На два потоки ділив літературу відомий автор «Алхімії слова» Ян Парандовський: перший – простий, світлий, широкий, рівний; другий – мутний, непрозорий. Він же справедливо вважав, що «бувають періоди, коли вірші ходять лише між знавцями, як і роботи з вищої математики, а між словом і думкою виникає не менше провалля, як між словом і ділом»
ЛІТЕРАТУРА МАСОВА, АРИСТОКРАТИЧНА І ДЛЯ «ВЧОНИХ»
(“ЛЕГКЕ ЧТИВО” ЧИ ГУСТА ÓБРАЗНА ЛІТЕРАТУРА –
ЧОГО НИНІ БРАКУЄ СУЧАСНІЙ УКР. ЛІТЕРАТУРІ?)
Широка тема для дискусій, адже вона криє в собі багато аспектів: література – мистецтво чи бізнес, завдання літератури – приносити насолоду від легкого читання, відводити увагу від повсякденних проблем чи навпаки, акцентувати на важливих суспільних проблемах, змушувати читача співпереживати, зрештою, виховувати читача?
Епатаж, бутафорія, балаган, буфонада, бурлеск – це (ще з древньої Греції відомо) – вуличні забави для плебсу, для рабів. Аристократи ж і вільні люде завжди ходили на високе – на драми, трагедії… «Легким чтивом» – любовними «романчиками», «детективчиками», «кітчем»… балувались, убиваючи час, міщани (а’ля Проня Прокопівна, яка, впевнений, саме з такою книгою «лягли і просють») пізніших століть, аж до «вєрок сердючок» наших днів.
Хоча – «я ненавиджу обивательщину більше, ніж гріх», – писав Фрідріх Ніцше.
Тобто література, як і будь-яке інше мистецтво, – це справа смаку і доступності. І як кожне енергетично замкнуте явище, вона має свої полюси: від, скажімо, графоманії – до снобізму.
Так між трипільською надщербленою вазою, знайденою у древній могилі, і вазою пластмасовою, що продається на базарі, існує різниця в ціні і вартості. Хтось вибере раціональне, хтось ірраціональне, хтось – те та інше…
Філософія, психологія, ідеологія літератури переживала і переживає за період свого існування різні стадії суспільного та самоусвідомлення, маркованого лозунгами: «мистецтво для мистецтва», «коліщатко і гвинтик», міф…
Однозначно одне – література (яко казка чи пісня) була органічно потрібна людині і людству із часу переходу їх у фазу культури, яка (за Фукоямою, Ясперсом) нині трансформується у фазу цивілізації.
І якщо товаром-твором є символи релігії як найвищої форми літератури (у храмах, наприклад, попри всі застереження Христа, успішно продають свічки, іконки, натільні хрестики тощо), то чому не сумісні література та бізнес, тобто твір і товар? Інша справа, чи нормально це в ідеалі, який, як відомо, подібний до горизонту: видимий, але не досяжний.
Інша справа, яка з літератур, репрезентованих тим чи іншим письменником на тому чи іншому часопросторі, так чи інакше наближається до релігії, – адже найвищою стадією духовного подвижництва незаперечно вважається створення релігії із її зовнішніми атрибутами-ритуалами, які постають як результат боротьби із комплексами, та внутрішнім духом-душею, які обов’язково мали пройти через проповідь (твір), смерть (як правило, мученицьку) – і воскресіння із правом на безсмертя. Це модель Христа, до якої, скажімо, в нашій літературі долею волі чи волею долі найближче підійшли майже сакралізований Тарас Шевченко, Василь Стус. Тому це – Література. Інша справа, як поводяться із їх спадщиною нащадки: дарують, обмінюють, продають?..
«Не продается вдохновенье, Но можно рукопись продать», – писав геніальний Пушкін, який, до речі, одним із перших в Російській імперії почав отримувати пристойні гонорари, у відомому вірші «Розмова книгопродавця з поетом». Значні прибутки за свої книги одержували, як відомо, лорд Байрон, Бальзак… Благопристойні радянські письменники були найбагатшими людьми в СРСР. І нині у світі є письменники-мільйонери, як-от Джоан Роулінг, Стівен Кінг, Дін Кунц… Але чи є мода на книги того чи іншого митця, а звідси – його багатство, критерієм якості цієї літератури – питання риторичне.
