з біблійним відтінком і навантаженням слово – «житіє».
Зовнішні прикмети її земного шляху легко вкладаються в один невеликий абзац: народилася 1916 року, більшу частину життя прожила у Почаєві, що на Тернопільщині, тулилася душею до Лаври, звідки її гнали лицеміри і фарисеї. Ненастанно молилася, постила, зцілювала недужих і немічних, яких часто водила на Божу гору і заохочувала купатися у джерелі Святої Анни. Мандрувала Україною і Росією, відвідала Москву. Померла 1993 року, її нетлінні мощі мироточать. Після неї залишився невеликий зшиток, що нагадує щоденник, у якому більшу частину займають її улюблені молитви і псалми.
Такий видимий бік життя. Але є ще невидимий, божественний, і щоб осягнути його, треба списати десятки, а може й сотні сторінок. У стислій за обсягом статт ійого можна торкнутися тільки повскозом. Але хай така спроба стане заохоченням і своєрідним дороговказом для інших на шляху до останьої правди, а також ненав’язливою інтродукцією до книги Блаженного Івана «Свята Євфросинія мироточива», що на сьогодні видержала двадцять (!) перевидань, в тому числі українською в перекладіа Любові Пчолинської.
Починається книга піднесеним і поетичним заспівом: «Ходила свята по землі – прославлена нетлінними мощами. У лаврі її називали замоленою. Місцеві її ненавиділи і знущалися «фарисейка». Ченці її гнали за викриття в нетриманні посту і не творенні молитовного правила. І ходили за нею, богодухновенною старцею, двоє-троє, не більше. А Господь одягнув її в ризи і явив нам олії, начисені мирром від Його ран». Таке введення налаштовує на високий і ліричний лад.
Але спершу про зовнішність стариці. Невисокого росту, пригорблена, ніби під тягарем гріхів, уся в чорному, на грудях вишитий сріблом хрест і молитовно складені руки. Така вона на нечисленних світлинах, такою її пам’ятають сучасники. Однак досить пильніше придивитися до її обличчя, щоб відчути подих нетутешньої сили, рідкісне світло, що проривається згори. Розумієш: щось є в ньому від Богородиці і разом з тим від усіх жінок-мироносиць, що моляться за своїх дітей і весь гріховний світ. Кожна рисочка її примітного обличчя осяяна добротою і світлом намоленої лагідності, яка кожного обнімає, пестить і умиротворює. Невимовно!
Пильний погляд спрямований на глядача й водночас ніби зависає над ним – десь у світі вишньому. Губи міцно стиснуті, ледь-ледь усміхнені, здається, вони ось-ось розтуляться і пролунає молитовне: «Будьте благословенні, діти мої».
Добре і легко почуватися під цим поглядом дитиною божою, надійно захищеною від демонського впливу, щасливою і вічною.
Хочеться говорити про особливу красу цього обличчя, хоча це не та земна стереотипна врода, в основі якої витончені й спокусливі тонкі риси. Ні. У Євфросинії ніс бульбочкою, ніздрі без чітких окриків, грубі рожеві щоки, складки під губами і очима, набухлі масляні повіки, кущаті віхтики брів, глибокі впадини очниць, широкі скули. Та ще кустрата неоковирна хустина, що прикриває чоло і шию. Однак попри все, це обличчя неймовірної краси, богородичної благодаті, – іконописне, харизматичне. У розумних, зірких і глибоких очах струменить світло душі. В отця Івана є таке спостереження (щоправда, висловлене з іншого приводу, але дотичне до нашої розмови): «Дуже багато душ з непорочною міткою на чолі. Не дивіться, що в них часом вид невиразний, не схожий на святих. Зате душі в них чисті. Умійте побачити святе за зовнішньою маскою. Помазуйте його».
І що прикметно: ніщо слабосильне і хворобливе крізь риси Євфоросининого обличчя не проглядається, хоча відомо, що стариця часто хворіла і в літньому віці майже постійно скаржилася на болі в серці. Однак для нащадків залишила лик здорової людини. Морально, духовно і фізично здорової. Ці риси карбовані небесним різьб’ярем.
