Богдан Сильвестрович Лепкий – письменник, літературознавець, критик, видавець, редактор, перекладач, художник, педагог, видатний діяч української та польської культур.

ЗЕРНЯ НАДІЇ

Поема-цикл

Пам’яті Богдана Лепкого

 

Вступ

Польоту років не зупинить час

Й окраєць днів душа не відламає.

Інакшої дороги не бажає

Пора оця, що обійняла нас.

Не подолає сонмище прикрас

Жагу пісень, адже вона безкрая.

Й уже п’янких альтернатив не знає,

Не відшвирне її чужий обцас.

Крізь камені зернини проростуть,

Аби в прийдешнім зрозуміли суть

Відвертості, яка жила із нами.

І серце враз відмовиться від тризн

…Гарячий подих рідності дідизн

Ловлю й ловлю пошерхлими устами.

В батьковій бібліотеці

Здалось: маля згубилося між книг,

Коли воно до них прийшло у гості.

Це – видумка, бо гордовитість криг

Не може умоститись на помості,

Якщо у вени вже заплив Тарас,

І Діккенс оповів про невідоме.

…Втікає ніч мерщій за перелаз,

Щоб таємниці не віддать нікому.

Та це – мана. Через громаддя літ

У ньому озоветься поклик крові.

Та він лише передчува політ

Натхненної та чесної любові.

Розмова з дідом***

Осінніх днів бурхливий океан

Маленький човен кидає на хвилі,

Але себе шукати у розкриллі

Старого надихає Маркіян.

Він радить внуку засівати лан

Майбутнім, бо минулі дні безсилі

Без цього доказати: щедрі й милі

Вони для всіх, бо візьме люто в бран

Чужинне й завітає недорід

На зроблений крізь болі власний слід

Й зжере умить пісенність барвінкову.

Залікувати всі рубці від ран

Спроможний тільки вірності талант,

Коли він озивається у слові.

***Дід поета Михайло Глібовицький школярував з Маркіяном Шашкевичем

Зустріч у Відні

Нестерпна туга не пуска від себе

Й школярщина спокою не дає,

Як випустити радісно своє

Пташатко малювання в юне небо?

Студинський*** сум подоляка збагнув

Й відкрив для нього слів глибоке море.

І утекло кудись безжальне горе.

Напевне, у свою самотину?

Та поверта у журність пісня знов

…Але хотілось йти до Філарета. ***

Гойдалась на вервечці планета,

Штовхаючи в дорогу бурі кров.

Ще попереду був пізнання вік.

…До себе він через випроби піде.

Залишить назавжди імперський Відень

Й до Львова перелине через рік.

*** Кирило Студинський – український вчений

*** Філарет Колесса – український композитор та етнограф

Львівський ноктюрн

Весняний подих молодого ранку

Юнацькі мрії палко овіва…

Десь ходить доля на Високім замку,

Вручивши ріднокрайності права.

Ще буде все, але ніколи казку

Не пололає і стоокий Див,

Хоча вдягає він покірну маску,

Неначе з нею все життя ходив.

Вогонь непогамовності облуди,

Не згасить навіть найвправніший кат.

Бентежні почування не остудять

Микола Вороний й Василь Щурат***

…Ноктюрни Львова. Межи їх мелодій

Пливе уже наструнена душа.

…І невситимість на самому споді.

Його рядків вона не полиша

Й вона рядки уже не залиша.

***Микола Вороний і Василь Щурат – українські поети

Бережанська самота

У присмерку епох спинились дні

Й нема жаги у зблисках вечорових.

Вони минають у самотині,

Налякані відсутністю любові.

Бредуть поволі будні хмуроброві

І будять всіх мотиви вогняні.

У буйнуванні молодої крові

Нема жадань спішить навстріч весні.

Йде легіт через полум’я незримо

Й заволокло враз несходимим димом

Захоплення окриленого путь.

…Невже лишилась царственною сила,

Коли вела у безвісті могилу

Розмашисто-негречна каламуть?

Дорога у Краків

Бентежний тремт складної висоти

Не винен, що рожевість облітає…

У гомоні за синню пустоти

Примарливих щитів таки немає.

Оцю благословивши благодать,

Яка його не засліпила зору,

Він прошкував, аби своє узять,

Повз куполи готичного собору.

Не прагнучи усістися на трон,

Хоч, може, це і виглядало б стильно,

У Кракові шукав він свій закон,

Щоби не вкритись зламаними крильми.

