Михайлові Заблоцькому теж «пощастило» втрапити до Афгану, на війну, на самих початках. Пригадує, що у 1979-му вони ще міняли партизанів.
– Нас вводили вже як армію, – розповідає. – Я попав зі Словакії, відслуживши вже рік строкової. Тоді не брали, хто менше відслужив, бо солдат мав уже хоч щось знати і вміти.
Їх військовий підрозділ охороняв трасу, ходив на операції, охороняв завод, сім’ї радянських інженерів, що трудилися на тому заводі. Умови були справді екстремальними: сухий пайок (бо армії ще практично не було як такої), привізна вода. Копали окопи.
Загалом п. Михайло служив в Афгані трохи більше року. Йому пощастило. Недарма друзі, бойові побратими ще й тепер мовлять тепло: «Ти таки народився в сорочці». Бо повернувся додому, до отчого порогу, цілим та неушкодженим.
Можливо, тому, щоби хоч якось загладити таку «провину», Михайло Заблоцький віддано (коли б не сказати самовіддано) служить бойовому братству колишніх воїнів-афганців, вже понад десяток літ очолюючи Чортківську районну спілку. Вона об`єднає близько півтори сотні осіб. Усі ці люди як не з підірваним здоров`ям, то із враженою психікою, зранені душею. Відлуння афганської війни відправило у вічність Миколу Боркуту, Віктора Делійовського, Степана Барановського, Сергія Анісімова, Бориса Петрова та інших.
Голова спілки, бойового братства Михайло Заблоцький – повсякчас у тих добровільних трудах, у тих благодійних клопотах. Йому, мов власні, болять чужі болі. Проте чому чужі? Він вважає, що вони є і його клопотами. Ревно дбає про соціальний захист та більш-менш (стосовно до умов) пристойне благополуччя своїх побратимів. У чому воно полягає? Працевлаштування їх, членів їх сімей – раз. Лікування, оздоровлення – два. Вступ до навчальних закладів вже їх дітей (цьогоріч вступило аж п’ятеро) – три. Хоча таких пунктів, звісно ж, чимало. Комусь потрібна ділянка під гараж, комусь владнати сімейні справи…
Михайло Заблоцький, як кажуть, вхожий до багатьох високих кабінетів. І на місці, й вище. Його знають, з його авторитетом рахуються. Йому (а значить, його «підопічним») допомагають. Традиційними стали щорічні зустрічі членів бойового братства у день 15 лютого. Той день помітний не лише для них, а й для чисельних спонсорів. Традиційним став (упродовж десь так з двадцяти літ!) спортивний турнір серед молоді міста пам’яті загиблих побратимів Ярослава Пліщука та Олександра Дмітрієва.
Запитую у п. Михайла, котрий, вочевидь гостріше, виразніше за своїх побратимів, за всіх нас відчуває це, чи змінилися тепер, по перебігу двох десятиліть, пріоритети ставлення до воїнів-«афганців»?
– На жаль, – не без суму констатує мій співрозмовник. – У нас, на місці, я б сказав, це не так відчутно – «спрацьовують» відлагоджені зв’язки. А в цілому в державі… Справді, нікому не була потрібна та війна. Та хіба ми туди просилися, щоб гинути, калічіти, божеволіти? Хіба рвалися ми туди, підставляючи молоді тіла під смертоносний вогонь?
Мовчить пам’ять. Її виразним втіленням постав меморіал по вул. Копичинецькій: скульптурне зображення Богородиці, Яка покриває Своїм омофором пораненого солдата. Позаду – каплиця. Скульптор – Роман Вільгушинський, архітектор Богдан Дудяк. Задум спорудження цього пам`ячника належить колишньому воїну-«афганцю» Володимиру Погорецькому. Він, за словами п. Володимира, відображає чи символізує відрізок тієї страшної кровоненажерливої більшовицької епохи, в якій нещадно знищувалось усе прогресивне, а образи і кривди не минули жодної української родини.
Анна Блаженко.