У багатьох черниць, що ведуть затворницький спосіб життя, обличчя ніби висохлий пергамент, очі дрімливі, повиті білою смагою, погляд оспалий і втомлений (наслідок безсонних ночей), підборіддя драглисте, пальці пухкенькі. У святої Євфросинії усе дихає цілющою силою, животворною енергією і якоюсь особливою жагою боротьби і життя. Усупереч усьому: неприхильному життю, демонським атакам, гонінням і важкій духовній боротьбі…
Щось є в цьому обличчі невловне і таємниче, до кінця незрозуміле, непізнане і непоясниме. Але для того, хто молиться на нього, залишається ідеалом краси. Вищої і вишньої.
Душа часто проступає в рисах людського обличчя, але так, як вона проявилася у Євфросинії, – велика рідкість. Воістину, це обличчя безсмертної у своїй безмежній любові і доброті людини. Святої, катарки, подвижниці й молільниці. І ще: служниці, селянці, безпросвітній рабі-колгоспниці.
В її погляді – відсвіт очей всіх Богородиць, що будь-коли являлися людям, – Зарваницької, Луврської, Унівської, Гошівської, Почаївської, Фатімської, Честихівської… Ці очі ніби обнімають поглядом тих жінок, які молилися і моляться за нас і за яких молимося ми, кого любили і любимо.
Тайна незбагненної багатоликості?
Безперечно.
Хіба можна її зрозуміти і пояснити?
Ні. Невимовне залишається невимовним.
Все у цьому погляді – і брама вічності теж. Хочеться вірити, що кожен, хто зустрінеться з цим поглядом, буде шукати його тепла і світла в кожній знайомій жінці й у кожній бачитиме матір і сестру.
А руки Євфросинії! Шляхетні, спрацьовані й разом з тим артистично-витончені, покриті легкою засмагою, ніби оповиті серпанком (обціловані милосердним галицьким сонцем). На них теж лежить відблиск доброти і спокою, втоми і сили. Це руки молільниці і великої тружениці, що не цуралася найважчої і найчорнішої роботи (жила в злиденному бараці, названому Блажденним Іваном собачою будкою 2х3). Ці руки притягують магнетично, до них так і хочеться притулитися, припасти губами. Мимовільно, за якимось незбагненним душевним поривом. Усе в них таке доладне, природне, живе, позбавлене будь-якої лемехуватості, осяяне незримою, але відчутною душевною м’ягкістю.
Увесь лик святої спонукує до спокою, самозаглиблення, ніби сіє тишу, умиротвореність і закликає до розмови з Богом, до натхненного творення молитви.
2
Книга «Свята Єфросинія мироточива» має підзаголовок: «для подвижників останніх часів», тобто для тих, що обрали чернечий шлях служіння Богу. Так її і слід сприймати. Вона не для рядових читачів, що звикли до лінійної оповіді та розпружуючого читання від першої до останньої сторінки. Цю книгу найкраще сприймати фрагментами, наполегливо осмислюючи прочитане. У ній багато повторів, як і в будь-якій повчально-настановчій і духовно-дидактичінй прозі. Але це повтори, що увиразнюють і доповнюють сказане раніше, прояснюють мало зрозуміле і доповнюють недомовлене. Мені найменше хочеться аналізувати ці високодуховні тексти (як, власне, і більшість писань Блаженного Івана), а просто багнеться їх цитувати. Тому що самі по собі вони дають відповіді на ті численні, болючі питання, над якими мозолився роками, а може й десятиліттями. А це вже неабищо. Тому обмежуся лишеть супровідними врізками.
3
ПСАЛТИР. «Тримайтеся за Псалтир, як за рятувальне коло», – наголошує св.Євфориснія. Псалтир став найважливішою книгою її життя. Ним вона рятувалася від недуг, демонських атак, страху і різного роду наслань. І в дні свого земного життя, і з вічності посередництвом отця Івана закликає ненастанно звертатися до Псалтиря, бо «навіть нумерація псалмів має потаємний сенс», бо «без Псалтиря ніхто не досягне брами Царства».
І ще:
«Затворницька молитва, Псалтир і аскетичні подвиги незрівнянно сильніші, ніж слова».