Владислав Оркан***

Дійшла звичайність до його шатер,

Але душа поміж проклять витає,

Бо, мабуть, нині дуже добре знає,

Що втиснулось у вогнище химер.

Він радий, що крилато розпростер

Світильник дум й розвалини немає.

Брехня про себе правди не читає, –

Говорять луни проминулих ер.

Джерельність років набирав у спадок,

Бо наказали справжність і громада

Й повінчаний із ніжним драгоман.

Порвавши непісенності тенета,

Він, тужачи печальністю планети,

До себе йшов й допомагав Богдан.

***Владислав Оркан – польський письменник, з яким дружив Богдан Лепкий

У ріднокраї

Чорні круки грозяно та рвійно

Долетіли, хоч і невпопад,

І принесли чесно неподвійну

Вістку про непримиримість злад.

І зронили враз криваве пір’я

Там, де жили сонячність й весна.

Заспівали: на твоє подвір’я

Завітала владарно війна.

Щитом неподоланого Арея

Ще будуть спокушати вражі раті.

… Але зріднившись з рідною землею,

Він озирав на символи розп’яття.

Вецларський*** сонет

Життя зробило свій із ним зизгаг

Й укинуло у прірву сподівання,

Щоб губи умочити в бурі спраг,

Де вже немає дихання кохання.

Бадьористість звитяжності наснаг

Підносила сюрпризи нежаданні

…Та віща мужність княжих літ звитяг

Не знала про мелодію прощання.

У рідне вже переплила печаль

І вже тепер нітрішечки не жаль,

Що не чарує музика бездонна.

У плетиві кружляє злюща тінь,

Аби затьмити милу просторінь,

Але вона – не таїна стодзвонна.

***Вецлар – містечко в Німеччині, в якому був табір для військовополонених, де працював Богдан Лепкий

Берлінські вітри

У дні нові уже відкрито двері

Та радості ніякої нема.

Розвалини розвітрених імперій

– Підґрунтя, де нова росте тюрма.

Він вірить, що прозріє людська маса

Й відкине покривала із облуд,

Бо заповіді вічного Тараса

Зі сну розбудять невгомонний люд.

Він вірив в це. Ішов до суті строго,

Від цього не чекаючи вінця.

Він твердо знав: дорога ця від Бога

І мусить нею йти вже до кінця.

…Скуйовджував волосся чужовітер,

Раптово набігаючи з-між хмар.

У виспівах народжених враз літер

Палав душі бентежно-гнівний жар.

Повернення в Краків

Кружляють понад містом журавлі

І додають професорові сил,

Кидаючи на землю вогнепил

Щоб зникнути пізніше ув імлі.

І неспроможні велети землі

Ввібрати в себе таємницю крил.

Й те можуть приховати злісних рил,

Вони від цього зрозуміло,

З божественно чаруючих лампад

Посипеться на них пекучий град,

Який протне безжально безгоміння.

Спішать слова чарівності навстріч,

Аби у сяйві міріадів свіч

Купались і майбутні покоління.

З виступу сенатора

В мені живуть обурення і біль,

Яких ніщо не може побороти,

Нехай чужинне править водевіль,

Та не спинить йому мою роботу.

Нехай панує лютість дефензив

Й лякають всіх концтаборами люто.

Народ не вбити гнітом офензив

Бо не дадуть вони своє забути.

…Сказать про це у мене право є,

Й не треба улаштовувать ловитву.

Якщо вбивати те, яке моє,

То можна власну заглушить молитву.

Остання весна

І знов – війна. Яка вона страшна,

Бо чесність у глибини забирає,

Даруючи пекельно так навзаєм

Оте, що в собі береже весна.

Я знаю! Моя свічка догаса

Серед неадекватного бедламу.

Упевнений: залишиться краси

На березі неторкнутого храму.

Нехай у тимчасовім гробівці

Мене сховають – лишуся собою,

Бо чесність не веде на манівці.

І є сестрою мого неспокою.

Епілог

Навіщо підбирати блиски лаків,

Якщо не зазоріє благодать?

Із мого серця не зникає Краків –

Вмістилище недремних непроклять.

Зорить задуму у печальне небо

І не пуска чужинне до зіниць.

Я починаю пізнання від себе,

Щоб мати щастя впасти горілиць.

Уже ніяка сила не відвіє

Від мене зірку провидицьких снів

…Немає ні зернини безнадії,

Бо видобуто мрії з буйства слів.