Богдан Чепурко. Краєвиди розвидненої душі

Затрубів-загримів грудно-гортанний рев оленя опівночі, і чи падало чи летіло листя з дерев, а вся природа захоплено здригнулась і випрямила зідхання зі сходу на захід – і прокотилося рокотання грому через усі Горгани, і Голгори, і Медобори…

Рай-дання і рай-діяння задивились одне на одного, а я – на них. І що б там не райкали воріженьки, а світять нам до смерті словотвірні відбитки раю із крайобразу предковічного Слова, яке завжди спершу.

Вишні. Темно-зелені. Вишневі. Теплі – до згуби. Ніжна прохолода затінку. Ковзаюча злива світла й води – на колиску, на кущ калини, на половинки спілих, неправдоподібно великих ягід у кривавих блисках призахідньої заграви. І знову – ясно, глибоко, зелено, жовто. Контрастне світло заломлює округлість. На плоті, на грубці, на рушниках – глибока і тонкостанна елегія барв. Я пливу на зеленім листочку, і моє серце гупає в бубон Всесвіту

З мороку. З глибин. З глини. Дивиться на мене моє Я. Стиснувся в пружину спомин тіла. Завивання вітру розриває запону часу. Простір проходить наскрізь у матрицю слів. Сльози зависають у невагомості. Хто там – похований живцем у самому собі? Промені згадок, спазми воскреслої крові, недопрожиті життя пробиваються крізь точку смертної миті. Ніч. Морок. Ніщо.

Застрягла в мені велика туга за абсолютною гармонією. Глибоко заховалась моя пісенна душа на самому споді безмежної безодні. Хтозна чи виринуть коли на світ божий невиспівані пісні – проспівати славу творцю нашої радісної, але ж і  на смерть стурбованої вселенної.

Голубині вправи. Кумкання. Кування. Тотальна агресія звуків. Мугикання змовників. Перекличка літаючих обивателів. Окупація острова звучанням, що поглинає, перекриває, покриває всі інші звуки. Людський голос, грім катера, рівномірний гул літака, гуркіт каміння з обриву, рокіт моря – сприймаються як рятівна соломинка, тонуть, бліднуть, тоншають, губляться у цій прекрасно ідіотській, голубиній, голублячій канонаді, німим шелестом встеляють піски Ойкумени. Неземне, не свійське воркування. Любкають  вода і вогонь – чисті, дикі. Неприручені голуби, горлиці – горлечками перекликаються, паруються, змагаються у самовираженні, співочому азарті, складаючи невтомну пісню любові, оду попарним любощам. Починає хтось один, а в унісон – інші. Перегук посилюється. Звучить оркестр. Сходить зоря Тиха – вологе мовчання обволікає простір. Пауза, перерва, бездна вслухання. І раптом тонко. Ще тонше. Веде найтоншу лінію смичок обрію, захлинаються солісти космосу – здивовано, вражено, захоплено настроюють камертони літаючих сердець, вслухаються, всім єством, усією душею і, витримавши ритмічно-музичне перехоплення духу, підхоплюють сподівано-несподіваний зачин сміливця, вторують, торують дорогу до раю, підсилюють органну гармонію взаємності, взаємодії, вулканних ридань ріки життя, вихлюпування щастя на береги проминання: оглашення голосять і зідхають, глибинним усміхом радіння виринає і райдають зворушені серця. Тонування, тло, соло, шум – усе зливається у звукопад озвучень, означень, звучань, ладових імпровізацій, переосмислень – в одному пориві до завжди божественних початків світотвору і словотвору, до абсолютного начала начал

Душе людська! Товчешся між небом і землею, між Богом і сатаною, добром і злом – проходиш сім кіл пекла й будуєш рай. Богонадхненний Творче, загнаним звіром продираєшся крізь хащі і дебрі, несправедливість і зраду людського існуванння, через темряву розчарування і морок ненависті. Героїчні зусилля тратиш на лабіринти і зигзаги сліпих мандрів, волею випадку виходиш на Поляну Світлого Духа і, стікаючи кров’ю, розчиняєшся у суничних пахощах лісової Вітчизни.

Літній вітерець – лагідний і говірливо погідний, осінній шелестить на вушко і крапотить в тумані, зимовий тяжко виє і намітає кучугури по стріху, а про весняний і не скажеш простими словами: він відчиняє душу і розкриває очі проліскам.

Він прийшов, коли на землі вирішувалась доля життя і смерті. Це могло статись будь-коли, бо ніхто ще не вирішив і не розрішив ні в согрішенні, ні в розгрішенні, ні в дії, ні в надії цього заклятого питання. Може, Він і не приходив ніколи, але дим согрішення без каяття стояв стовпом, і від цього чманіла ясність розуму та стугоніла кров без покрову. Цього ніхто не помітив, хоч дідько і намагався поставити на нього свою мітку. Зрештою, водо в решеті, чи міг прийти Той, який завжди з нами – рештою світу? Хтось висловив припущення, що, мовляв, Його з нами і в нас було замало. Що ж, Бог – це Любов. Чи може бути забагато любови, чи може бути забагато Бога?.. А замало – чи може бути замало? Він або є, або Його нема, але ж він в кожному – не всі так думають, не всі так відчувають: тому Він прийщов. Він прийшов на землю розповісти сон. У нього не було іншої мети. Сон сотався із медових сотів уст – стосотньо помножених на всіх живих, мертвих і ненароджених. Сон сочився із ран страдників і мучеників за святі ідеали, за Божу расу. Сну наче й не було, але й життя не було. Достойного життя не було. Тому Він прийшов. Все сталося сподівано й несподівано, не для слухачів-читачів, а з великої Любови.