*
«Немає нічого більш цілющого, ніж Псалтир. Якби люди пізнали його силу – закрилися б лікарні, а медперсонал постригся б у молитовники і ченці».
*
«Без причастя і Псалтиря духовне життя убоге. І Євангеліє без молитви перетворюється в підручник».
*
«Не Давидом, а самим Господом Ісусом Христом був написаний Псалтир».
*
«У Псалтирі немає жодного застарілого слова. Застаріли книги Достоєвського і Тургенєва, а Псалми актуальні, як ніколи».
4
ПОКЛОНИ. Про те, які вони важливі для порятунку душі, св. Євфросинія сказала, мабуть, найбільше після псалтирної молитви. Подвижниця переконує, що «ніщо не проходить даремно, Господь враховує кожен поклін, кожну сльоза і молитва зараховуються при вирішенні долі». Сама щодоби, особливо в нічний час, била десятки, а іноді сотні й тисячі поклонів. Мала переконання, що «один нічний поклін дорівнює трьом денним і відганяє сон». Ніколи поклони не були для неї мукою і надвижким випробуванням, бо в ревній молитві отримувала таку силу і піднесення духу, що крила виростали за плечима, знала, що «без блаженства нічого робити у вірі». Тут також важливо усвідомити, що «поклони без каяття приводять до божевілля і ніяких плодів не принесять». Має бути внутрішній поштовх, потреба молитви без силоміття, і шлях до цієї благодаті слід шукати через піст, неосудження, послух, духовну мудрість і жагу Царства.
Варто також запам’ятати:
«З кожним поклоном прощається хоча б один гріховний помисел».
*
«Поклони – основна зброя праведника».
*
«Як птах не може довго без польоту, так подвижник – без поклонів».
5
МОЛИТВА. Про її силу і потребу в духовній літературі написано, мабуть, найбільше. Молитва була і залишається найдієвішою зброєю християнина, його опорою і міццю, крилами і власницею, мечем і щитом. Додамо до цієї скарбниці кілька цінних і мудрих повчань почаївської стариці:
«Богослужіння мають прищеплювати любов до молитви, а не відбивати її».
*
«Без нічної молитви немає блаженства».
*
«Вимолюйте гріхи терпеливо».
*
«Просіть у Пресвятої Богородиці дару нічної молитви».
*
«Хто шукає пізнання Бога без молитви – неминуче потрапить колись у сіті диявольські».
*
«Один святий може зробити своєю молитвою для міста більше, ніж десять діючих у ньому храмів з парафіянами, свічками і священиками».
6
СЛЬОЗА. Не знаю нічого вищого від людської сльози. Бо вже коли й слова стають зайвими або неможливими, вона промовляє. Сльоза понад земними мовами, знаками і ієрогліфами, – її розуміють усі.
Не співатиму їй гімни і оди, щоб не принизити непорочної чистоти і величі.
Плаче людина, коли притужує життя, плаче, коли убуває. Літня людина завжди швидка на сльозу. Може тому, що наближається до Бога, з яким смертному найкраще розмовляти сльозою.
Які вони різні – сльози людські – присмеркові, самотні, погребові.
Сльоза щастя, радості – усміхнена сльоза, денна. Сльоза смутку, відчаю і горя – пекуча і гірка, більше нічна.
Дар сльози даровано не тільки людині – плаче дерево, птаха і тварина. Плачуть небеса.
Як часто відкривається нам, що й джерела та ріки – це сльози землі.
Захлинається риданнями душа, коли приходить у цей світ, плаче, доки обвикнеться-оббудеться і плаче, коли покидає землю.
Плаче мати, виряджаючи в дорогу свою дитину, плаче, коли зустрічає.
Сльоза не злукавить, не одурить, не ошукає, не введе в оману, бо капає не з очей, а з серця.
Золотим своїм відблиском сльоза зажди у вічності.
Всевладний час безсилий перед нею, не висушить її і не розвіє жодними вітрами-суховіями.
Посейбік сльози – людське серце, потойбіч – Божий лик.
Заплакала на Голгофі у безмірі материнської розпуки Божа Мати і відтоді крізь призму сльози (найчастіше – кривавої) дивиться на гріховний світ.
