Та все ж основна частина «свідомого» дитинства й юності У.Самчука минула в Тилявці (нині село Шумського району Тернопільської області). І про Тилявку, й про Шумський район у нас мало знають. А жаль! Із цим регіоном пов’язано чимало цікавих історичних та культурних, зокрема й літературних, подій.

На малій батьківщині Уласа Самчука

Улас Самчук належить до письменників, глибоко «закорінених» у свою землю. І якщо ви не побуваєте на його малій батьківщині, де він ріс і формувався, вам важко буде зрозуміти творчість письменника. Особливо це стосується трилогії «Волинь». Хоча не лише її…
Як відомо, У.Самчук народився в «королеві волинських сіл» Дермані. Про це село на «ЛітАкценті» є гарна стаття Д.Дроздовського, тому не буду звертатися до дерманського періоду в житті письменника. Зазначу лише: це було село з великими культурними традиціями та місцевими міфами. Дермань неодноразово ставав місцем дії в творах У.Самчука. Письменник навіть хотів написати роман про Дермань. Однак щось стало на заваді.
Та все ж основна частина «свідомого» дитинства й юності У.Самчука минула в Тилявці (нині село Шумського району Тернопільської області). І про Тилявку, й про Шумський район у нас мало знають. А жаль! Із цим регіоном пов’язано чимало цікавих історичних та культурних, зокрема й літературних, подій.
Моя подорож на Шумщину, зазвичай, пролягає трасою Острог-Шумськ, що проходить надзвичайно мальовничими місцинами. Проїжджаємо зупинку біля села Вілія (воно трохи збоку від траси). І на цій зупинці — у всій красі портрет визначного пролетарського письменника Миколи Островського. У Вілії він народився, тут минула значна частина його життя (принаймні, у цьому селі письменник більше жив, ніж в оспіваній ним «пролетарській» Шепетівці). До речі, Вілія зовсім близенько від Самчукового Дерманя – навпрошки так кілометрів зо двадцять. А У.Самчук з М.Островським – однолітки. Щоправда, останній не «закорінений» у свою землю, як перший. Певно, давалося взнаки походження М.Островського. По лінії батька він, очевидно, походив із родини галицьких москвофілів (знову ті «кляті галичани»!), а по матері – з чеських колоністів. Самчуківський рід – типово селянський та український, який, до того ж, мав свій родинний міф про козацьке походження.
У Вілії за радянських часів відкрили музей М.Островського, котрий і досі функціонує. Загалом в Україні є чимало «островських пам’ятних місць», найвеличніший із яких — Шепетівський музей. Працівники музею нині ведуть «героїчну боротьбу» з «фальсифікаторами» біографії й творчості М.Островського. Загалом цей антиукраїнський письменник у незалежній Україні пошановується більше, ніж У.Самчук, котрий боровся за незалежну Україну. Нині маємо лише три скромні музеї У.Самчука – в Дермані, Тилявці та Рівному.
За Вілією – село Мала Боровиця. Біля неї є ще Велика. Ці села колись належали роду Боровицьких, котрі служили відомому князю-меценату В.-К.Острозькому. Поряд із цими Боровицями (трохи збоку) – село Хорошів. Ще в далекому 1581 р. місцевий шляхтич Валентин Негавлевський переклав Новий Завіт розмовною українською мовою. Це був один із перших перекладів такого типу. Не так далеко звідси село Двірець, у якому в 1556 р. почали працювати над Пересопницьким Євангелієм. Як у Двірці, так і в Хорошеві немає пам’ятних знаків про згадувані події. Отак!
Вже позаду кордон Хмельницької та Тернопільської областей (до 1939 р. – польсько-радянський кордон) і перед нами перше село Шумського району – великий і мальовничий Сураж. Колись це було містечко. У 1586 р. князь В.-К. Острозький передав Суразьку волость на потреби Острозької академії. Власне, ця волость стала її годівницею. Такою вона залишалася до 1641 р., коли внучка князя Анна-Алоїза Ходкевич, передала її для Острозького єзуїтського колегіуму. Як відомо, Анна-Алоїза, хоча й походила з православного роду, стала ревною католичкою. Ревним католиком був також її муж, Ян-Кароль Ходкевич, герой Хотинської битви. Він походив із православного роду, який веде свої початки від київських бояр.
Доля Суразької фундації дуже цікава. Через деякий час після ліквідації ордену єзуїтів вона перейшла до Вищої Волинської гімназії (Кременецького ліцею), що існував у 1805–1833 рр. Цей ліцей став не лише предтечею нинішнього Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, а й своєрідною колискою для «української школи» в польській літературі. Біля витоків цього навчального закладу стояв уродженець Шумщини Гуго Коллонтай (Калатай?). Останній народився в селі Великі Дедеркали у полонізованій родині. Г.Коллонтая високо цінують у Польщі. Адже це філософ, реформатор освіти, політичний діяч і (головне!) автор Конституції 3-го травня 1791 р.: реально — першої європейської конституції.
Та повернемося до Суража. З цим селом пов’язане ім’я одного з перших українських письменників-полемістів Василя Суразького. Про цього автора ми не маємо широких відомостей. Він є автором «Книжиці в шести розділах» (написаної в 1588 р., надрукованої – в 1598 р.). Цей твір високо цінував Іван Вишенський. Та й, очевидно, автори добре знали один одного.
