У Герасимʼюка не вірші – метафори Правди і Кривди людської. Ти читаєш, витворюється картинка світу і ти носиш не її, ти носиш біль, памʼять, ти мимоволі повертаєшся до витоків, до себе…
„ІДУТЬ ПРОКАЖЕНІ. ЛЕПРАВІ НЕ МОЖУТЬ НЕ ЙТИ“…
Василь Герасимʼюк. Кров і легіт. Вибрані вірші і поеми. – Чернівці «Букрек», 2014. – 320 с. – (Серія «Третє тисячоліття: Українська поезія»).
Писати про Василя Герасимʼюка непросто. Не так. Писати про світ поезії Василя Герасимʼюка непросто. Бо кожне наближення буде віддаленням, і кожне віддалення наближенням. Нема на се ради. Герасимʼюкові щастило на інтерпретацію. Віктор Неборак, Костянтин Москалець, Іван Дзюба… після такого інтерпретаційного „тріо“, не згадуючи численні инші намагання наблизитися, в тому числі й науково подібні (т.зв. кандидатські й докторські дисертації), нічого суттєвого не змінюють і не додадуть. Канон визначений. Спробую нагадати:
1. „Василь Герасимʼюк – гордий поет. Аристократ української поезії. Його поетична свідомість прагне з гуцульських верхів і дніпровських круч осягти шкалу Всесвіту“ (Іван Дзюба „…І є такий поет“);
2. „(…) Василь Герасимюк – надто модерний поет, щоби бути таким собі екзотичним самоцвітом, котрий випромінює архаїчні способи орієнтації та першоджерельні цінності в їхній первісній неторканості. У його новій книзі (як і в попередніх) зустрічаються цілі розсипи знаків модерну, по-бароковому примхливо перемішані зі знаками традиції“ (Костянтин Москалець „Навіщо поет у повітрі?“);
3. „Я лише уточнив би, що напередодні Судного дня – за Герасимʼюком – всі інші міфи стають нечинними. Та для християнина кінець світу – це друге пришестя Христа, це надія на вічне Життя. на зустрічі зі святими праведниками, на новий світ без ненависті і страждання. У його поезії ця заповідана Біблією Подія очікується як остаточна катастрофа світу грішників і самого поета, який аж ніяк не вважає себе святим. Звідси і «тривожне світло» на його полотнах“ (Віктор Неборак „Поет «останніх речей»: Василь Герасимʼюк і кінець міфології“).
Це частково пояснює мій острах писати про поезію Василя. Зрештою, ще є й такий момент: читаючи вірші окремих поетів, ти розумієш, що нічого не додаси до їхнього світу; тоді немає потреби щось там коментувати. А є потреба, зрідка чи частіше, повертатися до перечитання цього поета. Василь Герасимʼюк надається до перечитання. Він непростий для заучування чи, навіть, запам’ятовування віршів. Тільки перечитання, як сакральну матрицю, ти читаєш, перечитуєш, не запам’ятовуєш, а проговорюєш як закликання, як молитву…
Я прочитав Книгу Мертвих, кажу:
країна мертвих старша від країни живих,
там немає Галичини,
там нема героїв,
дарма ваші герої все забрали з собою.
невже не з вами, а т а м
вирішуються питання чести?
(„Друге послання Дмитра з кутів до Галичан“)
Мене завжди дивувала в Герасимʼюкові якась хлопська прозірливість. Так, він аристократ поезії (за Іваном Дзюбою), але уміє бути вишукано-простим, доступним. Його слова обволікають тебе, як усесвітньою правдою, якій не маєш чим і не маєш чого перечити. Ти слухаєш ці вірші, як одкровення мудрого, але не завжди розумієш сенс тих магічних закликань…
Книга вибраного «Кров і легіт» (так називалася одна із частин його книги «Поет у повітрі») є виповіданням української історії в її гуцульському обрамленні. Найближчою мовою до поезій Герасимʼюка є мова кінофільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» (навіть не мова Михайла Коцюбинського)…. Тут треба шукати витоків, не забуваючи про генетичну пам’ять, возведену до стану української вічности.
Герасимʼюкові історії (у тому числі й історія рідних з їхньою участю у національно-визвольній борні 40-50-х років ХХ століття, а відтак і понесення покарання за цю участь) є намаганням, і це добре зауважено автором передмови до названої книги Віктором Небораком („Для поета «останніх речей», свідомого дієвої присутності сил зла у світі, важливим є не так засудження зла, як повернення смертній людині її людської гідності“), ствердити віру в її людському покликанні.
Розділи книги (а їх десять) виконструйовані так, що маємо у книзі мапу Всесвіту й назване місце на цій мапі української душі. Герасимʼюк найближчий до Вінграновського у його українськости сприйняття світу. Національний стрижень поезії Герасимʼюка є визначальним. Без нього, цього генетичного кореня памʼяті, ми не зможемо зрозуміти поета.
У Герасимʼюка не вірші – метафори Правди і Кривди людської. Ти читаєш, витворюється картинка світу і ти носиш не її, ти носиш біль, памʼять, ти мимоволі повертаєшся до витоків, до себе…
Цей міфологічний контекст Герасимʼюкового світу поезій сам по собі нічого не значить, поки ти не влиєш у нього власної крови. Поки не зрозумієш, що правда поетового світу є доти віршами/словами, доки не усвідомиш, що це мова про твій шанс повернутися до людського в собі.
Я не буду вправлятися у філологічній спроможності інтерпретувати вірші Герасимʼюка. Просто вклонюся його духові, який допомагає мені захистити свій людський простір:
Я час його застав. З ягням зайшла
з морозу Анна – птаха прошуміла
під стелею і пробудила крила
Маріїїні – два стулені крила.
«Він застудився, Анно…» – до чола
пірʼїну золотисту притулила,
і ночі безкінечної могила
Різдвом була й Великоднем була.
Я час його застав. Його сліди
побачив на траві і на камінні,
в повітрі божества, у тій пірʼїні,
що долетіла до Караганди
і принесла ягнятко, і донині
несе мені його ягня. Куди?
(„Леонардо: сонет“)
У контексті заявленого мені нічого додати. Його звати Василь Герасимʼюк. Родом з Прокурави. Це Його послання. Хто має вуха, най почує. Хто має очі, най побачить. Хто має душу – прийме.