Плаче душа, усвідомивши темну погубу гріха, плаче, каючись, плаче, доростаючи до Бога.
Так чисто, так піднебесно високо сяє сльоза. На споді її – перевідання про непорочність безсмерної душі.
Злодухий, озлілий, мстивий, лукавий не заплаче, бо не вміє співболіти, співпереживати.
Вдовинне серце – виталище сліз.
Перед сльозою меркнуть слова і вчинки.
Найщиріша сповідь сльозою, найзворушливіше освідчення у любові – сльозою, найвище обожнення – сльозою …
Іноді мені здається, що коли людина стає перед Господом, ангел-охоронець показує як розливається ріка її земних сліз. І переливається вона діамантовим блиском і стає духовним скарбом душі на всю вічність. І це найвище торжество небес.
О, як віковічніє в небі сльоза святої Євфросинії! «Сльози безцінні перед Господом. Де ваші сльози? Чому так мало сліз?», – запитує вона нас із небес.
7
ПОТОЙБІЧНИЙ СВІТ
Так вабливо і важливо для людини зазирнути за завісу потойбічного світу. Так спокусливо-цікаво. І мисляча людина не може не задумуватися над питаннями: що нас чекає після Великого Визволення? Куди помандрує душа, куди потрапить? Як пройти митарства і чи є вони? Чи є пекло?
Потойбічні світи манять і бентежать, хвилюють і лякають. Кожного по-своєму. І якби людина не наближалася до розгадки тієї таємниці, які свідчення не отримувала з уст великих візіонерів – чи то у довершеній художній формі, як у Данте і Мільтона, чи у формі наукових трактатів, як у Сведенборга і Даніїла Андреєва, чи навіть канонізованого біблійного тексту Івана Богослова, – тайна залишається тайною. Найбільшою на землі. Горний світ закритий для людини на тисячі замків. Чому? Свята Євфросинія так відповідає на це питання: «Не велено відкривати таємниці Царства, щоб не скаламутився у людини розум».
І все ж деякі позначки на шляху до цього світу вона залишає:
«Коли я покинула світ, душа ввійшла в білу палату. Зустріла мене Володарка Небесна. Я була вражена Її красою, упала на коліна і стала каятися у гріхах. Вона взяла мене за руку і сказала: «Підемо, улюбленице моя. Твій земний шлях завершений. Тепер починається шлях вічний. Ти прославляла Господа в земні дні, і Господь прославить тебе перед очима Багатьох народів».
*
«У Царство небесне потрапляє тільки той, хто витримав іспит церквою, тобто залишився вірний церкві до кінця».
*
«На небесах враховується не стільки плин часу, скільки завершення терміну».
*
«Коли я побачила вишній світ, виповнилася невимовним захватом. Те, що уявляла в дусі і бачила очима віри, виявилося незрівнянно прекраснішим і досконалим. У земні дні перебувала, мовби в утробі, і тільки припускала, що життя на небесах існує… Порівняно з вічним земне життя таке убоге і мале».
*
«Письменники після смерті ідуть в особливі повітряні сфери, де перебувають їм подібні служителі муз. Але після закінчення термінів, коли вичерпується енергія, що підтримує їхній дух, настає прозріння. Розгублені, ніби після магнітного покрову, з’вляються вони перед лицем правди і відправляються на повітряні митарства».
*
«Долі письменників, художників і композиторів більш ніж сумні. Відповідають за тисячі душ, спійманих у сіті люциферські через чарівні ширяння, гордовиті світи, ними змальовані. Багато з них хочуть покаятися і не можуть: за ними стоять душі, ними спокушені. Потрібна особлива молитва про них».
*
«Пекло існує. До нас доходять здавлені крики, як з-під величезної плити. І демони, що мучили невидимо в цьому віці в тілесній оболонці, – мучать, очевидно, з дозволу Божого».
8
ПОРАДИ.
