Минулого року на нашу землю чорною птахою прилетіла війна, принісши нам безліч страждань, крові, горя та сліз. На Сході здійнялась заграва, і тисячі українських воїнів кинулися під вогневий дощ, стали живим щитом супроти грізних ворогів, боронячи світле майбутнє України.
Сьогодні нам відомі імена багатьох героїв-захисників Вітчизни, але я хочу розповісти історію про те як війна змінила життя мого двоюрідного брата Володимира Ходаня. Він навчався у Білівській ЗОШ I-III ступенів. Після школи його призвали на строкову військову службу, яку відбув у Павлограді. Демобілізувавшись з армії, Володя працював лісорубом у Білівському лісництві Чортківського лісгоспу, заробляючи важкою фізичною працею, як мовиться, на шматок хліба. Спокійний, доброзичливий хлопець, турботливий син, хороший товариш та брат. Проте обставини круто змінили його долю. У 2014 році Володимира Ходаня мобілізували до війська. Отримавши повістку, він не вагаючись попрямував до військкомату. Не ховався, не уникав від свого обов’язку, як ото чинять інші.
Спочатку Володя здобував військову виучку на Яворівському полігоні, а вже четвертого листопада 2014 року, в складі 24-ї механізованої бригади, він приїхав на Луганщину. Там отримав призначення обороняти 29-й блокпост, що неподалік селища Кримське. Про криваву та страшну битву на цьому блокпості ми лише чули з екранів телебачення. Мій брат брав у цьому протистоянні безпосередню участь, бачив смерть бойових побратимів і сам перебував на волосині від неї. Але з Божою поміччю він вистояв. Йому допомогла віра в те, що війна скоро закінчиться та настане довгоочікуваний мир за який він боровся і бореться дотепер.
Навесні цього року Володимир Ходань приїжджав у відпустку. Перебуваючи в АТО цілу зиму, він одержав військове звання «старший стрілець». Нарешті він міг обняти свою маму, яка щодень щиро за нього молилася, рідних, близьких та друзів. Володя не йняв віри, що зміг повернутися додому живим і неушкодженим, оскільки у цьому пеклі мало хто вцілів. Він майже нічого не розповідав, лише зрідка усміхався, а по його змужнілому обличчі раз у раз котилися гіркі чоловічі сльози.
Війна не може не залишити відбиток на здоров’ї бійців. Так само сталося з Володею. З 12-го по 26-те березня він перебував на стаціонарному лікуванні у військовому госпіталі, де йому зробили складну операцію. Одужавши, старший стрілець В. Ходань знову повернувся на бойові позиції. Перед від’їздом в АТО він казав нам усім, що просто зобов’язаний знову бути з хлопцями, які тримають оборону на Бахмутській трасі, зобов’язаний бути з ними до кінця. Я дуже сумувала, що він знов іде на війну, і водночас пишалася, що мій брат справжній герой.
Ось така коротка історія простого сільського хлопця, захисника української землі. На щастя таких як Володя є багато у нашій країні, принаймні я можу говорити лише добрі слова про моїх сусідів з вулиці Кут, що у Білому Петра Лісового, Петра Бабія та Петра Кривенького, які теж обороняють нашу державу від окупантів та бандформувань. Вони всі є цеглинами з яких ми збудуємо фундамент нової України, а наступні покоління – добротний дім.
Горджуся тобою, брате! Горджуся вами, наші захисники і доземно кланяюся вам за подвиг в ім’я кращого майбуття.
Вікторія Капустинська, учениця 10-го класу Білівської ЗОШ I-III ступенів