На два потоки ділив літературу відомий автор «Алхімії слова» Ян Парандовський: перший – простий, світлий, широкий, рівний; другий – мутний, непрозорий. Він же справедливо вважав, що «бувають періоди, коли вірші ходять лише між знавцями, як і роботи з вищої математики, а між словом і думкою виникає не менше провалля, як між словом і ділом» (див. Парандовский Ян. Алхимия слова. – М.: Прогресс, 1972. – С. 207).
Чи не такий період маємо в українській культурно-інформаційній сфері, зокрема в літературі, нині, де талантом і подвижництвом заслужена честь і пропіареність за гроші – тотожні для непосвячених.
Хоч-не-хоч, а повіриш, що найсильніше, найобразніше, мистецтво створюється в імперіях, і в часи їх розквіту, а не розпаду, де слава митця куплена за кров, а не за гріш… Де солодкий саме заборонені цвіт і плід. А Прикладів – більше, ніж достатньо. Ті ж Тарас Шевченко та Василь Стус, Сергій Єсєнін…
Нині ж – у перехідний від… соціалізму через неофеодалізм до капіталізму час сміливістю вважається вживання матюків та опис відверто натуралістичних сцен (Лесь Подерев’янський, Олесь Ульяненко…), а густа образна література а’ля Євген Пашковський на тому ж книжковому ринку (не плутати із причетністю до високовольтної лінії духу) – на маргінесі. Легко ж бути сміливим, коли дозволили.
Тобто народ, як і завжди (згадаймо думку про нього Воланда у булгаківському «Майстер і Маргарита») хоче хліба і видовищ. Густа, образна література вимагає від читача співтворчої важкої роботи душі, задіювання надтонких психофізичних енергій для досягнення катарсису. А де їх узяти, коли вся енергія йде на здобування насущного і нема як бути героєм, адже навколо суцільний базар? Тому й люди читають щось легке, побутове, смішне… або ж не читають зовсім. Попит на поезію для маси задовольняє естрадна попса, а на прозу і драматургію – «мильні серіали» та… парламент, який у нас тепер грає роль театру.
Перехідні часи завжди характерні падінням суспільної моралі і звідси ж – художніх смаків. Люди ходять у церкву, але не вірять. Місце релігії і її сестри – літератури – займає містика.
Поза тим існує незаперечний феномен: літератори-генії з універсальною природою таланту, творчість яких задовольняє і аристократів, і плебс, і академіків і селян, і чоловіків, і жінок… Серед таких митців Джек Лондон, наприклад, той же Сергій Єсєнін, наш Тарас Шевченко.
Тобто поділ на «легке чтиво» і «густу образну» літературу так чи інакше суб’єктивний, умовний, лежить все-таки більше в царині смаку, ніж у соціальній (класовій, расовій, гендерній). Адже чимало письменників, яких прийнято вважати геніями, – вихідці із соціальних низів. Створити пісню, яка би стала народною, – мрія таких безперечно великих поетів, як Іван Франко. «Лісову пісню» Лесі Українки однаково трепетно розуміють і переживають як професори, так і поліські пастухи… як, врешті, подібні між собою і реакції на дотепні матюкальні п’єски того ж Подерев’янського. Просто не треба перекладати із хворої голови на здорову, плутати святе і грішне, світло і тінь, конструктив і деструктив, гармонію і дисгармонію, модне і традиційне, злободенне і вічне.
Тобто українській літературі зараз не бракує нічого…
Адже всі зразки високого та низького стилю вона має у класичних варіантах. А реципієнтам ніхто ж не забороняє читати у вигляді книги чи в електронному варіанті (існує низка легкодоступних сайтів), приміром, Василя Стефаника, Євгена Маланюка, Євгена Плужника, Олександра Довженка, Григора Тютюнника, Миколу Вінграновського – митців, які вже пройшли випробування часом, і тому їхня спадщина із повним правом може бути названа літературою великого стилю, тобто близькою до релігії.
А багато з того, що «кнопають» на «компіках» і слемно «піарять» зараз, з розумним виглядом називаючи літературою невибагливі деструктивні дурниці-словоблуди… так через кілька десятиліть його літературою не те що ніхто не назве, а навіть не згадає у шляхетному товаристві.
Адже навіть той же плебс вимагатиме нових клоунів. Бо найсумніше видовище – це старі клоуни.
Впевнений, що через десятиліття-друге українську літературу нашого часу репрезентуватимуть інші твори та інші імена, ніж нині, адже салютні вогні над дачами сучасних нових українців – це далеко не зорі Чумацького Шляху над Дніпром.