Брежнєв любив полювати. Невтомний діяч Комуністичної партії і Радянської держави, він був іще й маршалом. Отже – умів стріляти. У перервах між партійними з’їздами Леонід Ілліч мусив годувати дичиною дику кремлівську рать… 

Генсек на полюванні

Брежнєв любив полювати. Невтомний діяч Комуністичної партії і Радянської держави, він був іще й маршалом. Отже – умів стріляти. У перервах між партійними з’їздами Леонід Ілліч мусив годувати дичиною дику кремлівську рать. Самому теж хотілося щось путнє закусити, бо суха московська ковбаса уже не лізла в горло. Та й чого ото сидіти щодня у Кремлі, коли увесь Совєтський Союз – це суцільний заповідник для партійного полювання? «Усьо ж вокруг мойо!» Навіть перпший Ілліч відстрілював не тільки білу контру, а й жирних шушенських качок. Але куди ж направити генсеківське жезло? Тикнув указівним товстим перстом у карту необ’ятного Союзу – і задоволено плямкнув масними губами. Випало Залісся – чудове мисливське угіддя при Десні за Броварами. Райський куточок. Від радості Ілліч аж заспівав-заскрипів новою щелепою: «Давно ми дома нє билі!» Це ж недалечко від Бориспільського аеропорту. І Київ під боком. «Пострєляю да пріпугну я етіх негодяєв – украінскіх националістов. Помогу Вове Щєрбіцкому закрить в Кієвє все украінскіє школи…»
Це було в осінні дні 1976 року. Я аж три дні картав себе за те, що народився в тому селі, яке стоїть над знаменитою бориспільською бетонкою. Через моє село з Борисполя якраз пролягає ота траса (трясця б її взяла!), що веде до Залісся і далі – на Чернігівське шосе. Ось чому три дні і три ночі мої односельці-требухівці (і я з ними!) були повністю ізольовані від усього цивілізованого світу – навіть від Совєтського Союзу. Ви тільки уважно погляньте: під кожним двором і за кожним кущем визирає жахливе опудало-страхопудало в образі пикатого кагебіста. Оті перевдягнені типи мали представляти щасливе населення сучасного українського села. А коли пробігав селом чорний кортеж машин-членовозів, то ці байстрюки весело підстрибували, імітуючи захоплену радість моїх односельців. А бабуся Пруся в ті дні сиділа без хліба, бо привозу з райцентру не було. У садах догнивали крутобокі яблука і груші, позаяк дорога до київських базарів обривалася побіля кожного двору. Щоправда, мені особисто – єдиному односельцю із посвідченням столичної редакції – районні кагебісти великодушно дозволяли виходить на вулицю. Я провідав сусіда Мишуню, двоюрідного брата і бабусю Прусю. Столітня бабуся запитала мене: «Що воно таке?» Я подав їй черствий кусень київського хліба і впевнено відповів: “Приїхав московський цар”. Вона хутенько перехрестилася і прошепелявила: «Прошти його, Гошподи…»
Звичайно, я знав точнішу і ширшу інформацію, аніж мої нещасні односельці. А коли визволився із сільської неволі, то одразу ж поїхав до рідних Броварів. У райкомі партії я дізнався про деякі подробиці того історичного полювання. Я зрозумів, що справжній переполох іще не минув. З’явилася проблема: як відправити до Москви відстріляних качок.
… Колишній лідер броварських комуністів і досі переповідає свій переляк притишеною скоромовкою. А я нагадую, що дикої качви в лісових озеречках Залісся було видимо-невидимо, її ледве вміщали тихі плеса. Стріляй, хапай – і в торбу. Та до Москви ще ж долетіти треба. Коротко кажучи, із Залісся в Бровари серед нічного гульбища надходить партійний наказ: негайно дістати льоду. Зрозуміло – для чого. Треба ж льодом обкласти ящики з дичиною, бо осіння пора ще дихала літньою спекою. А де ж того льоду взяти, коли у Броварах він буває лише взимку? Льодосховище є в Києві – у підвальних приміщеннях залізничного вокзалу. Але, перепуджений нічним телефонним дзвінком, секретар Броварського райкому партії почав будити своїх колег із Борисполя, Обухова, Кагарлика, Згурівки. Серед глупої ночі щасливо відгукнулась Біла Церква! Перед ранком машина з льодом була вже в Заліссі. Московська компані пила-гуляла, а районні попихачі не їли і не спали. Та вже потім надолужили! Горілка лилася рікою. Усе списали на бідну державну казну, на прискорений розвиток соціалістичного села, на успішне завершення русифікації всієї України.
Лихі люди (антикомуністи!) і досі теревенять про те, що дорогий Леонід Ілліч, повертаючись із Залісся до Борисполя, часто зупинявся в дорозі. Це ж саме стверджують і керівні комуністи нашого району, які оговтались від переляку. Вони буцімто бачили, що на кожній зупинці генерал-ординарець ласкаво подавав славетному маршалу традиційний нічний горщик. Недарма ж газета «Сільські вісті» – вістунка залежного селянства – кілька років підряд дивувала своїх читачів небувалим урожаєм кукурудзи на полях при дорозі «Бровари – Бориспіль».

Микола Сом