Якою глибокою, інтригуючою і цікавою не була б та чи інша книга, але без конкретних порад і духовних настанов, які може почерпнути з неї читач, вона завжди залишатиметься неповною. Рівень духовної лектури вимірюється передусім глибиною відкриттів і осяянь, а також мудрістю тієї науки, яку спроможна подарувати уважному і допитливому читачеві. У св.Євфросинії це було визначальним за життя – приходила у світ збирати зерна вищої мудрості і передавати іншим, – і робить це сьогодні з вишніх світів через посередництво Блаженного Івана. Стариця повчає ненав’язливо і несилувано, з винятковою терплячістю і навіть лагідністю. Часто повторює одні й ті ж сентенції, щоб донести їх не тільки до вух, а й серця читача. Кращі з них подаються нижче, але при тому слід зауважити: це навіть не сота їх частина і, може, не тисячна. Це тільки привідкриті двері у великий і неосяжний всесвіт під назвою «Свята Євфросинія мироточива».
«Користуйтеся святою водою постійно, особливо і містах. Завжди додавайте святу воду до їжі, яку готуєте. Освячуйте все навколо, кожен свій крок. У традиціях істинного православ’я не тільки духовна молитовна святість, але і світ речей, безперестанно освячуваний святинею.
*
«Не дивися на годинник! Молися і не рахуй земного часу».
*
«Після 500 поклонів Господь посилає винагороду за труди».
*
«Від міст тримайтеся якнайдалі. Їхній час вичерпався».
*
Піст допомагає позбутися родових гріхів: гніву, дратівливості, відсутності поміркованості, гріховних помислів…»
*
«Коли хтось попросив молитися за нього – молися, як би не били демони за цю душу. Обов’язок молитви вище за все. Хто цього обов’язку не знає, у того віднімається харизма прохання і сліз. Легковажність тут неприпустима».
*
«З кожним поклоном прощається один гріховний помисел, а вчинений гріх – після 150-го поклону».
*
«Мало просіть, більше дбайте про висоти духовні. Якщо дуже викриваєте фарисеїв, диявол вас ввергне у фарисейство».
*
«Їжу посилено хрестіть. Просіть, щоб пішла на благо. Хімія отруює організм, але сильний правильний хрест робить її нешкідливою».
*
«Таємниця Богоматері – друга після таємниці Господа. Хто цієї таємниці не осяг, той Господа не знає. Протестанти видумали свого книжного Христа».
*
«Сповідь – таїнство. До нього треба готуватися, як до Євхаристії, читати молитви і приступати з великим страхом і тверезістю».
*
«Перед сповіддю 50 поклонів неодмінні для тих, хто хоче щиро покаятися».
*
Поклони без каяття – спорт. Трапеза без каяття – скоромна, хоч і пісна. Молитва без каяття – лицемірна і відкидається небом».
*
«Мало молитися. Треба вимолювати душі і відмолювати гріхи».
*
«Особливо бійтеся лестощів. Лестощі – зміїний укус, отрута, вприснута всередину».
*
«Поки нема каяття, не чекайте зцілення від мощей. Даремно потривожите вічність. День і ніч перед тим кайтеся».
*
«Почніть каятися – і вже через місяць отримаєте плодів більше, ніж за п’ять років ходіння до церкви».
*
«Наказуйте хворим читати Псалтир, мати при собі святу воду, причащатися раз у тиждень в храмі, творити безліч поклонів, каятися в гріхах і жити по правді».
*
«Якщо будете бити по 50 поклонів щодня ангелові-охоронцю, він зустріне вас з великою радістю у вічності».
*
«Що даєш ближнім – даєш собі. І що береш для себе – у ближнього віднімаєш. Треба здобути перемогу в чотирьох битвах. Першу – у церкві над неістинного духу священиками. Другу – в миру, над сторонніми. Третю – над демонами. І четверту – над самим князем бісівським. Остання найважча».
*
«Щоб здобути вінець, треба багато сумувати».
*
Хто віддається блуду, буде заживо розкладатися в хробаках і огидному смердінні».
*
«Після восьмого аборту жінку водять тартарні духи. Душа стає безконтрольною, одержимою. Скільки сил треба прикласти, щоб вимолити гріх абортів. Каятися вдень і вночі, бити поклони. Постійно сповідатися, поки Господь не зніме гріх».
Петро Сорока,
письменник,
член міжнародного ПЕН-клубу.