Тупики обминають щасливих – відкрито йди своєю дорогою! Куди б не рухалось,  куди б не ступало твоє життя – відчуй неповторність кроку, безконечність руху, значення і призначення дії. Серце не зупиняється ні на мить. Добро не закінчується ніколи. Справедливість перебуває завжди і всюди. Я не хочу тебе повчати, бо як би то виглядало, коли б я повчав себе! Мова ні про що і про все, виродитись можна і туди, й сюди, але все це – проодовження роду: тільки хтось продовжить усе краще, а хтось вигублює в собі риси раси. Не бійся темряви, але не поклоняйся тьмі!  Все починалось з темряви і ставало світлом. Небо завжди зоряне. Сонце присутнє в найтяжчім мракобіссі… Любов – завжди з тобою!

Семибарвна веселка провіщає Купала. Зкуплення і відкуплення йдуть в парі. Відкриваються скарбниці землі і неба – квітка стає папертю богослужінь. Тихо, тихо дунай воду несе. Вінки здригаються від очищення свічки. Цвіте папороть невидимим світлом. Сонце купається в ріці оріїв. Вогонь і вода паруються в позачассі. Боже Тіло і  Святий Дух перебувають одне в одному. Жертвенні помирають і народжуються. Безсмерття поєднує  всіх.

Стояв здивовано, а сніг падав на чисту душу – біле по білому – з ока  витекла річка і поплила до моря… Ще рілля стояла і стогнала,  розкинувшись хрест-навхрест на чотири сторони  білого світу, а оце вона лягла, але не впала: накрила собою квіти і трави, і все, що плакало-сміялось під зорями від сходячого до заходящого сонця – і все, що було небом, наповнилось аж по обрій світлом любові.

Душа в польоті! Відчуття небезпеки,  вже зовні, але ще з тобою, неземне надхнення, сила й відвага духу, вільне ширяння між небом і землею, літання душі і тіла у часопросторі сфери – ти досконалий: злітаєш по немислимих параболах у гармонії зі своїм єством легко й невимушено, ти щось більше, ніж просто птах, ти сам собою у цих вольних злетах і польотах. Відчуття верху-низу і загалом напрямку контролюється інтуїтивно – це твоя природна стихія, ризик падіння виключається, наче ти велика і надхнення космічна гойдалка, але й щось вище, краще, досконаліше: радісно і з духовним піднесенням міняєш напрям польоту, вигойдуєш-розвертаєш ймовірно-неймовірні, розкішно різноманітні видива світу й антисвіту… Десь там, тут, над, під, в тобі вимахують хвостами, вигинають спинами леви й левиці, бог молодий крає мечами розпросторену далеч, з відчайдушною веселістю за півчерешеньки від їхніх пащ, лез, ударів, догм, законів злітаєш вище, торкаєш світобудову, і вона летить шкереберть, а твій душевний рухоспокій з тобою: це тільки видиме – світ незбагненно цілісний, Бог непереможний. Ти частка цього ідеального безміру – чесна, чиста, частотна; ширяєш, як дихаєш. У передостанню мить небезпеки – соколом зринаєш у небо, і це дивовижно самозрозуміло… Не стояти над прірвою часу, не висіти над безоднею смерті, не чіплятись за виживання – летіти птахою у піднебессі, голубом-духом ширяти у високості! Ти віддаляєшся – ніхто і ніщо не стримає твого польоту. Холод космічний окутав твою душу, жаром пекельним торкнуло твоє серце. Глянь у безодню: обнявши зорі Оріона, Чумацьким Шляхом у сузір’я Діви летить душа твоя правдива.

Прадавня липа торкає тебе своїми юними пагонами і древнім корінням: стовбур відмер, дивно облущився, побитий столітньою негодою, але життя оновлюється – стрезна липа, а проте, як перша молодість цвіте.

Недотримання законів Божих, заповітів предків, закономірностей природи робить людину ні сим, ні тим. Ні в сих, ні в тих ми задумуємось над своєю долею, і бачимо, що вона невідривна від долі Всесвіту.

Сліпий дощ рясно курився небесним панікадилом, лопотів дитячими ніжками мільйонів краплин: порохи подались, потахли – дух розпорошеної вологи умиротворено обнімав куряву земного шляху.

Про український імперіалізм скаже вам народна приказка: „Від краю до краю – усім добра бажаю!”

Шевченко стоїть задуманий. Світанку червоний індик щоки надима. Як дівчина приречена з прирученим вогнем – відкрилося первосвященство блискавиць. Знов птаховишня у садку сокоче. Нідокогонейдуніхтонеприходитьдомене. Квітка не видирає мені очі за споглядання. Вростають рослини у кам’яне ложе. Русявий мох перестрибує з гілки на гілку.

Байда байдики б’є, медитує… На землі лежить – на печі сили набирається. Меди вживає – напій богів. Тайна життя і смерті танець веде, ясу кривавить.  Зоря зорі розказує Чорнобиль. В Богонадхненних усипальнях духовна квітка спить.

Сходить сонце над верхів’ями і верховинами – небесний вершник спішить до Панни. Прозирає воду до самого дна. Обнімає днину великоднім променем.

Ні в кого не питає дозволу – входить у береги і виходить із берегів.  Ріка рік. Безмовна. Речиста. Розливається по рівнині, просякає в пісок. Зникне вона так само з лиця землі – і ніхто не допитається. Не докопається. Не доб’ється.