Залишаємо збоку Шумськ і в’їжджаємо в село з давньою назвою Рахманів (чи Рохманів). Археологічні розкопки свідчать, що тут поселення існувало ще з дуже давніх часів. Колись Рахманів був містечком. Мало воно й стосунок до давньоукраїнської книжності. Саме тут у 1619 р. Кирило-Транквіліон Ставровецький при підтримці княгині Раїни Могилянки-Вишневецької видав «Євангеліє Учительне». Через Рахманів неодноразово проходив У.Самчук, прямуючи від Тилявки до свого рідного Дерманя.
За Рахмановим починаються Кременецькі гори. Та й сама Тилявка розташована біля них. Село це, вважав У.Самчук, не мало таких культурних традицій, як Дермань. Не будемо сперечатися. Але… Існує версія, що колись на цьому місці був град Данилів – місто Данила Галицького. Його, як і сусідні фортеці Кременець та Стіжок, не могли взяти татари. Тому наказали князеві розметати укріплення цих міст. Про це йдеться в Галицько-Волинському літописі.
Зовсім недалеко від Тилявки є село Стіжок – нащадок града Стіжка. Міститься воно серед гір у надзвичайно гарній місцині. Тепер тут щороку на свято Трійці відбувається літературно-мистецький фестиваль «Братина». А поряд зі Стіжком – старовинне село Антонівці, яке в 1942-1944 рр. стало центром своєрідної республіки УПА. Німці так і не змогли дістатися до цього села, бомбардували його з літаків. Зате радянські «визволителі» дісталися й повністю знищили – аби не було бандерівського сліду! Не дивно, що тема української партизанки під час Другої світової стала важливою для У.Самчука. Зокрема, він присвятив їй свій роман «Чого не гоїть огонь».
Та повернемося до Тилявки. Про неї, її жителів письменник багато пише на сторінках «Волині». Згадується там сусідній Угорськ, у лісах якого за часів Польщі ховалися підпільники. І дійсно, біля Угорська густі ліси, які тягнуться до Стіжка, Антонівців. Неподалік Тилявки село з старовинною назвою – Людвище (теж згадується у «Волині»). Саме через Людвище У.Самчук ходив пішки до Кременця – міста з великою культурною історією. У молоді роки він тут навчався в приватній українській гімназії. Свої гімназійні роки письменник описав у повісті «Юність Василя Шеремети». А поряд із Кременцем – Почаїв, котрий теж згадується в Самчукових творах.
Певно, без такого українського середовища, закоріненого в глибокій традиції (традиції, що часто не осмислювалася, а сприймалася як даність), У.Самчук не став би українським письменником. Показово, але саме сусідні з Тилявкою села дали нам двох знаних на Тернопіллі й Рівненщині сучасних письменників – Георгія Петрука-Попика та Івана Бабія. Перший народився в селі Велика Іловиця біля згадуваних Антонівців, другий – поряд із Рахмановим.
За радянських часів У.Самчука ні в Тилявці, ні на Шумщині не згадували. Занадто крамольною була ця постать. Не могли його ім’я вшанувати й родичі письменника, які жили тут. Лише за часів незалежної України письменник почав «повертатися» до своїх земляків. У 1993 р. у Тилявці, в приміщенні школи, відкрили музей У.Самчука. З Канади, де він провів останні роки, сюди були передані деякі його особисті речі. Можна сказати, що серед нині діючих музеїв письменника, цей — найкращий. Чималу роль в облаштуванні музею та поверненні доброго імені У.Самчука відіграв кременецький музейник-краєзнавець Гаврило Чернихівський. Він також є автором монографії «Улас Самчук: сторінки біографії» (Тернопіль: Збруч, 2005), яку можна вважати науковою біографією письменника. (Між іншим, наукової біографії Самчукового сучасника М.Островського ми так і не маємо, зате які є музеї!)
На жаль, музей У.Самчука в Тилявці відвідує небагато людей – хоча б через те, що село розташоване в глибинці, на помітній відстані від жвавих автомобільних шляхів. Щоправда, впродовж останнього часу в Тилявецькій школі у день народження письменника проводиться літературно-мистецьке свято «На коні білому». Не скажеш, що тут широке представництво. Приїздять переважно гості з Шумська, Кременця, іноді з Тернополя, інших міст і сіл. Але для села – це подія.
Цього року дане свято вирішили провести в іншому форматі, щоб залучити побільше людей. Назвалося тепер воно фестивалем галицько-волинської книжності. Почалося традиційно в Тилявці, а завершилося в Шумську. У Шумському будинку культури організували виставку-продаж продукції місцевих видавництв, а також дещо незвичний концерт, у якому художні номери поєднувалися зі своєрідними виступами-інтерв’ю запрошених письменників. Вів це дійство Сергій Синюк, який живе та працює в Шумську. Він є автором поетичних творів і досліджень з історії свого рідного краю. (До речі, влітку минулого року С.Синюк та польський письменник Кшиштоф Петек зорганізували в лісах Шумщини польсько-український табір для молодих авторів «Полювання на пригоду». Чесно кажучи, не знаю, чи щось подібне організовується в інших куточках України).
І на завершення одна песимістично-оптимістична історія. Минулого року в згадуваному селі Стіжок згоріла сільрада, а також сільська бібліотека, яка в тому самому приміщенні перебувала. Місцевий шумський люд не дуже перейнявся тим, що зазнав руйнації владний сільський осередок. Навіть жартували: хіба це вперше, край же бандерівський. Зате той самий люд зорганізував збір книжок для згорілої сільської бібліотеки.
Отака вона, Самчукова мала батьківщина!

2 коментарі