Скільки не пишемо у засобах масової інформації про різного роду проблеми, а віз і нині там. Навіть за радянської влади ціна гострого слова мала неабияку вартість – цінувалась високо. Якщо в газеті з’являлась, бодай, коротка замітка про бездіяльність чи порушення спокою якоюсь особою, то останній явно би не поздоровилось. А в наш недолугий час пиши про що хочеш, навіть ґвалтом кричи, критика залишається поза увагою суспільства. Горить сміттєзвалище, не працюють ліфти, розграбовуються городища, перекопуються підземні ходи – проблема чи суцвіття проблем залишаються непоміченими загАлом чортківчан.
Подейкують злі язики, що в Швайківцях, наприклад, за безцінь продали якомусь підприємцю приміщення сільської школи, де вчився священномученик, настоятель Дрогобицького монастиря, ієромонах Віталій Байрак (1907-1946), уродженець села, якого замордували енкаведисти. Хоч при добрій організації роботи та волі керівників села у цьому приміщенні міг би розташуватись музей Віталія Байрака. Але це тема окремої розмови, бо в Швайківцях є багато культурних та історичних пам’яток, які ще чекають на потік туристів з цілої України та з-за кордону. За панської Польщі, аби відкрити українські читальні і школи у селах Західної України, селяни викраювали із сімейного бюджету останні гроші, бо дуже хотіли, щоб їх діти зростали грамотними, інтелігентними та порядними людьми, мали добру освіту і виховання. А сьогодні, аж страх подумати, дехто із метикуватих чухраїнців-шахраїв нагріває собі руки на розбазарюванні архітектурних та історичних приміщень.
Ми чомусь так влаштовані, що дальше свого носа не бачимо. В Чорткові один підприємець кілька років тому розкопав вхід у підземелля замку і все йому зійшло з рук – робітники, наче в рот води набрали, інспектор із сусіднього району якихось порушень у діях підприємця не виявив. Складається враження, що нікому із мешканців Чорткова не болить серце за світле чи сонячне майбутнє свого міста. До речі, замок у Чорткові, порівняно з іншими фортечними спорудами в інших містах, ще добре збережений, та й історія його вельми багата та велична. Такої точки зору притримується і кандидат історичних наук, науковий співробітник відділу археології інституту українознавства ім.І.Крип’якевича НАН України Микола Бандрівський, який, коли проводив археологічні розкопки в с. Швайківці, побував на території Чортківського замку. За його словами, Долішньовигнанська фортеця на 70 відсотків збережена, але її потрібно досліджувати і відновлювати. Так в чому справа, що розмови про відбудову замку залишаються тільки розмовами? Хіба ми не патріоти своєї вітцівщини? Хіба ми не можемо чи не вміємо прорахувати всіх вигод від розвитку туризму на Чортківщині? Зрозуміло, що скептики відразу поставлять питання: «А де взяти гроші?». Відповідь напрошується сама по собі: «Стукати у кабінети високих достойників». Або ще краще, “шапку по колу пускати” і за ці кошти відбудувати замок. Страх збирає, коли дивишся, як на центральній площі перед міською радою викопується якась чергова канава, а разом із асфальтом і землею вивертаються копачами на зовні людські кістяки. І нікого з чортківчан зовсім не цікавить, що за людське поховання було колись у центрі міста. Микола Бандрівський приїхав до Чорткова, бо на сто відсотків переконаний, що на території нашого райцентру було кілька століть тому мусульманське кладовище, адже 11 років Чортків перебував під владою турків. Про замок в Чорткові багато писали польські історики, цю тему продовжують досліджувати місцеві краєзнавці.
До нашого часу, наприклад, дійшла легенда про мученика, якого замордували татари. Вона була досить поширеною серед місцевого населення міста на початку минулого століття. Одній жительці Чорткова приснився дивний сон, що над Серетом у замку, у певному місці знаходиться тіло польського рицаря, котрого живим замурували бусурмани. Знаком, який вказує на це місце, повинна бути бочка з палаючим в ній маслом. Ніхто, безумовно, цьому спочатку не повірив, однак після того, як ці сни повторилися, було вирішено все ж таки зробити пошук. І в одній із ніш замку було знайдено стоячий людський кістяк в рицарському спорядженні. Так як це був мученик-християнин, якого живим було похоронено мусульманами, його останки склали в труну і відіслали в Рим.
XV – на початку XVI ст. з ініціативи власника чортківських земель Єжи Чартковського, притулився до підніжжя Вигнанської гори. Спочатку він був дерев’яним і успішно виконував свою функцію, стримуючи напади турків і татар. А в 1610 році згорів під час одного з нападів турків, після чого був відбудований у камені. У дворі знаходився палац і господарські добудови, а зовнішні стіни слугували обо-ронними мурами і бійницями. Цікаво, що палац був розписаний оригінальними фресками на світські теми. У 1611 році двір прикрасили кам’яні будівлі з аркадними галереями.
У 1640 році замок знову зазнав страшних руйнувань, але був відновлений. Важливу роль він відіграв під час визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. У 1648 році, за словами Яромира Чорпіти, спільними зусиллями жителів міста та козаків, яких очолив міський кушнір Северин Настільний, було штурмом узято замок і полонено польську залогу на чолі з графом Павлом Потоцьким.
Після Зборівського миру у Чорткові запанували поляки, а в 1672 році наші землі захопили турки, які панували тут одинадцять років. Замок став резиденцією субпаші Подільського пашалику.
Після розгрому турків під Віднем 1683 року вони покинули наші землі. Польща знову утвердила своє панування, яке тривало аж до першого її поділу 1772 року. Після цього Чортків увійшов до складу Австрійської імперії. Власники міста Садовські здавали замок в оренду то військовим, то єврейським купцям під торгові склади. У 1863 році тут була в’язниця, де утримували польських повстанців. Наприкінці XIX ст. замок було передано жіночому монастиреві сестер-милосердя, відтак він переходив з рук у руки, допоки повністю не занепав.
Останнім власником замку (до 1939 р.) було Товариство туристично-краєзнавче «Поділля», та факт залишається фактом: Чортківський замок ще зовсім не досліджений, тут ніколи не працювали археологи і потрібно вже сьогодні, поки не пізно, бити на сполох – за всяку ціну відбудовувати поруйновану фортецю – німий свідок нашої минувшини і слави.
Володимир ПОГОРЕЦЬКИЙ